Медіатизація І: гра на публіку

Складно знайти більш модне поняття в сучасних дослідженнях ЗМІ, ніж медіатизація. Як правило, під нею розуміють залежність наших суспільств од медіа: якщо раніше преса в широкому сенсі була просто важливим учасником усіх процесів і подій, від політики до культури, то сьогодні самі політика й культура відбуваються головним чином у ЗМІ й мусять пристосовуватися до їхніх вимог і логіки.

Березнева анексія АРК, нинішній неспокій на сході України просто просяться до підручників із масової комунікації. Саме те, наскільки обидві сторони конфлікту орієнтувалися на медіакартинку, визначило його перебіг і наслідки. В центрі дій і Києва, й Москви постійно було усвідомлення: їх знімають у режимі 24/7.

Можна спробувати уявити, як би розвивалася ситуація в менш інформаційно насиченому і глобалізованому суспільстві. Власне, не треба навіть уявляти – так було в усіх попередніх силових протистояннях Росії та України в минулому столітті, хоч би й в 1917–1921 рр. Ішлося би про війну як продовження політики іншими засобами, пряме застосування збройної сили та відкритий воєнний конфлікт.

Натомість 2014 року присутність місцевих та іноземних ЗМІ створила, цілком у дусі Мішеля Фуко, ефект нагляду. В глобальному Паноптиконі дуже важливо, яким тебе побачать. Обидві сторони як могли уникали картинки, де б вони постали ініціаторами збройного конфлікту.

Звісно, є питання, чи могла Україна дозволити собі діяти інакше з огляду на бойову, матеріальну й моральну кволість свого війська в Криму. Проте обидві держави сахалися «першого пострілу» саме тому, що за ними спостерігали. Тому першого пострілу й не було. Тому все й відбулося так, як відбулося.

Власне, тут важить не тільки сама наявність спостерігача, а й швидкість передачі картинки і час, потрібний на те, щоб її зрозуміти. Висока швидкість і малий час реакції не тільки прискорюють самі події, а й ускладнюють роботу пропагандистів, які в усі часи звикли розраховувати на те, що коли маніпуляція розкриється, буде вже все одно.

Станом на сьогодні анексія АРК – наймедіатизованіша війна в історії людства. Досі на цю роль претендували обидві війни в Перській затоці і більшість інших скільки-небудь видимих конфліктів. Але в них іще йшлося про активну, доти небачену присутність ЗМІ на полі бою.

В Криму ж медіа замінили собою поле бою. Активно точилася війна інформаційна, тоді як силове протистояння з неписаної згоди обох сторін набуло форм медіатизованого громадянського руху з притаманним йому асортиментом демонстративних технологій-спектаклів: блокування, захоплення, окупація в обох сенсах – військовому й протестному (ось вам і «окупуй Волл-стріт»).

Проте Соня Лівінґстон кілька років тому нагадала нам і про інше, історичне значення терміну «медіатизація».

Медіатизація ІІ: опосередкована анексія

Так звана німецька медіатизація – процес радше правовий, ніж медійний – відбулася без твіттера й інстаграма на початку ХІХ ст.

До 1803 року Священна Римська імперія, тодішня держава німців, складалася з понад 200 частково суверенних володінь. Чимало князів, графів, електорів та єпископів, які ними керували, підпорядковувалися безпосередньо імператору, мали всю повноту влади у внутрішніх справах і навіть право на зовнішні відносини – аби не спрямовані проти самої імперії.

Але під час війни з революційною Францією імперія втратила чимало своїх територій. Зокрема, Наполеон анексував лівобережжя Рейну. Щоб компенсувати збитки тим німецьким аристократам, які втратили там свої володіння, а також під тиском французького міністра закордонних справ Талейрана, Священна Римська імперія ліквідувала більшу частину майже суверенних державок на користь більших утворень і жертв французької анексії. Колишні володарі втратили землі, але не титули й формальний статус. Ті ж, хто опинився у виграші територіально, гарантували свою лояльність Франції.

«Медіа-тизацією» цей процес назвали, щоб підкреслити «о-посеред-кування» місцевого суверенітету, який до того підпорядковувався «без-посеред-ньо» найвищій владі.

Російські дії в Криму й на Донбасі – водночас медіатизація й демедіатизація. Особлива іронія полягає в тому, що коли революційна Франція руйнувала фактично мертву форму й давала дорогу ефективнішій, то сучасним провідником реакції виступає Росія, одне із завдань якої – саме розмити, знецінити прогресивні здобутки української революції. Та й сама РФ дедалі більше нагадує своїм реальним устроєм феодальну імперію на кшталт Священної Римської.

Через анексію Росія фактично зменшила суверенітет АРК, від того, який вона мала у складі України, до того, який належить їй у складі РФ. Крим медіатизували. Просуваючи через своїх маріонеток федералізацію України, Кремль прагне тепер демедіатизувати інші регіони в її складі, далі після розширення їхньої самостійності схилити їх до спілки з Росією, в якій їх відтак знову медіатизують – вже в новій квазі-імперії – за зразком АРК.

При цьому їхні еліти, які і медіатизована німецька аристократія ХІХ ст., збережуть формальний статус. І, на відміну від якого-небудь курфюрста року Божого 1803-го, збережуть навіть доступ до грошових потоків і певну управлінську самостійність, яку Кремль й нові суб’єкти федерації постійно визначатимуть між собою ad hoc.

У становищі медіатизованого «короля без королівства» опиняються і громадяни окупованих таким чином територій. Усі вони збережуть формальний статус, проте фактично не зможуть його реалізувати повністю. Ті, хто залишаються в громадянстві України, не зможуть користатися з усіх прав її громадян. Ті, хто перейдуть у громадянство Росії, знов же таки не зможуть реалізовувати всі надані ним права (наприклад, як уже знаємо, в питанні віз і поїздок за кордон).

Звісно, йдеться не про наслідування чи пряме повторення подій двохсотрічної давнини; але порівняння подібностей і відмінностей цих процесів дає змогу побачити, де саме ми опинилися. Росія, ревна «захисниця» легітимності, суверенітету й політично-правових форм минулого, вільно грається однією з таких форм, оперативно монтуючи й демонтуючи її на місцевості, й досягнення уявних «егоїстично-державницьких» інтересів є єдиним правилом цієї гри і єдиним змістом цієї форми.