Списування та плагіат — звична річ для багатьох студентів. Та як виявилося, не тільки для них. У січні 2016 року стало відомо про масштабний плагіат у докторській дисертації Катерини Кириленко, дружини екс-міністра культури та викладачки КНУКІМ. Згодом плагіат знайшли в наукових публікаціях Лілії Гриневич, кандидатській Арсенія Яценюка та роботах чинних деканів і ректорів провідних українських вишів.

МОН не поспішає реагувати на ці гучні викриття. Але дедалі голосніше говорить про створення Національного репозитарію академічних текстів — бази даних, де би зберігали та перевіряли всі академічні тексти — від студентських курсових і дисертацій до підручників та методичок.

Робота над цим проектом триває вже кілька років — за цей час дедлайн встигли перенести, а робочу групу розробників без попереджень розформувати. 19 липня 2017 року Кабмін врешті підписав відповідне Положення. Та чи й справді репозитарій допоможе в боротьбі з плагіатом?

Царина авторського права

«Взагалі не допоможе», — категорично заявляє Тетяна Пархоменко, професорка, доктор філософських наук тапровідна викривачка антиплагіатної ініціативи «Дисергейт». Саме ця вчена досліджувала роботи іменитих плагіаторів. «Репозитарій не матиме достатньої бази текстів для коректного порівняння», — каже ще одна дисергейтівка, кандидат фізико-математичних наук та старший науковий співробітник Інституту математики НАН Ірина Єгорченко.

У Положенні не зазначено, академічні тексти яких років будуть поміщати до репозитарію. «Все, що є у відкритому доступі», — знизує плечима Оксана Бруй, членкиня робочої групи зі створення Національного репозитарію академічних текстів (далі НРАТ). Вона пояснює, що це питання комплексне й не надто залежить від одного лише МОН.

Загалом, усі дисертації часів незалежності зберігаються в закритому доступі в Українському інституті науково-технічної і економічної інформації (далі УкрІНТЕІ). Цю ж установу призначено адміністратором НРАТ. Паралельно дисертації в паперовому вигляді також надходять до Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського. Доступ до них теж обмежений. Або ж університет зберігає роботу в своєму локальному репозитарії. Останні є в багатьох провідних українських вишах.

Починаючи від 2015 року, університети зобов’язані оприлюднювати дисертації онлайн. Щоправда, конкретного механізму оприлюднення немає. Тобто виш може викласти академічний текст на своїй головній сторінці чи на сайті Вченої ради, спеціалізованих рад абощо. Здебільшого це просто гіперпосилання без окремих описових метаданих, що, відповідно, створює проблеми з пошуком.

Оксана Бруй працює директоркою Національної бібліотеки КПІ. Вона розповідає, що до 2015 року в її університеті, як, радше за все, і в інших, із дисертантами підписували авторську угоду. Згідно з документом, доступ до дисертації був обмежений бібліотекою. Після 2015-го, за умовами угоди дисертації викладаються у відкритий доступ. За можливості переукладаються угоди на попередні матеріали. Відтак їх також можна буде розмістити у відкритий доступ. Тому всі ті академічні роботи, на які є авторські угоди, теоретично увійдуть до Національного репозитарію.

«Але щось у відкритий доступ, а щось у обмежений чи закритий. Гарантовано у відкритому доступі будуть ті, на які є відповідні авторські угоди незалежно від року. Дисертації після 2015-го — точно у відкритому доступі. А до 2015-го — добра воля кожного автора», — розповідає Оксана Бруй. У закритому доступі будуть ті роботи, які містять державну таємницю. Приміром, наукові дослідження для оборонної галузі. Загалом, засекречена інформація може бути і в інших дисертаціях. «Не можна підійти до цього формально. Мовляв, дисертації — у відкритому доступі, все решта — у закритому. Чи все — у відкритому доступі. Кожна робота — це окремий випадок. Або на рівні законодавства мають бути прийняті відповідні норми», — пояснює Оксана Бруй.

Тобто немає технічних проблем, щоб оцифрувати чи вмістити в Національний репозитарій давніші роботи, проблема в недосконалих законах, які регулюють авторське право.

«До прикладу, є міжнародні ліцензії Creative Commons. Вони розроблені в США та адаптовані до законодавства багатьох країн. Creative Commons створені на противагу копірайту. Якщо копірайт забороняє щось робити, то Creative Commons кажуть, що автор дозволяє робити з своєю роботою», — пояснює Оксана Бруй.

В Україні існує спільнота Creative Commons Ukraine. Її учасники розповідають про переваги такого типу ліцензій, а також займаються їх адаптацією до українського законодавства. Оксана Бруй каже, що до Верховної Ради декілька років тому було подано відповідний законопроект. Відтоді його так і не ухвалили, але багато органів влади перевели свої сайти під ці ліцензії. Тож поступ у цьому питанні залежить від того, хто лобіюватиме законопроект — уряд чи лише громадські активісти.

Об’єднувати чи берегти?

Ще один нюанс — принципи розміщення академічних текстів. Оксана Бруй каже, що остаточного рішення робоча група ще не прийняла. Є два варіанти — розподілена та централізована база даних. Нині в Україні є понад 90 локальних репозитаріїв. Тож розподілена база — це така, яка б об’єднала в собі й усі ці ресурси, й будь-які інші обрані бази даних, які підтримують відповідні стандарти обміну даними.

«Але подібний проект вже реалізовано на базіЖитомирського державного університету імені Івана Франка. Там є можливість здійснювати пошук одразу в усіх зареєстрованих репозитаріях та інших базах даних. А централізована база — це коли в одній базі зберігається все, скажімо так, інтелектуальне надбання держави. Тоді в цьому є сенс», — зазначає пані Бруй.

Саме централізовані бази даних нині існують за кордоном. Портал із дисертаціями Theses Canada, приміром, функціонує в Канаді ще з 1965 року. В Австралії є дуже потужний ресурсTrove. Він хоч і стартував лише в 2008 році, але вміщає весь контент національних бібліотек, музеїв, архівів, репозитаріїв та інших сховищ.

«Централізований проект репозитарію міг би дуже цікаво розвиватися, — зазначає Оксана Бруй. — Наприклад, можна впровадити автоматизацію всього організаційного процесу захисту дисертацій — щоб усе було прозоро».

«Публічність і прозорість — обов’язкова вимога для прогресивного суспільства. Уже тільки створення бази академічних текстів засвідчує прагнення науково-освітянської спільноти до публічності. Перевірка наявних у базі текстів на плагіат є похідною метою, однак для нашого суспільства є нагальною потребою», — вважає Алла Сингаївська, кандидат філософських наук та директорка «Центру науково-освітньої етики».

Без довідок та не без побоювань

НРАТ — це в першу чергу сховище, де будуть зберігати, накопичувати й систематизувати академічні тексти. Саме так функції репозитарію описані в затвердженому Положенні. Та за словами Оксани Бруй, членкині робочої групи, існуватиме також додатковий сервіс. Зокрема, можливість зіставляти тексти на наявність у них запозичень.

Ірина Єгорченко не спішить цьому радіти: «Репозитарій може іноді допомогти знайти плагіат, але хибно. Наприклад, тексти з математики пишуться стандартними фразами. Там суть у формулах, які програмними засобами порівняти неможливо зовсім. У текстах із біології багато стандартних описів методик, видів, де велика частина тексту може збігатися для зовсім нових результатів. Юридичні тексти можуть містити багато цитувань законодавства і стандартних фраз».

Оксана Бруй поділяє таку думку, саме тому наголошує, що репозитарій буде здійснювати перевірку лише на «ознаки плагіату». Вона пояснює: «Якщо просто перевірити програмним забезпеченням — воно передасть різні збіги. Машина покаже не просто збіг, а й джерело, з яким текст збігається. А експерт вже має подивитися, що видасть машина, і визначити, що справді є плагіатом, а що ні».

Окреме питання — чи буде робота завантажуватись у НРАТ до чи після захисту. Бо як показує досвід, плагіат, знайдений постфактум, не несе для автора ніяких конкретних наслідків. Звісно, перед захистом роботу мусять ретельно вивчити й перевірити. Та як демонструє інцидент із Катериною Кириленко та іншими — часто всі ці процедури є «вибірковими».

Оксана Бруй каже, що в майбутньому є можливість перевіряти роботу одразу при завантаженні у НРАТ. «Для цього треба, щоб розробники інтегрували своє програмне забезпечення у програмне забезпечення репозитарію. Наприклад, міжнародна система Unplag (після ребрендінгу UniCheck) інтегрована з Moodle(навчальна онлайн-платформа, що надає інструменти для персоналізованого навчання. — Ред.). І в тих університетах, де студенти завантажують свої проміжні, курсові та інші роботи в Moodle, там одразу ведеться перевірка. І викладач отримує звіт на роботу студента. Подібне можна реалізовувати й тут. Але це не одразу».

Членкиня робочої групи також зазначає, що технічно існує можливість здійснювати таку перевірку на базі репозитарію й до захисту. Але наразі це питання дискусійне. Невирішеним є питання і з софтом — буде репозитарій працювати на давно існуючих програмах чи на якихось новеньких.

«Очікую “дуже платний сервіс” видозміни тексту так, щоб цей софт не знаходив плагіату в тому, що початково було копіпастом. Бо коли МОН демонструє нечесність та небажання вживати санкції до очевидних плагіаторів — доводиться очікувати маніпуляцій і від софту депозитарію», —зауважує Ірина Єгорченко.

Науковці розповідають, що аналогічні прийоми вже застосовують у деяких українських вишах. Там перевіряють роботи, спираючи на свої обмежені ресурси, а затим видають «дорогі шахрайські» довідки про відсутність плагіату.

Оксана Бруй чула про ці прецеденти: «Не знаю, за чим вони там перевіряють і видають довідки. Але не думаю, що вони пишуть, що робота не містить плагіату, думаю, все такими розмитими фразами описано».

У Положенні про НРАТ теж не все так ясно. Там зазначено, що ресурси репозитарію є допоміжними засобами перевірки академічних текстів на плагіат. А в повідомленні на офіційному сайті МОН ще додається: «…остаточний висновок все одно залишатиметься за експертами». Яким і в якому вигляді буде «проміжний»висновок — не зовсім зрозуміло. У прес-службі МОН повідомили, що не готові відповісти на подібні запитання, оскільки робота над Регламентом НРАТ досі триває. Утім, Оксана Бруй як членкиня робочої групи запевняє — ніяких довідок не буде.

«У репозитарії можуть і не готувати довідок, але в МОН може бути інша думка. І це не просто фобії», — заперечує Олексій Болдирєв, науковець і член Комісії з захисту науки при Президії НАН. Він розповідає, що коли на плагіаті зловили Міністра освіти і науки Лілію Гриневич, то до викривачів прийшла юристка та почала доводити, що плагіат можуть виявляти лише юристи, а не вчені. Ще один приклад — історія з плагіатом у статті Олександра Волосовця. Професор і доктор медичних наук написав її не сам, а у співавторстві з колегою Світланою Врублевською. Остання на викриття відреагувала цікаво — надіслала висновок юридичної експертизи, у якому констатували, що плагіату не знайдено.

Тож Олексій Болдирєв побоюється, що якщо визнання академічної недоброчесності й справді буде переведено виключно в юридичну площину, то в перспективі репозитарій може стати помічником для юристів, а не науковців.

Про іноземні бази даних

Відповідно до Положення, НРАТ може здійснювати інформаційну інтеграцію з базами даних інших держав.

Саме іноземні тексти стають для українських академіків джерелом запозичень. Як правило, горе-крадії користуються російськомовними ресурсами. А деякі, як-от Арсеній Яценюк, — англомовними. Та чи означає пункт про інтеграцію, що науковці зможуть зіставляти тексти з іноземними джерелами також?

«Що мали на увазі під державами — я не знаю. А на міжнародному рівні існують різні реєстри наукових баз даних. Вони підтримують певні протоколи обміну даними. Туди можна зайти, зареєструвати і прописати URL своєї бази даних, і всі, хто шукатиме інформацію в цих базах, знаходитимуть і у вашій. Для репозитаріїв найвідомішими є два таких реєстри — ROAR і DOAR Але треба, щоб програмне забезпечення репозитарію підтримувало відповідні стандарти обміну даними», — пояснює Оксана Бруй.

Чи зможе інтеграція допомогти в боротьбі з плагіатом — хтозна, але такий крок точно сприятиме відкритості української науки в цілому.

Коли все це буде — невідомо. Дедлайн запуску НРАТ уже декілька разів відкладали. На початку осені має відбутися нова зустріч робочої групи. На часі головне завдання — погодити Регламент. А далі справа впирається у гроші та політичне волевиявлення.