В нашому суспільстві звикли думати, що пожежник — це той, хто гасить полум’я, рятує й евакуює людей, а також запобігає випадкам, що становлять небезпеку. Журналіст же, з професійного погляду, — людина, яка інформує, розповідає правду й нічого, крім неї. Та за температури 451° (шкала Фаренгейта), коли горить папір, пожежники не гасять вогонь, вони його розпалюють. Так само українцям до болю знайомою є ситуація, коли новим призначенням журналіста стає дезінформація та пропаганда.

В умовах військового конфлікту, політичної кризи, зародження нового суспільства й безпосередньої відповідальності ЗМІ за ці процеси, Другий Львівський медіафорум сформулював свою тему так: «Війна. Політика. Корупція. Медіа: гравець чи інструмент».

Цьогоріч на «Арену-Львів» приїхали понад 500 журналістів із семи країн світу: України, Данії, США, Польщі, Білорусі, Росії та Німеччини.

Війна

«Я розумію, що це небезпечно, що це безумство для багатьох. Але ж ми журналісти і це частина нашої роботи. Я — журналіст, у мене є страховка, каска, і я їду туди.Журналіст має бути із солдатами, а не відвідувати нудні брифінги. Він має стати частиною того середовища, де воюють українці».

Сергій Лойко, кореспондент газети «Лос-Анджелес Таймс»

У першу чергу медіафорум був критично необхідний, щоби з’ясувати, як діяти журналістам під час війни, адже, з одного боку, постає питання професійних стандартів, а з іншого — людяності й бажання вплинути на ситуацію. Журналістка «Громадського телебачення» Настя Станко вже 6 місяців їздить у зону АТО. Сказала, що військові абсолютно не сприймають назви «Антитерористична операція». А тому в своїх ефірах журналісти «Громадського телебачення» кажуть «так звана зона АТО» і «так зване перемир’я». Вона розповіла, що за воєнних умов медіа завжди намагаються підняти дух військовим і не поширювати паніки в суспільстві, але наголосила, що незалежно від умов найголовніше — казати правду. На її погляд, журналісти надто узагальнюють, кажучи про «якесь населення Донбасу, яке саме в усьому винне», а тому важливо більше розповідати про заручників війни: «Насправді війна не є чорно-біла, як часто намагаються показати і російські журналісти, і українські. Вона має багато відтінків. І на війні варто більше говорити про людей — індивідуально про кожну життєву історію».

Акцент на важливості людської історії став квінтесенцією форуму. Правозахисниця зі США Шеррі Ріккарді також наголосила, що українським журналістам слід шукати виходів із конфлікту й зображувати драматичний вплив подій на звичайну людину: «Те, як конфлікт у вашій країні впливає на звичайних людей, сьогодні було б чудовою історією. Ці люди ні в чому не винні, і вони страждають. Важливою є гуманізація наслідків насильства для звичайних людей. Це перегукується з розумінням ЗМІ як “голосу тих, у кого немає голосу”».

Впродовж останнього року в медійному просторі постійно точилися дискусії з приводу того, чи можливо перемогти в інформаційній війні винятково чесними засобами. Ані спікери, ані учасники не дійшли тут згоди. Блогер Денис Казанський вважає, що суспільство не готове до чесної журналістики і що статті, написані за всіма журналістськими стандартами, нікого не цікавлять. Та він наголосив, що журналісти повинні казати правду про українську армію, навіть переступаючи через патріотизм.

На думку Євгена Федченка, директора Могилянської школи журналістики, одного із засновників StopFake, сліпе дотримання журналістських стандартів призводить до того, що міжнародні ЗМІ не можуть назвати речі своїми іменами: «Так було з анексією Криму, оскільки дуже довго не відкривалась таємниця “зелених чоловічків”. У соцмережах України домінує підхід, що нам всі винні, на нас всі мають звертати увагу. Це зрозуміла позиція жертви, але якщо ми самі не переймемо ініціативу, станеться прикра річ, яка сталась з Сирією — зникнемо з радару міжнародних медіа».

Політика

Ще один акцент Львівського медіафоруму — журналісти в політиці. Сергій Лещенко, Мустафа Найєм, Ганна Гопко та Сергій Соболєв складуть присягу народного депутата. Досі такий крок сприймався дуже неоднозначно, ба навіть викликав хвилю обурення. Адже українське суспільство втратило потужних журналістів, а чи зможуть вони проявити себе настільки ж ефективними в ролі політиків — лишається без відповіді. Тому більшість питань від учасників стосувалися подальшої роботи у Верховній Раді екс-журналістів. Сергій Лещенко, чия мова часто-густо більше нагадувала риторику державотворця, зауважив, що в разі невдач у політичній діяльності років за чотири вони завжди зможуть повернутися в журналістику. Колеги відреагували скептично й засипали спікерів запитаннями, мовляв, чому ті настільки переконані, що взагалі зможуть повернутися.

Екс-журналіст Мустафа Найєм відповів, що певен, адже вони не мають наміру робити всі ті речі, які вчиняли інші політики, і в них вірив народ: «Нам довіряли як журналістам, нам довірятимуть як політикам. Є політики-негідники, є політики, які щось роблять і будуть дотримуватись своїх принципів. Якщо ми зараз замажемо це все чорною фарбою і скажемо, що будь-яка людина, яка пішла в парламент — це негідник, тоді, вибачте, давайте жити в такому суспільстві і робити саме так».

Мустафа додав, що досі в нього було дуже комфортне життя. Адже його читали й поважали. Йому вірили. А тепер його критикуватимуть, а не навпаки. І тим не менш, він готовий нести відповідальність за своє рішення: «Найбільше багатство журналіста — це бути чесним, правильним і критикувати. В політиці трохи інший порядок денний — треба бути чесним, порядним, але не критикувати, а пропонувати щось робити».

Водночас Єгор Соболєв висловив побоювання, що є ризик не лише не побудувати нову державу, а просто розчинитися в кулуарах нинішньої: «Я дуже вітаю вчинок всіх, хто зараз пішов до влади, тих, хто пішов в добровольчі батальйони, людей, які пішли в міліцію, в службу безпеки та інших. Звісно, є велика імовірність того, що більшість з нас безславно загине, так нічого і не зробивши».

Мустафа зреагував категорично: «Я не згодний із Єгором Соболєвим: якщо хтось вважає, що він може розчинитись, так нічого і не змінивши, давайте просто одразу розійдемось. Я не вважаю, що система нас розчинить. Серед нас, людей, які вирішили піти в політику, достатньо багато з репутацією та принципами. В нас є всі можливості і сили, щоб не розчинитись».

Водночас Соболєв запевнив, що вони з колегами зобов’язані стати політиками, які робитимуть усе, про що казали до виборів, і які жодним чином не використають важелів упливу для власного збагачення.

Корупція

Медіа не мають боротись із корупцією. Журналістика — це теж частина корупційної системи.

Федір Сидорук, «Слідство.Інфо»

То повинні чи не повинні? Дискусійна панель «Медіа проти корупції: хто кого?» завершилася дуже неоднозначно. Севгіль Мусаєва, Денис Бігус, Сергій Лещенко, Юрій Ніколов та Федір Сидорук намагалися знайти відповіді на поставлене питання «хто ж кого?», однак і серед спікерів, і серед учасників виникла певна конфронтація.

Зокрема, автор програми «Наші гроші» на телеканалі ZIK Денис Бігус визнав переможцем у цій боротьбі корупцію. Однак він вважає, що боротьба з корупцією і завдання журналістів — зовсім різні речі: «У боротьби з корупцією й у журналістики завдання різні. Завдання розслідувальної журналістики — це, насамперед, знаходити інформацію, структурувати і подавати її». За його словами, боротися з корупцією — це робота правоохоронних органів, а головне завдання журналістів — інформувати суспільство. Денис Бігус додав, що існує «велика проблема з патерналізмом у політиці й журналістиці» і він не вважає, що ЗМІ мають когось повчати й формувати громадську думку.

Журналіст інтернет-проекту «Наші гроші» Юрій Ніколов підтримує колегу, мовляв, боротьба з корупцією — обов’язок кожного громадянина: «Люди, які апелюють до журналістів як борців із корупцією, делегують нам повноваження, якими мають займатися всі члени суспільства, таким чином перекладаючи відповідальність на інших».

Сергій Лещенко, навпаки, переконаний, що журналісти повинні боротися в силу своєї професійної діяльності. І вважає, що наразі в Україні журналістські розслідування — найбільш дієвий спосіб. Екс-журналіст «Української правди» додає: «За останні роки виросло багато хороших журналістів-розслідувачів. Це вже стає модним. Новим інструментом для розслідувачів має стати реєстр власності, тоді журналісти матимуть більше інструментів у боротьбі з корупцією».

Сергій Лещенко розповів, як написав статтю про корупцію у Washington Post, а з редакції йому надійшла відповідь: «Ви все чудово написали, але які рішення пропонуєте? Які рекомендації?».

У свою чергу головний редактор «Української правди» Севгіль Мусаєва наголошує на поверховості журналістських матеріалів, оскільки їм доводиться працювати з великим спектром тем: «Останнім часом я бачу багато розчарування серед своїх колег, адже важко усвідомлювати, що чиновники змінюються не так швидко, як громадяни. Мені не вистачає у розслідувальній журналістиці якихось спеціальних проектів. Немає проблем із класними журналістами, не вистачає спеціалізації журналістики, щоб люди поглиблювались у конкретні проблеми та більше аналізували».

Медіа: гравець чи інструмент?

Бізнес у сфері ЗМІ необхідний. На цьому наголошує заступник голови Національної ради з питань телебачення та радіомовлення Григорій Шверк. Основою ж будь-якого медіабізнесу є якісний контент. Якщо ж люди готові платити за цей контент, то у ЗМІ з’явиться аудиторія, яку можна буде представити рекламодавцю. Така модель працює в медіабізнесі. Однак український медіаринок дуже маленький. Медіахолдинги розподілені між кількома власниками. Інвестори бояться приходити в Україну через корумпованість. Допоки ситуація лишатиметься такою, медіа виконуватимуть лиш роль інструмента в руках олігарха. Керівник Citadel Capital Дмитро Симовоник під час дискусії розповідає про один курйозний випадок: «ЄБРР — найбільший західний інвестор в Україні, шукав медійний проект для інвестицій тут, однак не знайшов. Поки в нас не зміняться правила гри, поки медіа займаються бізнесмени, а не олігархи, ситуація не покращиться».

Надзвичайний і повноважний посол США в Україні Джеффрі Пайєтт зауважив, що Америці добре зрозумілі ті проблеми, які переживає Україна і які стимулює Москва: «Шлях до громадянського суспільства — відродження вільних медіа. Я з оптимізмом дивлюся на шлях вперед для України, але для цього потрібно проробити величезну роботу, і тут, і в Харкові, але найбільше — в Києві».

Другий Львівський медіафорум — то гучні імена 55 спікерів, 9 дискусій та ще 5 доповідей про журналістику під час війни, Україну в закордонних ЗМІй те, що станеться, якщо медіа не стануть незалежними й професійними. Це був обмін досвідом, розмови про наболіле, в яких хіба що не вистачило глибини та реальних практичних механізмів для вирішення проблем в українському медіасередовищі.

Але коли-небудь, як писав Рей Бредбері, ми пригадаємо настільки багато, що збудуємо найбільший в історії екскаватор, вириємо найглибшу з-поміж тих, що коли-небудь існували, могилу й навіки поховаємо в ній війну.