Борис Горецький: У Білорусі газеті можуть винести попередження навіть за граматичну помилку

Борисе, розкажіть, як виникла Білоруська асоціація журналістів й чим вона займається.

З радянського часу в нас була спілка журналістів. У 1994-му прийшов до влади Олександр Лукашенко, а в 1995-му влада почала пресувати журналістів, бити їх, розпускати колективи. Спілка журналістів була провладною. Й вирішили, що треба створювати свою організацію. В нас усього по два: провладне й незалежне. Треба було створити щось своє й тут. Новоутворена спілка стала займатися захистом роботи ЗМІ. Допомога, пошук адвокатів, написання скарг, суди…

За всю історію було кілька гучних справ, були вбивства журналістів. Наприклад, була кримінальна справа проти групи журналістів, які відзняли сюжет про відкритий кордон із Литвою. Про те, що його можна просто так перейти й піти в Литву. Звісно, там була жорстока контрабанда. Їх посадили за незаконний перетин кордону. Ну і ще в нас є кримінальні злочини, такі як наклеп, образа президента тощо. Таким журналістам люблять давати «хімію»: обмеження волі у вигляді виправних робіт на заводах. У 2000-х роках у нас почали зникати політики. Просто їхала людина на машині, потім знаходять розбиту машину, а людини нема. Пізніше були зізнання працівників прокуратури, що це зробила держава.

І так зник журналіст — оператор ОРТ Дмитро Завадський, громадянин Білорусі, який  працював у Чечні, певний час ще до ОРТ був особистим оператором Лукашенка. Одного разу він їхав в аеропорт і не доїхав, хоча авто знайшлося. Знайшлися люди, які зізналися, що його викрали. Але на суді вони мовчали. Одного з них нині звільнено, двоє ще сидять. На них повісили вбивство Завадського, хоча тіла не знайшли.

Потім була низка інших випадків. Нині серед основних видів діяльності нашої організації — вимоги розслідувати всі ці випадки, знайти правосуддя та захиститися від подібного в майбутньому.

Був час, коли БАЖ видавала журналістам посвідчення. Тепер не можемо, нам заборонили. Хоча в багатьох європейських країнах коли ти фрілансер, ти можеш мати посвідчення спілки чи профспілки й цього досить. У нас є членські внески, наша організація цим фінансується, є регіональні філіали. Раз на три роки в нас відбувається з’їзд, де обирають правління й раду БАЖ.

З якими проблемами частіше за все стикаються журналісти у своїй роботі?

Особливості білоруської журналістики — у складності отримання інформації, якщо йдеться про державні органи і якщо пишемо на такі теми, як арешти й ув’язнення, суди, місця несвободи. В усіх держорганах є заступник директора з ідеологічної роботи. І всі працівники, коли дають інтерв’ю, коментарі, роблять це тільки з відома цього директора. Тому журналістам важко отримати інформацію. Коли держава не хоче казати про чиновників, терористів, публічних осіб тощо — вона може приховати. Й система настільки злагоджена, що витоків нема. Якщо журналіст знає, що людину точно затримали, тоді можна направити офіційний запит. Його мають розглянути в термін до трьох днів, частіше за все відписують офіційним прес-релізом. Іноді в таких випадках відмовляють. Але отримати інсайд про якогось чиновника неможливо.

Яким є порядок доступу до судів для журналіста?

Суди з чиновниками — формально не закриті, але ніхто про них не знає. На гучні процеси, звичайно, журналістів допускають, фото й відео робити не дозволено. Журналіст за законом може користуватися диктофоном. А по факту — ні. Часто було таке, що судді під час самого процесу забороняли здійснювати запис. Жодного разу суддю не було покарано за те, що вигнав журналіста з зали суду чи заборонив фіксувати на диктофон. Хоча ми неодноразово зверталися щодо цього.

Коли опозиціонерів судять у кримінальних справах, доступ до судів є, а якщо в адміністративних — немає. Міліціонери збираються, перегороджують вхід і все. Їх судять, зазвичай, конвеєром, потім, коли є вирок, можна подзвонити і спитати, скільки дали.

Як пишуть журналісти про смертну кару?

Громадськість б'ється з цим останні десять років. Правозахисники проводили акції, обмазувалися червоною фарбою, їх затримували, забирали за ґрати. В журналістів є серйозні побоювання, що це нічого не змінить. Ти висвітлюєш, але все одно є нові випадки, нові вироки й нові розстріли. Тому багато хто втомився про це писати. Але в нас є конкурс для журналістів на тему смертного покарання — називається «Обери життя». Це фраза з Біблії. «Життя і смерть запропонував Я тобі, благословення і прокляття. Обери життя», — каже Бог.

Білорусь — єдина країна на пострадянському просторі, на просторі Європи, де досі діє смертна кара. Її скасування — чи не найголовніша вимога для того, щоби нас взяли у Раду Європи. Може, коли білоруській владі треба буде подарувати щось Європі, наприклад, взамін на скасування санкцій, тоді й скасують смертну кару. В 1994 році був референдум, де порушували питання про смертну кару. Злочинність була в десятки разів більшою, ніж зараз, і 80% проголосували на користь смертної кари. Нині ж влада досі любить спиратися на ці результати як на аргумент.

Які помилки найчастіше роблять журналісти під час своєї роботи?

Багато помилок у юридичній, правовій термінології. Дуже часто називають людину винною тоді, коли її ще не визнано винною офіційно. Незалежні журналісти в нас — це дуже маленький сегмент. Основна частка — державні ЗМІ, їм ніякий закон не писаний. Коли Слідчий комітет сказав, що хтось винний, так і писатимуть. Коли сказали, що «вбивцю арештували», так і писатимуть, що він убивця, хоча він же тільки заарештований, а не засуджений.

Наведу як приклад вибух у метро в Мінську 2011 року. Тоді терористів затримали через два дні після теракту. Їх показували по всіх каналах і казали, що ось убивці. Мабуть, можна було би праску увімкнути в розетку, й вона би показала сюжет про теракт. Ніхто не казав, що їх тільки затримали — це однозначно були винні, однозначно терористи, які здійснили вибух. Слідчий комітет їх арештував, тож їх треба зневажати… Для всіх державних ЗМІ цей суд був топ-новиною.

15 людей стали жертвами теракту. Але це був перший випадок у Білорусі, коли противників смертної кари було більше, ніж прихильників, бо громадськість не повірила. Й досі значна частина не вірить, що це були ті люди. Може, слідство не допрацювало, може, суд надто швидкий. За 5 днів їм виносять вирок — смертна кара, через кілька місяців розстрілюють. Безумовно, є докази й на їхню користь, але все надто суперечливо. Держава тоді перегнула палку пропаганди, і суспільство не повірило.

Чому люди досі не вірять, що цей теракт вчинили саме Владислав Коновалов і Дмитро Ковальов?

Було багато сумнівів, вони це чи ні… В людини, яку звинуватили в підриві бомби, ніде не знайдено частинок вибухової речовини — ані під нігтями, ані у волоссі, ані на шкірі. Хоча він був у полі вибуху. Це визнала державна експертиза. Подібні факти породили недовіру до слідства.

Офіційного мотиву для підриву в Ковальова й Коновалова не було — це звучало як «з метою дестабілізації ситуації». Самі вони на суді мовчали, і складалось однозначне враження, що їх накачали психотропами. Вони нічого не казали — ані слова, за всі кілька днів процесу. Як так можна, коли ти знаєш, що тебе звинувачують у вбивстві 15 людей і присуджено смертну кару?

Є така версія, що Коновалов усе життя жив самітником, постійно щось виробляв і підпалював. Те, що замкнена в собі людина може організувати великий вибух, справу свого життя — цілком можливо. Пригадаймо того ж Достоєвського, «Злочин і кара»…. Владислав Ковальов, казали свідки, та й сам Коновалов, не знав, що готується теракт. Його ніби просто попросили перенести сумку з одного місця в інше, й не казали, що в ній бомба, на суді це підтвердив Ковальов. Експерти не на камери розповідали, начебто дуже вірогідно, що це були саме Ковальов та Коновалов. Якщо експертизи не підроблені, цілком можливо, вони могли приїхати з Вітебська, везли цю сумку через усе метро, через місця, де міліція могла їх перевіряти.

Наші журналісти здійснили експеримент уже через рік після цього випадку. Вони взяли сумку, напхали залізом і так само пройшли з нею через метро, щоб дізнатися, чи можливо було так пронести бомбу. Потім написали про це, були звинувачені в хуліганстві за фактом публікації й отримали добу арешту.

Яку відповідальність взагалі несуть журналісти за свою роботу?

За два попередження протягом року газету можуть закрити. Попередження виносяться, фактично, за що завгодно, за граматичну помилку теж. Наприклад, за правилами у вихідних даних має бути прізвище головного редактора, його ім’я та по батькові повністю. Якщо ж вказане лише прізвище та ініціали або немає імені по батькові, тоді вже може бути попередження. Тому й щодо подання різної чутливої інформації журналісти надто обережні — ліпше не написати, ніж написати щось не те. Попередження люблять давати за критичний вислів на адресу влади. Міністерство інформації легко може довести все що завгодно.

Під час чемпіонату світу з хокею був цікавий випадок. Російська збірна не заявила на чемпіонат жодного гравця, який грав би на Олімпіаді — це були абсолютно нові люди. Заявки були офіційні і в державних газетах надруковані. Наші журналісти подивилися: о, прикольно, й надрукували. Поки номер друкувався, вночі, Росія змінила заявку, і там уже були спортсмени-олімпійці. Є така процедура, коли країна може додавати, змінювати людей. Вранці вийшла газета, а інформація по факту вже інша. Після цього газеті одразу видали попередження, там було ще таке формулювання, що, мовляв, ви не просто дезорієнтуєте людей, а й підриваєте авторитет Росії як дружньої держави.

Які незалежні видання є в Білорусі?

Дві головні незалежні газети — «Наша Ніва», 7000 примірників, і «Народная воля» — 30 000 примірників на всю Білорусь. Вони є опозиційними лідерами думок. Влада з ними змагалася, як могла, але жодного разу не приймала рішення про їхнє закриття. В нас є державна монополія на передплату й продаж у кіосках. Якщо ти хочеш передплатити газету, маєш іти на «Белпошту». 2005 року ці опозиційні видання виключили з каталогу. Газети тепер просто розсилають поштою: беруть і складають у конверт, але це досить важко. Деякі читачі приходять і забирають свій примірник у редакції. Коли це тисячі примірників, то економічно газета не може дозволити собі відправити їх усім адресатам,. Крім того, газета не може собі дозволити збільшувати зарплатні журналістам. Був пресинг, коли газети викидали з кіосків, із передплат. Потім повертали, наклади трошки росли. Але, дякувати Богові, вони не зникли зовсім.

Є інші газети. Наприклад, «Комсомольська правда», яка не пише про політику, це абсолютно російський продукт. Є економічна незалежна газета «Білоруси і ринок», свого часу вони писали про політику, зараз намагаються не втручатися, бо це викликає нервову реакцію у влади.

Є «Білоруська газета», яка тепер називається «Белгазета». Пару років тому вийшла постанова, що всякі підприємства не можуть називатися білоруськими. Те ж стосується партій, всього іншого.

Чому так?

Ну, в нас такі рішення люблять приймати. Колись у Білоруській асоціації журналістів був президент. Потім Олександр Лукашенко заборонив, мовляв, президент може бути тільки один, і посади змінили на «керівник», «старшина» тощо. Держава любить примушувати передплачувати державні газети. Якщо ти працюєш у МВС, мусиш передплатити газету «На страже», якщо ти залізничник — на газету для залізничників Білорусі тощо.

Серед державних є багато газет. «Советская Белоруссия», її засновник — Адміністрація Президента. Величезні наклади, значно товстіша за «Нашу Ніву», глянцева перша сторінка. Держава її дотує, пишуть усе, як треба. Ще є газета «Республика», «Звезда», «Народная газета» і багато інших, бо це сектор пропаганди, інформаційний сектор. Держава їх любить, поливає грошима. Хоч останні роки ведуться розмови про скорочення державних видань, бо фактично читач у них усіх один і той самий. Є й регіональні, місцеві газети. Проте весь наклад усіх незалежних громадсько-політичних видань у Білорусі за тиждень менший, ніж наклад однієї державної за день.

comments powered by Disqus