День 9 березня - традиційно особливий на українському телебаченні й узагалі в українських ЗМІ. Річниці з дня народження Тараса Шевченка зазвичай стають провідною темою цього дня й визначають спрямованість значної частини телевізійних програм. Останніх років, щоправда, дедалі менше.

Чим же відзначило телебачення цьогорічний день народження Тараса - вихідний, до того ж, а ще й день виходу двох гранд-ток-шоу? Була трансляція на Першому національному каналі офіційних заходів у Каневі, де головним героєм був не так Тарас, як Віктор Федорович. Обов'язковий офіціоз. Та ще й, як слушно зауважила шановна Інна Долженкова, з запізненням, коли паузу, що виникла, заповнили Лесею Українкою. Цілком зрозумілий підхід: що Шевченко, що Леся Українка в даному разі відігравали суто декоративну роль, роль чогось обов'язкового, «національного за формою». Така собі данина гарному вигляду, данина прикрій необхідності, така собі «українська година» на телебаченні - тож і не було різниці, чим заповнити неочікувану паузу: байдуже чим, аби лише «з традиційного українського дискурсу» - та хоч гопаком.

«Світ знає, що він - українець», «Наш Шевченко», документальний фільм «Шевченко сьогодні» («Ленин и теперь живее всех живых»?), телефільм «Вслухаючись у Шевченкові рядки», поетично-музична композиція за творами Шевченка «Послання» - все це на «Культурі». Добре, хоч тут. Художній фільм «Назар Стодоля» на КДТРК. Ще? Можна було проглядати телеанонси хоч із лупою в руках - нічого. Ніде й нічого.

10 березня. Окрім змальованого Інною Долженковою «Шевченківського вечора» на Першому національному - лише той самий «Назар Стодоля» та ще художній фільм «Тарас Шевченко» на КДТРК й повторення всіх шевченківських програм плюс «Назар Стодоля» на «Культурі». Все.

Спочатку було обурення. Аж раптом майнула думка: а може, це й на краще? Рік за роком ушанування Шевченка набувало все більше й більше рис тієї самої данини необхідності. Рік за роком воно дедалі більше нагадувало вшанування пам'ятника Шевченкові, а не самого Шевченка. Тараса Шевченка як людину, як особистість за всіма цими вшануваннями було й не розгледіти.

Шановний Богдан Червак у статті «Шевченко: між двома міфами» в «Українській правді» пише про три пропагандистських образи Шевченка - народницький, радянський та модерно-патріотичний. Але чи так уже різняться принаймні два останніх? Той образ, що нібито є модерно-патріотичним, доречніше було б назвати пострадянським. Бо так само, як і радянський, дуже вже віддає він ідолопоклонством. Як і радянський, нинішній образ Шевченка створено не для людей, не для пересічних українців: куди там рядовому українцеві піднестися до тих монументальних висот! Цей образ створено владою й для влади, причому для будь-якої влади - хоч комуністичної, хоч «націонал-патріотичної», хоч сама не знає якої: згодиться, один і той самий. Головне - кожного 9 березня з'їздити до Канева, здійснити там приписані магічні ритуали, одні й ті самі з року в рік, і відтак отримати універсальну індульгенцію на наступний рік: роби що хочеш, сам Тарас тебе благословив.

Та що там особистість Шевченка? Чи можете ви пригадати, щоб в ефірі бодай коли-небудь міркували про суто поетичні характеристики його творчості, про його особливості як поета; не «про що він писав», а «як він писав»? Адже він був-таки поетом!

Ах, Шевченко був не так поет, як трибун? То виходить, що кожний недолугий політик тепер може з повним правом оголосити себе спадкоємцем і продовжувачем справи Шевченка, й не прискіпаєшся. Той політик трибун? І сумнівів немає: трибун - таких трибунів ще пошукати. Він за народ? Так, за народ - принаймні тоді, коли трибун. Виразник українського духу? Ще б пак: вишиванки-писанки, садочки-віночки, мова-корова. Послухати наших політиків у будь-якому ток-шоу - такий національний дух стоїть, що аж жах, ховайся, хто може, Шевченкові таке й наснитися не могло в найжахливішому сні. То що ж, ставмо на один щабель Шевченка та якого-небудь депутата Задрипенка й не сумніваймося? Із дискурсу, що нині домінує, виходить, що так.

За радянських часів було все зрозуміло: офіційна пропаганда вибудовувала «духовно-спадкову лінію» Шевченко - Ленін - Сталін - дорогий Леонід Ілліч. Мовляв, Шевченко розбудив Леніна - ну, й далі за списком. Якщо нині щось і змінилося з тих часів, то хіба що «дорогих Леонідів Іллічів» стало надто вже багато, й вони ніяк не можуть з'ясувати, хто з них «дорогіший».

А знайомі з дитинства ширвжиткові («ширпотребівські») портрети Шевченка - в шапці та з вусами, тиражовані й тиражовані донині? Автопортрет Тараса вражає сумними, замисленими, зажуреними очима - чи не втома й безнадія в них? На конвеєрних «репродукціях» очі Шевченка - суворі й більше ніякі. Бракує тільки грізно піднятого пальця: мовляв, усіх бачу й усіх покараю, не врятується ніхто. Це вже навіть не грізний батько нації, а якийсь батько-самодур, тиран і гнобитель. Чим відрізняються ці «репродукції» від оригіналу? Тим самим, чим поганські ідоли відрізняються від ликів Ісуса Христа. І знову ж: ідолізація хрестоматійного образу Шевченка за сталінських часів була цілком зрозумілою. А що нині? Невже двадцяти років незалежності забракло, щоб розпрощатися з домінуванням суто тоталітарного тлумачення й репродукування образу Тараса? Щоб відкинути радянські «домальовування» того образу?

Трапляється зі мною іноді марення: розкриваю книгу Шевченка - а кожну сторінку ретельно замазано бронзовою фарбою. Щоб не читали, щоб не вчитувалися. А лише покірно схиляли коліна - мов північні корейці, коли оплакували Кім Чен Іра, він же Юрій Ірсенович Кім.

Ми навіть не помічаємо парадоксу, кричущої невідповідності в тому, що змальовуємо Пророка Волі, Пророка Свободи, мов тоталітарного вождя. Що змавповуємо той ширвжитковий образ Шевченка з радянського, й не менш ширвжиткового, образу Леніна. Історичний факт: 1970 року, під час підготовки до сторіччя від дня народження Леніна, на його батьківщині, в Ульяновську, було до ноги зруйновано все, що бодай трішечки нагадувало старий Симбірськ, вулицями якого ходив той самий Ленін. Натомість було побудовано купу величних монументів. Людина-функція, особа без особистості, якій були чужі всі людські почуття, клопоти й радощі, людина без власного Я, із самим лише МИ - от яким мав поставати Ленін. Чи не таким самим досі, за двадцять років після СРСР, постає з офіційної пропаганди Тарас Шевченко?

Є між цими двома пропагандистськими образами абсолютно пряма паралель. За радянських часів суворою таємницею було дівоче прізвище матері Леніна - Марії Бланк. Щоб радянські люди не сумнівалися в «правильному» етнічному походженні вождя.

А тепер скажіть: чи багато українців знають дівоче прізвище матері Шевченка? Здавалося б, нонсенс: стандартизовану біографію Тараса - так само, як колись стандартизовану біографію Леніна - втовкмачують із пелюшок, а дівочого прізвища його матері майже ніхто не знає. А звали її до заміжжя Катериною Бойко. Так-так, її рід походив із Бойківщини, «з Бандерівщини». Зрозуміло: за радянських часів визнавати це вважалося за непристойне; як переконувала наша шкільна вчителька: «Западенці - всі вони якісь непевні, якісь запроданці».

Але ж тепер? Чого боятися? Того, що знайдеться якийсь дурник, який, посмоктавши пальця, вискочить із ванни з вигуком «Еврика!» й понесеться по світі з «відкриттям»: мовляв, Шевченко ж писав тією мовою, якою розмовляла його мати, а всі довкола розмовляли російською? Українська - то вигаданий Шевченком суржик російської з бойківською? Ну то й хай собі: що більше таких дурників, то, зрештою, веселіше жити. Власна самооцінка стає вищою. Принаймні, вже дати відсіч цьому дурникові в Україні стане кому.

Але ж знання факту західноукраїнського походження пращурів Шевченка за материнською лінією могло би стати надпотужним чинником єднання України! Образ Шевченка як загальноукраїнського пророка здобув би додаткову дуже яскраву грань. Але ні: від того Шевченка, якого створила радянська пропаганда, ми ані на крок. Не можна! Хоч би як, але от уже двадцять років у день народження Тараса, за рідкісними винятками, так і не знаходиться місця для його не стандартизованої за часів СРСР, а реальної, живої біографії.

Ідоли нецікаві. Модерна людина не може вшановувати ідолів із усією щирістю своєї душі. Так, вона може покладати квіти й вінки, навіть виголошувати належні промови - але механічно, «на автопілоті». Віддавати данину формальності, але не більше.

Давно вже настав час «перезавантаження» офіційного образу Шевченка. Давно вже конче потрібно очистити цей образ від товстого шару офіціозності, за яким самого Шевченка давно вже не видно. Може, для того таки потрібна перерва? Щоб зупинитися в механічних, неусвідомлюваних маніпуляціях із образом Тараса й замислитися?

Перші паростки нового образу Шевченка вже видно. «Історична правда» оприлюднила статтю «Шевченко неполіткоректний: москалі, німота й "полукацапи"». Можливо, саме цей приклад є не дуже вдалим: як на мене, до статті варто було б дати детальну передмову, в якій зазначити, що а) йдеться про приватне листування Шевченка, не призначене для сторонніх очей, б) у середині ХІХ століття подібні згадки про інші народи були загальноприйнятими, в них не було злого ставлення й вони не вважалися за щось неприпустиме, а тим паче ганебне.

У програмі «Український вимір» на Першому каналі Національного радіо 9 березня гостем була головний зберігач фондів Національного музею Тараса Шевченко Юлія Шаленко. Пролунало з його вуст, зокрема, й те, що «ми прагнемо перетворити музей ідеологеми на музей особистості». Наступного дня на тому ж таки Першому каналі Національного радіо вийшов в ефір діалог із науковим співробітником будинку-музею Шевченка на київській Пріорці. Йшлося в розмові, посеред іншого, про ставлення Шевченка до Києва, про те, що довкола Тараса «збиралося богемне середовище, його однодумці».

Хотілося б, щоб такий дискурс розвивався й надалі. Щоб аудиторія усвідомлювала велич постаті Шевченка, а не те, що його заведено (наказано) вважати великим.