Регулювання політичної реклами - помріємо?

Фото: sostav.ua

Незабаром на Україну чекають місцеві вибори, а на український медіаринок — потік політичної реклами та агітації. «Телекритика» планує ретельно відстежувати цю тему, тому що ми віримо, що й політики, й представники регуляторних органів, і керівники ЗМІ — це перш за все громадяни нашої країни, які не менше за «маленьких українців» зацікавлені в покращенні якості життя в ній і, зокрема, в коректному функціонуванні інформаційного середовища.

Днями ми опублікували статтю координатора експертних груп «Реанімаційного пакету реформ» Вадима Міського, в якій він системно виклав аргументи за заборону політичної реклами, та репортаж із круглого столу ГО «Телекритика» «Політична реклама в Україні: стан та проблеми нормативного регулювання», учасники якого, зокрема, застерегли від різких заборон чи обмежень, оскільки ті можуть спровокувати активізацію джинси. Методи боротьби з прихованою політичною рекламою ми разом із експертами плануємо аналізувати окремо. Сьогодні ж ми пропонуємо вашій увазі результати опитування учасників ринку, які не змогли взяти участь у нашому круглому столі, але думкою яких ми поцікавилися. Ми поставили їм два запитання:

1. Що варто було би зробити державі у справі регулювання політичної реклами, щоби суспільство отримало замість агресивного рекламного зомбування якісну політичну дискусію, медіакомпанії не втратили доходів і залишилася можливість для нових політичних брендів виходити на ринок?

2. Чи є можливою саморегуляція з боку гравців медійного та політичного ринку (вироблення спільних правил політичної реклами та їх дотримання)? І якщо так, то хто або що могло би їх до неї підштовхнути?

Ярослав Деркач, помічник народного депутата Олени Кондратюк:

Звісно, для того, щоб медіакомпанії не втрачали доходів та залишалася можливість для нових політичних брендів виходити на ринок, політичну рекламу не варто забороняти. Особливо у такий спосіб, як це передбачалося в деяких нещодавніх виборчих законопроектах, коли політрекламу пропонували заборонити і при цьому залишити формати на кшталт дебатів та дискусій, які в наших умовах також не вражають фаховістю та якістю. Окрім цього, варто брати до уваги, що, на відміну від політичної реклами, нішевим мовникам важко «вписати» і провести дебати, а отже такі форми агітації в електронних ЗМІ не є однаково прийнятними для всіх.

Щоби суспільство не отримувало агресивного зомбування в політрекламі, варто на законодавчому рівні прописати додаткові вимоги до умов її транслювання, деталізувати вимоги щодо її змісту.

Погодьтеся, що нескладно передбачити вимогу для партій певний відсоток замовленої на ТБ реклами «віддавати» для просування виключно положень партійної програми, чи передбачити, що після «зомбуючого» ролика від певної партії має транслюватися її «просвітницький» ролик, у якому буде інформація виключно про певні положення передвиборчої програми тощо.

У саморегуляцію на ринку медіа я вірю дуже слабо, оскільки більша частина ЗМІ все-таки політично ангажовані в той чи інший спосіб, та й із прикладами успішного саморегулювання в українському бізнесі якось «напряжно». Враховуючи це, має бути виважена позиція законодавця, який би регламентував, а не забороняв.

Валерій Варениця, комерційний директор сейлз-хаусу «Плюси»:

Варто сказати, що, змінивши закон, держава вже поставила політичні партії у ще більш нерівне становище. Тепер, не маючи квоти, політичні рекламодавці будуть змушені конкурувати не тільки між собою, але і з комерційними клієнтами (йдеться про нещодавнє скасування додаткової рекламної квоти +5 % під час виборчого процесу: вона лишатиметься на рівні 15 % протягом години на ТБ та 20 % — на радіо. Водночас, проголосований днями закон «Про місцеві вибори» містить норми про те, що політична реклама на радіо та ТБ не може перевищувати 20 % часу мовлення протягом доби та не може розміщуватися в одному блоці з комерційною чи соціальною рекламою. — ТК). Якщо в попередній трактовці 5 %, які додавалися на політичну рекламу, гарантували хоча б видимість рівності доступу до ефіру, то зараз, без політичних (годинних. — ТК) квот, жодна політична партія не зможе висувати каналам жодних претензій, якщо її реклама не стоятиме в ефірі. Адже далеко не кожен продавець захоче створювати проблеми для комерційних рекламодавців, які мають глобальні контракти.

Політичну рекламу в жодному разі не варто протиставляти комерційній. Ми ж не просимо державу регулювати активність великих рекламодавців. І не говоримо, що якщо хтось обділений бюджетами, то він повинен мати преференції з боку каналів. Серед комерційних компаній є компанії як із великими бюджетами, так і з маленькими. Так само й під час виборчого процесу є партії з великими бюджетами й маленькими. Це нормальна ситуація, і жодної регуляції з боку держави не потрібно.

Чи можлива саморегуляція великих телегруп щодо етики подання інформації про політичні бренди? Все можливо. Ми ж прийняли обмеження щодо алкогольних брендів у спонсорстві. Тому, можливо, такі процеси будуть відбуватись і в регулюванні політичної реклами. Але в чому суть: якщо алкогольні бренди ми самі обмежували, бо розуміли, що наша саморегуляція необхідна, щоби закрити дірки в законодавстві та позбавити можливості обходити якісь недосконало прописані в законі заборони, то в політичній рекламі які можуть бути механізми? Заборонити комусь розміщувати більше реклами й тим самим втрачати гроші? Навіщо?

Роман Головенко, медіаюрист Інституту масової інформації (ІМІ):

Політична реклама — це лише термін. Потрібно було би вийти на те, щоби існував лише один термін із двох — або «політична реклама», або «передвиборча агітація», тому що цей дуалізм породжує плутанину. В законі «Про рекламу» є квоти на рекламу. Чи мусить те, що не підпадає під визначення політичної реклами, але підпадає під агітацію, потрапляти в цю квоту? Крім того, потрібно, щоби на агітаційні матеріали розповсюджувалися загальні вимоги до реклами — зокрема, щодо того, що реклама має бути чітко ідентифікованою. Адже коли виборець дивиться телевізор, він має знати, що перед ним — замовлений матеріал.

Щоби подолати джинсу під час виборів, функції Нацради мають бути розширені або це питання можна передати іншому органу — наприклад, посилити функції Держспоживстандарту. Чесно кажучи, Нацрада не показала себе ефективним органом у цьому плані: вона взагалі каже, що не моніторить контенту. Але закон її до цього зобов’язує. Якщо вона не відстежуватиме контенту, тоді це буде орган, до якого звертатимуться з проханням видати ліцензії й вона їх у відповідь просто видаватиме? То це вже не має бути такий незалежний орган, із таким статусом, на нього не потрібно стільки коштів і таке інше.

З джинсою, звісно, складно боротися, тому що це питання також етики журналістів і недостатньо критичного мислення аудиторії.

Ми (ІМІ. — ТК) моніторимо друковану пресу на предмет джинси й намагаємося звертатися з результатами, зокрема, до Держспоживстандарту.

comments powered by Disqus