Наталія Лигачова у статті «МедіаОбОЗ чи медіаАВАНГАРД» виокремила кілька, на погляд авторки, головних проблем медійної сфери України сьогодні. Це монополізм на медійному ринку, цензура олігархів-власників, цензура рейтингів, відсутність дієвої системи саморегуляції в ЗМІ, безвідповідальність і конформізм журналістів. Усі ці проблеми стають особливо небезпечними під час інформаційної війни з зовнішнім агресором. Тому «Телекритика» звернулася до провідних медіаекспертів із проханням відповісти на запитання: які кроки потрібно зараз зробити для боротьби з цензурою власників ЗМІ, як відділити комерційні відділи ЗМІ від ньюзрумів та як запустити механізм саморегуляції в індустрії? Пропонуємо вашій увазі другу частину опитування (першу частину читайте тут).

Ольга Герасим’юк, перший заступник голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, телеведуча:

— Усе це можливо лише за умови свідомого ставлення журналістів до своєї роботи, сприйняття своєї ролі в суспільстві як життєво важливого постачання якісної, безпечної, вивіреної інформації, від якої залежить буквально життя й моральне здоров'я людей і цілої країни. Відповідно, така свідомість може розвинутися й визріти лише за умови, що журналісти почнуть отримувати якісну професійну освіту, яка тільки і є базою для свідомих дій, а не того сорому, в якому вони опинилися в ролі «підставки до мікрофона» й навіть не уявляють, що буває інакше. Плюс особисті якості людини, що не задовольняється лакейством, має інтерес до свободи. Медіаграмотність, навчання в авторитетних професійних журналістів, а не в дутих порожнечею останніх років «зірок», — лише це зробить журналістів здатними принципово вимагати дотримання стандартів у роботі, здатними вистояти між спокусою просто отримувати гроші й призначенням бути на сторожі цінностей демократії, серед яких — права громадян на чесну та безпечну інформацію, на свободу доступу саме до неї, а не споживання змайстрованого політиками.

Вплив комерції на журналіста може обмежити лише сам журналіст.

У країнах сталої демократії є кодекси, дотримання яких є першим правилом. У мене якось запитали — а що ще, крім кодексу? Просто треба бути порядним працівником? А може, держава має щось робити?

Я можу на це сказати: приїхали! Держава не має й на крок наближатися до цієї справи. Парламент хіба що мав би ухвалити закони, що не дозволяли би платити за новини, брати гроші за «правильні» новини, маніпулювати з рекламою тощо.

Взагалі друге питання дуже перегукується з першим. Ньюзруми, ЗМІ — це не ковбасний цех і не газова труба. Власники ЗМІ, на жаль, у нас не є медіаорієнтованими бізнесменами — а лише тримають при собі ЗМІ як засіб захисту основного бізнесу. Звідси й це виродження понять і менеджмент у ЗМІ, що калькує виробничий.

Отже, відповідь незмінна: медійні закони мають диктуватися комерсантам. Тобто ньюзруми — диктувати власнику правила, які є спільними для всіх медіа в світі. А не навпаки.

Що потрібно зробити для того, щоб механізм саморегуляції в ЗМІ почав діяти? На мій погляд, у журналістському середовищі бракує авторитетного сильного ядра, яке би оголосило термінову реформу в медіа, почало просвітницький рух. Наявні медійні організації, на жаль, не можуть цьому дати ради. Деякі з них узагалі безсилі й номінальні — як Спілка журналістів, як Комісія з етики, що там ще...

Журналісти не солідарні, розрізнені, як і їхні господарі, — а, на жаль, у них є господарі, — не мають спільних правил і дефініцій свободи слова; журналісти, що згодні за кивком хазяїна кидатися на опонента хазяїна й створювати фейкову реальність — всі ці люди не знають саморегуляції й не знають свободи. Вони за останній короткий час перетворили свободу слова на ярлик — і щойно інтереси хазяїв порушуються, як випускаються снаряди з цієї гармати, й у нас порушенням свободи слова прикривають будь-які неправедні дії...

Усього цього треба позбутися, щоби саморегуляція стала можливою.

Роман Андрейко, генеральний директор медіахолдингу «Люкс»:

— Тема насправді актуальна й така вічна. Справді, треба підвищувати якість засобів масової інформації. Я дуже не люблю, коли так сформульовано питання («Які кроки потрібно зробити для боротьби з цензурою власників, обмеження впливу власників на редакційну політику їхніх ЗМІ?». — «Телекритика»). Воно начебто містить у собі підказку, «правильну» відповідь.

Журналістика буває неякісною насамперед через неякісних журналістів. Я можу підтвердити, що бувають і неякісні журналісти, і неякісні редактори. І це найчастіше буває причиною неякісних матеріалів. Журналісти дуже часто просто переповідають те, що побачили. Але те, що лежить на поверхні, зазвичай не є сутністю питання.

Тиск і вплив власників та співвласників на редакційну політику я би поставив на друге місце. Щоби власник не міг упливати на редакційну політику, необхідно створити спеціальні умови. Я маю на увазі введення обов'язкового органу — редакційної ради. Вона повинна складатися з представників як власника, так і редакції.

Я думаю, що в цілому світі, навіть у найдемократичніших суспільствах, власник впливає на редакційну політику. Він може вводити цензуру, але треба тоді розрізняти два поняття: цензура — це зло, а редакційна політика — це зовсім інше. Хто ж має впливати на редакційну політику, як не власник? Невже журналісти мають прийти на роботу й придумати собі, що віднині редакційна політика буде, наприклад, такою: «Ми не розповідаємо про страйки шахтарів, а розповідаємо тільки про нові моделі джинсів».

Тобто редакційна політика й цензура — це різні речі, а неякісна журналістика — це не обов'язково вплив власника чи генерального директора.

На мою думку, відділ маркетингу має щодня спілкуватися з ньюзрумом. Журналісти не можуть написати щось просто так, вони мають це адресувати певній цільовій аудиторії свого ЗМІ. Адже ЗМІ не може орієнтуватися на всіх і одразу. І це не тільки демографія, це окремий соціально-демографічний простір у суспільстві, з певним колом інтересів. І тоді маркетинг може підказувати редакції, які саме сюжети чи статті будуть найцікавіші саме для цієї аудиторії.

Якщо відповідати на питання, чи комерційні відділи не повинні продавати сюжети за новинами, то початкове запитання мало звучати інакше. Так, комерційні відділи не повинні спонукати ньюзруми обманювати глядачів або читачів, видавати замовний матеріал за справжню новину.

Я думаю, що для того, щоб механізми саморегуляції в ЗМІ почали діяти, треба спробувати винищити в журналістах і редакторах самоцензуру. В мене був такий випадок, що мені довелося звільняти одного редактора, який на моє запитання, чому ми не відправили тему у висвітлення, відповів: «Ну я вважаю, що це може якось нашкодити інтересам компанії й акціонерам». Тобто ніхто не казав, що не можна, але редактор прийняв таке рішення. Ця самоцензура невідомо чому посилилася в головах навіть юних, молодих журналістів. Вони намагаються самих себе якось обмежувати. Це тотальне явище, яке точно псує рівень якості журналістики.

Ігор Розкладай, юрист Інституту медіа права (ІМП):

— Кроки для боротьби з цензурою власників ЗМІ, очевидно, мають зробити й журналісти, й суспільство, й самі власники. Причому серед журналістів має бути достатня сильна солідарність, щоби не вийшло ситуації, коли замість повністю звільненого колективу набирається новий. З іншого боку, є питання етики й професійності. Тиск власників відбувається тому, що часто рівень фаховості на такому рівні, що журналіст легкозамінний. Десь так, як запчастина.

Допоки журналіст не стане штучним, високоякісним «товаром», змінити ситуацію буде важко.

Щоби зробити неможливим вплив комерційних відділів на ньюзруми, потрібно формувати культуру платних ЗМІ в Україні. Будь-який громадянин має зрозуміти, що за інформацію треба платити так само, як за сало, ковбасу чи йогурт. З іншого боку, потрібна нормалізація медіаринку. Як кількісна, так і якісна: від відмови від безкоштовних кольорових неякісних видань до контролю накладів і саморегуляції. Звісно, є й зовнішні фактори — Україна має розвивати бізнес і виробництво, які, в свою чергу, запустять економіку і сприятимуть підняттю рівня життя. Буде підніматися рівень — зростатимуть потреби й вимоги до якості, в тому числі в медіа. Наразі ми на самому дні піраміди потреб: «Чому дурні? Бо бідні. Чому бідні? Бо дурні».

Для того, щоби механізм саморегуляції в ЗМІ запрацював, потрібні:

• бажання;
•  розуміння, що таке медіа, як вони впливають на суспільство, що це не лише бізнес;
• патріотизм;
• фаховість;
• готовність працювати за правилами, незалежно від того, подобаються вони вам чи ні.

Роман Головенко, медіаюрист Інституту масової інформації (ІМІ):

— Є різні види ЗМІ, й охопити всі однаковими інструментами, які би стимулювали саморегуляцію, надзвичайно важко. Якщо говорити про телебачення, то в нас є законодавчий інструмент, який не діє, — це редакційні статути й редакційні ради. Якби в законодавстві було краще прописано повноваження Нацради щодо цього, то, можливо, вдалося б відрегулювати якість подання інформації — щоби не було так, як зараз на деяких каналах, коли це залежить від забаганки власника: «Цього ви критикуйте, а цього — ні».

Щодо інших засобів масової інформації питання полягає у відсутності журналістської солідарності. Вона в нас практично не розвинута, й функції профспілок зводяться до трудових прав. Стандарти етики лишаються поза увагою. Також, на жаль, Комісія з журналістської етики в нас не є достатньо відомою та авторитетною для журналістів організацією.

Саме поняття ЗМІ також є розмитим. Наприклад, інтернет-сайт формально є ЗМІ, а з юридичного погляду це спірне питання. Відповідно, якщо почати якось юридично коригувати цю сферу, буде багато спротиву через те, що раніше держава не регулювала інтернету, а тепер починає.

Але перезапустити свідомість журналістів — це теж майже нереальне завдання. Думаю, потрібно змінювати навчальні програми на факультетах журналістики. Ще одна проблема: в нас може прийти працювати журналістом будь-хто, з будь-якою освітою, й допуск до професії дуже вільний. З одного боку, це дуже ліберально, а з іншого — дає побічний ефект, тому що людина без жодного уявлення про етичні стандарти може почати про щось писати й працювати журналістом. Можливо, варто впроваджувати такий механізм, за яким гарантії, що надаються журналістам (наприклад, про розмір судового збору, захист від обшуків тощо), надаються тільки тим із них, хто є членами професійного об’єднання, і професійне об’єднання стежить, щоби його вони дотримувалися професійних стандартів.

Насправді проблема значною мірою полягає не тільки у власниках, але і в журналістах, які погоджуються грати за тими правилами, що є. Може, звісно, допомогти й прозорість корпоративної власності на ЗМІ, але є питання, наскільки реально її відкрити: може бути інтернет-сайт, який фізично не міститься в Україні, але охоплює українську аудиторію і спрямований на неї. Якщо власник не є резидентом, то як держава зможе впливати на нього?

Щоби комерційні відділи не впливали на ньюзруми, потрібно, щоб останні мали окремий менеджмент, щоб у них була певна автономія й діяли редакційні статути. Редакційні статути встановлюють стандарти, і ньюзруми мають їх дотримуватися. Якщо вони не дотримуються, тоді змінюють керівника ньюзруму. Звісно, це більшою мірою теоретична схема, тому що ви бачите, що редакційні стандарти зараз не працюють. Це дуже складне питання, тому що воно належить до внутрішнього життя редакцій, і держава не може за цим наглядати.

Ігор Куляс, медіатренер:

— Використання власниками своїх медіа в якості інструментів політичного впливу або ж для вирішення своїх бізнесових питань є своєрідним «природним явищем». Зрозуміло ж, що жоден власник засобу масової інформації не встоїть перед спокусою використати цей свій ресурс «у корисливих цілях». Тим більше, що ніхто й ніяк цього власника в цьому питанні не контролює. А хтось же мав би «бити по руках» кожного власника медіа за «нецільове» (з погляду інтересів суспільства) використання свого ЗМІ. Якщо кажемо про телебачення, цей «хтось» — головний регулятор, тобто Національна рада з питань телебачення та радіомовлення. Спробуйте-но пригадати, коли цей орган (у будь-яких його складах) хоч якось серйозно покарав хоча б якусь із «великих» телекомпаній за джинсу в інформаційних програмах, особливо ж у новинах. Даруйте, я щось подібного пригадати не можу.

А тепер пофантазуймо. Гадаю, легко уявити ситуацію, коли на певному «великому» телеканалі в новинах грубо порушуються всі закони професії й відверто рекламуються позиції певної політичної сили та її представників. Легко, тому що це відбувається постійно й на всіх наших «великих» телеканалах. А тепер уявімо собі таку фантастичну ситуацію, коли Нацрада виносить цьому каналу попередження, він нічого не змінює в своїй редакційній політиці, й Нацрада позбавляє канал ліцензії. Уявляєте собі? Який-небудь канал-монстр, типу «Інтера», «1+1», «України» чи ICTV, залишається поза ефіром! Зрозуміло, власник каналу і його політичний «дах» здіймають жахливий галас на тему «душать свободу слова» і «це політична розправа». Але, гадаю, після цього іншим каналам уже навіть попередження виносити не треба буде. Вони швидко кинуться вивчати «матчастину» й новини на них швидко наблизяться до професійних стандартів.

Це єдино можливий шлях «перевиховання» власників медіа. Але він потребує надзвичайної політичної волі. На жаль, поки що на вітчизняних горизонтах подібної волі не видно ні в чому, в тому числі і в інформаційній сфері.

Коли я кажу про покарання за джинсу, я маю на увазі насамперед політичну джинсу, бо бізнесової в новинах великих телеканалів дуже мало, найчастіше це просто вряди-годи незграбна, під виглядом інформаційних сюжетів, реклама бізнесів або благодійництва власників каналу, і вона не робить погоди. Тому вплив комерційних відділів на роботу ньюзрумів є мінімальним. Головне ж зло — це часткове чи повне викривлення реальності в новинах на користь тих чи інших політичних сил. Тобто політична цензура й самоцензура.

Галина Петренко, Катерина Толокольнікова, Крістіна Ткачова