Про те, як все починалося. Я потрапила у Москву 1984 року у якості корреспондента El Pais. Москва була завжди цікава – і тоді, і зараз. У 1980-ті різноманіття її життя не лежало на поверхні, все потрібно було шукати самостійно. Але це була Москва з літературними салонами, вечірками, кухонними посиденьками, таємними зібраннями, які потрібно було довго та ретельно вишукувати.

Я ходила на концерти у ДК Горбунова, їздила на фестивалі. У той час іноземці не могли ось так просто виїхати з Москви, на все потрібно було просити дозвіл МЗС, і фестиваль бардівської пісні поблизу станції «Санаторная» був абсолютно забороненою територією. Я мандрувала подвір’ями з молодими соціологами, які тоді працювали двірниками, і зустрічалася з Іллєю Кабаковим та Франциско Інфанте. Тоді ще була жива Ольга Івінська, муза Бориса Пастернака, і я встигла з нею познайомитися. Вона була справжнім літературним персонажем – дуже енергійна, дотепна, а у її маленькій квартирі жила канарка і стояв величезний рояль.

Про те, як перебудова зіпсувала путівник. Коли у перебудову з фасадів почали знімати вивіски «Слава КПСС», «Соціалізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни» і розпочалися найрізноманітніші зміни, я засмутилася. Я тільки-но закінчила писати путівник по Москві. Зробила перелік церков-привидів: на місці цього храму – склад, а на місці цього – фабрика. Однак церкви швидко почали відновлювати. Коротше кажучи, книгу мені зіпсували повністю: маршрут церквами-привидами відпав, загадкові вивіски – щезли.

Про Горбачова. Я дуже добре ставлюся до Михайла Горбачова. У мене на рахунок нього є своя теорія. Горбачов з півдня Росії, із Ставрополя, при цьому юрист, який співпадав із європейськими комуністами, котрі, по суті, були соціал-демократами. Завдяки цьому поєднанню Півдня і Заходу у Горбачова є рідкісне почуття гармонії, пропорції і здорового глузду. Він не доводить фразу до кінця, але чітко доносить до вас суть. Він не кровожадний і він є, мабуть, унікальним прикладом явища під назвою «соціалізм із людським обличчям». Ані він, ні його оточення не були корупційними. Я поважаю його за те, що він почав рекламувати мережу «Пицца-Хат», демонструючи, як він заробляє гроші для свого фонду.

Інша справа, що з перебудовою його команда не впоралася, оскільки ніхто з його людей не мав достатньо сил, знань, технологій.

Про пости Путіна і Медведєва у соціальних мережах. Кремлівські піарщики знущаються не тільки над народом, але й над своїм керівництвом. Медведєв і Путін одночасно закидають вудки в якусь річку, і один витягує щуку, а другий – окуня.  У голові не вкладається.

Про конвеєр «потьомкінських селищ». Росія – це конвеєр потьомкінських селищ. Спочатку вони були картонними, потім – дерев’яними, зараз – віртуальні. Поки Росія не перестане виробляти потьомкінські селища, ми будемо мати справу з тим, з чим маємо.

Про медіа і нинішню владу. У 2006 році, на прес-конференції, коли Ходорковський сидів у карцері, я задала Путіну просте запитання: «Дехто думає, що те, що відбувається з Ходорковським – це помста. Я не хочу у це вірити. Чи має керівництво колонії особливе розпорядження, або їм порадили вести себе таким чином?». Він відповів: «Якщо чесно, я навіть не знаю, про що ви говорите. Я знаю, що є рішення, звинувачувальний вирок суду, Ходорковського засуджено, він перебуває у місцях позбавлення волі».

Справа навіть не в тому, що він відповів – а в тому, що задавати такі питання в наш час дуже складно і навіть непристойно. Прес-конференції з тим же Горбачовим були справжніми, і він був єдиним лідером цієї країни, у якого можна було питати все, що заманеться. Зараз спілкування російської преси з владою скорочене до мінімуму.

Про Путіна. Путін здається мені людиною розсудливою і холодною. Втім, якщо ти скажеш щось, що йому не сподобається, він може втратити контроль над собою.

Про віддалену від народу православну церкву. Я писала книгу про різних людей і їхні долі у часи перебудови. Одним з них був отець Олександр Мень. Він справив на мене дивовижне враження: у світі, де православна церква була зарозумілою і далекою від простих людей, Мень здавався на диво людяним. Я була на його лекції у Літературному інституті. Мень читав Біблію, а я думала: «Як шкода, що мені в школі не пояснювали Біблію так і  доступно і зрозуміло». Наші уроки релігії були поганими, нудними.

Про собаку, яку погано навчили. У 2009 році я поїхала в Південну Осетію, писати про президентські вибори. Пішла по виборчих дільницях, а щоб не тягати з собою комп'ютер, залишила його в прес-центрі, у охоронця. Потім він дзвонив мені кілька разів, питав, коли я заберу ноутбук. Я кажу – увечері. Але у них там була перезмінка. Новий охоронець побачив незнайомий комп'ютер, і з ним стався напад параної. Він вирішив, що це бомба, подзвонив ефесбешникам, звідти приїхали хлопці з собакою, той обнюхав мій комп'ютер і присів на задні лапи – так, бомба. Я не знаю, чому собака так зробив – може, курси погано закінчив. Коротше кажучи, мій комп’ютер кинули у яму і підірвали. Увечері я повертаюся до прес-центру, шукаю комп’ютер, його ніде немає, на всі мої запитання співробітники прес-центру ухиляються від відповіді: «Почекайте, почекайте, зараз приїде Ірина». Дійсно, приїжджає на машині Ірина Гаглоєва, міністр друку та масових комунікацій Південної Осетії, і каже: «Люба, ці ідіоти підірвали твій комп'ютер».

У мене досі зберігається пояснювальна від капітана саперів, який докладно розповідає, коли привезли собаку, яким саме чином вона присіла, як підірвали комп’ютер і як після перевірки з’ясувалося, що це була помилкова тривога. Залишилося тільки вставити цей «документ» у рамочку.

Про Анну Політковську. У 1997 році я писала про російських людей, які мене вразили. Серед них була Анна Політковська. Тоді вона ще не займалася Чечнею, але вже писала на найгостріші теми. Вона розповідала мені, що написала статтю про бізнес Володимира Гусинського, яка йому категорично не сподобалася. Гусинський викликав Політковську до себе в офіс, її посадили у порожньому кабінеті, закрили, і вона досить довго чекала, поки хто-небудь прийде. Потім входить Гусинський і показує товстелезну папку: «У нас тут на вас компромат». І Політковська зареготала: «Та йдіть ви під три чорти, публікуйте, що хочете». Мені дуже сподобалася ця її манера.

Про Медведєва і Путіна, якщо називати речі своїми іменами. Я брала інтерв’ю у Дмитра Медведєва і назвала його «чарівною людиною». Я не відмовляюся від своїх слів: у розмові Медведєв і справді приємний. Але я вважаю, що він багато говорить і мало робить, а всі його «говоріння» мені не цікаві. Якщо називати речі своїми іменами, то Медведєв – тінь Путіна.

Про російське суспільство. Російське суспільство здається мені глибоко хворим. Ніхто не розуміє, де правда, а де брехня, і потрібна допомога безлічі фахівців, щоб витягти народ з цієї смути. Людське життя нічого не варте, а позитивних героїв – їх немає. Припустимо, я добре ставлюся до діяльності Олексія Навального, однак його в Росії мало хто знає, і по телевізору його не показують.

В Росії відчувається дуже великий дефіцит любові і довіри. І з цим терміново треба щось робити.

Про журналістські розслідування. Тут є багато тем для розслідувань. Проблема в тому, щоб знати, коли потрібно зупинитися. Я збиралася написати про те, як до Іспанії та США з Уралу везли контрабандну мідь під прикриттям встановлення пам’ятників роботи Зураба Церетелі. У мене були знайомі в Єкатеринбурзі, і один з них сказав, що про мідь багато знають, багато брали участь у цій, скажімо так, «операції», одну людину вбили – коротше кажучи, представник Єльцина в Свердловській області порадив мені припинити копати далі. Хоча там все лежало на поверхні: було два укази Єльцина, які дозволяли, наскільки я пам’ятаю, вивезення 16 тисяч тонн міді з Уралу за кордон – на два пам’ятника Христофору Колумбу, в США і Іспанії. У США так нічого і не зробили, а в Іспанії на монумент пішло всього 400 тонн, я сама телефонувала в іспанську фірму і з’ясовувала, скільки він важить. Що сталося з рештою міді? Мені здається, відповідь очевидна.

Про те, що Росія згоріла. Коли у Москві були пожежі, я зустрічалася з добровольцями і бачила, як прості люди намагаються боротися з вогнем. Найжахливішим було навіть не те, що горить половина країни, а те, що московське керівництво виявилося не в змозі з цим впоратися. Я процитувала у статті популярний у той час анекдот: «Ларрі Кінг запитує Путіна: Що сталося з вашою країною?» – «Вона згоріла». Дивіться самі: ваш президент Медведєв під час пожеж був у Абхазії, а я знала, що він відпочиває у Сочі. Я про це написала, і ніяких спростувань після цього не було. Тобто тут народ париться і смажиться, а тандем – десь там, відпочиває.

У цьому насправді і полягає головна проблема вашої влади – вона не розділяє долю простих людей, вона далека від народу.

Коли у Іспанії трапляється національна трагедія, король і королева їдуть на похорон. Візьміть катастрофу з «Булгарією». Хто-небудь з вашої верхівки їздив на похорон? Ніхто. Поки останній труп не прибрали, їх на місці не було. Вони не довіряють народу, а росіян треба поважати. І любити.

Повний текст есеїстичних роздумів Пілар Бонет про Росію –  Esquire