Автор – Адам Кшемінський, Polityka.pl

У Польщі прем’єр, а за ним і голова опозиції пишуть програмні статті до впливових газет. Публікують звіти чи ведуть блоги в інтернеті.  Родзинкою вечора стає тривала теледискусія чинного міністра фінансів і колишнього віце-прем’єра про пенсійну реформу, а родзинкою вікенду – півторагодинна спокійна розмова прем’єра з діячами мистецтва.

У Франції президент Саркозі нібито сформував свою політику щодо Лівії під впливом довгої приватної розмови зі своїм критиком, філософом Бернаром-Анрі Леві. А в Німеччині голова Бундестаґу Норберт Ламмерт відмовився брати участь у ток-шоу, назвавши його «розвагою, в якій картинка переважає над словами й думками».

Згідно з Ламмертом, телебачення псує демократію. Телевізійні видовища, в яких ведучі нацьковують на героя його опонентів, а на завершення пара експертів із гримасами констатує, що нинішні політики змізерніли, стають важливішими за парламентські дебати. На аргумент Spiegel, що телебачення також робить політику більш доступною суспільству, голова німецького парламенту відповідає, що навіть якщо людям подобається таке інсценування політики, то телебачення (особливо громадське) повинне прагнути поглибити дискусію, в якій на гострі запитання дозволятимуть відповідати хоча б кількома реченнями. Громадське телебачення має просвітницьку місію й не повинне уподібнюватись до комерційного, стаючи заручниками рейтингів, каже він. Серйозно?

Міфотворці

Чи телебачення, та й масова культура загалом, може бути носієм просвітництва, чи радше навпаки – ідіотизує маси? Це одне з засадничих питань суспільної філософії двадцятого століття. У тридцяті роки Волтер Бенджамін, відомий знавець кіно та масової культури міжвоєнного періоду, сподівався, що аудиторія стане екзаменатором популярної культури, здатним добирати та незалежно мислити. Одначе вже 1944 року двоє німецьких емігрантів, Теодор Адорно і Макс Горкгаймер, відкинули це сподівання. У виданій в Америці «Діалектиці Просвітництва» вони доводили, що засоби масової інформації перетворюють політику й культуру на товар і, замість займатись просвітництвом, продукують ірраціональні міфи. Військова пропаганда та медійна потуга тоталітарних ідеологій, здавалося, підтверджували обґрунтованість цього песимізму.  Двадцять років по тому учень Адорно й Горкгаймера Юрген Габермас у виданій 1962 року фундаментальній праці «Структурна зміна громадської думки», що мала визначальний вплив на подальші дискусії про якість західної демократії, писав, що минув час салонів, кав’ярень і літгуртків, які колись формували смаки:  державні ідеології задушили незалежну громадську думку. Щось подібне у Франції писав Ролан Барт.

Найдалі в цьому напрямку просунувся американський соціолог Ніл Постмен. 1984 року він опублікував резонансне есе «Розважаємось до смерті», приголомшливий звіт про вихолощення американської політичної культури тогочасними медіа. Вихований у традиціях білої, англосаксонської протестантської Америки автор злякався того, що в другій половині двадцятого століття американську ментальність і духовні поривання найкраще уособлював Лас Веґас – місто суцільних розваг. А політика, релігія, новини, спорт, виховання та економіка виявились лише додатками до розважальної індустрії.

Як шоу-бізнес вимагає гарних людей, писав Постмен, так і політика починає використовувати метод кастингу. Байдуже, що вміє і знає політик. Не важливо, що він каже. Важливо, який має вигляд. Зміст не має значення. Важать лише візуальні враження. Результат – політичне життя стає тривіальним та заснованим на емоціях, у ньому переважає візуальна культура, а не раціональні аргументи.  Постає інформаційна розвага – інфотейнмент. Зрежисовані телевізійні поєдинки вдають, що несуть глядачам важливу для них інформацію. Насправді ж вони лише обманюють аудиторію крихтами знання, які подаються безладно й не пов’язані з реальністю.

Сім дебатів

1858 року республіканець Авраам Лінкольн та демократ Стівен Дуґлас провели протягом виборчої кампанії сім раундів публічних дебатів. Щоразу вони мали півтори години, аби презентувати свої погляди – зокрема й на проблему рабовласництва – та ще півгодини на обмін запитаннями. Зараз такий інтелектуальний марафон уявити неможливо, бо люди не зможуть зосередитись, очікуючи звичних для них розваг. Зараз у теледебатах кандидатів на посаду президента США – наймогутнішої країни світу – кожен має три хвилини на вираження своєї позиції з найважливіших питань цього світу.  Уся дискусія зводиться до обміну домашніми заготовками-гаслами, телегенічних жестів і гри міміки.

До 1989 року ще могло видаватись, що політика, попри медійне сплощення, ще має якийсь філософський вимір, що холодна війна – це протистояння не лише ядерних боєголовок та стандартів життя, але й правил. З одного боку – відкрите суспільство та парламентська демократія, з іншої – закрите суспільство й тоталітаризм. А Третій Світ або придивляється до цього протистояння, або є цариною загарбницьких війн: у В’єтнамі, на Близькому Сході, в Латинській Америці. Одначе після того, як комунізм завалився, традиційні ідеології розпались, а їхнє місце посіла театралізація політики.

Демократія перетворилась на медіократію, попереджав 2001 року соціолог Томас Мейер. Піар і брендинг, символічна політика й політичні медіавидовища (з’їзди партій, ходіння в народ та всілякі урочистості) прийшли на зміну традиційній партійній демократії. Під тиском власної логіки (телевізійний прайм-тайм, рейтинги, динаміка ток-шоу) медійна система колонізувала політику. Щоправда, й досі відбуваються партійні дискусії, протистояння, переговори та компроміси, але парламентські дебати вже підпорядковані телевізійній логіці: брутальна дискредитація противника як ворога чи зрадника замінює аргументи. Щоб депутати не викаблучувались перед камерами, у Німеччині телебачення, за незначними винятками, не транслює засідань парламентських слідчих комісій.

Політика як розвага

У Європі найрадикальнішим зразком медіократії є Сільвіо Берлусконі. Після того, як 1989 після викриття грандіозної корупції розпались обидва традиційні блоки, що після війни керували Італією – християнські демократи та соціалісти, із комуністами як третьою силою, – країна втрапила до рук медіамагната, який докорінно змінив італійську політичну культуру.

Берлусконізм, зводячи політику до телевізійної розваги, радикально обмежив плюралізм, визнає політолог із Турина Джан Енріко Русконі. Проблема поглиблюється тим, що телебачення має абсолютну перевагу над пресою – а в Італії тиражі газет відносно найнижчі в Європі. До того ж в Італії існує дуалістична телевізійна система – з одного боку слабка громадська телекомпанія RAI, з іншого потужна корпорація Берлусконі Mediaset. Але це не Берлусконі створив цю систему, а його попередники, які паралізували громадське телебачення.

Медіократія не є суто італійським явищем. Телевізійною персоналізацією політики користувались Джордж Буш, Тоні Блер, та й брати Качинські 2005 року. А Ґерхард Шредер – медійний талант – казав, що для того, щоб керувати Німеччиною, йому вистачить таблоїда Bild і телеекрану. З часів телевізійного поєдинку між Кеннеді та Ніксоном 1960 року відомо, як представлення себе в телеефірі може вплинути на результати виборів. Віхами медіократії можна вважати перемогу на виборах двох акторів – Рональда Рейґана 1981 року та Арнольда Шварценеґґера 2003-го, незалежно від того, як вони пізніше показали себе на посадах президента США та губернатора штату Каліфорнія. Про політичну силу телевізійного зображення свідчать наші телепоєдинки Качинського з Туском 2005 та 2007 року. Типовим медіократом був Януш Палікот, що поєднував талант артиста кабаре з популістським, радикальним раціоналізмом.

Телевізійну демократію супроводжує ерозія класичних політичних партій, які сотні років гуртуються навколо великих ідеологічних проектів: соціал-демократії, християнської демократії чи лібералізму. У розпаді проектів дев’ятнадцятого століття не можна звинувачувати телебачення, хоча воно має вплив на вибір кандидатів на посаду прем’єра чи президента. Хто не досить телегенічний, той не пройде кастинг, хоча партійні візажисти й піарники творять дива. Натомість, вирішальну роль медіократія відіграє у формуванні ефемерних популістських угрупувань із хвилюючими, але порожніми назвами: Forza Italia, Prawo i Sprawiedliwość, Polska Jest Najważniejsza («Наша Україна», «Батьківщина», Партія регіонів, «Сильна Україна», «Фронт змін» - МГ). Ці назви не пояснюють, у чому має полягати ця сила Італії, якою має бути найважливіша Польща чи про яке право йдеться (чия Україна, Батьківщина, ну і що, що партія регіонів, яких змін фронт). Насправді це групи, що гуртуються навколо лідер. Прості конструкції відповідають на прості потреби політичного шоу.

Підвалини медіократії

Телебачення театралізовує політику, сплощує її та перетворює на розвагу – політейнмент. Що не означає, що воно виключно ідіотизує аудиторію, перетворюючи її на аполітичну масу. Медіократія залучає аудиторію до політики, утворюючи зрозумілі їй конструкції, побудовані на різкому антагонізмі. Інсценуючи атаку на «нероб»-політиків, закликає водночас до антиполітики. Антиінтелігентський, антиелітарний тон є засадою медіократії, пояснює Русконі.

Берлусконі позиціонувався як людина, що замінила політичний театр корумпованих християнських демократів і соціалістів політикою дії. Медіа легко будують безпосередні довірчі відносини між виборцем і лідером, показуючи людям, що це наш хлопець, опікун, а може, навіть хрещений батько. Рейґан, що сидить за шкільною партою із тривогою в очах відразу після ухвалення рішення про радикальне скорочення витрат на освіту; Путін із осмаленими бровами, що роздає вказівки, як гасити лісову пожежу. Інсценування політичних подій наближається до жанру реаліті-шоу, де фікція є реальнішою за дійсність.

У Польщі під час теледебатів кандидатів на пост президента таке ж враження мало викликати запитання про ціну яблук. Якщо хтось її не знає, значить, він не належить до «нас», він один із «них», бо не стоїть у чергах, є відірваним від життя. Веселий трюк, що ідеально вписується в умови телешоу, де не йдеться про зміст, а лише про видовища: такими є правила, і глядачі погоджуються з ними.

Теледемократ досконало використовує зображення, одначе має проблеми зі словом. Звертається до масової аудиторії й хоче сподобатись їй.  Вважає, що глядачеві важко сконцентрувати увагу, він не дуже освічений і радше шукає підтвердження своїх упереджень, забобонів, страхів і симпатій, ніж їх перегляду. Щоб глядач не втік на інший канал, його треба нагодувати стравою, яку легко перетравити. Звідси проста мова, банальності та стереотипи. Переважно констатація фактів, а якщо аргумент, то побудований на простих силогізмах, такий, що приховує складність проблеми та замовчує витрати, пов’язані з її вирішенням.

Ця спрощена, чорно-біла мова була б добрим популярним медіадодатком до солідної політичної культури, якби, за словами голови Бундестаґу, зведення політичного дискурсу до ток-шоу не псувало культури парламентаризму.  

Залишається відкритим питання, як у медійній демократії узгодити складну логіку політичних процесів із простою логікою подання інформації в мас-медіа. Політичні події – це гордієві вузли групових інтересів, політичних діячів, партійних програм, змін у соціальному забезпеченні, конфліктів і компромісів, складні інституційні процедури, правові і технічні обставини. Натомість, медійні події керуються простою логікою. Привернути увагу. Показати знаменитостей. Зробити конфлікт уособленим. Додати ефект несподіванки. Пам’ятати про обмежений хронометраж. Звідси драматизація, спрощена мова, розважальність.

Смертельна пастка

Електронні медіа живуть завдяки конфліктам. Натомість, політика живе завдяки компромісові, в якому кожен із партнерів щось отримує, щось утрачає (часом втрачає обличчя). Одначе медіа мають вибір, нагадує автор «Медіократії» Томас Мейер. Вони можуть беззастережно відтворювати і організовувати інсценування політики, але можуть також оголити її механізми. Можуть ігнорувати театральну пропозицію політики. Зруйнувати її. Показати, що є насправді.

Але це вимагає компетентності й часу, а також пов’язано з ризиком зіпсувати стосунки з політиками, бути відлученими від джерел інформації,  ба навіть заробити судові позови. Звідси виникає спокуса стратегічної спілки медіа та політиків задля театралізації політичних подій, створення політики зображення, політики символів.

Одначе така політика – плацебо, завіса, придатна лише для затуляння не до кінця вирішених проблем: безробіття, злочинності, екології. До того ж, споживачеві медіа дедалі  важче розрізнити, яка подія є порожнім інсценуванням, а яка відображає справді важливі проблеми. Прірва між медійною виставою і тим, що відбувається насправді, є дедалі очевиднішою.

Схоже, що й політики, й медійники починають усвідомлювати: у світлі драматичних викликів сучасності політейнмент – смертельна пастка. Бо часи – й виклики для політиків – занадто важкі, щоб робити з них полегшені видовища.

Polityka.pl, переклад – «Медіаграмотність»