Трагедія біля Верховної Ради й професійне недбальство як політиків, так і ЗМІ

Фото: luxnet.ua

У трагедії 31 серпня визначальну роль відіграла відсутність належної комунікації влади з громадськістю. Не було й у більшості ЗМІ власної, авторсько-експертної, дискусії: найчастіше вони пропонували те, що можна назвати «вторинним інформаційним ринком» — обговорення думок політиків про проект змін до Конституції, але не самого проекту. Цілком як середньовічні глашатаї, що «доносять до народу» мудру думку правителя, а не модерні ЗМІ, що мають самі генерувати теми й ідеї, які відтак з'являтимуться на порядку денному органів влади.

31 серпня. Телевізійне звернення прем'єр-міністра Арсенія Яценюка після трагедії під Верховною Радою. Неочікувано емоційне, як ніколи чітке й лаконічне по суті, й як ніколи жорстке.

Водночас звернення Президента — як на мене, одне з найменш вдалих у його кар'єрі. Бо про все одразу, мов манною кашею по тарілці. Почав Петро Порошенко з голосування у ВР як чергової перемоги доленосних реформ. Далі зачепив і трагедію, що сталася, й невідворотність відповідальності винних, і коаліцію, й дипломатичні успіхи, й свої власні заслуги в тих дипломатичних успіхах. Чимало з мовленого було слушним, чимало — недоречним, не тут і не зараз. Не знаю, що варто було робити Порошенкові — можливо, інакше структурувати свій виступ, можливо, зробити два, а то й більше окремих виступів, рознісши їх у часі, але в його виступі трагедія загубилася серед інших тем та аспектів, ніби щось не таке вже й значуще, ніби й не варто на ній акцентувати таку вже особливу увагу.

За вдаваною впевненістю вгадувалося незнання, що сказати, неспроможність дібрати потрібні в даній ситуації, адекватні до неї теми, слова й формулювання. Розгубленість?

Президент пояснив затишшя на фронті, що встановилося останніх днів серпня, дипломатичними успіхами української влади. Хоча насправді що те затишшя мало б викликати, то це передусім тривогу: з чого б це? Чи не готує Росія «сюрпризів» із зовсім іншого, неочікуваного боку?

«Свобода слова» на ICTV того ж таки 31 серпня. Таким Андрій Куликов не виглядав ще ніколи. Як кажуть росіяни, «на нём лица не было». Чимало з учасників програми виглядали не краще: вирази облич, міміка, інтонації — на всьому лежала печатка шоку й розгубленості. Й іноді, під час виступів деяких учасників, зокрема Юрія Луценка, здавалося, ніби настало нарешті очищення: таких стриманих, таких аргументованих виступів, без тіні позерства, не доводилося бачити вже давно.

От тільки... Після всього, що сталося — чи почали сторони чути одна одну? Чи бодай намагатися почути? Якщо в тій самій «Свободі слова» ще можна було розгледіти такі спроби (а чи імітацію?), то вже наступних днів усе повернулося туди, де було. Хоча — чому повернулося? Вже від тієї ж «Свободи слова» було ще й інше враження: більшість політиків так і не має бажання чути — не кажучи вже про розуміти — опонента. Взагалі нікого, окрім самого себе. Ніби опонування є самоціллю, а зміни до Конституції й навіть трагедія біля ВР — лише приводами: не було б цих — підшукали би щось інше. Всі старі тези лунають майже без змін і по сьогодні. Всі міфи, лякалки та пересмикування знову залунали на повну потужність — ті самі, що й були.

Чимало коментаторів слушно стверджують: винний у трагедії популізм, що дійшов до краю. От тільки... Набридло вже про це писати, але відсутність належної комунікації влади з громадськістю й тут зіграла визначальну роль. Бо стала саме тим ґрунтом, на якому й зріс популізм опонентів влади. Саме на тлі комунікаційних дірок і недолугостей той популізм і зміцнів, саме ті інформаційні дірки заповнювали міфи й лякалки. Ба більше: на тлі відсутності належної інформації (вже не кажучи про її повноту й системність) із боку влади популізм її опонентів не виглядав таким уже популізмом, його дуже важко було ідентифікувати як популізм, відрізнити від того тла — хоча б із тієї причини, що рівень аргументації обох сторін був майже однаковим.

В усьому цьому проглядала зневага до громадян: пани якось там вирішать, а ваше холопське діло — терпіти й виконувати.

Не було й у більшості ЗМІ такої, зокрема власної, авторсько-експертної, дискусії: найчастіше вони пропонували те, що можна назвати «вторинним інформаційним ринком» — обговорення думок політиків про проект змін до Конституції, але не самого проекту. Цілком як середньовічні глашатаї, що «доносять до народу» мудру думку правителя, а не модерні ЗМІ, що мають самі генерувати теми та ідеї, які відтак з'являтимуться на порядку денному органів влади.

Не можна сказати, щоб із боку влади аргументації зовсім не було, ніякої. Вона була, але яка? Порошенко неодноразово заявляв: ніякого особливого статусу окупованих територій не передбачено, ніякої федералізації не буде. Але неглибокою була та аргументація: доводити все детально, аж до найдрібніших подробиць він жодного разу не брався. Його аргументи були надто вже загальними й однаково містили дуже велику кількість тверджень, у які треба було просто повірити. Навіть такої детальності аргументації, яка була в його виступі 31 серпня, ДО ТРАГЕДІЇ, ЗАРАДИ ЇЇ УПЕРЕДЖЕННЯ не траплялося жодного разу.

Переконливо аргументував необхідність «особливого порядку самоврядування в деяких районах» і Юрій Луценко в ефірі згаданої «Свободи слова». І знову те саме: якби ж він хоча б отак усе пояснював ДО ТРАГЕДІЇ!

Але... Й Порошенко, й Луценко пояснювали потрібність особливого порядку самоврядування й необхідність фіксації його в Конституції винятково дипломатично-зовнішньополітичними чинниками; їхні аргументи зводилися до того, що Україна не може вийти з мінського процесу, треба дотиснути Росію, щоби провина за зірвання мирних домовленостей була на ній.

Усе це так, але це не могло не викликати гніву критично налаштованої аудиторії (а тим паче доведеної до стану афекту аудиторії): то що, Конституцію України пишуть на догоду зовнішнім силам і чинникам? Не як фундаментальний, основоположний закон, а як дипломатичний маневр? Конституцію України пишуть задля врегулювання цьогомоментних, одноразових потреб?

Ані Порошенко, ані Луценко так і не пояснили, навіщо було робити все в авральному порядку, навіщо було скликати позачергове засідання ВР. Адже це теж і саме по собі налаштовувало громадян певним чином, і опонентам-популістам створювало всі умови для нагнітання пристрастей. Створювало враження, ніби Президент щось приховує, хоче домогтися якихось не оголошених ним цілей.

Так і не доводилося чути, щоби хто-небудь, принаймні до трагедії, роз'яснив одну абсолютно необхідну річ: положення про особливий порядок місцевого самоврядування треба було вносити до Конституції, а не залишати в окремому законі, бо в іншому разі Конституційний суд будь-якого моменту, за першим-ліпшим поданням, оголосив би той окремий закон таким, що суперечить Конституції. Він був би змушений його таким оголосити, бо той закон і справді суперечив би Конституції.

Так і не доводилося чути, щоби хто-небудь зрозуміло пояснив: вносити до Конституції треба посилання на закон, а не саму норму про особливий порядок самоврядування — бо в іншому разі вже не було б вороття: Конституція забороняє ухвалювати закони, що звужували б обсяг прав та свобод громадян; якби пряма норма про особливий порядок самоврядування була б у тілі Конституції, її можливе майбутнє скасування завжди можна було би витлумачити саме як звуження обсягу конституційних прав та свобод.

Не доводилося чути, щоби представники влади просто констатували правовий нігілізм їхніх найрадикальніших опонентів, переконання тих опонентів: усе, що спаде їм на думку — це й є право.

До речі, в чому звинувачували владу її опоненти? Деякі — в тому, що положення про особливий порядок узагалі існує. Деякі — подеколи в тому, що його внесли до Конституції, подеколи — в тому, що його внесли у вигляді посилання на закон, а не як пряму конституційну норму. Надалі всі продукували інформаційний гамір, у якому було геть не чути аргументів, а самі лише ярлики й таврування: «Зрада!», «Путінсько-порошенківські домовленості!», «Україну продали Путіну!». Чи зробила влада все від неї залежне, щоби знизити градус, щоби перевести обговорення в бодай більш-менш спокійну й раціональну площину? Адже жодного разу мені не траплялися бодай спроби обговорювати конкретику: а може, якусь норму треба вилучити або змінити; а може, десь якесь формулювання є невдалим і може бути витлумаченим не так, як малося на увазі? Популізм страшний тим, що аудиторія популіста припиняє чути раціональні аргументи. Але тим самим він і вразливий: якщо ті аргументи надавати наполегливо і якщо вони будуть переконливі, значна частина аудиторії популістів легко зрозуміє: перед ними — популісти.

Але річ у тім, що й влада — цілком по-популістськи — озвучувала свої домашні заготовки й не звертала уваги, не відповідала на контраргументи (та хай навіть ярлики) опонентів. Що, знову ж таки, на багатьох справляло враження: Порошенко щось приховує. Влада так само не чула опонентів. Ба більше: дуже часто під час публічних дискусій змісту взаємних претензій було взагалі не зрозуміти: от вони, претензії, є; от вони є, звинувачення — а в чому саме й за що конкретно, справа десята. «Дурний — сам дурний».

Неможливо було відстежити, як, чому й коли протести проти особливого статусу (якщо навіть прийняти, що його передбачено) переросли в протести проти внесення змін до Конституції взагалі. Але ж саме так і сталося! Що й наштовхує на думку: можливо, зірвати зміни до Конституції як такі — зокрема, й децентралізацію, яка різко знизила би потужність фінансових потоків туди-сюди, знизу догори й згори донизу — й було метою певних політиків та політичних сил? Чи привертали представники влади до цього увагу?

Навіть тепер жоден політик так і не вимовив чіткої й недвозначної фрази: про «особливості місцевого самоврядування в деяких районах» ітиметься тоді й тільки тоді, коли контроль України над непідконтрольними нині територіями Донбасу буде відновлено. Бо проведення виборів за українським законодавством і за участі загальноукраїнських політичних сил, а також відновлення контролю над державним кордоном означає саме це й не може означати нічого іншого: «особливий порядок» — це перспектива, що стане реальністю лише за чіткої умови встановлення української влади. І Порошенко, й Луценко казали щось дуже близьке до цього — але, Господи, як же нечітко, як же розмазано!

Жодного разу не довелося чути чітко сформульованого: «особливості» — це демонстрований населенню окупованих територій пряник, і його призначено не для повернення окупованої частини Донбасу під контроль України, а для реінтеграції до загальноукраїнського суспільства населення цих територій ПІСЛЯ ТОГО, як такий контроль уже буде відновлено. Бо за допомогою самого лише батога, без позитивного мотивування реінтегрувати (а якщо чесно — інтегрувати, й інтегрувати вперше в історії) до українського суспільства жителів Донбасу неможливо. Батіг і лише батіг — це саме те, за допомогою чого звикла розв'язувати всі проблеми Росія, то чи мусимо ми їй уподібнюватися?

Ніхто з політиків і дотепер не змалював реальної, а не удаваної, не намальованої й не нафантазованої альтернативи, що стоїть нині перед Україною. А вона, ця альтернатива, не полягає в тому, щоб або запровадити на Донбасі якийсь особливий порядок місцевого самоврядування, або запровадити звичайний. Реальна альтернатива є такою: або запровадити особливий порядок, або не запровадити ніякого через неконтрольованість територій. Ніхто не поставив питання руба: що краще — відсутність будь-якого особливого порядку, АЛЕ ЛИШЕ НА ПАПЕРІ, а чи наявність того особливого порядку, але в реальному житті?

За півтора роки російської агресії людям ніхто так  не наважився сказати сумну правду: швидкого й легкого способу повернути Донбас, повернути не лише pro forma, а й реально, не існує — якщо в Росії не станеться чогось екстраординарного. Ба більшеі: цілком може виявитися, що реінтегрувати до українського суспільства жителів Криму (не повернути формальний контроль над територією, а саме реінтегрувати населення, розбивши чаклунство російської пропаганди) буде набагато легше й простіше, ніж жителів Донбасу. Бо Крим не відділяє від України людська кров.

Політики не кажуть людям очевидних — хай і не завжди приємних — речей.

Жодного разу не довелося чути, щоб у відповідь на гнівно-таврувальні виступи опонентів представники влади поставили простеньке запитання: гаразд, а що ви натомість пропонуєте; якщо ви знаєте, як можна миттєво припинити війну й повернути окуповані території — чого ж ви не розповідаєте?

А от це й залишається загадкою. У згаданій уже «Свободі слова» Юлія Тимошенко, звинувачуючи Президента в помилковості його кроків, заявила: «Треба йти тією дорогою, що веде до храму» — ото й усі альтернативні ідеї. Залишається тільки подякувати пані Юлії за винятково чіткий, конкретний, а головне — гранично однозначний план дій, альтернативний до президентського: дорога до храму — це ж усім і все одразу зрозуміло.

Слова Юлії Володимирівни видалися свідченням: хоч би що робив Президент, а для ЮВТ це завжди буде погано, бо будь-що можна оголосити «дорогою не до храму» (функцію розсуду, що до храму, а що ні, вона, вочевидь, залишила собі); річ не в змісті змін до Конституції — доброму чи поганому, а в тому, що проект цих змін надійшов від Петра Порошенка. Ідея, концепція — ніщо, персоналії — все. Але чи не є це різновидом тієї самої «критики на знищення», того самого «дискусійного кілерства», коли ця критика не містить ані детального аналізування критикованого проекту змін до Конституції, ані пропозицій, що робити натомість, а містить самі лише позбавлені змісту красивості? Чи не є це тим самим розхитуванням човна, причому розхитуванням заради розхитування?

Представники Радикальної партії (у пресових матеріалах останніх днів доводилося зустрічати помилкову назву «Радикальна партія України», хоча в офіційній назві партії слова «Україна» немає; партія зветься «Радикальною партією Олега Ляшка») закликали Президента замінити мінський формат на будапештський. Нібито конкретно? Але як це зробити на ділі, як отак от узяти й заявити: з мінського формату ми виходимо, міняймо його на інший? Ми ж не малюки в пісочниці, а війна — не гра!

Тепер представники РПЛ найгучніше закликають до розслідування трагедії 31 серпня, звинувачують владу в фальсифікації розслідування — не наводячи, як і завжди, жодних доказів, а то й навішують на владу прямі звинувачення в загибелі нацгвардійців: мовляв, ви проголосували, й від того загинули люди (саме це було на трансльованому Українським радіо й телеканалом «Рада» пленарному засіданні ВР 4 вересня, коли один представник РПЛ змінював іншого, й так чи не весь час). Бойової гранати ніби й не було.

Але знову жодного разу не доводилося чути, як учасники ток-шоу — прибічники Президента бодай раз попросили змінити образність і метафоричність на факти й конкретизувати претензії, запропонувати альтернативу. Хоча б тоді, коли БПП та НФ звинувачують у створенні «ширки» з «Опоблоком» — узяти й спитати: а якщо «Опоблок» проголосує за правосторонній дорожній рух, демократи мусять проголосувати за перехід на лівосторонній? Так, зрозуміло: «Опоблок» переслідував свої цілі й надалі тлумачитиме зміни до Конституції по-своєму. Але надалі цьому й треба протистояти, а не вихлюпувати дитину разом із водою!

Не пригадується, щоби в опонентів бодай раз спитали: то як саме ви бачите децентралізацію? Бо претензії до проекту Порошенка зводяться водночас до того, що це узурпація влади Президентом, і до того, що це — повне розмивання центральної влади. То як це розуміти в підсумку? У випуску «Громадського радіо» 3 вересня представник РПЛ пан Мосійчук виступав проти запровадження префектів: мовляв, нинішні адміністрації — це погано, а префекти — це ще гірше, треба віддати всю повноту влади місцевим громадам. Ніхто з інших учасників не спитав: то, панове, ви хочете, щоб центральну владу на місцях узагалі ніхто не представляв, щоб вона не мала на місцях геть ніякого впливу й ніяких важелів? То чи саме це не є федералізацією — те, що ви, панове, пропонуєте? А чи ви прагнете, щоб усе було віддано на відкуп місцевим лендлордам — нинішнім і тим, хто, користуючись ситуацією, ще тільки хоче стати повноправним хазяїном удільного князівства?

Опоненти кажуть: зміни до Конституції — узурпація влади Президентом. А нинішні призначувані Президентом адміністрації — ніяка не узурпація. То, панове, де логіка? Ми спостерігаємо дуже тривожний процес: на наших очах відбувається ірраціоналізація політичного процесу, аудиторію намагаються заплутати й відучити мислити, а натомість привчити сприймати гучні гасла. Чи не зобов'язані Президент — гарант Конституції! — та його команда зупинити цей процес? Чи не зобов'язані до того самого докладати зусиль ЗМІ, зокрема й модератори популярних політичних ток-шоу? А чи головне — щоби скандал в ефірі, а з країною хай буде що буде?

Здавалося б, коли зі слів супротивників Президента геть не зрозуміти, чого саме вони хочуть (окрім, звісно, недопущення проекту президента) — саме час для прихильників Президента ставити й ставити запитання, вимагати й вимагати конкретних відповідей. Отут і виявляється підступна роль традиційних для українського ефіру політичних ток-шоу: вони є лише імітацією дискусій, сукупністю монологів, і навіть запитання тільки й спонукають промовців на трибуні, що пускатися в нові, довгі й абстрактні, монологи. В Україні не пригадати великоформатних ток-шоу, які передбачали би формат дискусій і саме дискусій, а не радянських «прений».

На жаль, «високохудожня образність» уже після трагедії з'явилася й у присвячених трагедії авторських публікаціях. Отака, наприклад: «А як же майбутнє України, її суверенітет, її цілісність, її незалежність? Це все теж є елементами зовнішньополітичного торгу? Невже крім торгу нам нічого не лишилось? Невже тільки торгаші тепер визначатимуть нашу з вами долю? Скажіть мені, українські громадяни, як ми з вами дійшли до такого життя? Де тут гідність, де тут незалежність, за яку ми боролися і клали життя своїх героїв? Де тут слава Україна, де тут її воля? Політики дозволяють собі вести міжнародні торги суверенітетом України, змістом Конституції України та фактом голосуванням в українському Парламенті за зміни до Конституції. Ми, українські громадяни, дозволили втягнути себе в ситуацію міжнародного торгу суверенітетом країни та її Конституцією. Ситуація зовнішнього тиску на Україну ЄС та Росії створює ситуацію внутрішнього тиску на народних депутатів України».

О'кей, дуже емоційно. Але якщо відкинути метафори й гіперболи — що треба було робити? У чому полягали би слава й воля України; що треба було зробити, щоби їх не спаплюжити? Автор ніби забув, що йде війна — а чи, слідом за російською пропагандою, вважає, що ця війна теж є на совісті української влади, яка «торгаші»? «Ми, українські громадяни, дозволили втягнути себе у війну», — саме з цього мусив би почати автор, а вже потім кипіти гнівом. Якби він написав так, було б очевиднішим контрзапитання: а чи могли ми не допустити цього, не дозволити втягнути? Чи мали РЕАЛЬНИЙ, а не лише бажаний постфактум, шанс?

І ще: чи немає тут переходу на особистості? Влада — «торгаші», й аналізувати, що вона зробила й запропонувала, вже немає ніякої потреби: ставимо тавро, й крапка — так? Але ж саме в такому ключі от уже тривалий час відбуваються... скажімо обережно... значна частина публічних дискусій. Це — новітній загальний тренд: остаточно розмивати змісти й «дискутувати» у стилі «дурак — сам дурак». Годувати публіку спресованими в камінь словесними штампами, не даючи їй змоги (бо, власне, не даючи підстав і поживи) включити мозок.

На жаль, журналісти й експерти — навіть після всього, що сталося — далеко не завжди переглянули деякі свої ідеї та способи їхнього подання. От, наприклад, стаття: «Європейські колеги, які погодилися з формально гарною ідеєю федералізації країни... І другі, які теж дали слабинку, уступивши настійливим проханням наших європейських союзників, — і почали силою продавлювати "федералізацію" під видом децентралізації». Федералізація, й баста, а ви всі хоч що кажіть.

Що більше днів минає після трагедії, то більшим стає відчуття: нічого вона не змінила, а лише додала сторонам гучних гасел — і непримиренності. Розгойдала ситуацію — хай поки що не радикально, але розгойдала.

Так, не можна прямо звинувачувати владу у трагедії. Але принаймні в СРСР суди, виносячи вирок за кримінальними справами, незрідка виносили ще й «частное определение» — тобто вказували на фізичних чи, найчастіше, юридичних осіб, що через недбалість створили сприятливі для злочину умови. От саме цього не можна не сказати й про владу: вирішивши бути вищою від пояснення своєї позиції громадянам, вважаючи себе володаркою права на істину, вона знехтувала інформаційною складовою своєї діяльності. Вона створила умови, за яких люди, не отримуючи належних роз'яснень, підпадали під вплив політичних шахраїв, ставали їхньою легкою здобиччю. Й навіть коли градус протистояння в суспільстві став закипати, влада не вжила заходів для припинення істерії й запобігання її подальшого розкручування.

Те саме стосується й медіа: це ми, журналісти, дозволили дискусії перетворитися на змагання в кількості й силі образ. Дозволили розпалювати істерію.

І насамкінець — одне запитання, відповіді на яке я, на жаль, не знаю. Хай десь ближче до кінця списку й під великим порядковим номером, але чи в переліку причин трагедії біля Верховної Ради не фігурує те, як ми звикли подавати й сприймати події на війні? «Кіборги» — машини без страху, але й без болю та без душі? «Трупи» — чи вживають журналісти це слово, якщо горе, не дай Боже, торкається їхніх власних рідних, друзів, знайомих? «У землю лягають нові й нові герої» — так, ніби з цього приводу треба радіти й пишатися. Чи тональність, лексика, інтонації більшості з нас (я не лише про журналістів, а про всіх, хто виступає публічно) не привчають суспільство, не втовкмачують йому: загибель людей — це нічого страшного, це норма, це так і має бути, історія без крові не пишеться?

comments powered by Disqus