20–22 вересня в Джакарті відбувся Global Forum for Media Development (GFMD). Це захід, який проходить раз на чотири роки, у ньому беруть участь представники організацій, що займаються медіарозвитком у різних частинах світу й шукають вирішення для найактуальніших проблем журналістики. Усього до правління форуму обирають по два представники від кожного регіону (Африки, Азії, Євразії, Близького Сходу/Північної Африки, Західної Європи, Латинської Америки та Північної Америки) і чотири представники, дібрані з організацій міжнародного рівня. Цього року головою GFMD обрано Рікардо Корредора (Ricardo Corredor)з Колумбії, а віце-головою стала Катерина М’ясникова, – до цього вона була членом правління з Євразійського регіону.

MediaSapiens зустрівся з пані М’ясниковою, аби розпитати, що ця посада означає для України, який порядок денний нині у світових медіа, які ключові проблеми обговорювали там (цю тему вже порушував на MS програмний директор ГО «Детектор медіа» Роман Шутов). Також ми запитали в пані М’ясникової про новий проект НАМ – «Полілог», новий рік фестивалю «Кіномедіа»  та її бачення головних завдань, які має вирішити Національна рада з питань телебачення і радіомовлення сьогодні. 

Про головні завдання Global Forum for Media Development

– Як стало відомо після форуму в Джакарті, ви стали віце-головою Global Forum for Media Development (GFMD). Перед тим, як вести мову безпосередньо про вашу діяльність на цій посаді, хотілось би мати повніше уявлення про саме об’єднання. GFMDспівпрацює з більше ніж 350 медіаорганізаціями з усього світу й налічує 180 членів. На якому рівні відбувається ця співпраця, за якими головними напрямами?

– Спробую пояснити. GFMD – це велике світове об’єднання, що представляє спільноту організацій і людей, які займаються розвитком медіа як на міждержавному рівні, наприклад на рівні Організації Об’єднаних Націй, так і на різних державних рівнях. GFMD впливає на те, щоб медіарозвиток усе ж таки сприймали як важливий інтеграційний елемент усі уряди, які інвестують у сталий розвиток, розвиток демократії тощо.

Один із напрямів, яким займається GFMD, – це адвокація. Наприклад, одна з найяскравіших кампаній, яка відбулася, це сприяння тому, аби забезпечення свободи слова було включено в цілі сталого розвитку ООН, і, на нашу радість, минулого року цього було досягнуто. Це велике досягнення, адже рішень Генеральної асамблеї ООН мають дотримуватися всі країни-члени, і звітувати щодо всіх цілей, це стосується й такого компоненту свободи слова, як безпека роботи журналістів. Це повинна буде робити і Україна, і всі інші країни, де сьогодні є великі проблеми зі свободою слова, зокрема Азербайджан чи Росія.

Звісно, в  українському суспільстві є певний скепсис до міжнародних організацій, і я, як представник нашого регіону, ставлю нашій спільноті питання: а що, якщо Україна не відповідатиме цим цілям? Фактично це буде втрата світової репутації. Якщо говорити в практичній площині, то уряди країн, які інвестують у технічну допомогу, орієнтуються на те, наскільки досягають ці цілі сталого розвитку, і якщо ні, то відповідні країни отримуватимуть меншу підтримку

– Чи можете навести приклади заходів або кампаній, ініційованих GFMD, які мали найбільший вплив на українські реалії?

– Завдання глобального форуму вище, ніж просто допомога Україні чи Вірменії, його завдання –  підняти розуміння людей, які приймають рішення, чому медіа важливі. Україна, як і багато країн –реципієнтів технічної допомоги, перебуває в певній агенді донорів, урядів, які інвестують. Я була на першій конференції форуму, 16 років тому, там зібралася спільнота людей та організацій, які працюють на забезпечення свободи слова, підвищення рівня медіаграмотності, безпеки журналістів тощо. І от ідея форуму була в тому, щоб усі ці люди й організації пояснили тій спільноті, яку ми називаємо урядами-донорами, наскільки медіа є інтеграційно важливою ланкою. Що медіа, як і освіта, працюють на досягнення всіх завдань із розвитку суспільства. Тобто якщо в країні розвинуті незалежні медіа, то набагато легше досягти цілі захисту прав жінок або набагато легше говорити в суспільстві про роботу неповнолітніх дітей.

– Які сьогодні найважливіші поточні виклики GFMD?

– Сьогодні обговорюємо активно питання російської пропаганди, яким чином ми в регіоні можемо із цим питанням боротися. Я вважаю, що наступне й одне з основних завдань, яке нині виконує GFMD, – це координація та обмін інформацією. Наприклад, було проведено дуже успішну координаційну кампанію щодо Сирії. Тобто що мається на увазі: національні й міжнародні організації, які працюють із медіа в певній країні або регіоні, сідають за стіл, щоб зрозуміти, чи в той бік усі рухаються, чи правильно ми все робимо для того, щоб підтримати свободу слова й доступ до інформації.

Сьогодні є багато проектів, ініційованих проблемою російської пропаганди. Але в них є неоднозначний елемент, наприклад сприйняття нашого пострадянського регіону як однорідного російськомовного простору. Тобто що всі ми російськомовні від Вільнюса до Душанбе і є приблизно однаковими. Але за 25 років ми стали абсолютно різними країнами, з різними викликами, проблемами, зокрема інформаційними. І от координація у сфері протидії російській пропаганді – це та мета, яку я собі ставлю в найближчий період. Спочатку зрозуміти, хто, де, чим займається, зібрати ці проекти за одним столом і поговорити, чого ми вже досягли та чи дійсно в той бік ідемо.

Про сприйняття російської пропаганди світовою медіаспільнотою

– Щодо форуму в Джакарті та обговорень там: які ваші враження чи існує розуміння, наскільки масштабною є ця пропаганда?

– Якщо ми ведемо мову про Західну Європу та Північну Америку, то проблема російської пропаганди є усвідомленою, але вона ще не є відрефлексованою достатньо якісно. Немає розуміння різності впливу дезінформації в різних країнах. Середня Азія вже дуже відрізняється від країн Кавказу, і Кавказ теж різний усередині. І Україна, і Молдова, незважаючи на те, що сусіди, різні з точки зору впливу російської пропаганди. На жаль, немає усвідомлення ролі внутрішніх каналів російської пропаганди. Адже річ не лише в меседжах, які потрапляють через супутник із російського ефіру. Усередині країни теж є носії цього інформаційного продукту. Навіть якщо закрити доступ до всіх російських каналів, то все одно не вдасться поламати ситуацію, якщо не подивишся на внутрішній контекст.

– А окрім Західної Європи й Штатів, в інших регіонах – Азії, наприклад, усвідомлюють цю проблему?

– Знаєте, треба сказати, що з багатьма країнами ми взагалі ніяк не працюємо. Я розмовляла з представниками Китаю, Пакистану, Індії, і всі впевнені, що в Україні відбувається етнічний конфлікт, що є конфронтація між етносами українськими, російськими. Вони не розуміють ситуацію в країні, і вони досить поверхово розуміють роль Росії в цьому.

– Як гадаєте, чому вони не розуміють? Їм подають спрощену інформацію в їхніх ЗМІ чи взагалі її не подають?

– Навіть люди, які представляють медійну спільноту, мають поверхове розуміння того, що відбувається в Україні. Я думаю, що це пов’язано з тим, що ми, як досить інтровертна нація, усе ще не навчилися активно говорити про себе. Тому на своїй посаді я бачу таким собі додатковим обов’язком розповідати, що відбувається в нас, також і в інформаційній сфері. Крім того, що я допомагатиму організації розвиватись і пояснюватиму не тільки питання гібридної інформаційної війни, а й суті конфлікту в Україні.

– Які ще завдання ставите перед собою?

– Моє головне завдання – підтримувати президента як голову організації. Можливо, мені доведеться більше комунікувати з офісом, оскільки пан Рікардо Корредор із Колумбії, а це далеко від Брюсселя, де основний офіс. Своє завдання також убачаю в пошуку практичних речей, які були б корисними локальним національним організаціям у сфері медіа, а не лише великим міжнародним учасникам, як IREX чи BBC Media Action. Окрім того, на мою думку, треба працювати в напрямі узагальнення аналітики, що є дуже важливим для нас як людей, які працюють у сфері медіарозвитку, – розуміти, як впливають медіа на аудиторію, як змінюється медіаспоживання. Адже для людей, які молодші за 25 років, інтернет уже є найголовнішим джерелом інформації, і це виклик. Також важливо, аби GFMD на глобальному рівні ініціював дискусії на такі теми, кого можна називати журналістом та чи включаємо ми сюди блогерів, наприклад.

Про (не)ефективність зовнішньої комунікації держави

– Які ваші висновки щодо того, чи знає щось журналістська спільнота у світі про проблеми українських медіа, ситуацію зі свободою слова чи безпекою журналістів?

– Я думаю, що основним джерелом інформації про Україну є індекси, зокрема, Індекс свободи слова Freedom House, Індекс сталості медіа IREX. Велика спільнота сконцентровано отримує інформацію з індексів, і тому ми казали, до речі, що було б добре мати індекс медіаграмотності.

– Було б дуже цікаво створити його, але ж питання критеріїв…

– Ну в тому-то й привабливість індексів. Індекс – це завжди поєднання багатьох критеріїв. Наприклад, в індексі сталості медіа понад сто критеріїв для оцінки.

– Чому я запитала з приводу обізнаності медійників із ситуацією в Україні: ми знаємо, що цього року з’являлися закордонні публікації, де ситуацію зі свободою слова в Україні змальовано дуже негативно, наприклад у The Economistчи Atlantic council, зокрема після вбивства Павла Шеремета, робили дуже спрощені висновки щодо тиску влади на ЗМІ. Наскільки вони мають вплив, за вашими спостереженнями?

– Ви знаєте, моя особиста думка, яка жодним чином не пов’язана з позицією НАМ або GFMD,  – офіційна Україна дуже підставляється, особливо в реакції на надзвичайні ситуації, пов’язані з медіа. Візьмімо дві найбільш резонансні події, хоча, звісно, їх порівнювати не можна. Убивство Павла Шеремета – це жахлива подія, яка вразила всіх, але багато хто з колег на форумі мені переповідав новини в стилі подачі російськими ЗМІ, що, мовляв, Павла Шеремета вбила українська влада. І я пояснювала багатьом, що українська влада, як мені здається, з огляду на всі репутаційні втрати, була найменш зацікавленою в цьому. Я думаю, що проблема полягає в тому, що комунікація розслідування не відбувається належно ні на національному, ні на міжнародному рівні. У міжнародній спільноті немає відчуття, що Українська держава занепокоєна з приводу того, що на її території вбили журналіста та що із цим щось треба робити. Існує нерозуміння важливості комунікації.

Друга ситуація, яку прокомунікували неправильно, – ситуація з «Інтером». Правильна позиція демократичної влади: знайдемо, хто це зробив і будемо притягувати його до відповідальності. Що почула наша й міжнародні аудиторії? Вони самі себе підпалили? Коли це каже людина, яка може називати себе радником міністра, котрий має забезпечити прозоре розслідування, то цілком можна подумати, що ніякого чесного розслідування не буде.

– Як, на вашу думку, тоді мала б відбуватися схема комунікації з боку держави?

– Точно не мало би бути певних заяв у Фейсбуку, дискусій, а повинна бути офіційна прес-конференція перших осіб, що відповідають за слідство, на якій повідомлено про наявні факти, про досудове слідство. Мало би бути чітко сказано, що ми будемо розглядати це питання в порядку, визначеному в законодавстві. Потім минув місяць, і знову звіт: ось такі речі зроблено, таких людей знайшли. Це нормальна комунікація, беземоційна з приводу ситуації, оскільки в правоохоронної системи немає емоцій.

А коли немає прозорої комунікації, то виникає багато запитань не тільки в нас із вами, а й у людей, які оцінюють ситуацію. Вони приїжджають збирати дані для тих самих індексів і потім роблять висновок: ні, тут свободи слова немає. Бо тут палять канали, а радник міністра одразу дає упереджену оцінку ситуації. І я не кажу, що це не міг бути самопідпал. Питання в тому, що ми з вами як громадяни можемо собі дозволити такі висловлювання, а правоохоронна система – ні.

Про що говорили в Джакарті: проблеми світових медіа

– Якщо говорити про ті проблеми, які обговорювали на форумі. Наскільки вони близькі Україні чи, навпаки, далекі від наших медійних реалій?

– Я думаю, усі проблеми нам близькі, просто ракурс, під яким ми стикаємося з ними, різний. Наприклад проблема безпеки. У нас, на щастя, немає ув’язнень журналістів через професійну діяльність, але в нас є території Східної України, і є сусід, який має нахабство ув’язнювати наших журналістів.

Вели мову про медіаграмотність. Цікаве було дослідження, яке презентувала CIMA (це великий аналітичний центр, який займається проблемами медіарозвитку). Вони аналізували, як розподіляють кошти на медіарозвиток. За їхніми даними, медіаграмотність не в топ пріоритетах донорів. А я вважаю, що саме медіаграмотність є основною відповіддю на гібридну війну, але виростити свідомого споживача інформації – це довгий процес.

Звісно, обговорювали нові технології й нову реальність, коли нові медіа відвойовують у традиційних право називатися джерелом інформації. Але цікаво те, що, наприклад, у Пакистані чи Єгипті вели мову про інше, там усе ж таки зберігає лідерство друкована преса. Вели мову про дослідження аудиторії й про те, яким чином оцінювати ефект розвитку медіа. Також ішлося про фінансову стабільність і незалежність медіа. На пострадянських країнах ми бачимо майже одну й ту саму картину, де найвпливовіші медіа не є бізнесом. Чи можна назвати бізнесом те, що не приносить прибутку? Але дотаційна модель існування медіа притаманна всьому пострадянському простору.

Також порушували тему олігархізації ЗМІ: вона відбулася, нині всі ведуть мову про те, що із цим робити. Ця проблема притаманна не лише пострадянським країнам, вона є й в Англії, Сполучених Штатах Америки й в Індії. Що із цим робити? Звісно, є прибічники радикальних кроків, які хотіли б побачити перезавантаження системи, але всі розуміють, що це малоймовірно. Для себе розумію, що, мабуть, це останнє десятиріччя, коли великі медіакорпорації все ж таки є основним джерелом новин, тому що в країнах, де швидше розвиваються технології, люди вже отримують інакше новини.

– На форумі, думаю, точно порушували тему мови ворожнечі: у якому контексті, проти яких груп її спрямовано?

– Розглядали цікавий кейс молодих активістів, які організували проект Get the Trolls Out! - рух проти антисемітизму в медіа, зокрема, почали займатись проблемами тролей у соцмережах. Ті механізми реакції на хейт спіч у соціальних мережах, які вони пропонували спочатку, було повністю переосмислено в ході проекту. Вони хотіли спершу активно реагувати на тролінг, наприклад, видавали звання «троль місяця», але потім зрозуміли, що в такий спосіб допомагали тролям розповсюджувати свої меседжі. Презентували ще цікавий проект організації Ethical journalism network, яка створила інфографіку для запобігання мови ворожнечі в журналістиці.

– Якщо ми заговорили про соціальні мережі, то хочу запитати вже не про форум, а про один із проектів НАМ, фестиваль «Кіномедіа»: що підштовхнуло вибрати цього року саме таку тему – «Безпека життєдіяльності в соцмережах»?

– Хоч асоціація більше працює з медіа, але колись давно ми собі поставили питання, якби ми робили щось у сфері медіаграмотності, то що б це було? І ми вибрали для себе вузьку цільову, – це студенти бакалаврату, яких ми хочемо стимулювати думати про те, що таке медіа, яким чином вони працюють, яку роль відіграють. За роки фестивалю ми порушували багато питань, минулого року була тема «Журналістика під час війни». І от коли говорили про цей рік, то я зауважила таку річ, що ми вже тепер маємо покоління, чиї сприйняття життя формує френдстрічка. А телебачення – то вже зовсім другорядне джерело. Я це бачу на прикладі свого молодшого брата, студента, який отримує новини із соцмереж і потім уже може шукати підтвердження або спростування інформації на сайтах.

– Як ви прогнозуєте, на які теми можуть бути роботи?

– Я думаю, буде багато робіт, які демонструватимуть алегорію інтернету як великого звалища… Можу сказати, що в цілому медіа в наших роботах сприймається досить скептично. Дуже важливим елементом цього року є те, що ми влітку провели анімаційну школу, і на основі робіт учасників школи буде створено десь до 20 мультиків, які зможуть використовувати вчителі в школах на уроках медіаграмотності.

Про завдання проекту «Полілог»

– Катерино, як стало відомо, НАМ створила медіаплатформу «Полілог» про переселенців, яка поєднує сайт, соціальні мережі й ток-шоу, вихід якого заплановано з кінця жовтня в ефірі «5-го каналу». Ось про ток-шоу хотілось би більше дізнатись. Чим воно відрізнятиметься від тих ток-шоу, які зараз є на телебаченні?

– Я б дуже хотіла, і ми прагнемо цього, щоб воно було гостре, однак не жовте. Ми хочемо вести мову про реальні проблеми більше як півтора мільйона людей, які нині опинилися в статусі тимчасового внутрішнього переміщення. Багато хто з них мріє про можливість повернутися туди, де жили. Будемо вести мову і про проблеми працевлаштування, і про побутові конфлікти, пов’язані зі стереотипним сприйняттям переселенців. Завдання проекту – щоб ми нарешті перестали лише говорити про єдину Україну, а й відчули те, що це наші люди. Чим воно буде відрізнятися? Сподіваюся, що воно буде менше апелювати до бажання розважитись, а більше – до бажання подумати. Я поважаю колег, які роблять ток-шоу, але все ж таки чомусь у нас соціальні ток-шоу часто є формою розваги: подивитись, як там хто чубиться. Я вірю, що в «Полілозі» так не буде, і гарантом цього є те, що команда проекту – це внутрішньо переміщені особи.

– Я так розумію, це було одним із завдань проекту – залучити журналістів, які самі є переселенцями?

– Ну це найперше завдання проекту. Адже насправді він починався так: ми зібрали членів НАМу, директорів компаній, які колись мовили на сході країни, і запитали: «Якби ви мали гроші, то що б ви зробили, як допомогли в цій ситуації?» Вони сказали дві речі: «Ми б зробили онлайн-майданчик для того, щоб переселенці могли б усе ж таки комунікувати, знаходити одне одного, тобто зав’язали всі канали комунікації переселенців в одному місці». І друге – це ток-шоу, тому що суспільство починає обростати негативними стереотипами стосовно переселенців, що це, мовляв, «дармоїди», які не люблять Україну, а зайняли місця в дитсадках і школах тощо.

– Яка буде тривалість ток-шоу?

– Ми цього року робимо 10 програм. Потім робимо перерву на новорічні канікули. Сподіваємося, що наступного року нам вистачить ресурсів, і ми знову почнемо працювати.

– А хто буде ведучим?

– Поки що не можу про це офіційно оголосити.

Про діяльність Національної ради

– Як ви сприйняли те, що вас не включили до складу Громадської ради при Національній раді телебачення й радіомовлення?

– Якщо чесно, то я здивувалась. Але з огляду на те, з ким мене не включили разом, я зрозуміла, що, мабуть, нині просто інше бачення діяльності ГР. Насправді я не вважаю, що Громадська рада має бути органом надання контентних експертиз Національній раді. Я взагалі вважаю, що прагнення до більш активного регулювання контенту може зіграти дуже погану річ із регулятором. Єдиною відповіддю на ті виклики, які зараз перед нами стоять, є співрегулювання. Щоб Нацрада не перетворилась на «Комісію з моралі-2» й не цензурувала, потрібно, щоб обидві сторони – і регулятор як представник суспільства, і індустрія визначали експертів, яким довіряють і перші, і другі. І делегували їм визначати, чи є, наприклад, у фільмах чи програмах розпалення міжнаціональної ворожнечі, чи ні. Чи є там пропаганда комунізму, чи немає. Потрібно продовжити процес із етичним кодексом, який розпочала Катерина Котенко, обговорити механізм добору експертів. Після цього разом із ними допрацювати кодекс, виробити правила.

Я думаю, якщо Національній раді нададуть право оцінювати контент, вона захлинеться в кількості позовів. Адже оцінка контенту – дуже суб’єктивна річ. Те, що для когось аморально, іншій людині може видаватися нормальним. Звісно, у нас нині є виклики – гібридна війна та популізм деяких парламентарів, які постійно вимагають, щоб регулятор щось закрив чи заборонив. Я думаю, що з огляду на те, яким чином сьогодні сформовано громадську раду, вона буде більше реагувати саме на питання, пов’язані з інформаційною війною.

– Чи лишаєтесь ви радницею голови Нацради Юрія Артеменка?

– Так, у цьому нічого не змінилося. Питання, у яких я намагаюсь допомагати, це передусім питання цифрового мовлення. Тому що насправді неймовірна кількість рішень, яку було ухвалено за попереднього складу Нацради, створила для нас патову ситуацію, у якій тільки Європейський суд чи кримінальна справа може зрушити з місця і монополію, яка існує на ринку, і питання щодо каналу «112». Я нічого не маю проти каналу «112», але частоти, на яких вони працюють у цифровій мережі, – це частоти регіональних компаній. У нас більше як 60 компаній без ліцензій. А це не чесно. І ніяк по-іншому я цю ситуацію не оцінюю, і, зрештою, я не приховую того, що ми з Юрієм Анатолійовичем радимось із цього приводу, оскільки я виступаю за нормальне й ефективне закінчення цифрової реформи. У цифрової реформи фактично два завдання: розширити можливості глядача й не вбити ринок телерадіомовлення.

Також у нас залишається кілька проектів асоціації з Національною радою, які пов’язані з підвищенням прозорості регулятора. Ми закінчуємо створення нової версії сайту Національної ради, який дасть змогу в онлайні запитувати публічну інформацію. Я взагалі останні кілька років є адептом автоматизації для державних органів, тому що автоматизація підвищує прозорість і підзвітність. Також ми продовжуємо роботу з автоматизації процесу прийняття, обробки документів на отримання, подовження й внесення змін ліцензії. Третій етап, яким ми ще не займаємось, але думаю, що він дуже важливий, – це оптимізація моніторингу. Бо що менше людей задіяно в процесі, то менше людей може вплинути на зміст документів, які розглядають, а відтак – менше ризиків корупції в цьому процесі.

– Як ви оцінюєте свої шанси на проходження в Нацраду?

– Не дуже високо. Я чудово розумію, що відбулась така ситуація, коли фракції не встигли подати своїх кандидатів...

– Ви гадаєте, що вони не подали кандидатів через те, що не встигли?

– Я не була на комітеті, але з огляду на те, як тривала дискусія, то звучали питання, чи можна донести кандидатури. Фактично нас залишились двоє: я та пан Глущенко. Я думаю, що результативного голосування не буде.

– Ви не ведете переговори з фракціями?

– Ні. Я не веду переговори. Я радилася із цього приводу лише з правлінням асоціації, яке мене висувало в Нацраду. Я не розглядаю членство в Національній раді як перехід на якусь нову роботу на довгий час. Це максимум п’ятирічний проект. Я думаю, що як член команди тієї, яка зараз у Національній раді є, я б зі своїх пріоритетів визначила побудову механізму стратегічного планування в Національній раді. Національна рада має стати органом, який задає певний дискурс галузі, тому що ми працюємо в галузі, яка не знає, ні які технології завтра будуть розвиватись, ні які пріоритети в контенті. Ми лише відповідаємо на сьогоденні виклики. Для того щоб галузь спокійно функціонувала, вона має бачити принаймні трирічну перспективу: куди ми йдемо? Національна рада повинна мати механізм постійного моніторингу ситуації з великої кількості джерел, як, скажімо, з динаміки зростання видаткової частини й прибуткової частини тощо.

Я бачу, яка велика кількість викликів у Національній раді щодо прозорості власності. Не хочу критикувати колег, але в нас так виходить, що спочатку ухвалюємо закони, а потім виявляється, що щось працює не так, як треба. Насправді на Національну раду поклали величезний тягар, який ні інфраструктурно, ні з точки зору людських ресурсів, ні з точки зору часу дуже важко виконати. Тому що не треба просто зібрати інформацію, а треба перевірити, проконтролювати. Я думаю, що закон про прозорість медіавласності треба коригувати саме в частині перевірки. Ну от, наприклад, немає бажання у власника розкривати всіх своїх позашлюбних дітей, то ви його ніколи й не змусите це зробити.  

– Якщо вести мову про роботу Нацради у сфері захисту дітей від шкідливого для них контенту, то як ви оцінюєте нову систему позначок?

– Цю систему схвалили загальні збори НАМ. Мабуть, це той рідкісний випадок, коли всі погодились виконувати правила, розроблені робочою групою в Національній раді. Проте, я думаю, що система позначок й інших засобів захисту дітей може бути досконалішою.

– Система позначок, яку розробляв попередній склад Нацради в рамках проекту Ради Європи, була значно детальнішою.

– Так, звісно, але, як то кажуть, step by step. Я думаю, що коли відбудеться історія зі співрегулюванням, то там потрібно детальніше говорити про захист дітей. Ми знаємо, чому почалася ця дискусія, і, я так думаю, що індустрія на всіх рівнях усвідомлює потребу виробити дієві стандарти в цьому питанні.

– Як ви вважаєте, чи потрібно маркувати телепрограми?

– З програмами досить складно. Мені подобається практика «Дискавері», коли перед програмою просто вказують, що в цій програмі ви можете побачити такі-то сцени. Ці попередження показують після кожної рекламної паузи, і вони дійсно інформативні. А позначки без великої інформаційної кампанії все одно не є дієвим механізмом. У системі Kijkwijzer, яку тоді хотіли адаптувати, якраз було враховано ролики-пояснення для батьків.

Є ще питання стосовно новин, адже маркувати їх складно. Ми спеціально вивчали Parents Television Council – сайт асоціації батьків, і там один із розділів – це поради батькам про те, як потрібно разом із дітьми дивитись новини. Тому що новини викликають більший стрес у дітей, ніж багато інших програм. Бо, на відміну від фільму, після перегляду новин батьки не можуть сказати дитині, що тут усе несправжнє. Я думаю, що наступний крок – це, можливо, інвестиції в освіту батьків щодо того, яким чином вибудувати взаємодію вашої дитини з телевізором. Це теж медіаграмотність, у цьому разі – батьків. 

Фото Олексія Темченка