Неподалік від Торезу Донецької області 17 липня 2014 року був збитий рейсовий пасажирський літак Boeing 777 компанії Malaysia Airlines. Загинуло 298 осіб. За рік потому Росія заблокувала в Раді Безпеки ООН ухвалення проекту резолюції про створення міжнародного трибуналу щодо винних у цій авіакатастрофі, покликаючись на неможливість встановити істину.

 Російське вето на резолюцію стало однією з ключових тем міжнародного політичного дискурсу, а також широко висвітлювалось у російських ЗМІ (про них читайте в огляді Бориса Бахтєєва). А ще стало темою тисяч коментарів пересічних громадян, у тому числі й російських, які мають власні версії з цього приводу. Але чи справді власні? Нас зацікавила думка простих росіян: їхня держава не забажала розслідування, чим протиставила себе світовій спільноті. То чи підтримують вони таке рішення?

 «Верный слуга царю всего дороже» 

 Російське прислів’я про вірного слугу безвідмовно спрацьовує, коли йдеться про підтримку російської влади російським суспільством. Катастрофа авіалайнера MH17 стала черговим маркером ментальної ушкодженості їх обох. Щоб переконатися в цьому, варто проглянути дані російської недержавної дослідницької організації «Левада-центр», яка вже другий рік поспіль вивчає реакцію громадян РФ на ці події.

Найбільш принциповим питанням і найбільш показовими відповідями є такі:

 Хто, на ваш погляд, насамперед несе відповідальність за загибель людей, які летіли на малайзійському «Боїнгу», котрий був збитий торік в районі бойових дій на Україні?

(опитування проводилось 17-20 липня 2015 року)

Отже, Росія та ополченці тут ні до чого – в усьому винні українці (або, як варіант, США). І це стабільна переконаність. (Це ж саме, до речі, стверджують в офіційних та неофіційних промовах Путін-Лавров-Чуркін та інші високопосадовці.)

Логічним видається наступне питання соціологів, а от відповіді на нього позначені когнітивним дисонансом:

 Як ви ставитеся до пропозиції заснувати міжнародний трибунал по збитому в районі бойових дій на Україні малайзійському «Боїнгу»?

Якщо є певність у невинуватості своєї держави (а лише два відсотка вбачають її вину), то звідки беруться вагання у доцільності міжнародного розслідування? Вочевидь, з того, що респонденти відповідають інерційно – так, як, на їхню думку, «правильно» з «патріотичного» погляду.

У результаті, за даними численних опитувань, російське суспільство демонструє підтримку Володимиру Путіну, не сумнівається, що в Росії все йде правильним шляхом, а дві третини вважають своє ставлення до України «поганим». І цю «правильну позицію» людям доносять медіа та їхні ньюсмейкери, які своїми тенденційними міфоїдними меседжами забезпечують владі домінуюче в умах «одобрямс».

Нині (хоч варто було раніше) багато мовлять про інформаційну війну, яку давно веде Російська Федерація проти України, зомбування російського населення засобами масової інформації. Є навіть знакові фігури, які символізують російську пропаганду: Дмитро Кисельов, Михайло Пореченков, Володимир Соловйов – список можна продовжити. Інформаційна машина продукує потрібні образи і потрібні відповіді, перетворюючи народ на вірнопідданий електорат.

Медіаконсьюмеризм як контрольованість медіасистемою

Втім, упокореність неправді від медіасистеми не спеціально російське явище – сьогодні це проблема цивілізаційна. Визрів навіть окремий тип споживання масової інформації – некомпетентний.

Дослідники перебувають в активному пошуку відповідного терміна – означують його як «духовний консьюмеризм» (В. Ільїн), «інформаційний консьюмеризм» (О. Ільїн, А. Митяєв), «інформаційне споживацтво» (Д. Ядранський), «медіаконсьюмеризм» (Дж. Ґробель, К. Данкан). Нам імпонує останній варіант, адже поняття «медіаконсьюмеризм» цілком вписується у формат сучасного суспільства споживання.

Консьюмеризм – це споживацтво, тобто така поведінка, коли цінності придбання та оволодіння стають визначальними для людини. Дошкульно про це написав Еріх Фромм:«Бажання проковтнути весь світ є змістом установок споживацтва. Споживач – це вічне немовля, яке плачем вимагає соски».

Медіаконсьюмер такою ж мірою залежний від порцій інформації і такою ж мірою нетямущий щодо неї. Його інформаційні потреби та інтереси банальні, смаки невибагливі, він не здатен «фільтрувати» медіапотоки. Найцікавіший для нього медіаконтент – той, що дає змогу проживати так звані базальні емоції: радість, смуток, гнів, страх, подив, огиду. Повсякденний спосіб отримати їх – споживання медіапродуктів агресивного та розважального характеру: перегляд бойовиків, телесеріалів, реаліті-шоу, футбольних матчів, творчих конкурсів, онлайн-ігри тощо. Але сприйняття стресогенних повідомлень, афективних образів, на жаль, не викликає у медіаконсьюмера запитання: а кому це вигідно?

Аналогічно не виникає й питання про походження та призначення стереотипних образів ворогів, які вживлюються в свідомість мас. Французький соціолог Ж. Бодріяр у праці «Суспільство споживання: його міфи і структури» (1970) попереджав: «Масові комунікації дають нам не дійсність, а запаморочення від дійсності. […] Ми живемо ... під покровом знаків та у відмові від дійсності. Чудесна безпека: коли ми дивимося на образи світу, хто відрізнить це коротке вторгнення дійсності від глибокого задоволення не бути в ній? Образ, знак, послання, все те, що ми «споживаємо», – це наш душевний спокій, підкріплений дистанцією від світу, який навіть сильний натяк на дійсність радше заколисує, ніж порушує».

Медіаспоживання для нездатних до рефлексії – це підключення до «матриці» в тому переносному значенні, що передає відомий гостросюжетний фільм братів Ваховських: занурюючись у медіасередовище, пересічна людина отримує «інструкції» від тих, хто стоїть за медіапродуктами і хто ці меседжі поширює. Відбувається тотальний медіаконтроль і маніпуляція: консьюмера контролюють і спрямовують на потрібні дії – це може робити влада, політичні партії, бізнес, медіа... Тож для системи ЗМІ (передовсім телебачення) цей некомпетентний медіаспоживач – об’єкт, свідомість якого пластична до ліплення будь-яких світоглядних переконань.

Російські громадяни і вето резолюції: гаряче підтримуємо і гнівно засуджуємо…

Коли Росія заблокувала резолюцію про створення міжнародного трибуналу щодо винних у катастрофі малайзійського авіалайнера, велика частина простих росіян відреагувала як «верный слуга», який, як відомо, «царю всего дороже». Вони гаряче підтримали виголошені Віталієм Чуркіним меседжі і гнівно засудили спроби «не найти виновных, а назначить их», як сказав постпред.

Це вже колись було. Щоправда, в період холодної війни народ шикували на антивоєнні мітинги, роздаючи транспаранти з політичними карикатурами. Тепер усе більш технологічно: телебачення-Інтернет-преса-радіо обтискують людину тенденційними повідомленнями – і вона сама з ентузіазмом іде в колоні за вождями. Колони медіаконсьюмерів багатомільйонні. Їх усіх не вмістити на Красній площі, а в Інтернеті – запросто.

У Всесвітній мережі є численні ресурси, де викладені опитування російських громадян, коментарі до статей, які сукупно дають змогу поспостерігати цю сюрреалістичну картину в стилі антиутопій Замятіна чи Орвелла.

Наприклад, опозиційний російський журналіст Саша Сотник опитав москвичів, правильним чи помилковим кроком було накладання вето. Вельми промовисто відповідала йому одна з перехожих:

– Почему, как говорят по телевидению, всякие доводы России не принимаются во внимание мировым сообществом? Во всяком случае, так мы слышим. А что там на самом деле – глубоко мы не вникаем.

– А Вам не хотелось бы вникнуть?

– Нет, не хотелось бы.

– Почему? 298 человек погибло! 80 детей!

– Конечно, это очень грустно. Ну, когда мы сейчас заняты своими проблемами, то нам не хотелось бы вникать.

Апофеоз медіаконсьюмеризму: значно легше і простіше повторювати почуті по телебаченню твердження, ніж заглибитися в ці готові «медіаістини», тобто попрацювати головою.

У цій же підбірці інтерв’ю є вже сакраментальні «крилаті фрази» від російських ЗМІ про «геноцид донецкого народа», «украинско-фашистстких оккупантов» тощо. Не обійшлося й без бравурного «Крым же наш!» А перлом став вислів москвички середніх літ:«Надо уже Запад воспитать под нас. Давно пора.»

Редакція BBC Russian теж опитала жителів російської столиці, як вони пояснюють протидію ідеї спеціального суду по катастрофі MH17. У відповідях дуже багато страхів, підозрілості, що США і ЄС постали проти Росії, тиснуть на неї політично, підсувають «подводные камни», усувають від розслідування. І нікому немає віри – одна з респонденток так і сказала:«Я верю только России. Только.» Агресивна закритість від світу, нехіть до співпраці на партнерських засадах – це не тільки суть політичного курсу російської влади, а й реакція на міжнародні виклики тамтешнього «суспільства телеглядачів». Воно, охоплене ейфорією казенного патріотизму, голосує «за» за все що завгодно.

Однак поодиноко звучать й репліки про те, що потрібно це складне питання «всем миром решать, поднять все документы». Або що «в России многие темы закрыты. А то, что показывают нам по телевизору, невозможно смотреть». То, може, й не варто дивитися? А поготів вірити.

Тож здравомислячі люди в Росії є. І вони прагнуть змін. На сайті радіо «Эхо Москвы» з приводу статті, присвяченій згаданому опитуванню «Левада-центр», розгорілася дискусія. Один із диспутантів написав: «Мы, умные люди с незатуманенным мозгом, знаем, что самолет сбили из Кремля. И мы донесем правду миру. Пусть даже в одном сапоге придется идти».

Нині є безліч прогнозів, коли щось зміниться в Росії. Це важливо не тільки для таких російських громадян – для нас це теж життєво важливе питання… На наше переконання, зміни настануть тоді, коли медіаспоживачі перестануть сприймати медіаповідомлення на віру, а критично їх оцінюватимуть, розуміючи, що все це в будь-якому разі – сторітелінг.