Представниці Латинської Америки не тільки найчастіше перемагають на міжнародних конкурсах краси «Міс світу». Вони не раз виявляли свою відданість свободі й правам людини. У період панування в Аргентині у 70–80-х роках військової диктатури «Матері Травневої площі» публічно вимагали повернути їм оголошених зниклими безвісті рідних і близьких. Їхній приклад надихнув «Жінок у білому» (Damas de Blanco) на Кубі, боротьбу яких протягом десятиліття очолювала Лаура Польян (Laura Pollán).

Захисниця прав людини на Кубі, яка померла в гаванській лікарні через ускладнення респіраторного захворювання, впродовж майже десятиліття вела потужну боротьбу проти уряду. 63-річна Лаура Польян залишила чоловіка – журналіста Ектора Маседу Ґутьєрреса, який пройшов неабиякий життєвий шлях. Вона лишила ще й спадок рішучості, мужності й креативності. Її непохитна віра в справедливість зрештою виправдала себе: за останні два роки великою мірою завдяки її зусиллям десятки несправедливо ув’язнених журналістів і дисидентів було звільнено з тюрем. Серед них і її чоловіка.

Польян була вчителем іспанської мови, однак тривалий час не викладала, бо через активний захист прав людини кубинська влада внесла її до чорного списку. 2003 року разом із кількома кубинським жінками, чиїх чоловіків, синів і братів арештували під час вчиненого урядом шаленого наступу на дисидентський рух та незалежну пресу, відомого як «чорна весна», група сформувалася, щоб домагатися від влади інформації про 75 ув’язнених дисидентів, звинувачених в антидержавних злочинах. (Маседу Ґутьєрреса, чоловіка Польян, арештованого на другий день погрому засудили до 20-річного тюремного ув’язнення.)

У буцегарнях опинилося стільки незалежних журналістів і дисидентів, що очолювана Лаурою група швидко перетворилася на самостійну силу. Натхненні прикладом «Матерів Травневої площі» в Аргентині, які привертали увагу суспільства до долі своїх рідних, зниклих безвісті в період військового режиму, «Жінки в білому» щотижня влаштовували публічні протести, вимагаючи від кубинської влади звільнити політичних в’язнів. Одягнені з голови до ніг у біле, з червоними гладіолусами в руках, вони щовихідних влаштовували марші в Гавані від церкви Санта Ріти до 5-го проспекту. Їх часто переслідували, іноді били, арештовували, та вони ніколи не припиняли боротьби.

Майже від самого початку Польян стала речницею групи, а її маленький дім у Гавані перетворився на жіночу штаб-квартиру. Щосереди ввечері жінки збиралися на «літературні» зустрічі. Та не всі могли брати участь у кожному зібранні. Кубинська влада або прибічники уряду часто не дозволяли їм вийти зі своїх домівок чи наблизитися до помешкання Польян.

Однак зустрічі відбувалися. Жінки збиралися у вітальні її будинку, говорили про стан здоров’я та правниче становище своїх чоловіків, дискутували, що робитимуть далі. Іноді, щоб заглушити музику, яку прибічники уряду гучно вмикали на вулиці, й чути одна одну, їм доводилося кричати.

Дім Польян став експромт-хостелом, у якому зупинялися жінки, що мешкали за межами Гавани, підписували правничі папери або відвідували по середах зібрання. Її дім був ще й інформаційним центром для міжнародних репортерів і представників правозахисних організацій. Серед них – Комітет захисту журналістів.

Коли з Куби надходили гарячі новини, у списку контактів телефон Польян завжди був на чільному місці. Своїм перекотистим голосом із сильним карибським акцентом вона розповідала подробиці останніх арештів, протестів і стану здоров’я в’язнів. А якщо не знала відповіді, завжди з охотою шукала її. Навіть коли через часті клацання на лінії було очевидно, що її телефон підслуховують.

У той час, як її чоловіка і більше двадцяти журналістів катували за ґратами, Польян співпрацювала з CPJ, отримуючи невеличкі пожертви для родин репортерів, які їх найбільше потребували. Щомісяця вона допомагала нам з’ясовувати, в кого з журналістів серйозні проблеми зі здоров’ям, яким родинам бракує грошей, щоб відвідати своїх рідних у віддалених в’язницях. Щороку вона допомагала CPJ збирати матеріали про умови ув’язнення, про нові арешти. Тож ми мали чітке явлення про репресії, які чиняться проти преси. Завдяки співпраці Польян у рамках програми допомоги CPJ кубинський проект був одним із найефективніших.

Коли ми зателефонували їй і повідомили, що її чоловік став одним із лауреатів Міжнародної премії свободи преси CPJ – 2008, Польян розхвилювалася. Вона заявила: цією нагородою відзначено не тільки Маседу Ґутьєрреса, а й усіх журналістів, які «день у день ризикують свободою і навіть життям, розповідаючи про те, що відбувається на Кубі у тюрмах і за їхніми межами».

У лютому цього року, після 7-літнього тюремного ув’язнення, Маседу Ґутьєрреса звільнили і він повернувся до домашнього вогнища, яке зігрівала дружина. Він фігурував у списку 29 репортерів, кинутих за ґрати під час «чорної весни» і тепер звільнених.

Невдовзі після того, як чоловік опинився на волі, Польян написала у блозі на сайті Комітету захисту журналістів: «Іноді стверджують, що ми, жінки в білому, мужні. Та це не так. Ми відчуваємо такий сильний біль і таку любов, що несвідомо перейшли межу між страхом і мужністю».

Джерело CPJ

Автори Карлос Лауріа (Carlos Lauría), Марін Саласар-Ферро (María Salazar-Ferro)

Переклад з іспанської Аркадій Сидорук