Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
40 років після Вотергейту
17 червня 1972 року, за чотири місяці до президентських виборів в Америці, поліція Вашингтона заарештувала п’ять чоловік за підозрою у незаконному проникненні в готель «Вотергейт» - штаб-квартиру демократичної партії. При затриманні у них відібрали фотоапарати і апаратуру для підслуховування. Під час розслідування справи були виявлені численні порушення закону з боку високопосадовців Білого дому та їх пряма участь в скандальному прослуховуванні опозиційної партії. Причетність президента Ричарда Ніксона спочатку не була доведена і його переобрали на другий строк.
Однак згодом політичний скандал продовжився – журналісти газети Washington Post Боб Вудвард і Карл Бернстайн опублікували на сторінках видання сенсаційні матеріали, де повідомлялися невідомі раніше деталі Вотергейтської справи. Нові відомості свідчили про те, що президент Ніксон був особисто причетний до встановлення підслуховування і відповідно до шпіонажу за конкурентом. Репортажі привернули увагу громадськості і Конгресу, було проведене спеціальне розслідування, у ході якого підтвердилась причетність Ніксона. Палата представників конгресу почала підготовку до імпічменту президента, однак він прийняв рішення самому піти у відставку – це сталось у серпні 1974 року. Це був перший в історії США випадок, коли президент за життя достроково припинив виконання обов’язків. Вирішальну роль у цьому зіграли матеріали журналістів газети Washington Post, які згодом стали еталоном журналістських розслідувань.
З нагоди 40-ї річниці Washington Post публікує серію статей, присвячених темі Вотергейту, зокрема «40 років після Вотергейту: розслідувальна журналістика в небезпеці». Автор – Леонард Доуні (Leonard Downie), журналіст, який стояв біля витоків розслідувальної журналістики Америки, він пропрацював 44 роки у Washington Post, був виконавчим редактором видання з 1991 по 2008 рік.
Журналістські розслідування в Америці розпочалися не з Вотергейту. Однак вони міцно закріпилися в американських мас-медіа – і впевнено поширилися по всьому світу – саме завдяки Вотергейту.
У 1972 році Боб Вудвард (Bob Woodward) і Карл Бернстейн (Carl Bernstein) написали свої перші матеріали про злом у штабі демократичної партії, розташованому у вашингтонському комплексі «Вотергейт». З того дня минуло 40 років і нині майбутнє розслідувальної журналістики в небезпеці, причина тому – хаотична цифрова перебудова журналістики у Сполучених Штатах. Працемісткий процес розслідування став тягарем для схудлих газет, що борються за оновлення й виживання. Неприбуткові стартапи намагаються заповнити нішу, однак вони нестабільні та фінансово нестійкі.
Карл Бернстейн і Боб Вудвард / Abby Page
В історії американської розслідувальної журналістики були і піднесення, й падіння. Вона зародилася ще в революційну епоху памфлетистів. Далі продовжилася на початку ХХ століття, в часи «макрейкерів» («розгрібачів бруду»), чиї газети, журнали і книжки викривали експлуататорські бізнес-монополії і державну корупцію.
Розслідувальна журналістика перебувала у сплячці впродовж двох світових війн, Великої депресії та в часи придушення плюралізму поглядів (еру Маккарті). Але починаючи з 1960-х вона поступово оживала завдяки боротьбі за громадянські права, контркультурі й руху проти В’єтнамської війни.
У той час я був серед нечисленної групи газетярів, яка, втім, поступово зростала; ми займалися журналістськими розслідуваннями по всій країні. У 1966 році я написав серію матеріалів про некомпетентних суддів та юристів і про атмосферу застою в старому суді загальних сесій федерального округу Колумбія (D.C. Court of General Sessions). Ці статті відіграли свою роль у ліквідації цього суду й заміну на теперішній суд першої інстанції (D.C. Superior Court).
У 1964-му Комітет Пулітцерівської премії запровадив щорічну нагороду за журналістські розслідування. Три найкрупніші телевізійні мережі тоді подовжили свої випуски вечірніх новин із 15 до 30 хвилин і почали показувати в прайм-таймі розслідувальну документалістику. Рішення Верховного суду 1964 року (New York Times проти Sullivan) значно утруднило намагання публічних осіб звинувачувати ЗМІ в наклепі. А Закон про свободу інформації, прийнятий Конгресом у 1966 році, полегшив журналістам процес пошуку й отримання інформації.
Незважаючи на це, кілька місяців після Вотергейтського злому 1972 року, Вудворд, Бернстейн та їхні колеги у Washington Post залишалися самотніми в цій історії. Решта ЗМІ і більшість людей у країні нас ігнорували і сумнівалися, на нас чинила тиск адміністрація Ніксона та його прибічники. Це був скрутний час для всіх, хто працював із Бобом і Карлом, на кону стояла довіра до нас і наше майбутнє в газетах. Ми переживали через кожне слово у кожній статті, яку ми публікували.
Врешті-решт, ближче до кінця року Los Angeles Times, New York Times і CBS News почали створювати нам таку бажану конкуренцію. За 11 днів до повторного обрання Ричарда Ніксона, у листопаді 1972 року, CBS Evening News присвятив безпрецедентні 15 хвилин свого ефіру темі Вотергейту, згадуючи публікації WP. Вотергейтську справу описали як «масштабну кампанію політичного саботажу і шпіонажу, яка не має аналогів в американській історії».
До часу, коли Ніксон пішов у відставку в 1974 році, федеральний суддя, слідчі ФБР, спеціальні прокурори і Конгрес зіграли посутні ролі у притягненні до відповідальності Ніксона і Білого дому за Вотергейтські злочини. Але навіть через десятиліття роль Вудворда і Бернстейна залишається вирішальною.
Вотергейтські статті і «Вся президентська рать» (книжка та фільм) справили надзвичайний вплив на журналістику. Натхненні Вотергейтом, покоління молодих журналістів прийшли у професію, щоби стати саме репортерами-розслідувачами. Газети й телебачення формували цілі розслідувальні команди і потім демонстрували результати їхньої роботи. Національні журнали публікували довгі репортажі-розслідування. На чолі з 60 Minutes телевізійні програми, які включали журналістські розслідування, щороку ставали все популярнішими.
Багато журналістів, включаючи Вудворда, згадали традиції «розгрібачів бруду» і розширили тематику розслідувань – від екологічних небезпек до критики позиції Волл-Стріт у часи американської війни проти В’єтнаму, а пізніше Іраку. Громадянські журналісти теж приєдналися завдяки інтернету, соціальним медіа, блогам, краудсорсингу і твітам, які іноді допомагають робити найгостріші розслідування.
Розслідувальна журналістика зачіпає всі сторони американського суспільства – від уряду, політики, бізнесу і фінансів до освіти, соціального забезпечення, культури і спорту – і виграє левову частку щорічних журналістських призів. Не важливо, наскільки непопулярними іноді бувають новинні медіа, все одно з часів Вотергейту залишається сподівання, що преса змусить держателів влади звітувати перед народом. Як минулого року написав Джон Маршал у книзі «Спадщина Вотергейту і преса», Вотергейт «визначив спосіб, у який здійснюються і сприймаються журналістські розслідування та як політичні лідери і громадськість реагують на журналістів».
Методи Вудворда і Бернстейна навряд чи були оригінальними. Однак, поширені завдяки фільму «Вся президентська рать», вони стали основними для характеру розслідувальної журналістики. Станьте експертом у своїй темі. Стукайте в усі двері, щоб поговорити з джерелами інформації особисто. Захищайте конфіденційність джерела, коли це необхідно. Ніколи не покладайтеся на одне джерело. Шукайте документи. Простежте, куди йдуть фінансові потоки. Складайте частини мозаїки, допоки картинка не стане зрозумілою. Лише кілька років тому Дана Пріст (Dana Priest), журналістка Washington Post, використала схожі методи для викриття секретних тюрем ЦРУ, де підозрюваних у тероризмі жорстоко допитували.
Карл Бернстейн і Боб Вудвард, 2005 рік / Harvard Gazette
Вотергейт також зробив деяких журналістів-розслідувачів, очолюваних Вудвордом, відомими публічними персонами. Вони з’являлися на телебаченні, укладали вигідні контракти з видавництвами й журналами, їм платили за виголошені промови. На якийсь час багато журналістів надто швидко кинулися шукати свого власного Вотергейта. Вони припускалися помітних помилок і часто висвітлювали новий скандал, навіть банальний і незначний. Урядовці, офіційні особи, корпорації, виконавча влада й суди оскаржували судові позови, арешти деяких журналістів і витік інформації з підозрюваних джерел.
Але найкращі журналісти-розслідувачі стали більш проникливими – в цьому допомагали комп’ютери, інтернет і тренінги від Групи репортерів-розслідувачів та редакторів (Investigative Reporters and Editors group), яку я допоміг заснувати у 1975 році. Їх журналістика копала глибше, не лише викривала, а й пояснювала; не лише вказувала на проблему, але й пропонувала рішення. Розслідувальна журналістика на сторінках WP допомогла зменшити кількість убивств, скоєних поліцією в окрузі Колумбія; викрити корупцію в Конгресі; покращити умови проживання й реабілітацію ветеранів війни з фізичними вадами у Walter Reed Army Medical Center.
Вотергейтський скандал сформував питання розслідувальної журналістики, яке залишається головним донині, – чи повинні медіа більш наполегливо та оперативно викривати основоположні причини сучасної національної кризи? Чи можливо було уважніше висвітлювати воєнні плани вторгнення в Ірак? Чи було зроблено достатньо, щоби проаналізувати ризиковані маніпуляції Волл-стріт перед фінансовою кризою 2008 року?
Ми продовжуємо жити в ризиковані часи, і журналістські розслідування необхідні для демократії так само, як свого часу були необхідні статті Вотергейту. Однак уплив цифрових медіа, суттєві зміни в аудиторії й рекламний прибуток підірвали фінансову модель. Ця модель допомагала розслідувальній журналістиці впродовж золотої доби газет – останньої третини ХХ століття. Розслідування залишаються пріоритетом у багатьох фінансово нестабільних газет, які продовжують творити соціально відповідальну журналістику, але тепер вони можуть присвятити цьому значно менше робітників і ресурсів. Тим часом журналістські розслідування на телебаченні здебільшого концентруються довкола прав споживачів і кримінальних історій, бо вони піднімають рейтинг.
Нішу заповнили неприбуткові, базовані в інтернеті, локальні, регіональні та національні розслідувальні організації. Їх засновують журналісти, які полишили комерційні новинні медіа: ProPublica в Нью-Йорку, Texas Tribune в Остіні, California Watch із офісами по всьому штату, Voice of San Diego і багато інших. Їх підтримують благодійні організації, філантропи, інші донори та деякі школи журналістики в університетах.
Більшість із них мають невеликий штат та бюджети, але їхній ентузіазм у виконанні своєї місії нагадує мені журналістів і редакторів Washington Post, які займалися розслідуваннями після Вотергейту. Деякі з цих розслідувань уже мають відчутний локальний чи національний вплив. Їх веб-трафік порівняно невеликий, але деякі вже досягли більших аудиторій, бо результати їхніх розслідувань публікувались і поширювалися через численні газети, телебачення, радіо.
Некомерційні розслідувальні організації засновували в усі часи. Але багато з сайтів-новачків борються за виживання. Організації, які фінансують такі проекти, рідко коли зацікавлені в довгостроковому розвитку. Тому кожен такий проект має змагатися з конкурентами за отримання фінансування. Деякі стартапи вже провалились, інші будуть вимушені урізати бюджети і скоротити штат, щоб залишитися на плаву.
Ця річниця Вотергейту, без сумніву, викличе багато спогадів ключових учасників, які досі з нами, і суджень заднім числом – що ж і чому насправді сталося 40 років тому. Однак для журналістики та американців буде добре, якщо ця річниця стане ще й приводом визнати важливість соціально відповідальної журналістики та її ролі в демократії – і потреби гарантій, що вона виживе і процвітатиме в часи цифрової какофонії.
Автор: Леонард Доуні (Leonard Downie), професор журналістики у Школі журналістики й масової комунікації Walter Cronkite при Університеті Аризони; віце-президент The Washington Post
Джерело: Washington Post
Переклад: Марина Дорош