Українські медіа протягом останніх років втрачають довіру суспільства. Цей тривожний симптом потребує чим швидшого реагування. А розпочати варто зі з’ясування «анамнезу».

За нашими спостереженнями, українці не довіряють медіа, бо, по-перше, не довіряють уже багатьом, а по-друге, так вони захищаються від інформаційного засилля, пропаганди та відвертої брехні.

Недовіра-зневіра в часи випробувань

Українське суспільство, в термінах теорії модернізації, транзитивне. Тобто перехідне. Це означає, що ми рухаємося від тоталітарного радянського режиму до громадянського демократичного устрою, від низько- до високотехнологічних підходів у господарюванні, від патерналістської свідомості (коли держава «винна» людині все) до європейського усвідомлення власної відповідальності за справи в країні. Все це докорінно трансформує систему цінностей, змушує її рухатися.

Але як почувається при цьому українське суспільство? Та ще й тоді, коли йому доводиться оборонятися від російської агресії — військової та інформаційної, потерпати від глибокої системної кризи, що вразила політичну, економічну, соціальну системи.

Відповідь проста й невтішна: українці почуваються нещасними. Принаймні, такого висновку дійшла міжнародна неурядова організація «Мережа рішень про сталий розвиток» (Sustainable Development Solutions Network, SDSN), яка в цьогорічному звіті про всесвітній індекс щастя відвела Україні 111-те місце з-поміж 158 країн. До речі, «найщасливішими» країнами виявилися ті, де політико-економічна ситуація стабільна, а соціальні програми дієві: Швейцарія, Ісландія, Данія, Норвегія, Канада.

Про те, що рівень соціального самопочуття населення невисокий, свідчать також результати вітчизняних досліджень. Так, за даними соціологічної служби Центру Разумкова, промовистим є ставлення людей до реформ: охочих терпіти труднощі, пов’язані з процесами реформування, обмаль, оскільки переважна більшість респондентів або не вірить в успішність реформ, або вже почувається за межею бідності.

Здійснення реформ, цілком імовірно, може призвести до тимчасового зниження рівня життя людей. Чи згодні Ви терпіти певні матеріальні труднощі?

(Опитування проводилося з 22 по 27 травня 2015 року.)

Те, що в Україні помітно погіршилася самооцінка матеріального становища населення, фіксують також центр «Соціальний моніторинг», Український інститут соціальних досліджень імені Яременка та відділ моніторингових досліджень соціально-економічних трансформацій Інституту економіки та прогнозування НАН України. За їхніми даними, в березні 2015 р. три чверті українців оцінювали власний добробут як нижчий за середній.

Як відомо, голодному чоловіку хліб на умі: потреби вищого рівня — духовні, інформаційні, відповідно до так званої піраміди Маслоу, витісняються, не актуалізуються, відходять на задній план. Відтак на тлі песимістичних настроїв у суспільстві зароджується недовіра до політикуму, виникають сумніви щодо правильності рішень на державному рівні.

Дослідження Центру Разумкова, «TNS Україна» демонструють, що громадяни не мають віри в те, що події в країні розвиваються в правильному напрямі, кволо підтримують діяльність органів влади та державних інститутів. Світло в кінці тунелю якщо й вбачається, то геть далеко: понад 40 % вважають, що Україна спроможеться подолати нинішні проблеми й труднощі лише у віддаленій перспективі.

Ці настрої «оцифровуються» в балансі довіри-недовіри, який наразі для половини основних державних та соціальних інституцій є від’ємним (тобто відсоток громадян, котрі їм не довіряють, переважає відсоток тих, хто довіряють). Такий соціальний ландшафт постає на підставі даних за останні п’ять років Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічної служби Центру Разумкова:

Динаміка рейтингів довіри-недовіри до державних та соціальних інституцій (2010–2015 рр).

(Опитування проводилося з 22 по 27 липня 2015 року.)

Отож радіус довіри до українських ЗМІ в 2014 році, а особливо разюче в 2015-му, зменшився. Але не тільки до ЗМІ, й не тільки до українських. Втрачають довіру всі: Президент, Верховна Рада, уряд, силовики. Навіть церква, якій українці традиційно довіряють найбільше. Наразі ситуація виглядає так, як мовить італійське прислів’я: хто іншим легко довіряє, той себе часто обманює.

Перемога Революції гідності не принесла блискавичних змін у країні. За цим прийшла війна, падіння зарплат, злет цін. На випробування певна частина суспільства відреагувала розчаруванням. Тож зниження рейтингу довіри медіаспоживачів потрапляє і прочитується в зазначених контекстах. Українське суспільство почасти вражене недовірою-зневірою. Та, на щастя, не все.

Недовіра як захисний екран від інформації

Сучасну людину справедливо називають homo medius: вона постійно пов’язана з трансляторами повідомлень, за допомогою своїх ґаджетів цілодобово перебуває на зв’язку зі світом і своїм оточенням. Їй нечасто вдається опинитися «поза зоною», де її не знайде жодний медіатекст.

Симбіоз із медіа дає і зручність, і незручності. З одного боку, медіаспоживач оперативно довідується новини; ґрунтуючись на даних, які завжди «під рукою», може вирішувати будь-які ділові та особисті питання; має безліч розваг на будь-який смак тощо. З другого боку, медіаспоживач втомлюється від інформаційного засилля, а також помічає, що його хочуть у чомусь переконати й перетягнути в свій табір. Бо як інакше, коли одне й те ж тлумачиться протилежно? У результаті людина читає-слухає-дивиться, але довіряє обраним, і то не до кінця. Проти шквалу інформації (причому однотипної, суперечливої, не завжди аргументованої) вона виставляє недовіру як захисний екран. Так спокійніше для психіки.

Інформаційне засилля

Ще в 2011 році лікар Мартін Гільберт та його команда з Університету Південної Каліфорнії підрахували, що на людину «обвалюється» щодня стільки інформації, яка помістилася б у 174 багатосторінкових друкованих виданнях. Вони запропонували порівняння: сто років тому більшості людей доводилося прочитати лише 50 книжок за все життя, а нині в кожної людини вдома зберігається кількість даних, еквівалентна приблизно 600 тисячам книжок. Тож сучасна людина живе в умовах інформаційного буму, вибуху, потопу — це явище по-різному означують, але від цього не легше. Людині доводиться свідомо й фоново переробляти потоки текстових, візуальних, звукових повідомлень. Увібгані в сталі жанрові форми, обкатані формати (новинні випуски, бойовики, реаліті-шоу, спортивні матчі, замітки, статті, пости тощо) викликають відчуття того, що все це вже десь було, тільки, можливо, по-іншому оцінювалося.

Надлишкова інформація дратує, притлумлює гостроту вражень, знижує здатність співпереживати й співчувати медіагероям. Зрештою, вони десь там, по той бік текстів. І все це — їхні проблеми. Така логіка медіаспоживача зберігає його автономність і приватність; латентна недовіра до тих, хто стукається до нього, як захисний екран дистанціює й захищає його від повідомлень.

Пропаганда

Раніше ця проблема загострювалася під час виборчих кампаній — тепер настали часи історичного вибору. Це набагато вагоміше: за допомогою пропаганди Росія анексувала Крим. Пропаганди стало більше; вона рине на людей звідусіль.

Із російською пропагандою, на перший погляд, все більш-менш зрозуміло: йдеться про інформаційну агресію, що загрожує національній безпеці. Її вже хрестоматійними зразками стали історії про розіп’ятих хлопчиків, завойованих рабів, замучених снігурів і людожерів на Майдані. Однак російські фейки вже багатьом надокучили. А якщо й досі цікаві, то в сенсі чорного гумору; на них так і відгукуються — демотиваторами.

Наразі громадяни вчаться реагувати на російський медіапродукт адекватно: за даними досліджень, 72 % дізнається новини переважно з українських телеканалів та інтернет-ЗМІ, а російські ЗМІ користуються найменшою довірою українців. При цьому російська пропаганда найбільш впливовою залишається в Донецькій та Луганській областях, а після них — у Харківській та Одеській, що зумовлено традиційним регіональним тяжінням до російсько-радянських спадків і цінностей. Тож загалом ми дрейфуємо в бік національного та індивідуального інформаційного суверенітету, долаючи задавнені комплекси меншовартості.

Проте для людей питання російського інформаційного впливу явно не наріжне в житті: вони просто не дивляться російського (бо хіба вони покажуть правду, якщо ми воюємо з ними?) або дивляться, не драматизуючи побаченого. В суспільстві є думка, що зміни в країні варто розпочинати не із заборони російських медіапродуктів. Приміром, із червня 2015 р., після набуття чинності законом про заборону демонстрації російських фільмів, які пропагують силові структури країни-агресора, прокатного посвідчення не отримало близько 400 російських фільмів і серіалів. Тим не менше, певні українські телеглядачі вважають, що заборонений плід солодкий. За даними дослідження TNS, 45 % респондентів не підтримують даний закон. Значущо більше однозначних противників такого рішення серед жителів східного (32 %) й південного (34 %) регіонів, значимо менше — в західному (7 %), північному (10 %) та центральному (12 %) регіонах.

З українським підходом до висвітлення політико-економічної ситуації справа тонша. Громадяни навіть не заперечують можливості й доцільності пропаганди: якщо наша, то хай буде, зрештою, треба ж якось боронитися. Так, у ході опитування КМІС, проведеного на замовлення ГО «Телекритика», було поставлено запитання про припустимість пропагандистських журналістських матеріалів в інтересах української держави. 27 % респондентів повністю погодилися з цим, а ще 29 % радше погодилися. В такій позиції є своя логіка: ми повинні розказувати свої історії про себе. І вони не можуть зводитися виключно до депресивного дискурсу: «всі крадуть, корупція процвітає», «скрізь стріляють й убивають», «жити немає на що».

З другого боку, за даними цього ж опитування, понад половина респондентів вважає, що журналісти мають право критикувати українську армію: 23 % підтримують таке твердження без вагань, а 31 % — радше підтримують. Люди все-таки очікують від журналістів правди. Замовчування чи прикрашання її — суто пропагандистські ходи — теж відштовхують людей. Тому й залишаються питання про висвітлення трагедії в Іловайському котлі, фінансування сил АТО, роботи контрольно-пропускних пунктів у її зоні, реальних настроїв та буднів переселенців, місцевого населення на Донбасі та ін. Звідси сіється недовіра.

Найсильнішу відразу в медіаспоживача викликає брехня — чия б вона не була. Тим більше, що перевірка фактів у сучасному цифровому просторі та при наявному широкому виборі джерел інформації — річ відносно нескладна. Принаймні, найбільш компетентні медіаспоживачі (так звані медіапросьюмери) цілком успішно аналізують повідомлення, критично їх зіставляючи, а також самостійно їх створюючи й поширюючи на підставі фактів, до яких вони безпосередньо причетні. Голку в сіні не знайти, а правда в Мережі, однак, знайдеться… І хтось її обов’язково перепостить.

Сьогодні українські ЗМІ втрачають свій основний соціальний капітал — довіру. До цього призводять песимістичні рефлексії певної частини суспільства, що виявилася нездатною протистояти викликам. Крім того, довіра похитнулася, оскільки новин — лавиноподібно, а меседжів непропогандистських, чесних, аргументовано викладених, інтерактивних — менше. Тож людина вишукує сенси в медіадискурсі, як ловить рибу в каламутній воді…

Американський соціолог та економіст Джеймс Коулман у статті «Капітал соціальний та людський» зазначає: «… Група, усередині якої існує повна надійність і абсолютна довіра, здатна зробити набагато більше в порівнянні з групою, що не володіє такими якостями». Тож українським ЗМІ, як і іншим державним та соціальним інституціям, доведеться повертати втрачену довіру громадян. Адже вона — основа різностороннього суспільного діалогу та розвитку національного інформаційного простору.