Саморегуляція в ЗМІ: початок чи кінець?
Наталія Лигачова у статті «МедіаОбОЗ чи медіаАВАНГАРД» виокремила кілька головних проблем медійної сфери України — серед них є такі, як цензура олігархів-власників та відсутність дієвої системи саморегуляції в ЗМІ. MediaSapiens цікавився в експертів, яким може бути вихід із ситуації (читайте першу та другу частину опитування). Наприкінці травня ГО «Телекритика» провела експертний круглий стіл «Саморегуляція медіа як альтернатива державному регулюванню в умовах війни», в якому взяли участь представники медіаорганізацій. Результати обговорення експертів та їхні рекомендації незабаром будуть опубліковані.
Сьогодні у продовження дискусії про саморегуляцію MediaSapiens публікує статтю Сергія Гузя, члена Комісії з журналістської етики, головного редактора видання «Наш репортер» (м. Дніпродзержинськ).
Баланс ринку
Ситуація з розвитком саморегуляції цілком відповідає ситуації з балансом впливів ключових ринкових гравців: аудиторії, держави, власників ЗМІ, рекламного ринку й журналістів.
До 2001 року ми мали цілковитий вплив держави і, як наслідок, кримінальну відповідальність за наклеп. Охочі можуть глянути у Вікіпедії кількість кримінальних справ, які порушувалися в ті часи за цією статтею, в деякі роки їх було більше сотні. Проте з прийняттям нового кримінального кодексу 2001 року ситуація почала змінюватися, бо кримінальна відповідальність за наклеп зникла, однак значно зросли суми позовів за моральні збитки.
Ринок, який тільки відходив після кризи та девальвації гривні в 1999 році, зазнав нового тиску не тільки від держави, а й від політиків. Тепер замовні статті можна було друкувати без ризику опинитися за ґратами, але з ризиком отримати позов на кілька мільйонів гривень.
Проте все більші «політичні ставки» обіцяли шалені прибутки тим (або ж можливість зберегти бізнес), хто не дуже озирався на моральні принципи та мав гроші захищатись у судах або сплачувати позови. Бізнес, по правді, завжди трохи аморальний.
Як наслідок, від підтримки та розвитку державних ЗМІ ми перейшли до зростання олігархічних медіа. А що було робити регіональним газетам, журналам і телекомпаніям, які не мали достатньо грошей, щоб марнувати їх у судах? Вони почали самоорганізовуватися.
Самоорганізація в дії
Наприклад, у 2000 році організувалася Незалежна асоціація мовників. І як вони зазначаються у себе на сайті, ініціатива виникла «під час спільних зустрічей активних керівників регіональних телерадіокомпаній».
Рік по тому, в 2001-му, три десятки регіональних видавців створюють у Запоріжжі Українську асоціацію видавців періодичної преси.
Не відставали й олігархи: восени 2002 року створюється Індустріальний телевізійний комітет, який об’єднав чотири основні медіагрупи на чолі з найбільшими телеканалами («Інтер», «1+1», СТБ, ICTV та іншими).
Ці три структури мали на меті політичний та економічний захист медійних активів. Тому концентрували свою діяльність на переговорах із владою та рекламним ринком. І досягли за кілька років значних успіхів, особливо після Помаранчевої революції.
Наприклад, було проведено кампанію зі спрощення перевірок ЗМІ податковою та обмеження таких перевірок на час виборів (коли газети й телеканали найбільше заробляють). Було внесено в законодавство зміни, які значно обмежили суми позовів до ЗМІ та спростили захист від судового переслідування з боку чиновників та політиків.
Не відставали й журналісти. У 2001 році виникла ініціатива створити Комісію з журналістської етики. Хоча головним поштовхом для її створення була боротьба з цензурою та самоцензурою в ЗМІ, водночас вона мала б узяти на себе вирішення тих інформаційних конфліктів, які раніше розглядали в прокуратурі.
У 2002 році почалася кампанія за створення Незалежної медіа-профспілки України, виникали інші журналістські ініціативи. Більшість журналістських ініціатив були спрямовані на боротьбу з цензурою та політичним тиском, і менше на захист економічних прав журналістів.
У той же час вплив і тиск на ринок з боку аудиторії значно відставав. Споживачі інформаційного продукту пасивно сприймали будь-які замовні матеріали, навіть темники, що розповсюджували ЗМІ. І якщо газети втрачали наклади, то більше через розвиток інтернету, ніж через відмову аудиторії від неякісного контенту. На дотримання журналістської етики в той час не було масового ринкового попиту з боку аудиторії. Лише окремі видання могли дозволити собі таку розкіш.
Тож Комісія з журналістської етики, як орган саморегуляції, могла в цей час апелювати лише до журналістів та «просунутих» редакторів чи медіавласників, тоді як основні галузеві гравці не брали її діяльність до уваги.
І тільки наприкінці 2004 року, під час та одразу після Помаранчевої революції, коли в аудиторії, незалежно від її політичних поглядів, виник справжній попит на об’єктивну інформацію, народилися або ж досягли значного успіху ті ЗМІ, які могли надати інформацію відповідно до професійних стандартів. Власне, саме тоді, в листопаді 2004-го, і вдалася журналістська революція проти темників.
У 2010 році було створено рух «Стоп цензурі!» — з метою протистояти тиску влади та власників на редакційну політику ЗМІ, захистити право журналістів на професію та право громадян на доступ до публічної інформації. Маніфест руху торкався й питань журналістської етики та стандартів.
На цю тему написано безліч статей і аналізів. І згадані тут ці історичні події лише для того, щоб нагадати, що самоорганізація й саморегуляція в ЗМІ проявлялися по-різному, але завжди реагуючи на зміну якоїсь ситуації.
Нові виклики
Що ми маємо сьогодні? Влада не просто залишається ключовим гравцем ринку, а ще й посилює свій вплив через створення Міністерства інформаційної політики. Так само нікуди не поділися олігархи. Більше того, їхній уплив теж посилився. Журналістські організації НМПУ та НСЖУ сконцентровані на допомозі журналістам, що висвітлюють АТО, тренінгах з безпеки та інших актуальних творчих та політичних аспектах.
Значно посилився політичний тиск на засоби масової інформації. Небезпечною зоною для ЗМІ стало висвітлення внутрішнього політичного конфлікту, який привів до конфлікту військового. Наприклад, журналіст, який виступає публічно проти мобілізації за відсутності оголошеного військового стану, може опинитися за ґратами. Ризиковано писати про федералізацію або децентралізацію України — можуть звинуватити в сепаратизмі. Самоцензура проникає до висвітлення тем, пов’язаних із діяльністю праворадикальних політичних та військових організацій, добровольчих батальйонів та багатьох інших моментів, що зачіпають патріотичні почуття тих, хто взяв собі право особисто визначати, що таке патріотизм. Бо жоден закон, що регулює інформаційну сферу, не містить визначення того, що є «патріотичним», а що — ні.
Економічна ситуація на ринку взагалі стала фатальною для багатьох друкованих видань. Кому вдалося пережити кризу минулого року й початку 2015-го, із острахом очікують завершення місцевих виборів, коли завершиться вкидання політичної реклами й доведеться виживати у будь-який спосіб або закриватися. При цьому держава нічого не робить, щоб хоч якось полегшити економічне становище друкованої преси, окрім вливання грошей у підконтрольні провладним політикам комунальні та державні ЗМІ.
Додатково на традиційну пресу тисне розквіт блогерської журналістики та можливість будь-якому громадянинові створювати квазі-ЗМІ в соціальних мережах. Сьогодні вже нікого не дивує, що популярний блогер у столиці чи регіоні може мати більшу аудиторію, ніж місцева газета чи телекомпанія.
Та всі ці виклики насправді несуть не тільки ризики, але й створюють умови для переходу на якісніший рівень саморегуляції.
Вікно можливостей для саморегуляції
Очевидно, що саморегуляція може відбуватися за двома напрямками: економічному та щодо дотримання професійних стандартів.
- Економіка та конкуренція.
Економічна саморегуляція, яка б не потребувала втручання держави, сьогодні можлива в сфері контролю за достовірністю накладів друкованих видань або відвідуваності сайтів. Для впровадження такої саморегуляції є всі підстави: зацікавленість ринку, організації видавців та рекламодавців.
Так, багато років були окремі спроби впровадити чесний аудит накладів друкованої преси, але закінчилися вони невдало. Сьогодні, коли й рекламодавці, й видавці однаково перебувають під економічним тиском, впровадження такого спільного аудиту було б вигідно й тим, і іншим. І виграли б від цього ті видання, які готові до чесної конкурентної боротьби та мають достатньо амбіцій, аби розвивати свої видання, а не дурити аудиторію та рекламодавців.
Під рекламодавцями я маю на увазі не тільки великі рекламні агенції, але й великих рекламодавців із числа виробників товарів та надавачів послуг (наприклад, банки).
Така потреба в саморегуляції актуальна ще й тому, що механізми чесної конкуренції на ринку друкованої преси сьогодні не діють. Оскаржити недобросовісну поведінку конкурентів через Антимонопольний комітет або ж структури з захисту прав споживачів — дуже складно. Томж якщо не вдасться владнати цю проблему за допомогою саморегуляції, рано чи пізно з’являться законопроекти, які надаватимуть державі більше повноважень щодо втручання в економічну діяльність ЗМІ. Чи це потрібно ринку?
- Етика та професійні стандарти.
У цьому напрямку за допомогою саморегуляції теж можна вирішити кілька проблем.
По-перше, Комісія з журналістської етики, як і раніше, має стояти на чолі руху за відстоювання свободи слова. І саме ця свобода слова накладає обов’язок дотримуватися певних професійних стандартів. Загроза нової цензури або самоцензури може бути зменшена, якщо Комісія не буде відсторонюватися від вирішення актуальних викликів сьогодення: спекуляції на темі патріотизму, використанні в ЗМІ мови ворожнечі, засилля пропаганди й т. п.
Звісно, що важлива не тільки принципова позиція Комісії щодо цих питань, але й роз’яснення щодо того, як ці проблемні теми висвітлювати. Такі рекомендації допомагали б редакціям захищатися від неправомірного тиску з боку окремих політичних сил. На мою думку, потрібно якнайшвидше зняти загрозу безпідставних звинувачень у зраді або сепаратизмі за висвітлення проблем децентралізації влади, що є частиною конституційної реформи.
По-друге, Комісія може чітко визначити стандарти, за якими аудиторія відрізняє професійного журналіста від будь-якого іншого громадянина, який так само має право на висловлення своїх думок, але не несе за це такої відповідальності, як журналіст.
Ми вже кілька років працюємо над створенням єдиної/ національної прес-карти. Документу, який би посвідчував професійного журналіста й накладав на нього обов’язок дотримуватися певних стандартів.
Сьогодні вже є значне порозуміння з боку журналістської спільноти та основних галузевих організацій щодо впровадження такого документу, хоча ще й не всі технічні й програмні питання вирішені.
Єдина прес-карта — це механізм, схожий на аудит накладів у друкованій пресі, тільки в цьому разі під аудитом мається на увазі перевірка того, чи дотримується журналіст професійних стандартів та обов’язків.
Звісно, немає жодного сенсу перетворювати Комісію на якийсь новий каральний орган. Власне, питання так і не стоїть. Проте Комісія може відігравати роль чесного арбітра у скаргах на недобросовісну роботу як окремих журналістів, так і ЗМІ в цілому. І головне, щоб самі журналісти та редактори готові були сприймати цей арбітраж. Для цього має бути висока довіра до складу Комісії як з боку представників галузі, так і з боку аудиторії.
Реформування Комісії
Для того, щоби Комісія з журналістської етики могла виконувати свої цілі (поставлені як суспільством, так і її безпосередніми учасниками — журналістами, редакторами та власниками ЗМІ) — вона потребує значного реформування.
Необхідно якнайшвидше вирішити питання фінансової незалежності Комісії. Варіантів є кілька, але жоден із них не ідеальний. Особисто мені не хотілось би втручання держави в її роботу. Проте серед інших медійних організацій саморегуляції в Європі значна частина отримують фінансову підтримку з боку держави. Й ось чому.
Звернення будь-якого громадянина до Комісії з заявою потребує її перевірки. Коли такий громадянин іде до суду з позовом про захист честі та гідності, то цей обов’язок покладається на нього (має надати докази суду). І суддя не перевіряє доказів однієї чи іншої сторони, а лише приймає рішення на їх підставі. При цьому держава оплачує роботу судді, а громадянин судові витрати.
У нашому випадку частину витрат Комісії на перевірку скарг могла би взяти на себе держава. Таким чином громадяни отримали б гарантію, що їхні скарги розглядатимуться належним чином і без зволікання, а Комісія отримала б кошти на цю частину своєї роботи.
Ще одним джерелом фінансування може стати частка сплати за єдину прес-карту. Це був би внесок кожного журналіста в роботу Комісії, а отже такий журналіст мав би всі підстави вимагати від Комісії професійного виконання покладених на неї обов’язків арбітра в інформаційних суперечках.
Можливо, є сенс підтримати фінансово Комісію і з боку галузевих організацій (у першу чергу видавців та телерадіомовників). Це можуть бути як внески від окремих ЗМІ, так і часткове співфінансування галузевими організаціями. Однак очевидно, що підуть вони на це лише за умов, що діяльність Комісії матиме для них не тільки політичні вигоди (захист від тиску), але й економічні (наприклад, зменшення судових витрат чи захист від надмірних позовів).
Також на перехідному етапі не обійтися без грантової підтримки, завдяки якій Комісія працювала всі ці роки.
Залишається відкритим питання, яка має бути частка держави у фінансуванні роботи Комісії за умови повного невтручання в її діяльність (від формування складу Комісії до розгляду скарг чи напрацювання рекомендацій). У деяких європейських органах саморегуляції, які отримують державну підтримку, така частка коливається від 25 до 40 % річного бюджету органу. Головне, щоб у разі спроби держави втрутитись у роботу органу саморегуляції, Комісія мала можливість відмовитися від державного фінансування, не припинивши повністю своєї роботи.
Вирішивши питання фінансові, необхідно також буде вирішити й проблему формування складу Комісії. Єдиного підходу до цього в інших країнах немає, за винятком того, що держслужбовці не можуть входити в Комісію за жодних обставин.
Сьогодні Комісія формується за квотним принципом: частина обирається на з’їзді, іншу частину делегують галузеві організації. Радше за все найближчим часом це буде оптимальним варіантом формування Комісії, яка мала б довіру в журналістів та представників галузі. Та надалі необхідно буде залучити до роботу Комісії і представників громадськості, щоби підняти загальну довіру суспільства до її роботи. Особливо в той період, коли почнеться залучення державних коштів.
І тут теж немає єдиного підходу, як краще це зробити. Наприклад, чи треба залучати представників журналістських громадських організацій? Якщо так, то скільки, яких, як обрати представника, щоб він міг легітимно представляти тих, хто його делегував?
Те ж саме стосується й залучення громадських діячів загалом, щоб вони брали участь у розгляді скарг, так би мовити, з позицій суспільства загалом. Спроби залучити таких громадських діячів уже були, але не увінчались успіхом. Як правило ці люди дуже зайняті й часу на участь у роботі Комісії не мають.
Резюме
Сьогоднішні проблеми з саморегуляцією галузі справді можуть стати кінцем багатьох ініціатив. І тоді не залишиться нічого іншого, як апелювати до державного регулювання, що неодмінно станеться. Бо якщо є вже профільне міністерство, йому таки доведеться вирішувати окреслені вище проблеми. Подобається це нам чи ні. Або ж ніхто їх вирішувати не буде, що теж не кращий варіант.
Але ми маємо унікальну ситуацію, коли нинішні виклики дають можливість основним гравцям медіаринку домовитися не тільки про правила гри, але й створити відповідні важелі контролю та саморегуляції. Питання хіба що в тому, чи скористаємося ми цими можливостями.
Проект здійснюється за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди учасників заходу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.