Два роки минуло від початку Революції гідності, що завершилася звільненням України від режиму Януковича. Але от же парадокс: що далі відходять у минуле часи президентства «проффесора» (й що більше стираються з пам'яті подробиці тих часів), то більше в українських ЗМІ — демократичних, проєвропейських! — набирають обертів дивні тенденції. Не дуже характерні, взагалі-то, для демократичних країн, де панує право.

Якщо майбутні дослідники вивчатимуть історію України за публікаціями в ЗМІ — в тих самих, демократичних та європейських, — вони можуть дійти вельми неочікуваного для нас, сьогоднішніх, висновку: Янукович та його поплічники порівняно з нинішньою владою були просто тобі янголи з крильцями. Бо надто вже часто саме така картина вимальовується з тих ЗМІ. Принаймні, критика Януковича та його кліки була незрівнянно стриманішою, в ній було незрівнянно більше аргументів, тоді як сьогодні — здебільшого самі лише епітети з метафорами. Журналістські розслідування, що стали нині дуже популярними? В тому й біда, що чимало з них, на жаль, або видаються некваліфікованими, бо містять самі лише припущення замість доказів (а незрідка й припущення під виглядом доказів) — або ж спонукають підозрювати, що за ними стоять чиїсь аж ніяк не альтруїстичні інтереси.

Тарута в останній інстанції

Інтерв'ю з народним депутатом Сергієм Тарутою. Заголовок — гучніше не буває: «Порошенко був найбільш неефективним міністром економіки за всю історію». Найперше, що хочеться спитати, побачивши цей заголовок: за всю історію людства? А чи лише України? Бо подібні оцінки — «найгірший» і «за всю історію» — найчастіше є надто огульними, щоб бути справедливими, й більше нагадують упередження, ніж висновки аналізу.

Чи був Порошенко-міністр ефективним? Чесно кажучи, в цій своїй іпостасі він просто не запам'ятався. Ані злетами, ані провалами. Не запам'ятався так само, як і більшість міністрів економіки «за всю історію». Мова про інше: в некороткому інтерв'ю Тарута сказав багато чого — й багато чого слушного. Але в заголовок винесли саме цей його пасаж. Так, він «чіпляє». Так, він є гачком, на який зловляться чимало читачів, зокрема й тих, яких у політиці цікавлять самі лише плітки. Але чи пасує такий підхід не розважальній, не світськохронікальній, а серйозній аналітичній журналістиці?

Бо, побачивши такий заголовок, багато хто не піддаватиме його сумнівам. Адже за дужками опинилися дуже важливі обставини. Та обставина, що Тарута не є безстороннім експертом — точніше, навіть так: не є ані безстороннім, ані експертом, а є зацікавленою (й вельми зацікавленою) особою. Та обставина, що повноваження міністра економіки — та й будь-якого — за президентства Януковича були аж ніяк не безмежними, й що основи, стратегію й тактику економічної політики виробляв зовсім не він. Та обставина, що взагалі не дуже зрозуміло, якою була мета Януковича в економічній сфері, й чи виходила ця мета поза межі його особистих майнових інтересів. Тобто, якими критеріями можна було вимірювати ефективність діяльності міністра економіки в уряді Азарова, й у чому та ефективність мала (й могла) полягати — можна подумати, влада Януковича взагалі була ефективною, тільки от із Порошенком їй не пощастило. Як на мою думку, перш ніж міркувати про ефективність, бажано було би пояснити природу самого факту роботи Петра Порошенка в уряді Миколи Азарова — адже цікаво, чи не правда, якими були підстави їхньої співпраці?

Кличко й Мексика

Першої ж п'ятниці після першого туру місцевих виборів учасники ток-шоу Євгенія Кисельова «Чорне дзеркало» обурювалися: Віталій Кличко, замість прийти на ефір, узяв і полетів до Мексики! Зневажив аудиторію! Кинув місто напризволяще, йому до Києва байдуже! Й далі пішли логічні побудови про адмінресурс, утиски свободи тощо. Чітко й недвозначно так ніхто цього й не заперечив.

Гаразд, Кличко відлетів до Мексики. Але був вечір п'ятниці, попереду були два вихідних дні. Міський голова столиці не перебуває під підпискою про невиїзд, хіба ж не так? І жоден закон не зобов'язує його перебувати в Києві безвиїзно. Надзвичайних ситуацій у столиці, нібито, теж не було — й за час відсутності Кличка не сталося. То в чому, власне, проблема?

А чи, може, існує закон, який зобов'язує Віталія Кличка неодмінно бути присутнім в ефірі приватного ток-шоу на приватному телеканалі? Може, він мусить це робити за вироком суду? Теж ні: приходити на ефіри Кисельова ніхто, окрім самого Кисельова, не зобов'язаний. Прийшов — добре, не прийшов — ну то й не прийшов. Розгледіти в цьому якийсь етичний — а чи неетичний — момент теж дуже складно: зрештою, ток-шоу Кисельова — не альфа й не омега передвиборчої інформації.

«Народ бідує, а мер по мексиках катається»? Віталій Кличко — людина не бідна, про це було добре відомо задовго до того, як він став київським міським головою. Й звідки походять його статки, теж давно й дуже добре відомо: жодної корупційної складової в них ніхто дотепер не довів. Доказів, та й навіть припущень, що Кличко полетів до Мексики не власним коштом, ніхто не висловив. То знову: в чому проблема? Що дозволяє собі витратні речі? Але чи не помічаємо ми, як до нашої свідомості тихцем, але дуже наполегливо заповзає більшовизм? Коли багатство, та й просто заможність, стають у нашій уяві злочином, а бідність і злиденність — доброчином? Безвідносно до джерел та походження того багатства?

Порошенко й список «Форбс»

Інше ток-шоу на іншому каналі: «За останні два роки доходи всіх олігархів знизилися й тільки доходи Порошенка зросли». І знову — жодного чіткого заперечення. Та ні, хай навіть не заперечення — просто звичайних роздумів. По-перше, чи є українська версія «Форбса» таким уже беззаперечним джерелом? По-друге, чи й справді доходи всіх, за винятком Порошенка, найбагатших людей упали — а чи просто ще більше перейшли в тінь? Адже частина країни перебуває у стані «невідомо, що там відбувається», коли не лише проконтролювати, а й просто відстежити економічну активність на тих територіях неможливо! Так, «Форбс» заявляє, що бере до уваги не лише офіційні дані, але наскільки в даному разі вони є повними? Зрештою, «всі, окрім Порошенка» — це точне визначення, а чи образне? Бо якщо знайдеться ще хтось бодай один, чиї доходи так само зросли, — вся теорія одразу летить під три чорти.

Поставмо одне відсторонене — не саме щодо Порошенка — запитання: чи завжди й неодмінно зростання доходів свідчить про корупційні дії та зловживання? Чесна відповідь може бути одною-єдиною: в кожному окремому разі це треба реально досліджувати, апріорі відповісти неможливо.

Петро Порошенко не має у власності вугільних шахт, які могли б опинитися на окупованій території. Не має він металургійних та коксохімічних заводів, що залежать від сировини з окупованих територій. А, скажімо, Рінат Ахметов та Ігор Коломойський такі активи мають. Чи має Петро Порошенко взагалі бізнес у Донбасі та Криму — і якщо навіть має, наскільки його частка є вагомою в загальному обсязі? А оце вже треба окремо вивчати — принаймні, в ефірі ток-шоу цього не пролунало.

А якою мірою бізнес Порошенка пов'язаний із Росією й залежить від російського ринку та російських контрагентів? Бізнес багатьох «найбагатших людей» не те що пов'язаний, а часто-густо нерозривно інтегрований до російського — й саме через цю обставину спостерігається його занепад. Із іншого боку, якою мірою пов'язуваний із президентом бізнес зумів переорієнтуватися на позапострадянські ринки — і якою мірою бізнес інших «найбагатших людей» зумів зробити те саме?

Без ретельного вивчення всіх цих аспектів неможливо робити жодних висновків. Та й узагалі: чи можна проголошувати твердження з негативним відтінком, не розібравшись у природі та характері явищ, які використовуєш як нібито докази? Чи це не є той самий типовий більшовизм?

Гройсман та «Укрпошта»

В Україні спалахнув новий нібито корупційний скандал. Але спробуймо спитати себе: в чому конкретно й кого конкретно звинувачено? Відповісти на нього за матеріалами більшості публікацій зовсім не просто: «Щось там таке робиться не те» — оце буде й уся відповідь.

Візьмімо матеріал із профільного інтернет-видання. Фактів, складу злочину в ньому — рівно нуль. Є констатація нібито неефективності діяльності підприємства — втім, неаргументована й не підтверджена цифрами, та й неефективність — це лише неефективність і далеко не завжди свідчення корупції. Ще є констатація корупційних можливостей — вони є на будь-якому державному підприємстві, та й узагалі: де є щонайменше двоє людей і є гроші — там завжди є корупційні можливості.

«Укрпошта, що торгує церковними календарями, дешевими детективами кишенькового формату і туалетним папером» — оце й є поле діяльності «Укрпошти», її призначення? «Найбільший оператор поштового зв’язку в країні, чия виручка в 2014 році склала 3,7 млрд грн. Особливу цінність має мережа листонош, адже під час виборчих кампаній вони часто стають частиною системи зі скупки голосів» — то хто скуповував голоси, де й коли? Порівняймо два пасажі з одного абзацу: «Ігор Ткачук — людина без економічної освіти і серйозного управлінського досвіду в бізнесі» та «Ткачук — сам вінничанин і мав спільні справи з Гройсманом ще в ту пору, коли обидва були бізнесменами». Ткачук був бізнесменом, але несерйозним, і досвіду не має — так?

Так, матеріал змальовує два аспекти діяльності «Укрпошти» — здавання в оренду приміщень та наймання продавців, що працюють на комісійних засадах. Так, вони можуть бути індикаторами того, що на підприємстві може існувати подвійна бухгалтерія. Індикаторами зони корупційного ризику. Але й не більше — от саме тут і полягає поле для розслідування. Бо з таким самим успіхом можна казати: в університеті студенти складають іспити, а викладачі їх приймають — от вона, корупція! Насправді ж за іспити можуть брати хабарі, а можуть і не брати. Точнісінько так само й тут.

Розчулило ж те, що інший матеріал цього ж видання з більш ніж наполовину ідентичним текстом у своїх звинуваченнях посилається на колишнього очільника «Укрпошти» часів Януковича — от же хто вже точно був взірцем боротьби з корупцією, чи не так?

Підкреслю: я жодним чином не маю наміру стверджувати, що корупції в «Укрпошті» немає й що «вінницька група» на чолі з головою Верховної Ради — це лише продукт штучної демонізації, а не й справді щось на кшталт «нових донецьких». Не маю наміру стверджувати, бо не знаю — як не знав дотепер, так само не знаю після прочитання численних «розслідувальних» публікацій. Бо підстав для будь-яких висновків вони насправді не дають.              

Статки й доходи

Увечері 21 листопада, проходячи майданом Незалежності, я особисто чув, як оратор гнівно таврував владу. Окрім звичних «продали Україну» (про Януковича, до речі, так не казали, та й надто вже безпосередні асоціації виникають із традиційними камланнями російських шовіністів: «Продали Росіюшку!»), пролунало: «Народ животіє, а Порошенко став багатшим у сім разів!»

Фантастична цифра, втім, не здивувала: в тому або іншому вигляді вона давно вже гуляє нашими ЗМІ. А почалося все з того, що ще на початку нинішнього року в медіа з'явилася інформація: доходи Петра Порошенка за 2014 рік збільшилися в сім разів. Зверніть увагу: доходи!

А далі, якщо не помиляюся, знову в телеефірі хтось із колишніх регіоналів зробив невеличкий фокус — підмінив слово «доходи» словом «статки». Нібито й непомітно, а зміст змінився до невпізнанності. Й різними ЗМІ покотилася хвиля: вже буцімто статки Порошенка (тобто загальна кількість його майна) протягом року збільшилися в сім разів. Й от же дивно: в нас не бракує людей, що за першої-ліпшої нагоди беруться захищати державну мову. А виловити підміну понять, неочевидну для тих, хто володіє українською не надто добре, захисники мови так і не спромоглися. Тож у суспільну свідомість дедалі сильніше й сильніше вбивали оце міфічне семикратне зростання президентських статків. Аж до того, що й найавторитетніші ЗМІ мало не на автопілоті почали вести мову про зростання статків, а не доходів.

Й тут ніхто не міг зарадити ситуації, окрім самого Порошенка. Але він робити того не поспішав — тоді як що більше часу спливало, то важче ставало виправити становище. Далі більше: під час прес-конференції, присвяченої річниці перебування Петра Порошенка на президентські посаді, Президента запитали про семикратне зростання його статків — саме статків. Але й Президент нічого не помітив і повів мову про доходи — розповів, що йдеться про доходи, отримані на початку 2014 року, до його обрання. Після того, боюся, ситуацію стало вже не виправити.

Але річ от у чім: якби ЗМІ не були готові самі й не підготували суспільство до огульних гучних звинувачень, підміну понять уже точно хтось помітив би. Нині ж робити це — немов плисти проти течії, наражаючись у найкращому разі на нерозуміння, а то й на відвертий осуд.

Презумпція винуватості

І це вже в українській історії не вперше. Після Помаранчевої революції було те саме: щойно ЗМІ відчули свободу, щойно переконалися, що критикувати владу можна безпечно — одразу ж критика, причому критика огульна, перетворилася на моду, на мейнстрим і дуже швидко на цілеспрямоване нищення влади. Одна з причин полягає в тому, що справді незалежних ЗМІ в Україні практично не існує, більшість із-поміж них ангажовані тією або іншою політичною силою. А за умов демократії, коли влада не консолідована, а за опозиційну діяльність не переслідують, чимало хто з політиків у такий спосіб ловить собі зиск. Політичним силам залишалося тільки створювати відповідні інформаційні приводи. Ще вельми свіжий у пам'яті приклад — конфлікт між народними депутатами Кужель і Тетеруком: тільки-но почали з'являтися факти, що свідчать про неоднозначну роль самої Кужель, як вона забрала свою заяву й звинувачення повисло в повітрі — його тепер нема як ані підтвердити, ані спростувати.

Серед інших причин — і таблоїдні традиції наших ЗМІ, їхня гонитва за сенсаціями. І простежуваний багато в чому пріоритет ефектності над ефективністю, коли гучні викриття або псевдовикриття є важливішими за їхні віддалені наслідки. І спокуса для ЗМІ виставляти себе жертвами влади — саме на цьому, наприклад, зробив свою тепер уже політичну кар'єру колишній головний редактор Олег Ляшко. І непрофесіоналізм, коли чимало хто в журналістському середовищі й справді вірить у можливість миттєвого визволення Криму й Донбасу, миттєвого подолання корупції, миттєвого покращення економічної ситуації — а якщо цього не відбувається, то «ганьба, зрада».

У такий спосіб між владою та медіа вимуровується стіна. Біда від якої полягає в тому, що предметна і справедлива критика губиться серед обвинувачувального пустослів'я, тоне в його морі. Її, справедливу й аргументовану критику, вже не виловити, й влада починає упереджено ставитися до будь-якої критики й будь-яких викриттів. Просто не звертає на них уваги. Зворотній зв'язок між суспільством та владою остаточно переривається; і політикум, і медіасфера кожен окремо перетворюються на «річ у собі», на «мистецтво задля мистецтва». А потім на зміну хай навіть недолугим демократам до влади приходять януковичі, починають утискати ЗМІ — а ті, своєю чергою, акумулюють кривди й образи, щоб за першої-ліпшої нагоди вихлюпнути їх на демократичну владу, яка прийде після повалення януковичів. Коло замикається.

Ще раз наголошу: я не маю на меті когось виправдовувати. Нинішню владу, зокрема й Президента, є багато за що критикувати й багато в чому підозрювати. І якщо вже Порошенкові не вдається продати свій бізнес (а його ж ніхто не тягнув за язика пообіцяти його продати!), то він і саме він мав би тримати це питання в полі суспільної уваги — бо інакше не надто красиво виглядає. От тільки підозри — вони підозри й є, вони не докази. Й коли ЗМІ сіють голослівні підозри та звинувачення, коли всі підозрюють усіх без жодних перспектив отримати замість підозр аргументовані звинувачення або виправдання, коли будь-кого можна просто й легко взяти й звинуватити будь у чому, корупцію та зловживання цим не побороти. Хоча б із того погляду, що аудиторія втомлюється, а звинувачення знецінюються.