Автор – Діана Дуцик, «Главред»

Дискусія, яка розгорілася в мережі після висловлювання Ганни Герман та Яна Табачника, повинна перейти із блогів у фахові видання та набути серйозного звучання. Не можна дозволити, щоб тема була поглинута виром чергових інформаційних сенсацій. Вона надто важлива для розвитку свободи слова в Україні. Чому? Про це дещо згодом.

Про «холуїв» і «добру владу»

А спочатку декілька слів про висловлювання відомих персон для тих читачів, які ще не встигли подивитися в мережі відео програми «Честь имею пригласить» телеканалу КРТ за 9 квітня 2011 року.

Отже, керівник Головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань Адміністрації Президента Ганна Герман в ефірі цієї програми сказала, що журналісти повинні декларувати свої видатки, пославшись при цьому на досвід Польщі. На нарікання ведучого Яна Табачника (не плутати з міністром освіти) про те, що, мовляв, «СМИ работают, как хотят», вона сказала буквально таке: «Я жила у Варшаві, коли Польща проходила той самий шлях. І були такі самі речі із свободою слова і журналістами. Яким шляхом пішла Польща? Польща теж ввела декларацію на видатки не тільки для політиків, що треба зробити в Україні, а й для журналістів. Для журналістів була і люстрація, що треба вводити і для політиків, і для журналістів так само була декларація видатків. І тоді було видно, чому журналіст, який їздить на дуже дорогій машині, не повинен декларувати і пояснювати, звідки вона в нього, а політик – має? Себто, треба йти тим шляхом, free and transparent process. Тільки такий процес – відкритий і прозорий і для політиків, і для журналістів навчить нас згодом, що відповідати треба за все».

Ян Табачник підлив масла у вогонь, назвавши журналістів «холуями»: «Это холуи, которые обслуживают своих хозяев. Я это прекрасно знаю. 85% журналистов в этой стране занимаются этим». Колишня журналістка Ганна Герман замість обуритися, сказала наступне: «Я розумію ваше обурення, але ми маємо бути добрими, Яне Петровичу. Бо ми – влада».

Досвід Польщі та інших країн

Правда, згодом, після того, як польські журналісти висловили своє здивування тим фактом, що вони начебто декларують свої видатки, Герман змушена була виправдовуватися у своєму блозі на «Українській правді», мовляв, питання обговорювалося, але закон прийнятий не був.
Рената Глуза, заступник редактора польського видання Press, на запит «Главреда» з цього приводу відповіла: «У Польщі після 1989 року ніколи не було окремих законів для журналістів та для решти громадян. Тим паче, ніколи не було особливих законів щодо того, що журналісти повинні декларувати свої видатки. Ганна Герман, напевне, мала на увазі впровадження звичайної податкової декларації, яку повинен складати кожен громадянин. Але це не має нічого спільного з ринком медіа, свободою слова чи її обмеженням, тільки з обов’язками громадян перед державою. Перевірка того, звідки у журналіста гроші та на що він їх витрачає, є викривленням ідеї незалежності медіа та свободи слова. Бо вона не полягає у тому, що журналіст може купити, а в тому, що він може опублікувати».

Мої знайомі німецькі журналісти були також здивовані такою постановкою питання пані Герман.

А наш автор Ян Лепетун, який зараз працює у Лондоні і є репортером групи Financial Times, зауважив у своєму коментарі для «Главреда», що такої практики нема у Британії, і що його знайомі журналісти з різних країн світу теж дивуються таким заявам українських чиновників. Натомість Ян Лепетун зазначає, корумповані журналісти, як і політики, є не тільки в Україні і країнах, що розвиваються, але й державах із давніми традиціями журналістики, хоча у меншому масштабі. Проте він стверджує, що такі проблеми вирішуються «на рівні кодексів етики конкретних видань і журналістських спілок». «Скажімо, фінансові журналісти на Заході зобов’язані повідомляти своїх редакторів про операції з фінансовими паперами (наприклад, купівлю акцій чи облігацій). У такий спосіб видання намагаються запобігти конфлікту інтересів. Це часто закріплено в контракті працівника (у моєму в тому числі), але не законом. Невиконання цієї вимоги дорого коштує репутації видання, тому до цього ставляться дуже серйозно. Наприклад, наприкінці минулого року набула розголосу відставка репортера Thomson Reuters, який не задекларував своє володіння акціями компаній, про які писав. Після цього до його відповідних статей і статей ще двох журналістів було додано спеціальний коментар від редакції» - пише наш колега.

Також Лепетун наводить досвід Бі-Бі-Сі: «Інфорамція про заробітну плату топ-менеджменту і зірок Бі-Бі-Сі стала надбанням громадськості, але тільки тому, що керівництво відгукнулося на тиск з боку цієї самої громадськості. І тут більше питання не в журналістській, а громадянській етиці: Бі-Бі-Сі фінансується суспільством за рахунок спеціального податку. Багато хто вважає, що висока зарплата декого з корпорації (принаймні 100 людей отримують більше за прем’єр-міністра, а зарплата директора Бі-Бі-Сі Марка Томсона склала у 2009 році £834 тисяч) іде в розріз із політикою затягування поясів у країні, а також поглиблює фінансові труднощі корпорації, чий пенсійний фонд має дірку у £1.6 млрд. Національний Офіс Аудиту (аналог Рахункової палати у нас) роками намагається отримати доступ до фінансових документів Бі-Бі-Сі, однак в корпорації противляться цьому, вважаючи, що це скомпрометує її незалежність (наразі НОА перевіряє документи раз на рік і за попередньої згоди Бі-Бі-Сі Trust – керівної структури ВВС)».

Наш колега наголошує на тому, що такої практики, як до Бі-Бі-Сі, щодо приватних видань не застосовують. І зрозуміло, чому. Адже приватні ЗМІ не оплачуються з податків громадян, як Бі-Бі-Сі.

Ганна Герман у своєму блозі мала необережність згадати державні ЗМІ. То, може, вона мала на увазі дорогі машини (про які вона говорила у програмі Яна Табачника) керівників державного Першого національного Єгора Бенкендорфа та Валіда Арфуша? Бо рядові журналісти, які працюють у державних медіа, як у Києві, так і у регіонах, отримують копійки. Наприклад, мої колеги в Тернополі (що у державних, що у приватних ЗМІ) отримують 1500 -2000 грн. Дуже рідко – трішки більше, і ніхто з них точно не їздить на дорогих машинах. Цікаво, які видатки їм декларувати при таких зарплатах? Хіба квитанції на комунальні послуги, які зжирають майже всю такого рівня зарплату.

Співвідповідальність, або хто виховує холуїв та замовляє джинсу

Коли показуєш пальцем на інших, завжди пам’ятай про себе. Думаю, все суспільство з нетерпінням чекає, коли наші політики почнуть оприлюднювати декларації про власні видатки (адже відповідний закон прийнято; правда, положення про декларування видатків почне працювати лише з 1 січня 2012 року).

А також цікаво, чи настане той момент, коли політики, які звинувачують журналістів у джинсі, перестануть замовляти цю джинсу? Думаю, навряд чи.

Мій колега Отар Довженко у своєму блозі на «УП» уже написав про те, що джинса сьогодні розміщається зовсім не через журналістів. «Будучи добре знайомою, – а не мати дотику до цього напрямку виборчих кампаній пані Герман просто не може, з огляду на її функцію в біло-блакитному таборі, – із технологією джинси, радниця президента, звісно, в курсі, що вже давно минули часи, коли можна було тицьнути голодному журналісту сотню й «розміститися» в новинах. Зараз за таке викидають з роботи. Джинсові гроші розподіляються у високих кабінетах, переводяться на рахунки, часом не полишаючи офшорних зон. Журналісти ж отримують завдання і виконують їх (або йдуть)» - написав Отар.

Саме тому про розміри великих прибутків з джинси потрібно дізнаватися не з декларацій журналістів про видатки. Це вже до питання податкової звітності кожної конкретної медіа-компанії та виконання нею відповідних законів.

Пані Герман обурюється «платним журналістським кілерством» та їй цікаво, чи «оплачувалися очорнюючі матеріали», які друкувалися про неї і які містили неправдиві факти, хто їх оплачував і в яких розмірах? Абсолютно розділяю обурення. Мені особисто теж дуже цікаво, чи оплачувався у середині 2000-их абсолютно «помийний» сайт «Агентство завтрашних новостей» та ще пару інших схожих, які друкували всіляку вигадану гидоту про тодішню помаранчеву опозицію і про всіх, хто їй симпатизував, у тому числі й про автора цих рядків.

Але мені цікаво знати не лише, ЧИ оплачувався, але й ХТО оплачував. Бо хто виконував замовлення, я здогадуюся. Мабуть, ті самі «холуї», яких мав на увазі Ян Табачник. Тільки влада помиляється, коли абстрагується від проблеми «холуйства». Холуї є там, де їх підтримують і заохочують.

Не можна допустити тотальної дискредитації професії журналіста

Але справа не лише у цьому. Чому дискусія повинна вийти за емоційні рамки блогів та перейти у фахову площину, про що я говорила вище?

Сьогодні відбувається тотальна дискредитація професії журналіста та засобів масової інформації як таких. Безперечно, доля вини лежить і на самих журналістах. Але не тільки. Останнім часом політики усіх кольорів постійно розказують, які «погані» журналісти» (особливо стараються представники влади), які вони «непрофесійні», «тупі», «продажні», тепер ще й «холуї». Суспільству нав’язується думка, що журналісти все роблять не так, а тому, відповідно, тим критичним матеріалам чи розслідуванням, які вони публікують, навряд чи можна довіряти. Руйнуються уявлення про звичні джерела інформації. Чим це може загрожувати у майбутньому, політики й уявлення не мають. А наслідки будуть. Причому негативні, і не лише для майбутнього професії журналіста в конкретно взятій країні, яка ніколи не обтяжувала себе тим, щоб хоча б намагатися на практиці виконувати демократичні норми; і не лише для самих політиків, про яких пишуть ці ж дискредитовані медіа.

Справа в тому, що науковці називають інформацію зв’язною тканиною суспільства. Простими словами, у людини циркулює кров, в суспільстві циркулює інформація. ЗМІ – частина цієї складної комунікативної системи. А руйнування тих чи інших комунікативних зв’язків призводить до руйнування зв’язків між різними групами у соціумі, між громадянами та державою, а отже, до руйнування системи довіри загалом і до руйнування соціуму, на базі якого і для якого функціонує держава. Ні Twitter, ні Facebook не можуть замінити основні канали поширення інформації про всі події, які відбуваються в країні і які важливі з точки зору існування цієї країни та її соціуму як єдиного цілого.

«Главред»