Олександр змушений був переїхати до Києва ще в березні. Журналістам із проукраїнською позицією в анексованому Криму працювати ставало дуже складно. І дотепер група, яка робить сюжети для «Чорноморської ТРК», не має доступу до офіційних установ, а отже обмежена в інформації, оскільки журналістів українських телекомпаній не акредитують. Про ці та інші особливості кримського медіапростору ‒ в інтерв'ю з Олександром Янковським.

Олександре, чи підтримуєш ти контакти з колегами, які залишилися в Криму? Яка там зараз ситуація в медіапросторі?

Звісно, підтримую. Я приїхав до Києва 3 березня, здається, бо тоді нас вимкнули з ефіру, і не було вже сенсу залишатися. Першого ж дня після приїзду почав працювати з цією студією. 4 березня я вже вийшов в ефір, у тих речах, у яких приїхав.

Власне, вся моя робота тут скерована на Крим і кримські реалії. Звісно, перші дні, до референдуму, були сподівання, що ситуацію можна відіграти назад: територія була окупована, але сподівалися, що вона не буде анексована, приєднана. Коли територія не анексована, завжди можна відіграти назад, якщо домовляться якось. Але не так склалося, як гадалося.

Усі наші програми ‒ про Крим, а якщо не про Крим, то про Україну і для кримчан. Тому, звісно, контакти щодня підтримую. Там залишилися наші молоді журналісти-новинарі. Роблять те, що можуть. Бо в представників українських засобів масової інформації немає можливості входити до Ради міністрів або якихось міністерств. Їм не дають акредитацію. Місцеві органи влади вибірково поводяться зі ЗМІ – ти можеш прийти до міської ради і попросити якусь інформацію або інтерв’ю, але якщо ти скажеш, що ти з «Чорноморки», вони скажуть: «Вибачте, ми не можемо. Не хочемо». Щоби потрапити до міністерства, потрібна акредитація як для іноземного засобу масової інформації. А для того, щоби потрапити всередину Верховної ради Криму (тепер – «Государственный совет Крыма») або до будинку «Совета министров Крыма», треба пройти не тільки через поліцію (яка була міліцією, а тепер дружно стала поліцією), але й через так звану самооборону, що пропускає тільки за своїм списком, який затверджується паном Полонським – міністром інформації та масових комунікацій. Він на власний розсуд вирішує, кого пускати, а кого не пускати.

Чорноморська телерадіокомпанія має таку саму ліцензію на мовлення, як, наприклад, ДТРК «Крим» та інші приватні телекомпанії. Але тих пускають, бо їхні власники є депутатами від Партії регіонів, або це державна телекомпанія, яку вони просто вкрали в народу України, а нас не пускають. Звісно, світ не без добрих людей: є журналісти, які діляться з нами відео, яке знімають на офіційних заходах. Ми всі розуміємо: якщо хочеш знайти інформацію, то знайдеш, ніщо неможливо приховати. І вони роблять гірше самі для себе, бо якби вони були дійсно відкритими, мені здається, не було б такого негативу щодо цієї самоназваної кримської влади.

Чи є тиск на ваших колег у Криму? Бо в Росії інше законодавство щодо ЗМІ, яке містить багато жорстких обмежень. Чи були претензії до вас?

Ні, поки що в цьому сенсі не було. Але є ігнор, наче нас та інших українських засобів масової інформації й корпунктів київських каналів не існує. Можуть заборонити знімати на вокзалі або біля будинку Ради міністрів. Але немає такого, щоб наказували – не кажіть того й того.

В телевізійному просторі Криму вже немає українських телеканалів – з березня в ефірному просторі, а з 1 липня й у кабельній мережі. Тому вони [українські телеканали] не становлять жодної загрози для кримської самоназваної влади. Щодо погроз, то я би сказав: якщо вони хочуть щось комусь зробити, то роблять це без погроз. Наприклад, був заарештований ще в травні режисер фільму «Гамер» Олег Сєнцов. Він зараз у Москві. А сьогодні [розмова відбулася 24 липня. – ДД] мені повідомили, що 25 липня наша колега Галина Джикаєва, яка працювала раніше на Чорноморській телерадіокомпанії і була також режисером, хоче провести брифінг, і просить, щоб ми якомога більше інформації розповсюдили по Україні, бо їй також хочуть інкримінувати цю ж статтю, що й Сєнцову, – підготовка терористичних актів.

А на якій підставі?

Бо під час Майдану вони проводили курси надання первинної медичної допомоги. А їй кажуть, що вона збирала людей і навчала їх вибухівку якусь робити. Хоча це, звісно, не так. В Сімферополі був молодіжний театр, і люди там збиралися. Вони всі були патріотами України і робили те, що могли – навчали першої допомоги. Там були і курси психологічної допомоги тощо.

Якщо вести мову про захист прав журналістів у Криму, на кого вони можуть покладатися? Чи можуть вони покладатися на якісь російські журналістські організації? Чи це не працює?

Я думаю, що працює. Показово, що в Луганську, коли звільняли Станко, на бойовиків вплинуло тільки те, що їм зателефонував Ернст і деякі інші керівники російських компаній. Власне, я думаю, що і в Криму так само: якщо російські журналісти зателефонують Аксьонову і скажуть, що його самооборона когось захопила і треба їх відпустити – це спрацює. Певним чином працює російська «полевая миссия по правам человека» при президенті Російської Федерації, Юров є її представником. У мене дуже великі сумніви, що до нього дослухається президент Російської Федерації, але для місцевих гарно звучить.

Треба також зрозуміти одну просто річ: у Криму не залишилося журналістики – треба або дуже добре розповідати про дії влади, або дуже-дуже добре. Це як в книзі «1984» Орвелла: «Нащо вам слово “позитивний”? Нехай буде “мінус” чи “плюс”. А якщо вам треба щось особливе передати, кажіть просто – “плюс-плюс”, або “три плюси”».

Звісно, призначають якогось цапа-відбувайла й кажуть усім, що він винен. Наприклад, у подорожчанні в магазинах винні, виявляється, комерсанти, а не Росія, яка закрила кордон і не дозволяла ввозити в Крим продукти. От про це можна казати: що комерсанти погані, а українські комерсанти – взагалі жах.

Ми розуміємо, що тепер інформаційне поле в Криму є обмеженим, люди опинилися в певному вакуумі, вони не мають доступу до альтернативних джерел інформації. Чи немає такої небезпеки, що навіть та аудиторія, та частина населення, яка з надією дивилися на Україну і на повернення назад до України, може під впливом цієї пропаганди з часом змінити свою позицію?

Насправді є небезпека, коли людина втомлюється від негативної інформації. Як на мене, на українському телебаченні забагато негативної інформації. Наші журналісти дуже полюбляють копирсатися в рані пальцем і казати, що все погано, і наші громадські діячі також – влада погана, влада не робить. Так, я знаю, що влада багато чого не робить, але робить, як уміє, немає в нас іншої влади, а сьогодні війна і треба будь-що знаходити позитивні приклади.

У мене були друзі (вони не були проросійськими), які сказали, що їм набридло українське телебачення: «Ми вмикаємо російське телебачення, а там усе добре». Це таке самообмеження. Воно, мені здається, і є найбільшою проблемою – коли людина втомлюється дивитися погані новини, отримувати негативну інформацію, тоді вона може дивитися й шукати тільки позитивну інформацію. А позитивною інформація не буває, позитивною буває тільки пропаганда.

Але це може в майбутньому призвести до того, що Україна остаточно втратить Крим, навіть не політично, а в сенсі настроїв людей...

Із кожним днем я це відчуваю – Крим все далі й далі. І це об’єктивний процес, бо Україна не може наразі жодним чином впливати на те, що відбувається в Криму. Навіть в інформаційному просторі. Давайте подивимось, як Україна могла би підтримати людей, які залишилися в Криму? Наприклад, ми намагаємося запрошувати людей до студії і робити новини, що були би спрямовані на кримчан, але цього замало, як на мене. Є й інший момент – треба було все ж таки все це раніше починати, Україна мала турбуватися про українців Криму раніше. Я маю на увазі не етнічних українців, а тих, хто почувається українцем. Я не бачу нічого негативного в тому, коли людей називаються українцями, а в Канаді канадцями, а в Німеччині німцями, без поділу за етнічним компонентом.

Що робити – я не знаю. Я сподіваюся все ж таки на те, що Крим дуже специфічний, бо багато гір, і в нас, у Чорноморської телерадіокомпанії, було 20 передавачів, щоб накрити територію Криму, і ми всього не перекривали. Тому там більше 40% домогосподарств мають супутникові антени і дивляться не тільки російські канали, а все що завгодно.

Але чи вони користуються цим вибором – ось у чому питання.

Тут проблема довіри.

На сході тривалий час донедавна був вибір, але частина жителів вибирали російське.

Тут одночасно і складне, і просте питання. Коли людина щось читає, вона ж не читає те, що їй не подобається, чому вона не довіряє. Початково коли людина починає щось дивитися, вона вже цьому довіряє, а якщо не довіряє – то не дивиться. Може подивитися якусь красиву картинку або посміятися над сюжетом, але це разове. А щоб дивитися постійно, має довіряти. І тут складне питання, бо небагато людей у Криму довіряють українському телебаченню, це справді так. І не лише через якість українського телебачення. Я не вважаю, що інформаційні програми українського телебачення є значно гіршими, бо інформація є інформація, і її можна по-різному подавати. Хоча є певна кількість людей, які хотіли дивитися інформацію про Україну.

До речі, наразі в мене стартував новий проект на 24-му каналі. Він виходить раз на тиждень, і після цього мені зателефонував друг із Алушти і сказав, що дивиться мене там. Через супутник або інтернет це можна зробити.

Тобто той, хто хоче знайти інформацію, він її знайде.

Абсолютно правильно.

Ось тема однієї з передач – «Чи є в Криму відпочивальники?». Проект виходить щотижня по суботах із повторами в неділю зранку. Є сайт – «Крим. Реалії», а це телевізійний проект, там сюжети, що знімають у Криму (там працює знімальна група), а в студії відбувається розмова з експертом. Тема виявилася глядачу цікавою. Наприклад, у цієї програми вже 55 тисяч переглядів, і це тільки на YouTube, а є ще і власний сайт. Я вважаю, що тема Криму буде цікавою українцям дуже довго.

Мені здається, сьогодні ми маємо говорити про кримській досвід, щоб урахувати та проаналізувати якісь помилки і, можливо, не допустити такого в інших регіонах.

Це не могло не статися з Кримом. У Сімферополі, наприклад, були ДТРК «Крим», ТРК «ІТВ», ТРК «Неаполь» (він же FMTV), була «Чорноморка» й АТР, який зараз вже займає помірковану позицію. Так от, із цих компаній більшість належали депутатам від Партії регіонів і давали відповідну інформацію. Наприклад, про Майдан казали, що там одні бомжі та волоцюги, дуже довго і цілеспрямовано. ДТРК «Крим» за бюджетні гроші розповідала, що українці – сволота, що бандерівці приїдуть до Криму й усіх з’їдять.

Ці процеси стимулювала тодішня кримська влада?

Так, влада, яка переважно була з Донецька. Треба бути відвертим: наш керівник тодішнього Кримського республіканського комітету з інформації Вадим Волченко наразі є керівником місцевого осередку «Деловая Россия». Він у наказовому порядку віддавав усі ці ролики про Майдан, про «Свободу», про Тимошенко, про змову «жидомасонів» на телеканали.

Історія про те, що навіть у маршрутках якісь такі фільми про бандерівців показували, правдива?

Так, але не в маршрутках, а в тролейбусах. Казали, що це підприємство контролює Саша Янукович, не тому, що йому дуже тролейбуси подобалися, а тому, що в Кримського тролейбусного парку дуже смачна земля – в центрі Сімферополя, в Ялті, і він, певно, хотів поцупити цю землю. І в тролейбусах справді крутили ролики про туберкульоз на Майдані та подібне, все це було, нагніталося. Причому коли власників запитували, де в них договір чи угода, хто замовив ці ролики, вони відповідали, що це фонд «Антимайдан». А за реквізитами, адресами і рахунками виявилося, що це «Молоді регіони». Тобто Партія регіонів і вся оця донецька шобла зробили з Кримом усе, що могли.

Парадоксально, що кримчани в тих бідах, які є сьогодні в Криму, звинувачують не ту кримську владу, яка тоді була, а київську...

«Люди холопского звания сущие псы иногда – чем тяжелей наказание, тем им милей господа». Некрасов, великий російський поет. Тут хочеться сказати російською:«Удивительная вещь, что никогда в Крыму не уважали ту власть, которая хочет слушать людей. Всегда любили и уважали только тех, кто ведет себя как можно хуже, грубее, циничнее. Вот такую власть всегда любили. Зато мы великая страна».

Так є.

Якщо порівняти інформаційну політику за різних президентів, якою вона були? Чи її не було? Чи були якісь спроби змінити інформаційну ситуацію?

Спроби були. Мені здається, що вони були не дуже вдалі. Ми можемо тільки казати про невеликий відрізок – приблизно з кінця 2004 року до 2010 року, бо потім пішло «закручування гайок». Наприклад, нам [Чорноморська ТРК] не дали цієї ліцензії на цифрове мовлення, позбавили ліцензії на три передавачі, хоча вони нікому не були потрібні, бо це було в сільській місцевості, просто знайшли привід.

Що робилося і що не робилося. У 2005 році ми не очікували, що державним телебаченням будуть керувати люди, які не були патріотами. Нічого не змінилося з 2005 року. Вся Україна представлялася в ефірі шароварами, бандурою, горілкою, можливо, і декламуванням віршів, навіть не «Реве та стогне Дніпр широкий», а просто «Нене, люба моя Україно». Тобто модерна Україна не була представлена взагалі. А це вже камінь до городу наших українців – не цим потрібно було приваблювати, не стогонами про Україну, що колись була, а її зруйнували, треба було розповідати про модернову сучасну Україну, про те, що ми хочемо збудувати, і що кожен знайде в цій країні своє місце.

Із чим стикалася наша телекомпанія всі ці роки, починаючи з 2006 року? Бо в 2005 році ще було незрозуміло, а коли Янукович став прем’єр-міністром, місцеві з Партії регіонів перестали приходити до нас на ефір, вони відмовляли, казали: «Навіщо нам до вас ходити? У нас є своя ДТКР “Крим”. Ми ходимо туди». Тобто державну телекомпанію вони вважали своєю.

Я зараз чую постійно звинувачення, що Ющенко винен у тому всьому, що відбулося в Криму, бо він нав’язував українізацію.

Яку українізацію? Як на мене, звісно, це була дурниця, щоб мовлення в Криму було не менше 50%, а для нових телекомпаній не менше 75% українською мовою.

Це стосувалося всіх телерадіокомпаній України...

Так, але для чого потрібно було це робити в Криму, я не розумію. Для Криму можна було залишити 25%, а кримськотатарський канал нехай би мовив 100% кримськотатарською. Щодо реклами – те ж саме. Навіщо в Криму мова реклами українська?

Можна сказати, що на державному рівні була не завжди зважена політика: з одного боку, хотіли підтримати українське, а з іншого – не враховувалася регіональна специфіка і сьогодні ми, напевне, пожинаємо плоди таких непродуманих рішень?

Я не думаю. Бо скільки ви не заохочуйте такі закони, вони не будуть просто працювати, завжди знайдеться лазівка, завжди їх можна обійти. Все ж таки треба було продумати щось інше для Криму, діяти помірковано.

Але головна проблема не в цьому, а в тому, що місцева влада в Криму (хоча вона й казала, що Донбас «ніхто ніколи не чув») завжди була автономною, особливо з 2005 по 2010 рік, коли донецькі в Криму самі попризначали керівників – усіх цих Константінових, Бахарєвих та ін. І вони сприймали так, що ДТРК «Крим» їхня, бо вони її фінансували, зокрема в конвертах роздавали фінансування. Було дивно, коли вмикаєш канал державного телебачення, а там розповідають про звірства жидобандерівців. Вони ж постійно протягом багатьох років розповідали, що не дадуть «подлым жидобандеровцам навязывать свою волю». Хто вам нав’язував?

Це було постійно. А поруч були й інші програми і телеканали, які належали Партії регіонів, вони були не просто проросійськими, а антиукраїнскьми. Ця політика тривала роками. Бо найпростіший спосіб для будь-якої політичної сили в Криму досягти успіху – сказати щось погане про Україну, краще будемо за Росію і тоді нас виберуть.

Все-таки електоральні настрої проросійські?

Абсолютно. Українізація. Та яка українізація? Навіть десяти шкіл не було з українською мовою навчання по всьому Криму. Українська гімназія, мені здається, була українською за формою (люди з радістю віддавали дітей туди), але радянською за духом. Бо вони однаково приймали подарунки і від Кучми, і від Ющенка, і від Януковича, і все це з шароварами, бандурою і вишиванкою. Я все це розумію. Але Україна – це не тільки жалісні пісні. Мені здається, що в справжнього українця має бути критичне ставлення до будь-якої влади, і не треба прогинатися, підлабузництвом займатися.

Як, на твою думку, українські загальнонаціональні канали сьогодні повинні взагалі висвітлювати регіональну тематику, і кримську в тому числі?

Якщо ми подивимося на досвід телекомпаній, як вони розвиваються, то навіть потужні компанії, як-от «Україна», як починала в Донецьку, вимушені переїхати до Києва. Телеканал ZIK, який я вважаю потужним каналом, переносить студію до Києва, щоби мати куди рости. І це закони бізнесу. Бо в централізованій країні, такій як Україна, все зосереджено в столиці, й більшість грошей у Києві, і від Києва залежать будь-які дії й майбутнє в будь-якому регіоні України. Бо від того, що вирішить міська рада міста Нової Каховки, нічого не залежить. Як жити зараз у Новій Каховці – вирішують у Києві. Що там розповідати телеканалам? Від цих рішень нічого не залежить. І тому, якщо буде проведено децентралізацію влади, а регіони отримають більше влади, тоді й телеканали зрозуміють, як працювати. Бо телеканали йдуть за владою: там, де буде влада, де будуть гроші, де можна буде контролювати з погляду засобів масової інформації, там будуть з’являтися і телеканали. І тоді вони будуть, мені здається, розповідати більше цікавого.

І ще один момент: у нас дуже багато загальнонаціональних каналів. У США, наприклад, їх тільки чотири. А в нас всі хочуть бути загальнонаціональними, ніхто не хоче бути регіональним, бо гроші є тільки в Києві. А саме через те, що немає децентралізації і багато чого не вирішується на місцевому рівні, регіональні журналісти не знають, чим зацікавити глядача.

Але я думаю, що сьогодні є чим зацікавити. Наприклад, мені подобається, як «1+1» і 24 канал дають людські історії з різних куточків нашої країни. Дуже часто буває якась локальна проблема, і мені хотілося б дізнатися, що можна зробити в себе в місті, перейняти якийсь цікавий досвід. Знову ж таки, не тільки про проблеми хочеться чути, а більше якихось позитивних прикладів: як люди можуть щось організувати, щось зробити, відкрити якийсь новий бізнес. Наприклад, хтось вирощує свиней, кролів, і це дає якийсь ефект – я думаю, це було би цікаво по всіх областях. Або хтось вивів новий сорт пшениці, яблук. А в нас кажуть, що це комерція. Та яка там комерція, якщо якусь бабусю показали, що в неї 20 кіз, і цим вона заробляє на життя і вже нову хату побудувала? Так, можливо, за законами жанру може здаватися, що це джинса, але це цікаво людям, бо ця бабця ж не сидить і не плаче, що в неї все погано, не просить, щоб їй дали пенсію. Я просто бачив цей сюжет десь тиждень тому на каналі БТБ. Я їх наразі дивлюся, бо мені здається, що вони намацали, як цікаво розповідати про Україну закордонним громадянам. Мені здається, через такі цікаві історії можна розповідати про нашу країну.

Я сам прожив 40 років у Криму і лише зараз опинився в Києві й потроху починаю подорожувати Україною. Ось був нещодавно в Кам’янці, в Тернопільській області. В нас дуже багато цікавих місць і багато цікавих людей, про яких можна розповідати.

Був в одному селі в Бучацькому районі Тернопільської області. Питаю: що у вас тут можна подивитися? І мені відповіли, що в них звичайне село. А я пішов тим селом і з’ясувалося, що там церква XVI століття, а люди кажуть: церква як церква. Далі пішов – будинок, у якому жив якийсь письменник, і таке інше, але людям здається, що це все звичайне й нікому не цікаве, вони звикли до цього. І це ж у кожному селі в Україні щось таке є, і це можна показувати. Мені подобається таке телебачення – невигадані людські історії, не якісь там реаліті-шоу про те, як одружитися.

Сьогодні в контексті воєнних дій всі обговорюють, що мають обирати журналісти – патріотизм чи об’єктивність? Куди треба схилятися? Чи є якась золота середина?

Я для себе відповів на це питання ще в квітні. Бо тоді в мене була дискусія з польськими журналістами, і вони казали, що треба бути об’єктивними, завжди давати другу точку зору. Я тоді сказав їм, що подивлюся, як вони даватимуть другу точку зору, коли російські танки стоятимуть біля Варшави. Друга точка зору має бути, коли триває якась політична дискусія всередині країни, не військовий конфлікт, а якийсь конфлікт, наприклад, щодо газу, от тоді можна було слухати «Газпром», а потім «Нафтогаз», різних експертів. Але коли напали на твою країну, не може бути другої точки зору, вона лише одна – напали на твою країну.

Справа ще й у тому, що журналісти можуть зашкодити своєю інформацією життю і здоров’ю наших військових. Якщо ти журналіст, то маєш пам'ятати не тільки про свої права й казати, що це моя робота. Ти маєш пам’ятати, «как слово твое отзовется». Якщо ти передаватимеш у прямому ефірі, що ти перебуваєш прямо зараз із полком таким-то під селом таким-то і ви йдете в наступ, так це може і ворог дізнатися через тебе.

Професійної військової журналістики мало хто навчений. А тут ми ще стикаємося з тим, що наші журналісти не розуміють, що це війна, бо її називають антитерористичною операцією.

Тому я вважаю, що не можна віддавати перевагу патріотизму над об’єктивністю. Але в даній конкретній ситуації не може бути іншої точки зору. Є точка зору на базові речі, а об’єктивність… Я знаю ситуацію, як нашим військовим льотчикам додому телефонують, бо журналісти додумалися написати повістю їхні імена і прізвища, злодії знайшли їхніх дітей, погрожують. Це ж має журналіст подумати про це. Я розумію, що ми за об’єктивність і за права, але думай, що ти пишеш – зміни прізвище, він же бойовий льотчик, не знає всіх нюансів. А якщо дружина буде йому телефонувати й розповідати, що її вже знайшли і погрожують, це ж також буде на його психіку впливати.

Замовчувати, звісно, не потрібно – якщо генерали не роблять чогось, якщо хтось краде обладнання. Але треба думати, що ти пишеш, з погляду безпеки. Це важливо.

І самі журналісти мають дбати про свою безпеку – що в них у телефоні, які контакти там є, щоби не зашкодити іншим.

Що ми маємо робити як журналісти, щоби переконати тих людей, які сьогодні не мають до нас довіри? Очевидно, такі люди є в Криму, вони є на сході, в Києві. Що треба зробити, аби ці люди принаймні перестали ненавидіти Україну, в якій живуть?

От якби я був прихильник школи ВВС, сказав би, що треба давати об’єктивну інформацію. Але я більше схильний до того, що це можливо у сталій демократії, в країні, в якій багато років існують традиції парламентаризму, є свідомі громадяни.

Я можу говорити про Крим. Чому, коли прийшли росіяни, не було масового спротиву? Бо люди казали: «В Україні від нас нічого не залежить, і тут нічого не залежить, але, може, тут бензин дешевшим буде, пенсії вищими». Газ не став дешевшим, бо для мешканців Росії він дорожчий, бензин трошки подешевшав – 13 гривень коштує в Криму. Трохи пенсії збільшились, але й ціни стали вищими. Тому ці люди вирішили, що від них нічого не залежить. Треба виховувати людей. Я думаю, що засоби масової інформації повинні не просто давати інформацію, а роз’яснювати, що саме відбувається.

Мені не подобається, коли дають лише стрім без коментарів. Усі вважають, що треба давати картинку з місця події, а ти дивишся цю картинку і не розумієш, що відбувається, хто кого лупцює, де добрі хлопці, а де погані. Це не об’єктивна журналістика, це засирання ефіру. А журналіст має сказати: «Я перебуваю на місці, де ведеться забудова такого-то парку о такій-то годині й бачу те-то». Журналіст має бути не просто людиною, яка передає інформацію (бо в режимі інтернету це можна робити без журналіста – хтось побачив щось і написав, але не став від того журналістом). Журналіст має пояснити так, аби людина зрозуміла, що відбувається. Це не значить, що він дає якусь інтерпретацію або нав’язує думку, але має пояснити.

От була ситуація з літаком – журналіст має докопатися, показати, які були версії, а не просто написати, що впав літак і той сказав те, а той сказав те. Або, наприклад, буде прийнято важливі зміни до державного бюджету, і не можна лише дати, що цей депутат сказав це, а цей це, бо ніхто нічого не зрозуміє. Журналіст має пояснити, для чого ці зміни, хто за ними стоїть, а може там якась корупційна складова, що від цих змін станеться, дати коментар якогось бізнесмена, в якого через ці податки бізнес закриється. Журналіст має постійно читати, цікавитися новинами. Місія журналіста – пояснювати, роз’яснювати, що відбувається, а не просто давати дві точки зору, бо глядач може увімкнути два телевізори, два стріми ‒ й матиме дві точки зору.