Головна принада транскордонних розслідувань у тому, що вони дають змогу розглянути досліджувану тему з найрізноманітніших боків. Зробити її цікавою для аудиторії не лише однієї країни, але кількох — і при цьому кожна з редакцій — учасниць розслідування отримає свій унікальний контент зі своїм кутом подачі. Як це виглядає на практиці? Читайте в огляді трьох транскордонних розслідувань від MediaSapiens.

«Румунська мрія»

Країни розслідування: Україна, Румунія, Молдова.

Розслідувачі: Олена Васіна, «Слідство.Інфо»; Андрій Астефанесей, European News Network; Віталій Калугареану, SCOOP та DW.

Тема розслідування: непрозоре отримання громадянства в Румунії.

Першого січня 2007 року Румунія вступила до Європейського Союзу. А отже румунський паспорт став свого роду перепусткою до ЄС. У країні діє цілком легальна програма з репатріації — всі, хто можуть довести, що їхні предки проживали на території Румунії або підконтрольних їй територіях до 1940 року, можуть подати документи за цією програмою й отримати румунське громадянство. До родичів, які визначають румунське родинне коріння, відносяться: батько, мати, дід, бабця. Процедура триває близько року, при цьому від кандидата не вимагають ідеального знання румунської мови тощо. Але репатріант має вивчити текст присяги та відповісти на низку базових запитань.

Однак на території Одеської та Чернівецької областей утворився цілий бізнес із надання послуг тим, хто румунського коріння не має. У посередників навіть є свій сленговий вислів — «зробити коріння» (рос. «сделать корни»). Коштують послуги компаній близько 3000 євро. Оголошень про допомогу в отриманні румунського паспорта в інтернеті хоч греблю гати.

Олена Васіна, журналістка «Слідства.Інфо», спілкувалася з посередниками через інтернет і зустрічалася наживо. «У Чернівцях я зустрілася з посередником особисто і записала нашу розмову на телефон. Він у деталях розповів мені всю схему роботи. Від клієнтів він отримує повний пакет документів, далі передає його до суду. Також дає суду певні кошти для того, щоби, скажімо, знайти архівні довідки. Останній етап — це прийняття присяги в румунському посольстві, або консульстві, або ж на території Румунії, в Будапешті. При румунському Мін'юсті є відділ для тих, хто отримує громадянство. Також кандидат має відповісти на декілька запитань комісії. Посередники дають клієнтові запитання заздалегідь, щоби він міг підготуватися. Останній транш сплачується після того, як клієнт отримує румунський паспорт», — розповіла пані Олена під час Восьмої щорічної конференції журналістів-росзлідувачів. У цієї схеми можуть бути варіації, та алгоритм майже такий самий.

За словами пані Олени, румунські паспорти для українців привабливі тим, що дають можливість працювати в Румунії та на території Євросоюзу, забезпечити дітям можливість навчатися у вишах ЄС. «Це схоже на американську мрію — про те, що там усе добре. Тепер є щось схоже — це румунська мрія», — додає вона.

Посередник із Чернівців розповів розслідувачці, що за рік через нього проходять 200–300 клієнтів. «Давайте порахуємо, триста осіб, із кожної — по 3000 євро, в сумі — 900 000 євро. Це один посередник. А таких посередників в Одеській області більше сотні. Так само багато їх і в Чернівцях», — каже журналістка. За задумом, у рамках дослідження хтось із команди мав пройти всю процедуру з отримання румунського паспорта. Проте після консультації з юристами від цієї ідеї розслідувачам довелося відмовитися. Посередник отримує на руки повний пакет документів не лише самого потенційного репатріанта, але й усієї його сім’ї. Немає жодної гарантії, що ці документи буде використано саме на оформлення громадянства.

Цілком випадково журналісти знайшли в реєстрі громадян Румунії народного депутата Олександра Грановського. Журналісти просто перебирали в реєстрі прізвища та шукали збіги з іменами відомих українських політиків.

Розслідувачі звернулися по коментарі як до самого Грановського, так і до всіх структур в Україні, які мають відношення до питання громадянства — Міграційної служби, Служби безпеки України, Національної поліції. «Усі вони зробили великі очі і сказали, що в нас такої проблеми немає, зверніться, будь ласка, до румунського консульства. Після звернення з офіційним запитом про коментар до румунського консульства в Одесі мене перенаправили на сайт Міграційної служби Румунії і далі в Будапешт, мовляв, їдьте туди, спілкуйтеся з міністром юстиції, він вам усе розповість», — каже Олена Васіна.

Закон України «Про громадянство України» передбачає єдине громадянство — громадянство держави Україна. Але жодного покарання за порушення принципу законодавства України про громадянство немає. «Щоби врегулювати це питання, потрібне рішення Верховної Ради. Але, на жаль, у наших народних депутатів у самих по декілька громадянств. І тому їм дуже невигідно впроваджувати якусь відповідальність за подвійне громадянство», — додає журналістка. Тут до розлідування долучилися Андрій Астефанесей та Віталій Калугареану.

У маленькому румунському селі Мошна на сході Румунії є двокімнатна квартира, в якій зареєстровано 4000 осіб. Усі вони — молдовани, які отримали румунське громадянство. У квартирі ніхто не живе. Кілька років тому в селі було зареєстровано 2000 мешканців. Тепер там зареєстровано близько 9000 жителів. Ситуація дійшла до такого абсурду, що мер Мошни переживав, чи зможе він вдруге пройти на свою посаду на виборах. Нові репатріанти, яких у селі тепер зареєстровано більшість, цілком можуть у будь-який момент змінити мера й обрати когось із-поміж себе. Утім, ніхто з них не приїхав голосувати на виборах і мера було переобрано на другий термін. «Про цю квартиру написали багато румунських ЗМІ, але ніхто не став копати далі», — розповів пан Андрій.

Андрій Астефанесей та Віталій Калугареану пройшли разом із посередниками шлях із Молдови до Румунії. «Ми робили приховані записи в місті Васлуй, у східній Румунії. У місцевому реєстраційному центрі робота починається о 8:30. Вже о сьомій ранку там величезна черга, в основному — це жителі Молдови, які хочуть оформити румунські документи. Серед них є й посередники», — розповідає Андрій Астефанесей. Журналістові вдалося помітити, що за реєстрацію (аналог нашої прописки. — MS) в Молдові посередники беруть 50 євро.

Головна відмінність румунських посередників від українських — якщо ти не прибув із одним із перевізників (trafficer. — MS) із Молдови, ніхто з них не буде тобі допомагати в Румунії. Це налагоджена та щільна мережа, в якій усі добре одне одного знають.

Розслідувачі зустрілися в Будапешті з румунськими чиновниками та записали інтерв'ю з ними. «У ньому йшлося про програму репатріації. Що ж стосується проблеми нелегального отримання паспортів — то про це їм невідомо. Звісно, зізнаватися в тому, що вони видають паспорт нелегально, ніхто не буде», — розповів Андрій Астефанесей.

Розслідування про «румунську мрію» наразі не було опубліковано в жодній із країн. Журналісти продовжують роботу над перевіркою кількох фактів, які з’ясувалися під час роботи, та готують візуалізацію. Українські журналісти планують випустити свою частину розслідування в грудні, румунські — в січні.

«Молдовський мільярд»

Країни розслідування: Україна, Молдова, Латвія.

Розслідувачі: Тетяна Рихтун, ТРК «Соціальна країна»; Евіта Пуріна, Балтійський центр розслідувальної журналістики; Інна Кивиржик, NewsMaker.

Тема розслідування: схема виведення державних коштів із бюджету Молдови, із залученням куплених персональних даних та переведенням грошей у латвійські банки.

Початком для цього розслідування став звіт американської компанії Kroll, яка займається корпоративними розслідуваннями та аналізом ризиків. Kroll розслідувала, як із банківської системи Молдови було виведено $1 млрд.

У звіті Kroll було згадано п’ятьох українських акціонерів молдавського Banca Socială, який фактично легалізував шахрайські операції. У 2013 році ці люди придбали акції банку, заплативши за них по € 650–660 тис. кожен. Гроші на покупку акцій вони отримали кредитом від офшорних компаній. Українські акціонери виявилися жителями міст Каховка та Нова Каховка.

Розслідувачка Тетяна Рихтун розповіла, як вони шукали цих таємничих акціонерів:«Ми пішли за звичними схемами — соцмережі, бази даних громадських організацій, підприємців і так далі. Люди, яких ми знаходили, абсолютно не підходили під ту інформацію, яку ми отримали з документів Kroll. Ми опинилися в глухому куті. Степанець, Андрійчук — це доволі поширені прізвища в Україні. Ми ніби шукали голку в стозі сіна».

Тоді журналісти звернулися до ширшої бази — виборців України. Тут розслідувачів чекав успіх. «Сергій Андрійчук виявився єдиним, із потрібним іменем, прізвищем та по-батькові, який проживає в Каховці. Тому це було влучення “в десятку”. Людей із прізвищем Бойко в Каховці було декілька. Олег Степанець у Каховці теж був один. Далі нам залишалося лише поїхати в Каховку та знайти цих людей. Коли ми знайшли двох із п'яти, стало зрозуміло, чому ми не змогли знайти їх ані в соцмережах, ні в інших, вужчих базах. Це були люди майже безпритульні», — розповідає Тетяна Рихтун.

Першим журналісти зустрілися з Сергієм Андрійчуком. Виявилося, що перед виборами чоловік дав свій паспорт «активістам», або «виручити один банк». У разі успіху чоловікові пообіцяли потім заплатити тисячу гривень. Паспорт пану Сергієві повернули, але грошей не дали — мовляв, справа не вийшла. Іншому акціонерові, Олегу Степанцю, гроші за використання його документів заплатили.

«Річ у тому, що коли ми пішли розшукувати тих, хто збирав ці паспорти, виявилося, що цих людей теж використали всліпу. Тому що головне питання в них було — а скільки на цьому заробили? — розповідає пані Тетяна. — Далі почалася детективна історія в Каховці — з нами був місцевий журналіст, і нам через нього зателефонували й попередили, що нами вже цікавиться місцева міліція, тому, будь ласка, їдьте швидше. Виявилося, що це не міліція, а люди, які збирали паспортні дані, почали нами цікавитися. Вони побували в Сергія Андрійчука і чоловікові пригрозили, що якщо він і далі з нами спілкуватиметься, буде жалітися, то йому буде непереливки».

В українській частині розлідування журналісти зробили акцент на захисті персональних даних: вони як і раніше не захищені і можуть бути використані як в офшорних, так і в інших міжнародних схемах. В Україні загалом немає жодного судового рішення, в якому хтось оскаржував би неправильне використання його персональних даних.

Молдовську розслідувачку Інну Кивиржик цікавила власне схема, за якою з Молдови вдалося вивести мільярд доларів. В основі схеми були молдовські Banca de Economii, Banca Sociala та Unibank, які отримували кредити від Національного банку Молдови.

У першу чергу, в Молдові на урядовому й законодавчому рівнях були ухвалені зміни, які дозволяли державі кредитувати комерційні банки під державні гарантії. Далі за схемою банки видали кредити низці компаній, які конвертували кошти в іноземну валюту й перевели їх за кордон. Ці компанії належали або були афілійовані з Іланом Шором, тодішнім головою адмінради Banca de Economii, а нині мером молдавського міста Оргеєва. Згодом Ілан Шор у своїх свідченнях написав, що передавав тодішньому прем'єр-міністру Молдови Володимиру Філату великі суми готівки — в цілому близько $ 250 млн.

27 і 30 листопада 2014 року Нацбанк Молдови запровадив спеціальне управління в Banca de Economii і Banca Sociala. 30 грудня регулятор ввів спецуправління в Unibank. Таким чином, у руках держави опинились три проблемні банки з величезними боргами. Необхідність погасити заборгованість за вкладами населення була одним із головних аргументів надання банкам допомоги. Компанія Kroll також виявила інше цікаве явище: чотири молдавських банки розмістили великі депозити в Banca de Economii. Після введення спецуправління гроші цим банкам були повернуті за рахунок державної допомоги.

Молдавський парламент проголосував вотум недовіри для уряду Володимира Філата, а президент прийняв відставку уряду Філата.

Частина виведених із Молдови коштів осіла в латвійських банках, розповідає латвійська розслідувачка Евіта Пуріна. Однак банки — дуже закриті інституції, тому знайти, куди саме були перераховані ці гроші, майже неможливо.

«Інша складність — про цей скандал уже всі все написали. Нам потрібно було вигадати щось своє. Тому ми вирішили показати, як так вийшло, що Латвія — це країна, в якій відмивають гроші», — розповідає журналістка.

Потім журналісти порахували всі гроші, які за останні п'ять років були виведені через латвійські банки. У підсумку вийшла сума в 19 мільярдів євро.

«Це величезні гроші для маленької Латвії. Була спроба зробити Латвію ще більш привабливою для відмивання грошей. Нині податок на прибуток у Латвії 15 %. Але чиновники подали в парламент законопроект, щоби зробити для нерезидентів цей податок 2 %. Аби багаті люди з Росії, України, Молдови були зацікавлені тримати свої гроші в банках Латвії. Мовляв, це буде дуже велика вигода для латвійської економіки», — зазначила Евіта Пуріна.

На заваді цим планам став намір Латвії увійти до складу ОЕСР — Організації економічного співробітництва та розвитку. Дуже сильно на Латвію тиснули США, вказуючи на те, що країна однією рукою прагне до європейських цінностей, а іншою — допомагає відмивати гроші. Зрештою, під тиском США та після розголосу від законопроекту відмовилися.

Підсумовуючи, можна сказати, що в цього дослідження були три виміри: незахищеність персональних даних в Україні, схеми виведення коштів із Молдови та сприяння відмиванню грошей у Латвії.

«Українські біженці в Росії»

Країни розслідування: Україна, Росія.

Розслідувачі: Тетяна Рихтун, ТРК «Соціальна країна»; Анастасія Дроздова, n-vestigate.

Тема розслідування: проблеми мігрантів  зі Східної України в Росії.

У 2014–15 роках через загострення воєнних дій на сході України на територію Російської Федерації почали мігрувати українці. Анастасія Дроздова з журналістської мережі n-vestigate з'ясовувала, чи отримували українці, які приїхали в Калінінград, обіцяну допомогу, а Тетяна Рихтун із ТРК «Соціальна країна» — чому деякі з них вирішили повернутися в Україну та замовчують свій досвід переїзду до РФ.

У контексті розслідування журналістки використовують термін «біженці» — але мається на увазі не правовий статус, а лише те, що ці люди залишили своє постійне місце проживання внаслідок якогось лиха. З усіх українців, які за час війни переїхали в РФ, правовий статус біженця отримали тільки близько 5 %. На території Калінінградської області жодна особа не отримала цього статусу.

«Ми вирішили розібратися, чи справді заклики РФ до переїзду в країну мали на увазі допомогу і взагалі, що люди могли тут отримати», — коментує Анастасія Дроздова. Уряд Росії для Калінінграду виділив квоту на прийом 2700 осіб. За період дослідження прибуло 6248 осіб.

«Біженців було настільки багато, що шість територій, які прилягають до України, були змушені оголосити надзвичайну ситуацію. Вони не могли впоратись», — розповідає Анастасія Дроздова. Так були запроваджені квоти, при цьому для Чечні та Москви й Московської області квоти були нульові.

У Калініградському регіоні було розгорнуто лише чотири пункти тимчасового розміщення на 290 місць у цілому. Тому велику кількість біженців прийняли місцеві сім’ї. Після приїзду українцям потрібно було легалізувати своє перебування в РФ. Для цього є три варіанти: отримати дозвіл на тимчасове проживання, отримати тимчасовий притулок або статус біженця. Між цими правовими статусами є різниця. Дозвіл на тимчасове проживання не передбачає виплату грошової допомоги, надається на три роки без права продовження. Отримання тимчасового притулку передбачає виплату грошової допомоги до 6 тис. рублів, надається на один рік із можливим продовженням. Статус біженця також передбачає виплату грошової допомоги до 6 тис. рублів, однак не має часового обмеження й передбачає отримання аналогічних прав із російськими громадянами, але без права повернення в Україну протягом одного року.

На отримання статусу біженця в Калінінграді подали заявки вісім осіб, у підсумку ніхто з них цього статусу не отримав. Дозвіл на тимчасове проживання хотіли отримати 4845 осіб, тимчасовий притулок — 1405 осіб.

«Як так вийшло? Усі біженці, з якими я розмовляла, в один голос стверджують, що їм ніхто в міграціних службах не пояснив, у чому різниця, в чому переваги й недоліки, що їм узагалі мають зробити якісь грошові виплати», — розповіла Анастасія Дроздова.

Крім того, була встановлена одноразова виплата в 3 тис. рублів (близько 45 євро) на кожну людину, яка отримала тимчасовий притулок. Ті, хто жили в сім’ях росіян, могли розраховувати на компенсацію за проживання — 100 рублів на день, але протягом лише одного місяця. У 2015 році цю норму продовжили до двох місяців.

«Ці гроші не могли покрити жодну оренду житла. Здебільшого вони йшли на оформлення документів для легалізації. Багато докуменітв вимагали перекладу», — зазначає розслідувачка.

Більше того, коли біженці нарешті отримували певний легальний статус — чи то дозвіл на тимчасове проживання, чи то тимчасовий притулок, — їм потрібно було вирішити, чи будуть вони залишатися в Ф. Для українців було запроваджено процедуру пришвидшеного отримання російського громадянства. Потрібно було вступити до державної програми добровільного переселення співвітчизників. «Таким чином виходить, що люди, які рятувалися від війни, були названі “добровільними переселенцями-співвітчизниками», — підкреслила пані Анастасія.

В українській частині розслідування головна ідея була — знайти та поспілкуватися з родичами тих, хто вирішив поїхати в РФ. Таким чином розслідувачі намагалися показати історію з двох сторін: тих, які поїхали із зони конфлікту, й тих, які залишилися.  Під час роботи виявилося, що люди налякані й неохоче розповідають про своїх родичів у зоні конфлікту. Тому українська історія трансформувалася в розповідь про тих, хто поїхав у РФ, але потім вирішив повернутися.

«Україна, по суті, не цікавиться своїми громадянами, які виїжджають у Російську Федерацію. Статистика відсутня. При цьому людей, які перебували на території РФ, лякають тим, що як тільки вони повернуться в Україну, за них візьметься СБУ», — розповідає Тетяна Рихтун.

Одна з героїнь розслідування не показувала свого обличчя, тому що не хотіла, щоби хтось публічно обговорював її історію подорожі з Донбасу в Крим. Як розповіла жінка, в Криму вона та її сім’я місяць прожили безкоштовно в міграційному таборі. Далі — лише за гроші. Родині з семи осіб у кримському таборі назвали ціну в 162 тис. рублів за місяць. Тих, хто не хотів або не міг платити, але все ж мав намір залишатися в РФ, на транспортному літаку переправили в Москву. Там біженців посадили в автобуси й перевезли в Рязанську область. Там усе знову повторилося: місяць можна жити безкоштовно, далі — за гроші.

Наступним пунктом став Саратов. Історія повторилася і втретє. У Саратові шкіряний завод запропонував переселенцям роботу й безкоштовне житло: старий будинок без вікон та дверей. Ремонтувати його треба було власними силами. Утім, лікарі відмовили батьків від цієї пропозиції: робота на заводі дуже шкідлива для здоров’я. У родині — троє дітей, найменшому з них менше року. Після цього вся родина повернулася в Україну.

«Ці люди після повернення стали активістами. Вони почали допомагати тим, хто переїхав на звільнені території Донбасу із так званих народних республік», — розповіла журналістка. За її словами, знайти героїв для розслідування було дуже складно. Ніхто не афішує своїх спроб виїхати в Росію. Утім, люди, які вирішують повертатися, здебільшого стають активістами. «Є гасло, яке вони постійно повторюють: “Треба щось робити”», — підсумувала розслідувачка