Свобода преси в Україні
Доповідь спільної місії з вивчення стану свободи преси в Україні Міжнародного інституту преси (IPI) та Медіа-організації Південно-Східної Європи (SEEMO).
Вступ
Міжнародний інститут преси (IPI) спільно з Медіа-організацією Південно-Східної Європи (SEEMO) здійснили з 31 травня до 3 червня у Київ місію з вивчення стану свободи преси.
Під час візиту до столиці України делегація зустрічалася з представниками влади, зокрема, з членами парламенту від правлячої Партії регіонів та від опозиційного блоку Юлії Тимошенко, з представниками Міністерства юстиції, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення і з речницею президента Віктора Януковича. Делегати зустрічалися також із журналістами державних і приватних медіа, зокрема, друкованих, ефірних та онлайн-видань, з представниками пов’язаних із медіа неурядових організацій, із дипломатами, які представляють Європейський Союз, Сполучені Штати, З’єднане королівство, Австрію й Словаччину. Загалом делегація зустрічалася з більш як 30 особами.
Місія відвідала Україну у тривожний для свободи преси час. Хоча стан свободи преси у пострадянській Україні був жалюгідним, він поліпшився після приходу до влади внаслідок Помаранчевої революції 2004 року Віктора Ющенка, коли учасники руху протесту проти нібито сфабрикованого голосування змусили провести нові президентські вибори. Конфлікт висвітлив зростаючий вододіл у суспільстві між тими, хто орієнтувався на схід, у бік Росії, – такими як Янукович, і тими, хто орієнтувався на Захід, в бік Європи, – такими як Ющенко.
Ющенко, обличчя якого було спотворено нібито внаслідок отруєння, в кінцевому підсумку став президентом. Однак суперечки у помаранчевій коаліції, особливо між Ющенком та прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, дали змогу Януковичу, невдовзі – 2006 року – повернутися на посаду прем’єр-міністра. Тимошенко знову стала прем’єр-міністром 2007 року, а 2010 року домагалася президентства, однак зазнала поразки від Януковича у другому турі виборів. Наступного місяця, після висловленого в парламенті вотуму недовіри, вона пішла у відставку.
Хоча під час президентства Ющенка закони у сфері медіа не змінилися, загалом вважається, що стан свободи преси в цей час поліпшився. Це одна з небагатьох позитивних змін, досягнутих завдяки його уряду, розколотому суперечками та розривом між обіцянками та реальними реформами. Відсутність прогресу – один із факторів, що призвів до воскрешення Януковича.
Вважається, що після обрання президентом Януковича стан свободи медіа погіршився. Фінансова криза, яка розпочалася 2008 року, крім інших наслідків, штовхала чим більше медіа в руки олігархів. Критики скаржаться: нормою для журналістів і власників медіа, які мають інші вразливі бізнесові інтереси, стала самоцензура. Вони також звинувачують Януковича і його Партію регіонів у застосуванні економічного тиску для посилення непрямого контролю над медіа та у прагненні задушити критичний напрям у журналістиці.
За межами України широко висвітлювалося рішення суду, який скасував надання аналогових частот двом критично налаштованим до уряду приватним телевізійним каналам – 5-му каналу і ТВі. Критики висували звинувачення, що за цим стояв Валерій Хорошковський – спільник Януковича та очільник служби безпеки країни – СБУ, дружина якого, згідно з повідомленнями, є власником конкурентного холдингу Inter Media Group. Хорошковський заперечував це звинувачення.
Коли готується ця доповідь, Україна головує у Комітеті міністрів Ради Європи, вона перебуває нині на останніх етапах переговорів з укладення угоди про створення зони вільної торгівлі з Європейським Союзом і набуття асоційованого членства з ЄС. Наступного літа спільно з Польщею вона проводитиме змагання на кубок УЕФА (Євро-2012). А в жовтні 2012-го в країні відбудуться парламентські вибори. 2015 року країна має завершити перехід від аналогового до цифрового телемовлення.
Медіа
Регулювання та ліцензування теле- й радіомовлення є відповідальною компетенцією Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення. Телебачення – головний засіб мовлення за критеріями чисельності аудиторії та прибутків від реклами. За оцінками, 80 відсотків населення отримують інформацію від телебачення. Згідно з повідомленням «Українського тижня» (травень 2011 р.), 80 відсотків національного телевізійного ринку контролюють медіакомпанії, власниками яких є олігархи та держава. Однак чимало спостерігачів заявили, що визначити, кому що належить, важко через відсутність прозорості.
Національна телевізійна компанія України перебуває під урядовим контролем, транслює передачі на мережах УТ-1, УТ-2 та УТ-3. Одне з найпопулярніших на телебаченні – російськомовне ток-шоу Савіка Шустера.
«Інтер» – комерційна компанія, власником якої, згідно з повідомленнями, є дружина Хорошковського. Критики висувають звинувачення, що через зв’язок із ним цей канал близький до уряду і створює йому комфортні умови для політичної конкуренції. Дехто також звинувачує, що він надає ефір липовим опонентам, які удають із себе екстремістів, аби теперішній уряд справляв враження поміркованого. Канал хизується найбільш популярним шоу «Велика політика з Євгеном Кисельовим».
«1+1» – комерційний канал, власником якого є українець єврейського походження Ігор Коломойський. Для нього це другий бізнес після банкової справи, металів та авіації. Критики звинувачують Коломойського у залежності від урядових контрактів, через які він мусить демонструвати лояльність.
СТБ, ICTV, Новий канал – комерційні телевізійні станції, власником яких є зять Кучми Віктор Пінчук. Дехто стверджує, що висунуті проти Кучми звинувачення у справі про вбивство 2000 року опозиційного журналіста Георгія Ґонґадзе – це засіб тиску на Пінчука, щоби тримати його під контролем
«Україна» – комерційна телевізійна станція, власником якої є Рінат Ахметов – президент футбольної команди «Шахтар». Він має також інтереси у банківській діяльності, гірничій справі та в телекомунікаціях.
5 канал – комерційна станція новин, власник якої – бізнесмен і політик Петро Порошенко, головний спонсор помаранчевої революції, який у період президентства Ющенка був міністром закордонних справ, а нині є членом ради Національного банку України. Критики стверджують, що через укладений ним із урядом контракт на будівництво автобусів для Євро-2012 канал зазнає тиску.
ТВі. Власник каналу – російський бізнесмен в еміграції Костянтин Кагаловський, який живе у З’єднаному Королівстві. Ця телевізійна станція домагалася загальнонаціонального покриття і на короткий час, коли їй надали для мовлення аналогові частоти, досягла успіху. Та подальше позбавлення цих частот обмежило її можливості трансляцією кабельним телебаченням.
Приблизні обсяги телевізійного ринку медіакомпаній, які контролюють олігархи, подано за джерелом «Український тиждень» (№19 (184), 13–19 травня 2011 року).
За межами Києва низка регіональних телевізійних станцій ведуть трансляції для місцевого населення. На місцевому рівні більшу роль відіграє радіо, хоча в Києві розміщено понад 40 короткохвильових радіостанцій, зокрема державна. Друковані засоби масової інформації також упливовіші на місцевому рівні, а для читачів у Києві виходить друком низка видань українською та російською мовами. Декілька таблоїдів, що мають найбільші наклади, публікуються тільки російською мовою. Незважаючи на розширення ринку, реклама лишається слабким джерелом прибутку, і чимало медіа залежать від підтримки багатих спонсорів.
Популярним джерелом новин стає інтернет, що має більше дюжини нейтральних, проопозиційних і проурядових сайтів. У червні 2010 року в Україні налічувалося 15,3 мільйона користувачів інтернету.
Незважаючи на декілька інцидентів, пов’язаних із хакерством, доступ до інтернету переважно вільний. Однак критики стверджують, що уряд зазвичай нехтує критичною інформацією, яку вміщують на сайтах. Винятком є новинний сайт «Українська правда». Заснована опозиційним журналістом Георгієм Ґонґадзе, вбитим 2002 року (див. розділ «Безкарність»), вона викликала гнів обох урядів – Ющенка та Януковича. Репортера «Української правди» Сергія Лещенка та інших блогерів викликали в СБУ для пояснень щодо «необачних висловів» стосовно президента.
Тимчасом як деякі політики пропонували посилити контроль над інтернетом, урядові представники заявили делегації, що жодні такі пропозиції нині не розглядаються.
Свобода преси
Медіа в Україні можна схарактеризувати як частково вільні. «Репортери без кордонів» (RSF) знизили в індексі Свободи світової преси її рівень з показника 89 до 131, пославшись на те, що вони назвали «повільним і постійним погіршенням стану свободи преси» відколи президентом було обрано Януковича. Вони вказали також на серйозний конфлікт інтересів, що загрожує плюралізму медіа в Україні.
Одна з головних проблем України – поляризація суспільства в рівні розколу. Це те, що часто характеризують як розходження між прибічниками тісніших взаємин із Росією та прибічниками тісніших взаємин із Заходом. Розкол має культурні, лінгвістичні й політичні аспекти. Члени Партії регіонів Януковича заперечують характеристику RSF. Однак журналісти, які критично ставляться до теперішнього уряду або підтримують опозицію, більш схильні зосереджувати увагу на тому, що вони характеризують як репресивні умови, які включають масове поширення самоцензури.
Представники медіа, неурядових організацій і дипломати загалом вважають, що стан свободи преси дещо поліпшився у період Помаранчевої революції, та погіршився в останні три роки. Що до того, якою мірою, існують розбіжності в оцінках.
Дехто висловлював стурбованість тим, що Україна, як Росія та Білорусь, рухається до автократичної моделі, тимчасом як інші вказували, що становище порівняно з минулим погіршилося «хіба що трохи». Загальне розуміння тими, хто не є прихильниками уряду, зводиться до сприйняття, що у журналістів, особливо в тих, хто займається розслідуваннями, – важка робота.
Вони затиснуті урядом, який відохочує матеріали про корупцію, якщо звинувачувані не належать до опозиціонерів. Олігархи, які володіють більшістю телеканалів, неохочі до критичної журналістики, бо вона може підірвати їхні інші бізнесові інтереси або ж викликати негативний резонанс з боку держави. Тим часом глядачі дедалі більше надають перевагу розважальним програмам і ток-шоу над новинами.
Чимало спостерігачів заявили, що урядова цензура пішла на спад і уряд не видавав темників (це слово вжито в доповіді українською мовою. – Прим. перекладача) – офіційних настанов кучмівської доби з докладними рекомендаціями про те, які події і в який спосіб слід висвітлювати телевізійним станціям. Та вони вбачають непрямий контроль, який здійснює над медіа Янукович за системою вертикальної інтеграції через державне мовлення та олігархів, і небажання терпимо ставитися до критики президента. Одна з тем, що є недосяжною, зокрема й для державного мовлення, – висвітлення нерухомості на площі 140 гектарів, якою володіє президент поблизу Києва, і те, як державний службовець Янукович міг придбати багатомільйонну власність.
Спостерігачі відзначали стандартизацію новин на телеканалах, їхнє вихолощення. Чимало хто скаржився на живучість радянської ментальності – ставлення до медіа не як до незалежного контролера влади, а як до улесливого рупора.
Вони висловили також переконання, що теперішній уряд, домагаючись здійснення контролю над медіа і влаштовуючи судові переслідування колишніх членів помаранчевого уряду, що справляють враження політично вмотивованих, демонструє острах перед неспроможністю перемогти на майбутніх виборах.
Чимало оглядачів відверто засуджували Захід за те, що він нібито не виявляє уваги до стану преси в Україні. Було висловлено загальне побоювання, що економічний інтерес, який відображається у пропонованій широкомасштабній угоді між ЄС та Україною, продемонстрував: Захід зацікавлений, передусім, у забезпеченні економічних інтересів, а до людських прав та інших проблем демократії має намір звернутися пізніше.
Представники уряду та Партії регіонів заперечували більшість цих оцінок, хоча дехто з них визнав наявність «складного» процесу, під час якого приватні власники хочуть використовувати медіа для просування своїх інтересів. Дехто з них також визнав, що в певних колах збереглася радянська ментальність ставлення до преси як до підлеглої.
Ці представники критично висловилися щодо закордонних груп, які, за їхніми словами, проводять мало часу в Україні, і доводили, що недавні доповіді, в яких стан свободи преси занижувався, не відображають реальної картини. Вони зазначали, що інші держави Європейського Союзу, як і раніше, мають проблеми зі свободою преси, і наполягали на тому, що Партія регіонів цінує медіа незалежні від уряду. Ці представники заявили також, що Янукович надає пріоритетного значення змінам, які він обіцяв здійснити, та визнали, що він не спроможний буде цього домогтися, якщо його партія не забезпечить більшості на парламентських виборах наступного року.
Безкарність
Україна досягла деякого прогресу в цій сфері, чимало коментаторів заявили, що кількість нападів на журналістів загалом зменшилася. Представники уряду в деяких випадках звинувачували журналістів у тому, що вони зумисне порушували правила чи розпорядження, аби тільки спричинити скандал.
Однак лишаються декілька тривожних гучних справ – таких, як зникнення 11 серпня 2010 року Василя Климентьєва – головного редактора газети «Новый стиль». У ній вміщувалися матеріали про корупцію серед офіцерів правоохоронних органів та інших осіб у Харківській області, де він без вісті зник. Деякі спостерігачі в медіа та уряді поширювали чутки про можливу причетність Климентьєва до кримінальної діяльності, та це лишилося на рівні спекуляцій. Янукович нібито наказав вищим правничим урядовцям поставитися до «справи Климентьєва» як до першочергової. Та реальних результатів розслідування бракує. Вважається, що він загинув.
Представники громадянського суспільна загалом вітали повідомлення про те, що в березні цього року генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу проти Кучми за його ймовірну причетність до вчиненого 2000 року вбивства Георгія Ґонґадзе. Однак чимало оглядачів висловлювали побоювання, що це було зроблено з метою вчинити тиск на зятя Пінчука, попередити його, що негативне висвітлення подій матиме негативні наслідки.
Ґонґадзе, який різко критично ставився до Кучми, що перебував на посаді президента два терміни – від 1994 до 2005 року, безслідно зник у Києві у вересні 2000 року. Його обезголовлене тіло знайшли через шість тижнів у лісі. Згодом колишній охоронець Кучми оприлюднив плівки, на яких той нібито каже тодішньому голові адміністрації й теперішньому голові парламенту Володимиру Литвину і тодішньому міністру внутрішніх справ Юрію Кравченку про те, що слід «позбутися Ґонґадзе».
Кучма і Литвин заперечували причетність до вбивства, а технічна експертиза плівок (Мельниченка) остаточно не встановила ідентичності співрозмовників. 2005 року Кравченка знайшли мертвим за дві години до того, як його мали допитати у справі. Незважаючи на повідомлення, що в нього в голові були дві вогнепальні рани, влада постановила: його смерть була самогубством. А в вересні 2010 року прокуратура визнала його єдиним замовником убивства Ґонґадзе. У травні 2008 року за вчинений злочин засудили трьох колишніх офіцерів міліції. А колишній начальник служби зовнішнього спостереження Міністерства внутрішніх справ Олексій Пукач нині перебуває на лаві підсудних за інкриміновану йому участь у вбивстві.
Економічний тиск і корупція
Представники уряду погодилися з думкою більшості інших коментаторів, що головна проблема, з якою стикаються журналісти в Україні, – самоцензура. Вона є наслідком радше економічного тиску, аніж прямого урядового втручання. Та чимало спостерігачів звинувачували уряд в економічному тиску, у використанні його щодо власників медіа, які в свою чергу тиснуть на журналістів, щоб приборкати критичні медіа.
Спостерігачі від преси посилалися на численні бізнесові інтереси олігархів, які володіють великою часткою медіа. Вони заявили, що уряд чинить тиск на власників, вдаючись до опосередкованої тактики – погроз позбавити ліцензій на мовлення, рейдами інспекторів податкової служби, порушенням кримінальних справ, зокрема судовими процедурами, внаслідок яких було позбавлено аналогових частот 5 канал і ТВі.
Після фінансової кризи 2008 року надходження реклами різко зменшилося, і це призвело до великого перерозподілу власності медіа. Спостерігачі заявляли: щоб вижити, медіа потрібні власники з капіталовкладеннями, сила рівнозначна бізнесу. Водночас вони висловлювали думку, що, стикаючись із монополією на власність медіа, мало що можна вдіяти.
Спостерігачі наголошували конкретно на необхідності того, щоб власники медіа запобігали втручанню уряду в їхні інші бізнесові інтереси. Брак ефективного запобігання перехресній власності медіа, прозорості щодо власності не дозволяє журналістам (і не тільки їм) визначити в багатьох випадках, кому що належить.
Інші спостерігачі покладали вину на високий рівень корупції й на те, що вони називали судовою системою, що не функціонує. Один дипломат назвав корупцію в Україні її «смертельною колискою», а урядовці визнали присутність корупції на всіх рівнях суспільства, що вимагає рішучих дій проти неї. Та чимало оглядачів висловили побоювання, що такі дії буде спрямовано проти офірних цапів, забезпечуючи прикриття для продовження масштабної корупції. Вони посилалися також на корупцію як на засіб тиску на найманих працівників.
Журналістам в Україні, як заявили чимало спостерігачів, зарплатню платять «офіційно-неофіційно». Щоб уникнути податків, роботодавці повідомляють владу лише про частку виплаченої зарплатні, а решту виплачують готівкою в конвертах. Плюс 20–30 відсотків преміальних, які менеджмент визначає за результатами роботи. Журналісти, які не до вподоби господарям, ризикують не тільки втратити преміальні й зарплату в конвертах, а й роботу в умовах, коли рівень безробіття перевищує 8 відсотків.
Серед журналістів – чимало молодих, вони не захищені потужними профспілками. Як висловився один коментатор, «гру ведуть власники». Багато журналістів стверджували, що економічний фактор використовується як привід для звільнення критично налаштованих журналістів.
Однак урядові представники, як і деякі дипломати, наполегливо закликали до обачливості. Вони висловлювали сумнів щодо того, чи негативні дії були наслідком внутрішнього нежурналістського конфлікту. Пославшись на відсутність журналістських стандартів, деякі урядові представники доводили, що в багатьох випадках причиною була професійна некомпетентність.
Баланс у висвітленні подій
Уявлення про те, чи збалансовано медіа висвітлюють події, як і погляди на стан свободи преси в Україні, також поляризовані. Загальна думка спостерігачів зводилася до того, що телерадіожурналістика не висвітлює діяльності опозиції. В уряді цей погляд ставили під сумнів.
Деякі критики стверджували, що розбіжності чи критичні погляди не представлені в мейстрімі, а державне й інше мовлення висвітлюють опозицію тільки у ток-шоу чи у випадках, коли представники опозиції причетні до скандалів. Вони також заявили, що гостей запрошують із бізнесових чи політично вмотивованих міркувань і що деякими фактами й темами нехтують. Ішлося, зокрема, не лише про погляди опозиції, а й про оцінку періоду президентства Кучми. Представники медіа скаржилися, що залучати урядових представників важко, і зазначали: бути об’єктивним – однак що отримати ярлика опозиціонера.
Представники уряду й державного мовлення ставили цей погляд під сумнів, стверджуючи, що опозиція має «постійний доступ» до політичних ток-шоу. Вказуючи на кримінальні звинувачення, висунуті проти Тимошенко, представник державного мовлення наголосив, що опозиція отримала реальний шанс відповісти на звинувачення у правопорушеннях, що містилися в новинах.
Огляд висвітлення новин державного телебачення за 2 червня 2011 року засвідчив, що мовлення включало показ прес-конференції Тимошенко, яка відповідала на звинувачення. Та перед цими кадрами було показано п’ять інших відеокліпів, у яких урядовці викривали її, а під зображенням Тимошенко було вміщено банер із заявою обвинувачів, що вона бреше.
Деякі спостерігачі заявляли, що теперішнє висвітлення подій змінилося порівняно з роками Ющенка, коли медіа діяли рука в руку з політиками. За їхніми словами, медійні організації співпрацювали тоді з політиками всього політичного спектру і не були обмежені співпрацею з правлячою політичною партією.
Журналістські стандарти
Коментатори за деяким винятками заявили делегації, що журналістські стандарти в Україні є проблемою і що в журналістському середовищі існує корупція. Більшість українських журналістів – це молодь. Пересічний вік репортера на державному мовленні становить 25 років. А через «офіційно-неофіційну» виплату зарплатні вони вразливі перед тиском і самоцензурою. Як висловився, спілкуючись із членами делегації, один журналіст, «тепер не час бути героєм».
Чимало коментаторів – від урядових представників і поза ними – критикували також постійну присутність платної реклами під виглядом новинних повідомлень. Це, на думку спостерігачів, було проблемою і за помаранчевого уряду, та в ті роки корупцію показували «на рівних», а не як монополізовану однією політичною силою.
Спостерігачі вказували, що журналісти потребують допомоги у підвищенні свого професійного рівня, особливо зважаючи на брак бюджетних коштів для тренінгу і на необхідність поліпшення етичного рівня стосовно чесності, неприйняття дарунків від зацікавлених осіб та вміщення реклами під виглядом новин. Вони посилалися також на проблеми, пов’язані з тим, як журналісти ретранслюють новини, не перевіряючи фактів.
Представники уряду поділяли погляд, що стандарти журналістики необхідно поліпшити і що проблемою є використання прихованої реклами. Вони особливо наголошували на концепції, згідно з якою право на свободу слова тягне за собою відповідальність. Докладно наводилися приклади, як журналісти нібито вимагали грошей за те, що не публікуватимуть критичні матеріали. Деякі представники критикували медіа за те, що вони ведуть «ідеологічну війну» поти Партії регіонів.
Урядові представники негативно оцінювали й те, що вони назвали запальною мовою. Вони виокремлювали блогерів, які нібито вимагають, щоб до них ставилися як до журналістів, хоча відмовляються дотримуватися етичних стандартів. Дехто критикував змішування коментарів із новинами і відсутність заглиблення в тему, стверджуючи, що країна відчула тільки «ілюзію» незалежної журналістики. Вони хвалили президента за «стриманість», яку він виявив, не подаючи позовів у зв’язку з нібито дифамаційними повідомленнями. Один представник зазначив, що уряд має намір розглянути пропозицію, яка визначає професійний захист і стандарти журналістики.
Неурядові організації
Тимчасом як фінансовані з-за кордону неурядові організації сприяли тому, щоб висвітлювати проблеми, пов’язані зі свободою преси в Україні, їхня ефективність іноді обмежена. Чимало хто в уряді й досі вважає, що саме через них Захід субсидував Помаранчеву революцію. Вони демонізують Джорджа Сороса через уплив його фондів Відкритого суспільства. Деякі урядові представники висловили погляд, що чимало неурядових організацій були «в надто близьких» стосунках із помаранчевим урядом, щоб лишатися об’єктивними. Інші критикували іноземне фінансування як легкий заробіток. За їхніми словами, ті, хто отримував гроші із закордонних фондів, з фінансового погляду зацікавлені в тому, щоб продовжити свій статус, передаючи тільки негативні новини.
Деякі законодавці пропонували регулювати чи заборонити закордонне фінансування від неурядових організацій. Будь-яке таке обмеження може призвести до виникнення проблем, якщо Україна робитиме кроки на зближення з Європою. Адже неурядові організації часто є одними з головних провідників закордонного фінансування, мета якого – вдосконалити громадянське суспільство і стандарти.
Неурядові спостерігачі дотримувалися більш позитивної думки щодо громадських організацій і висловлювали погляд, що тиск на свободу медіа негативно відіб’ється саме на них. Вони загалом вказували, що неурядові організації можуть позитивно впливати на уряд, оскільки він дослухається до критики з-за кордону і побоюється відчуження держав на Заході. Як заявляли спостерігачі, теперішній уряд надає важливого значення репутації на Заході. Урядовці бояться санкцій, того, що їхні прізвища потраплять до чорних списків, що вони позбудуться шенгенських віз, а їхні активи буде заморожено.
Однак більшість спостерігачів заявили, що неурядові організації слабкі й, отже, є небезпека, що уряд часто може зловживати їхньою діяльністю з пропагандистською метою. Вони наводили приклади, коли урядовці доскіпливо вишукували як докази існування свободи медіа (в Україні) позитивні місця у доповідях громадських організацій чи ті, в яких уряд указував на проведення кампаній на підтримку журналістів або їхнього тренінгу, спонсорованих закордонними фондами неурядових організацій. Деякі спостерігачі критикували також практику надання закордонних грантів, внаслідок яких ті, хто проходив тренінг, лишався залежним від них і не підготовленим до реального життя.
Перехід на цифрове телебачення і ситуація в регіонах
Співрозмовники від уряду і поза ним висловлювали погляд, що свобода медіа наражається на серйозні небезпеки в регіонах. Тут медіа тісніше пов’язані з владою, залежать від контрактів із нею. Це робить їх вразливими до адміністративного та фінансового тиску.
Загрозою для місцевих медіа є також перехід від аналогового до цифрового мовлення, завершення якого намічено на 2015 рік. За цей процес деякі місцеві станції можуть поплатитися самим своїм існуванням. Однак урядові представники наполягали, що їхні руки пов’язані міжнародними угодами.
Рішення щодо 5-го каналу і ТВі
Торік суд у Києві скасував надання аналогових частот для мовлення 5-го каналу і ТВі. Це сталося після того, як конкурентна телемережа «Інтер» подала позов зі звинуваченнями у порушеннях, допущених під час процедури.
У січні вищий адміністративний суд України підтримав це рішення, та не передав вимогу обох каналів переглянути справу у Верховному суді України. Це – необхідна передумова для перегляду справу в Європейському суді з прав людини.
Дедлайн для переходу на цифрове мовлення означає, що жодних судових процедур для визначення аналогових частот уже не відбудеться. 5 канал продовжує мовлення на інших частотах, а мовлення ТВі обмежено кабельним телебаченням та повідомленнями на сайті.
Незалежні спостерігачі загалом погоджувалися з тим, що надання частот 5-му каналу і ТВі було пов’язано з порушеннями. Та вони вказали, що це стосується й інших телемереж, які отримали у своє розпорядження частоти. За їхніми словами, справа проти 5-го каналу і ТВі, які загалом вважають одними з кількох українських телеканалів, що висвітлюють події під незалежним кутом зору, – це вибіркове примусове правосуддя, мета якого – поставити їх під контроль.
Представники ТВі звинуватили урядових регулювальників у тому, що ті скористалися різними приводами, щоби тиснути на кабельних провайдерів, аби ті не розширювали контрактів із телеканалом.
Урядові представники заперечували ці звинувачення і стверджували, що інші телеканали, які отримали ліцензії і водночас не втратили своїх частот, бо їхні заявки було переглянуто попереднім урядом. Вони захищали рішення з позбавлення 5-го каналу і ТВі аналогових частот, доводили, що їхні заявки було ухвалено із запізненням, зважаючи на взяті ними зобов’язання перейти з цифрового телебачення на аналогове до 2015 року. Урядові представники доводили також, що під час ухвалення рішення про надання частот Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення бракувало кворуму.
Представники 5-го каналу і ТВі наполягали, що вони не вчинили жодних порушень, однак мусять розплачуватися за помилки, яких припустився у процесі надання їм частот уряд. Обидва телеканали поклали вину і на Вищий адміністративний суд за те, що він не зреагував вчасно на їхню вимогу передати справу до Верховного суду України. За їхніми словами, її ефективно заблокували.
Перебуваючи в Києві, члени делегації IPI/SEEMO, не мали змоги зустрітися з представниками регіональних медіа.
Екстремістська риторика
Більшість співрозмовників, із якими зустрічалася делегація, зазначали, що екстремістські промови традиційно були проблемою для України. Загалом наводили два приклади: Крим і поляризацію між Сходом і Заходом. Крим був рідною домівкою для іншої етнічної меншості – кримських татар, допоки уряд Йосипа Сталіна примусово не виселив їх до Центральної Азії. Відколи розвалився Радянський Союз, татари та інші переміщені групи почали повертатися в регіон. Це призвело до напруженості з етнічними росіянами, що становлять більшість населення Криму.
Деякі спостерігачі критикували те, як регіональні медіа висвітлюють становище татар. Один із них схарактеризував це як «істерію щодо їхнього способу життя».
Спостерігачі посилалися на «низький рівень культури» подачі кримінальних новин, вживання образливої лексики, зображення татар екстремістами, які захоплюють землю. Спостерігачі загострили увагу на допоміжному негативі, відсутності широкого пояснення подій.
Більшість спостерігачів заявили, що висвітлення (подій у Криму. – Прим. перекладача) не сприймається через призму центрального уряду, і висловили думку, що посилення в останні 15 років інтеграції етносів у регіоні призвело до спаду антитатарських настроїв.
Інші спостерігачі вказували на посилення поляризації між сходом і заходом. Вони звинувачували центральний уряд у тому, що він використовує цей розкол, аби відволікти увагу від корупції та відсутності демократичних реформ. Конкретно вказували на інцидент, що стався 9 травня у Львові, на заході України, під час відзначення капітуляції нацистської Німеччини у Другій світовій війні перед Радянським Союзом. Націоналісти, нібито пов’язані з правою партією «Свобода», вихопили вінок у російських дипломатів, які хотіли покласти його на військовому цвинтарі, і влаштували сутички з поліцією.
Деякі спостерігачі висунули звинувачення, що певні «елементи» в уряді напучували проросійські партії, щоб ті прибули до Львова з червоними прапорами, які сприймаються на заході країни як провокаційні символи. Водночас запросили правих радикалів, щоб забезпечити провокацію й, отже, кадри заворушень для телевізійників, які вже прибули на місце й отримали настанову висвітлювати подію.
Деякі спостерігачі заявили, що крім Криму і поляризованого суспільства України екстремізм посилювався на місцевому рівні. Національні меншини в певних регіонах іноді зображували в образливому тоні, на них зводили наклепи. Місцева влада намагалася «не перейти межі», та наближалася «впритул до неї».
Закон про доступ до публічної інформації
Єдина світла пляма у сфері свободи медіа в Україні – ухвалення закону про доступ до публічної інформації. Янукович підписав його в лютому, а 9 травня він набув чинності.
Закон вимагає від державної влади надавати доступ до інформації про свою діяльність і рішення та передбачає покарання для тих, хто зумисне чинить перешкоди журналістам або порушує проти них кримінальні справи за те, що вони виконують свої професійні обов’язки. Законом передбачено надання відповіді на інформаційний запит протягом п’яти днів, а в надзвичайних ситуаціях – протягом двох днів.
Представники уряду, неурядових організацій, дипломати та журналісти дійшли згоди, що це позитивна подія. Однак згода була і в тому, що його остаточна ефективність залежатиме від того, якою мірою закон буде втілено в життя.
За словами урядових представників, вони працюють над його здійсненням, докладаючи нових зусиль. Вони також зазначили, що очікують постановки питань щодо приватного життя та особистих даних і що це вплине на реалізацію закону.
Журналісти загалом висловлювали погляд, що уряд докладає зусиль до застосування закону. Число відповідей на інформаційні заявки зросло. Однак вони застерегли, що час оприлюднення інформації для підготовки новин «затягується». За їхніми словами, закон утрачає чинність, коли деякі законодавці та бюрократи не оприлюднюють свого фінансового статусу і власності. Пославшись на радянську традицію, один зі спостерігачів прокоментував це так: «Головна проблема в тому, що для уряду інформація – це влада».
Ця думка знайшла відгук серед деяких дипломатів, які зазначили, що втілення в життя закону залежатиме від того, як змінюватиметься ментальність політиків стосовно оприлюднення інформації. Вони вказали на приклад міністра енергетики Юрія Бойка, який звернувся з проханням до СБУ розслідувати діяльність журналістів, котрі на початку червня повідомили, що він санкціонував придбати за надмірно роздуту ціну – 400 мільйонів доларів – бурову вишку для свердління шельфу Чорного моря.
Громадське телебачення
Янукович висловив підтримку створенню громадського мовлення. Та чимало спостерігачів сприйняли цю пропозицію зі скептицизмом. Деякі представники уряду висловили погляд, що суспільство в цілому налаштовано проти ухвалення закону про створення громадського мовлення. Один із них зазначив: через щорічні витрати платників податків, які він потягне за собою, важко домогтися підтримки пропозиції щодо громадського телебачення. Хоча на загальну суму сплачених індивідуальних податків платня за окреме користування громадським мовленням, імовірно, не вплине. Інші представники громадянського суспільства знижували категорію ефективності громадського мовлення, висловивши думку, що воно користуватиметься не більшою довірою, ніж теперішнє державне мовлення.
Рекомендації
Поважати плюралізм поглядів. Втручання уряду у сферу медіа – реальне чи уявне – завдає шкоди не тільки довірі до держави та ЗМІ, а й підриває фундаментальне право громадян на інформацію та участь у творенні демократії. IPI закликає уряд і всі політичні партії, власників медіа та інших не чинити прямого чи опосередкованого тиску на ЗМІ, дозволити медіа вільно висвітлювати проблему корупції й погляди усього політичного спектру.
Боротися з безкарністю за напади на журналістів. Журналісти, які пишуть про корупцію та інші засекречені теми, продовжують зазнавати фізичних нападів і переслідувань. Влада має забезпечити повною мірою прозоре і вчасне розслідування таких інцидентів, притягати до відповідальності в рамках правничої системи не тільки виконавців, а й замовників.
Боротися з корупцією. Корупція на всіх рівнях суспільства заважає ефективному урядуванню і фундаментальному праву громадськості на інформацію. IPI закликає владу дозволити медіа вільно й відкрито розкривати корупцію й публікувати критичні коментарі.
Покінчити з платнею «в конвертах». Практика «офіційно-неофіційної» платні журналістів наражає їх на тиск роботодавців і призводить до самоцензури. IPI закликає власників медіа платити журналістам чесно зароблену зарплатню, не скорочувати її свавільно через комерційний і політичний тиск, пов’язаний з їхніми критичними матеріалами.
Посилити прозорість власності медіа. Чимало приватних власників ЗМІ мають бізнесові інтереси в інших сферах. Це спричиняє тиск, що може призвести до обмежень критичного висвітлення діяльності уряду та впливових компаній.
Кому належать медіа – часто невідомо, а відсутність прозорості призводить журналістів до самоцензури, остраху, що критичне репортерство може позначитися на них. IPI підтримує кроки, спрямовані на посилення прозорості щодо власності медіа.
Велику частку національного телевізійного ринку України контролює відносно мала група олігархів, яка доручає ухвалення рішень щодо висвітлення урядових і комерційних інтересів вузькому колу осіб. IPI підтримує кроки, спрямовані на те, щоб визначити власність медіа і розширити плюралізм у цій сфері. Вона підтримує також обмеження на перехресну власність медіа, ухвалення політики конфлікту інтересів, що передбачає відокремлення урядовців від медіахолдингів.
Створити громадське мовлення. Органи державного мовлення наражаються на серйозний ризик бути рупорами урядів і політичних лідерів. IPI підтримує процес трансформації державних медіа у незалежні громадські ЗМІ, що ефективно функціонуватимуть. Їхній мандат – вдовольняти право громадськості бути обізнаною, отримувати точну й фактологічну інформацію.
Встановити саморегулювання медіа та визначити журналістські стандарти. Саморегулювання – оптимальний засіб керування медіа. IPI, що виступає проти статутного регулювання, підтримує кроки, спрямовані на встановлення в Україні саморегулятивного медійного органу. Він підтримує також ухвалення на саморегулятивній основі етичного кодексу і процедур для визначення журналістських стандартів.
Уникати заходів із регулювання інтернету. Інтернет чимраз більшою мірою стає джерелом незалежних новин. Він менш уразливий перед комерційним і політичним тиском у критичному висвітленні подій. IPI закликає уряд України відкинути будь-які пропозиції щодо регулювання онлайн-медіа.
Повністю втілити закон про доступ до інформації. Новий закон України про доступ до публічної інформації – позитивна подія для свободи медіа. IPI закликає уряд повністю і вчасно втілити його в життя.
Моніторити ситуацію зі свободою медіа та заангажовувати (снукати до співпраці). Закордонні уряди можуть зробити позитивний внесок у розвиток медіа в Україні. IPI закликає їх та неурядові організації співпрацювати з урядом України, підтримувати внутрішньополітичні ініціативи, спрямовані на зміцнення незалежних медіа і громадянського суспільства. IPI закликає також закордонні уряди та неурядові організації продовжити моніторинг в Україні, привертати увагу до порушень свободи медіа та інших акцій, не сумісних із демократичними нормами.
Джерело IPI
Автори Стівен М. Елліс, радник із питань свободи преси в Європі та країнах Північної й Південної Америки IPI
Павол Мудри, віце-голова виконавчого правління IPI
Мір’яна Томич, радник і менеджер проектів із питань свободи преси SEEMO
Переклад Аркадія Сидорука
Публікується зі скороченнями