Автор – Ірина Знась, «Суспільне мовлення»

У відповідь на ще минулорічну заяву Парламентської асамблеї Ради Європи про скорочення громадянських прав в Україні, Верховна Рада нарешті прийняла, правда поки що лише за основу, закон «Про громадські організації». Підтримали нові умови для розвитку громадянського суспільства сміховинна більшість – 251 депутат. Експерти наголошують, що ухвалення цього законопроекту дозволить громадським організаціям створюватися і діяти по-європейськи. Про те як розвивається громадянське суспільство під верховенством діючих законів, яка роль у цьому ЗМІ та влади кореспондент «СМ» розмовляла з авторитетним українським соціологом Євгеном Головахою.

- Євгене Івановичу, нині, на все можливих ток-шоу, дискутують про розчарування в суспільстві. Чи справді соціологи можуть підтвердити, що українців накрила хвиля розчарувань?

 - Я постійно «замірюю» ступінь розчарування в суспільстві, співвідношення розчарувань та надій, і в нас був лише один період – початок 2005 року, після Помаранчевої революції – коли настрої були дуже оптимістичні. А в усі інші часи - розчарувань більше, ніж надій. І це проблема, адже універсальних механізмів чи рекомендацій, як створити оптимістичну атмосферу в суспільстві, немає. Проте повернути певну надію, повернути довіру, впевненість у зміни є можливість у кожної влади. Якщо б хтось був зацікавлений у тому, щоб були надії, і не було розчарувань, то потрібно починати з демонстрації зразків саме з боку тих, хто приходить до влади. Бо звідти починається відлік того, як жити для себе. Але якщо людина вважає, що до влади приходять тільки для того, щоб покращити свій матеріальний стан, то чому не може жити сама для цього…

- Деякі експерти нарікають, що країна не розвивається саме через відсутність стійкої політичної свідомості українців. Чи це дійсно так, і що вкладають наші громадяни в поняття політичної свідомості та патріотизму?

 - Наша політична свідомість ще дуже неоднозначна та суперечлива, але за певними напрямками вона достатньо розвинута. Скажімо протестна поведінка наших громадян – ставлення до масового протесту в нас відповідає загальноєвропейським вимогам. Або політична участь, яка в нас навіть вища ніж у багатьох країнах розвиненої демократії… Але є й протилежні приклади. Наприклад ставлення до інституту багатопартійності, який теж є елементом політичної свідомості, в нас не відповідає цінностям демократії, бо більшість громадян заперечують його необхідність.

Що стосується поняття патріотизму, то це непросте питання. Якщо розуміти патріотизм як громадянську позицію, як ставлення до своєї держави, її підтримка, уявлення про неї як головну з цінностей людини, то такий рівень патріотизму в нас ще не дуже високий. У  нас половина населення перш за все вважає себе громадянами країни – України.  Значна частина людей ідентифікує себе ще й за регіональною приналежністю. А є  певна частина - ще навіть з колишнім Радянським Союзом – 7-8%. Це не дуже добрий показник, але єдине, що можна розглядати як оптимістичну тенденцію, це те, що на початку 90-х років в нас лише третина громадян ідентифікувала себе як громадяни України. Але є й інший погляд на патріотизм, який перш за все ототожнюється з етатизмом – держава понад усе, або нація понад усе. От з такої точки зору в нас патріотів дуже мало, хоча вони є. І останнім часом спостерігається певне зростання саме таких настроїв і саме такого розуміння патріотизму, але це не тенденція.

- А чи громадянсько свідомі українські медіа та яка їхня роль у формуванні громадянської свідомості суспільства?

 - По-перше є різні ЗМІ, по-друге я, на приклад, маю справу з ЗМІ, які суттєво впливають на стан громадської думки. Це авторитетні видання та канали, які дійсно виконують ту функцію, яка на них покладена. Як приклад я можу назвати газету «День», «Дзеркало тижня», деякі журнали – «Український тиждень» чи «Главред», телевізійні програми за модераторства Куликова та Безулик. Але на жаль саме ці ЗМІ, які є найбільш серйозними, мають меншу аудиторію. І тут вже проблема не тільки ЗМІ, тут проблема ще й смаків аудиторії та смаків тих, хто цими ЗМІ володіє. Але в суспільстві окрім громадської думки є ще й лідери – найбільш активна, найбільш розвинена частина аудиторії, і от на них насамперед впливають серйозні видання. А ще проблема - наші медіа недостатньо розвинені, щоб дійсно контролювати діяльність влади.

- А така недокотрольованість влади з боку ЗМІ може сприяти протилежному – поширенню контролю влади над ЗМІ…

 - Взагалі кожна влада мріє про те, щоб захопити інформаційний простір, щоб медіа слугували владі. І це відбувається навіть в демократично розвинених країнах. Але там є запобіжники і плюралізм громадської думки, певна незалежність ЗМІ, які підтримуються громадянським суспільством, підтримуються законами, які не дозволяють зосереджувати усі медіа в руках одного власника. Наші ЗМІ, їх переважна більшість, фінансово несамостійні, належать певним впливовим фінансовим кланам або особистостям. І впливаючи на ці клани та особистості, політики таким чином шукають шлях впливу і на медіа. А журналісти зі свого боку, безумовно, відчувають цей тиск.

- Чи може ситуація сьогодні зрівнятися з ситуацією часів другого періоду президентства Кучми, коли у медіа були темники та не було свободи?

 - Я б не змальовував той період лише в негативних тонах. І тоді були  незалежні ЗМІ, як «5 канал», і навіть за таких часів його ніхто не закрив, хоча він був одним з чинників соціального протесту.  І багато газет друкували матеріали, які не подобались владі, та й в багатьох політичних шоу достатньо вільно обговорювались проблеми… Це мій досвід, і я не пам’ятаю, щоб мене хтось тоді суттєво цензурував, хоча я не був прибічником влади і вільно висловлював свої критичні зауваження. До того стану наша журналістика дійти може, бо це відповідає стану розвиненості демократії в нашій країні. Гірше буде інше –  коли дійсно усі ЗМІ, виключаючи маргінальні, які ніхто не читає або не бачить, відходять від обговорення проблем, пов’язаних з недоліками влади, або з тими питаннями, які можуть їй не подобатися. І теоретично це можна було б собі уявити, але є дуже сильний запобіжник – це громадська думка європейської спільноти і намагання України приєднатися до неї. І здійснюючи тиск на ЗМІ наша влада завжди отримує зворотній ефект. Зокрема і з боку європейських структур, які віддзеркалюють уявлення європейців про свободу ЗМІ.

- З огляду на таку непросту ситуацію, чи є сьогодні в Україні умови для створення справді незалежного незаангажованого суспільного мовлення?

 - Я не думаю, що саме зараз найкращий момент для створення незаангажованого, незалежного та об’єктивного каналу, та ще й професійного, який можна буде з задоволенням дивитися. Спочатку треба зрозуміти, хто зацікавлений в створенні. Якщо це буде робити держава і влада,  вона створить те ж, що є зараз, як би ми не називали цей канал – чи національним, чи державним, чи громадським. Створення каналу громадського телебачення – це перспектива.

- До якого рівня  тоді має дозріти суспільство, щоб самостійно творити Суспільне мовлення ?

- Тут дискусія полягає в питанні фінансувати канал за рахунок громадян, чи за рахунок держави... Є різні варіанти вирішення цього питання, тому я не говоритиму коли. Але по-перше країна має стати заможнішою, щоб люди могли підтримувати дійсно незалежне професійне громадське телебачення. А зараз ми можемо покладатися тільки або на державу, або на когось з олігархів, який на себе перейме цю функцію. Але тоді треба знайти незалежного від держави олігарха, який буде постійно сперечатися з владою, що вона робить на користь суспільству, а що ні.

- А чи не перестали українці вірити в ефективність «сперечатися з владою», після незадовільних результатів «податкового майдану», і якими можуть бути нові шляхи та засоби вирішення соціальних проблем?

 - Шляхи розв’язання соціальних проблем вже відшукали – це підвищення інтенсивності праці. В 90-х роках люди вважали, що їм хтось щось має дати, бо звикли до радянського способу життя. А потім почали все більше розуміти, що інтенсифікуючи свої зусилля, можна забезпечити свій рівень життя. І цей шлях веде до відбудови. Не випадково в нас останні 10 років загальний стан соціального самопочуття населення постійно зростає, це тому, що люди вже адаптувались до нового суспільства і знайшли особистісні механізми покращення ситуації хоча б для себе. Але щоб покращити ситуацію в країні, мають працювати не окремі індивіди, а громадські організації. На жаль, громадянське суспільство в нас так і залишилося нерозвиненим. Дуже мало людей є членами добровільних громадських організацій, в порівнянні з країнами розвиненої демократії тут прірва. Інший шлях до змін – це масовий протест під керівництвом політичної опозиції. Але політична опозиція в нас поки що достатньо  слабка, тому реальний соціальний протест вона організувати не може, а підприємницький майдан – це приклад громадського протесту, коли соціальна група, яка вважала, що утискаються її життєві інтереси, дійсно зорганізувалась. І чогось досягла.

Але з іншого боку  в нас завжди була досить гнучка влада. Вона враховує певні протестні настрої, але працює не на рівні усвідомлення стратегічних інтересів, соціальних груп, а на рівні оперативності – пригасити, піти на поступки. І це теж непогано, бо це демонстрація певної толерантності. Саме ця демонстрація толерантності протягом багатьох років сформувала стійке уявлення, що в нашій країні не потрібні агресивні соціальні конфлікти.

- Якою ж є тоді політична еліта України, якщо її частина – опозиція – на разі «недієздатна»?

 -  Політична еліта в Україні історично формувалася з колишніх членів керівних органів комуністичної партії та комсомолу, невелика частина – радянські тіньовики, які стали спонсорами політичних партій, і зараз саме вони або їхні нащадки мігрують з однієї політичної сили в іншу. І третє – невелика частина демократично орієнтованої інтелігенції, яка виявилася неспроможною створити власну демократичну систему політичних відносин і багато в чому перейняла оті традиційні засоби політичної діяльності, які привнесли комуністи та тіньові політики. А зараз час формування нової еліти, яка вийде не з радянського суспільства, а з українського. Але тут проблема, щоб вони ще раз не відтворили механізми і навички пострадянської політичної еліти. Для цього потрібні обов’язкові стажування на заході молодих юристів, економістів, соціологів, політологів, які потенційно складають майбутню політичну еліту. Щоб вони бачили, як можна прожити без масової корупції, як можна ефективно співпрацювати з опозицією. Але це довгий період. Хоча можливо життя затребує таких людей в певний момент, тоді буде складна ситуація, і потрібно, щоб тоді в нас уже були якісь ресурси.

- Але згідно з даними соціологічних опитувань майже 40% молоді готові виїхати з України назавжди. Наскільки реалістичною є нова хвиля еміграції і чому молодь так прагне покинути свою країну?

 - Нова хвиля міграції нам не загрожує. Ці молоді люди не хочуть мігрувати будь-куди – це Європа, США, Канада,  і це зрозуміло. Це світова тенденція – що бідніша країна, то більше з неї хочуть поїхати у багатшу. Українці ще не в такому жахливому стані, щоб, як громадяни північної Африки, пливти на човнах до італійських островів. Але такі настрої є, бо це природне прагнення багатьох людей покращити своє і матеріальне, і соціальне становище. А 40% – це тільки декларовані наміри. Насправді багато хто з тих, хто декларує, нічого не робить. Але показник дійсно  зависокий, це свідчення, що значна частина не вірить, що зможе самореалізуватися в Україні. Тому сам факт більше свідчить про настрій незадоволеності своїм становищем у суспільстві. Адже можливості для міграції є, бо наші студенти мають можливість отримати стипендію на навчання в будь-якому виші Європи. І за кордоном зацікавлені у тому, щоб вони повертались. І багато хто повертається.

- Одним з найбільших викликів суспільному устрою українців стала зміна Конституції та повернення президентсько-парламентського ладу. Цей крок справді був доцільним?

 - Я завжди був проти президентської форми правління в Україні. По перше вона майже не існує в Європі, по друге інститут президентства відтворює радянські механізми керівництва і радянську вертикаль, яка не відповідає сучасним вимогам. Але ми перебуваємо в постійній кризі, яка вимагає автократичних засобів керівництва, і їх краще реалізовує президентська система. І коли в нас нарешті закінчиться криза, нам потрібно назавжди відмовлятися від цієї форми правління, хоча політики до цього не готові.

Проблема, насправді, в співвідношенні між керованістю, але не демократичною, або демократичною, але з елементами хаосу і безладу. І те і те лякає людей, але безлад лякає більше, тому й люди не проти такої системи, тому й громадськість підтримує реформу. Я сподіваюсь, що з часом Україна обере парламентську систему. Можливо це реалізують, коли будуть реальні перспективи приєднання до Європейського Союзу. А така можливість трапиться, коли ми нарешті перестанемо бути кризовою країною та нестабільним суспільством.

- Не зважаючи, що навесні 2012 нас чекають чергові парламентські вибори, політичний ландшафт в країні дуже нечіткий. Як можуть розвиватися надалі взаємини різних політичних груп? 

- Передбачити дуже важко. За різних сценаріїв розвитку взаємини будуть різними. А сценаріїв зараз багато. І кожен сценарій призведе до різних політичних стосунків. В нас дуже скептичне ставлення до інституту багатопартійності. І дуже персоніфіковане уявлення про владу. Це досвід не тільки радянський, так склалося історично. І оцю персоніфікацію влади підтримують самі партії, які не мають чіткої ідеології, а відповідно стійкого електорату. Чітко визначену позицію мали лише дві сили: комуністи та Наша Україна.

На жаль досвід наших виборів свідчить про те, що наша політична еліта до реальної співпраці не спроможна. Бо ефективною є співпраця, коли висувається одна впливова постать, яка може отримати суттєву підтримку. Це приклад Кучми 1994 року, приклад Ющенка 2004, і тоді дійсно опозиційні сили об’єднувалися навколо лідерів. І досвід свідчить, що об’єднання призводить до перемоги опозиції. Але, на жаль, сьогоднішня опозиція не демонструє життєздатності, яка б дозволила реально висунути впливову політичну постать, що могла б конкурувати з представниками влади.  Щоправда парламентські вибори цього не потребують, це рейтингове голосування, коли може стати відомо, хто є найбільш впливовою постаттю, і на президентських виборах має шанс на перемогу. Це поступовий механізм визначення лідера опозиції.  

«Суспільне мовлення»