Вісім кейсів, на яких «зламався» закон про публічну інформацію

Детектор медіа

Доступ до публічної інформації є одним із прав людини. Місцева й державна влада, а також компанії, які розпоряджаються коштами державного чи місцевих бюджетів, можуть надсилати відписки, нескінченно просити уточнити запит на інформацію чи просто ігнорувати його. Хоча в законі «Про доступ до публічної інформації» чітко прописано, яку інформацію можуть приховувати: конфіденційна, таємна чи службова. Але на цьому оцінка не повинна закінчуватися. Далі має включатися трискладовий тест, який повинен допомогти розпоряднику відомостей розібратися, чи варто надавати інформацію, чи ні.

Перший крок такого тесту — перевірити, чи є легітимний інтерес, щоб обмежити доступ до інформації (це національна безпека, громадський порядок, охорона здоров’я населення тощо). Другий кроком необхідно обґрунтувати конкретну та істотну шкоду, яку завдає оприлюднення. Якщо такої все ж немає — інформацію слід розкрити. Коли таку шкоду знайти вдалося — переходимо до третього кроку.

На цьому етапі варто знайти баланс між інтересами суспільства і шкодою, яка може бути заподіяна. «Тільки якщо на всі три запитання ви відповідаєте на користь закриття інформації, у доступі до неї варто відмовити», — каже Віта Володовська, медіаюристка ГО «Лабораторія цифрової безпеки».

Пороте часто розрядники інформації над трискладовим тестом не заморочуються. Крім того, коли за якимось законом доступ до інформації може бути обмежений, то перевагу віддають саме йому.

Якщо ви отримали відмову, але відчуваєте, що правда на вашому боці, можна завертатися до офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який за наявності порушення складає протокол. Для цього в Офісу є три місяці й часто через велику кількість звернень такий термін прострочують.

Але за успішного розгляду далі цю справу розбирає суд і може виписати порушнику штраф. Та й саме звернення Омбудсмена до норовливого розпорядника інформації може зіграти позитивну роль і той все ж надасть інформацію на запит.

Олексій Кабанов, заступник директора Департаменту моніторингу інформаційних прав Офісу, каже, що звертатися до них варто лише у випадку, коли запит ви подавали як громадянин. Якщо ж запит був від імені ЗМІ, тоді вашу скаргу переадресують правоохоронцям і розгляд її затягнеться.

Коли й Омбудсмен не допоміг — звертайтеся до суду. Але під час дискусії стало очевидно: навіть виграний суд ще не гарантує надання інформації.

«Детектор медіа» розповідає про вісім кейсів, коли боротьба за право на доступ до інформації застрягла в заторі українських реалій.

1. Метод «шланга», або Ваш запит не зовсім зрозумілий.

На думку Людмили Опришко, медіаюристки з ГО «Платформа прав людини», останні роки влада почала частіше відмовляти в доступі до інформації. Пані Опришко навела свіжий приклад журналістки «Дунайская заря» Олесі Ланцман із міста Кілії, яка писала запит до місцевої влади із проханням надати копії всіх розпоряджень нового голови місцевої адміністрації. Але замість відповіді була відмовка: «Нам не зовсім зрозуміле ваше питання. Ми вам не відмовляємо, але тут великий обсяг інформації, тому беремо 20 днів на підготовку», — розповідає юристка.

Після цього терміну вони кажуть: «Уточніть, будь ласка, ваше питання. Що ви мали на увазі, яке розпорядження вас цікавить узагалі?» Журналістка подала знову запит, у якому детально розписала, що їй треба розпорядження перше, друге і так далі. На це вона отримала відповідь: «Оскільки ви не уточнили, яка інформація вас цікавить, ми не можемо вам її надати. Не сприймайте це як відмову».

Так тривало декілька місяців, після чого медійниця все ж подала позов до суду, щоб отримати доступ до розпоряджень. «Це було елементарне запитання від кореспондентки, але воно яскраво демонструє, як влада навчилася маніпулювати й відмовляти журналістам у наданні доступу», — каже медіаюристка.

2. Хто розпорядник публічної інформації, той не ми.

Інша справа, яку веде Людмила Опришко стосується управлінської компанії в Миколаєві, яка надає послуги з обслуговування будинків. Там місцеве управління ЖКГ провело конкурс і визначило компанію, що буде управляти будинками, де не створене ОСББ. Але цей переможець не надавав послуги чи робив це неякісно. Будинки почали відмовлятися від цього управителя, але він, користуючись своєю «перемогою», продовжував ці послуги абияк надавати.

Журналісти звернулися із запитом, у якому попросили штатний розклад компанії та уточнення, чи залучає вона когось до виконання завдань. Оскільки це товариство з обмеженою відповідальністю, вони відписали, що не є розпорядниками публічної інформації. «Тут очевидний суспільний інтерес. Є так званий переможець конкурсу, який не виконує своїх обов’язків і не надає якісні послуги, хоча є управителем значної кількості будинків. Але він каже, що “не розпорядник”. Ми вимушені зараз у судовому порядку доводити наявність суспільного інтересу для того, щоб отримати все ж таки цю інформацію», — зазначає Людмила Опришко.

3. Чому не розглядається справа? Не тисніть на суд!

Гліб Канєвський, журналіст StateWatch, розповів, як він намагався дістати інформацію від Мін'юсту через суд, але за рік його справу так і не розглянули. Це була історія, коли детективи НАБУ прийшли до Міністерства юстиції, бо у відомстві «засунули у подрібнювач протоколи засідання його внутрішньої робочої груп, яка розподіляла бюджетні гроші на виплати за рішеннями Європейського суду з прав людини». За інформацією журналіста, в тих документах ішлося про виплати мільйонів гривень юридичним особам, яким Україна програла у ЄСПЛ. Пан Канєвський підозрює, що там могли бути й російські компанії.

«Я подав запит на цю інформацію, але мені Мін'юст її не надав, бо папери, ймовірно, порізали. Я вирішив піти в суд, заплатив за позов гроші (зараз за це треба сплатити від 770 грн. — Авт.), відправив його до суду. У січні 2018 року отримав повідомлення від Шевченківського суду Києва, що на мою справу призначено суддю. Зараз уже початок 2019 року, а справа досі не розглянута. Як громадянин я написав листа на ім’я голови суду з проханням надати мені інформацію, що з цією справою. Мені відписали, щоб я не тиснув на суддю, бо за це передбачена відповідальність. Також зазначили, що в них мало ресурсів і багато справ», — розповідає Гліб Канєвський.

Він додає, що для журналістських розслідувань потрібна свіжа інформація. Якщо йому нададуть дані, вже коли особи, яких вони стосувалася, не обійматимуть своїх посад, така інформація не буде актуальною для суспільства. «Журналісти ж мають публікувати свіжу інформацію, а не історичний архів. Це вже будуть мемуари. На резонанс можна не розраховувати», — каже він.

Експертка з питань відкритих даних Надія Бабинська-Вірна нагадала про справу Ольги Юдіної, яка була подана до суду восени 2017 року. Журналістці на запит щодо розпорядження комунальним майном не відповіла Дніпровська міська рада. Досі не було в суді жодного розгляду по ній. «Цілий рік громадськість не знає, як відбувається управління і розпорядження комунальним майном. Тут порушення не тільки інформаційних прав людей, але й здорового глузду і якісного управління», — обурюється пані Бабинська-Вірна.

Вона також нагадала, що постановою Вищого адміністративного суду України вказано, що суд повинен зважати на те, хто є позивачем. Якщо ним є громадський діяч чи журналіст, то це підвищує рівень суспільної значущості інформації, яка запитується.

4. Хочеш виконання рішення суду — плати й чекай.

Декілька років тому до закону «Про виконавче провадження» було внесено зміни. Тепер, ініціюючи виконання рішення суду (подаючи заяву до виконавчої служби), ви маєте сплатити авансовий внесок. У випадку запитів про інформацію зазвичай відповідачем є юридична особа, тому треба сплатити дві мінімальні заробітні плати авансового внеску.

«Ти виграв позов, тобі потрібен доступ. Навіть якщо в тебе чудово все пройшло і швидко, є рішення на твою користь, то заплатити авансовий внесок не кожен може», — каже Людмила Опришко.

Наприклад, це стало бар’єром у справі журналіста порталу «Четверта влада» Юрія Горбача. У 2015 році суд визнав протиправним ненадання ПАТ «Рівнегаз» на запит кореспондента копії декларації голови правління підприємства, депутата Рівненської обласної ради Петра Дубаса. Але поки суд розбирався в ситуації, пан Дубас уже перестав бути депутатом, тому його декларацію нібито йому повернули й надавати журналісту відмовилися.

«Ми все ж звернулися до виконавчої служби, але в той час саме відбулися зміни до закону “Про виконавче провадження” і було введено авансовий внесок. Без нього нам відмовили реалізовувати рішення суду. У журналіста не було можливості заплатити ці кошти. Ми подали позов до ЄСПЛ, обґрунтовуючи позицію тим, що фактично порушене право журналіста збирати інформацію і не виконане рішення суду», — розповідає пані Опришко.

5. Це службова інформація й питання національної безпеки.

Восени 2018 року ГО «Лабораторія цифрової безпеки» звернулася із запитом до Міністерства інформаційної політики із проханням пояснити процедуру / методологію / критерії, як обираються сайти для блокування. Проте отримали відповідь, що це службова інформація, а її розкриття загрожує національній безпеці. Аналогічну відповідь від міністерства отримав і «Детектор медіа» на свій запит. На дискусію від Freedom House представник міністерства не прийшов.

Крім того, «Лабораторія цифрової безпеки» також звернулася до Ради національної безпеки та оборони із проханням надати документи, на підставі яких РНБО формувало перелік сайтів для накладання санкцій (фактичного блокування). Запит «Лабораторії» переслали до СБУ, а там їм відповіли, що ця інформація з обмеженим доступом, нічого не пояснивши.

«Доступ до інформації, що стосується національної безпеки, справді може обмежуватися, — каже медіаюристка ГО «Лабораторія цифрової безпеки» Віта Володовська. — Проте тлумачити інтерес національної безпеки потрібно вузько. У 2013 році близько п’ятисот експертів із різних країн світу створили Цванські принципи з питань національної безпеки та доступу до інформації. Там вони визначають, яка інформація може стосуватися національної безпеки і доступ до яких даних може обмежуватися. В Україні є трискладовий тест, під час якого треба пояснити, яка сам шкода буде завдана нацбезпеці, якщо інформація буде розкрита. Те, що інформація службова і може завдати шкоди безпеці — це відписка, яка взагалі нічого не пояснює».

Тепер організація чекає рішення суду щодо відмови на їхні запити. Пані Володовська зазначає, що коли їм не вдасться відстояти своє право на доступ до інформації в Україні, то вони будуть звертатися до ЄСПЛ.

«У ЄСПЛ є дуже цікава практика щодо питань, які стосуються національної безпеки. У країн є широкі межі, щоб визначити, що вона вважає своєю національною безпекою. Однак європейський суд просить чітке обґрунтування й наведення причин, чому саме така інформація загрожує національній безпеці. Він вимагає від держави не просто загальних фраз, а навести конкретні детальні причини і потенційно вказати, яка саме шкода може бути заподіяна. Це те, чого в нас немає, але саме з цього нам потрібно виходити, коли ми намагаємося знайти баланс між доступом до публічної інформації і захистом національної безпеки», — вважає Віта Володовська.

6. Не можемо надати інформацію, бо таємниця слідства.

У 2016 році керівниця проекту «Доступ до правди» Леся Ганжа подала запит до СБУ щодо численних перевірок внутрішньо переміщених осіб. Вона запитувала, скільки було проведено перевірок, а після них розіслано рекомендованих листів СБУ до управлінь соціального захисту, на підставі яких пенсіонерів-переселенців позбавляли пенсії.

«Мені відповіли, що листи розсилали, але скільки — сказати не можуть. Лише відписали, що в листах було 486 прізвищ і деякі з цих людей фігурують у справах про тероризм. Тому, на підставі Кримінального кодексу України, вони не можуть надати детальнішу інформацію. Якщо цей лист прочитати по суті, то вони цих 486 пенсіонерів наче записали в терористи. Але ж це так не є. СБУ не хоче визнавати, що вона такі рекомендації надсилала», — каже пані Ганжа.

Вона подала позов до суду. Справу, а потім апеляцію розглядали майже рік, і в обох інстанціях судді стали на бік Служби безпеки України. Журналістка звернулася до ЄСПЛ. «Ми наполягаємо на тому, що ми не запитували інформацію, яка стосується таємниці слідства. В запиті було про загальні статистичні дані, максимально безособові», — наголошує пані Ганжа.

7. Запитувана інформація приватна, тому закрита.

«Зараз у вишах є велика проблема із ректорами. Багато з цих людей за радянських часів були комуністами, представниками райкомів, обкомів і так далі. Активіст надсилає звернення, щоб дізнатися, де працював, приміром, ректор КНУ ім. Шевченка Леонід Губерський у період 198082 років. Тоді, за нашою інформацію, він очолював райком партії в Києві. А це є основою, щоб використати закон України про люстрацію й далі не допустити його до посту. У відповіді нам відмовили», — розповіла про проблему з доступом до інформації координаторка антиплагіат-руху «Дисергейт» Світлана Благодєтєлєва-Вовк.

Представник секретаріату Омбудсмена Олексій Кабанов вважає, що тут слід звертатися до суду. З його практики таку інформацію частозакривають через закон «Про захист персональних даних», який оберігає дані про партійну приналежність осіб. «Але якщо це стосується ректорів, то ця інформація має суспільний інтерес і її мають надавати», — наголошує він.

8. Інформація не публічна, поки не записана.

У 2015 році був випадок, коли рівненського журналіста Дмитра Бондаря з оператором не пустили на відкрите засідання зборів суддів Господарського суду Рівненської області. На сайті суду було оголошення про те, коли і де ці збори будуть проводитися.

«Їх відмовилися пускати з камерою. Казали, що аудіо записувати можна, а відео категорично ні. Після того, як кореспонденти з’ясували це питання з головою суду, той зайшов у залу і зачинився зсередини, де й провели збори. Потім журналіст запитав протокол цих зборів. Вони його надали і в ньому було зазначено, що судді проголосували проти присутності на заході медійників», — розповідає медіаюристка.

Щоб захистити право журналістів на доступ до таких відкритих заходів, пан Бондар подав до суду. Утім, українські суди в позові відмовили і стали на бік своїх колег. Вони зазначили, що начебто публічна інформація виникає тоді, коли складається письмовий протокол. А та інформація, що проголошується, публічною не є, тому що вона ще не зафіксована. Людмила Опришко з такими аргументами принципово не згодна, й вони із журналістом подали позов до ЄСПЛ.

У Європейського суду вже була подібна справа «Угорський Гельсінський комітет проти Угорщини». ЄСПЛ тоді пояснив, що публічною є будь-яка готова інформація, яка не потребує додаткового створення владою. Тобто інформація на відкритих зборах є апріорі публічною й вимоги додаткової фіксації її на матеріальних носія немає.

«Проблеми справді є: авансовий збір, суди тощо. Незважаючи на це, стратегічні справи треба вести, хоч як би складно не було. Тому що ми не зможемо змінити судову практику, якщо в нас не буде таких справ. Ми не зможемо змінити цю практику, якщо не будемо звертатися до ЄСПЛ. Нам потрібно пройти цей шлях», — резюмувала Людмила Опришко.

comments powered by Disqus