MediaSapiens провів опитування медійників, які отримавши повістку чи добровільно приєдналися до лав Збройних сил або Національної гвардії й припинили бути незалежними спостерігачами. Ми запитали, чи пропонували їм служити в прес-службі Міноборони, до яких ЗМІ солдати мають доступ і що робити з інформаційним голодом на прифронтових територіях. У першій частині опитування думками поділилися Віктор Коваленко та Максим Мединський, у другій — Олександр Візгін та Віктор Ожогін.

У сьогоднішньому тексті — відповіді Володимира Москаленка (запорізька газета «Миг»), Євгена Цариценка («Укрінформ») та Романа Вінтоніва (телеведучий, відомий під псевдонімом Майкл Щур).

Володимир Москаленко

Запорізький журналіст, оглядач газети «Миг» Володимир Москаленко служив в армії рік: із вересня 2014-го по вересень цього року, більшість часу — в секторі С зони АТО. Службу проходив у першому батальйоні територіальної оборони «Волинь», згодом переформатованому на перший окремий мотопіхотний батальйон. У липні журналіст давав інтерв’ю MediaSapiens. Зізнається, що з війни жодних матеріалів не готував, оскільки був зайнятий виключно виконанням бойових завдань, тож тільки давав українським медіа коментарі.

Відеорепортер інформаційного агентства «Укрінформ» Євген Цариценкотакож прослужив рік — із вересня 2014-го по вересень 2015-го. Служив у першому оперативному батальйоні швидкого реагування Національної гвардії. Євген розповів, що хотів іти захищати батьківщину без камери, однак не вийшло — все одно знімав і відео, й фото, часом навіть оперативно повідомляв новини рідному «Укрінформу». А тепер, після повернення до мирного життя й роботи, він монтує документальний фільм із кадрів, відзнятих у зоні АТО.

Тележурналіст Роман Вінтонів уже понад два роки відомий глядачам під іменем вигаданого героя — канадця українського походження Майкла Щура, який спершу вів шоу «АЄОА», а потім «Утеодин». У липні стало відомо, що Роману прийшла повістка. Це спричинило палкі дискусії в медіасередовищі: чи варто журналісту йти воювати, чи він зі своїми гостросатиричними сюжетами потрібніший у Києві. В липні Роман вирушив до 169-го навчального центру Сухопутних військ у селищі Десна Чернігівської області, де потрапив до навчальної роти розвідки. Його навчання триває й досі. Після звістки про мобілізацію Романа Вінтоніва Міністерство інформаційної політики заявляло, що залучить його до проекту Embedded Journalism. Роман майже щодня розповідає про армійські будні на сторінці Майкла Щура у Facebook, публікує фото. Його дописи набирають по кілька тисяч лайків та репостів, а коментарі часом залишають відомі українці. Досі Роман Вінтонів не був на фронті, проте незабаром його навчання має закінчитися — зараз він складає іспити.

Наші запитання до співрозмовників:

1. Чому ви пішли воювати? Добровільно чи були мобілізовані? Чи обирали між прес-службою Міноборони й іншими (бойовими) підрозділами? В якій ролі, на вашу думку, журналіст в армії може бути кориснішим: як солдат чи прес-офіцер?

2. Деякі регіональні журналісти заявляли про погрози мобілізацією. Ви чули про такі випадки?

3. Що думаєте про роботу прес-служби Міноборони? Наскільки коректно й достовірно вона повідомляє про ситуацію на фронті? Як оцінюєте її співпрацю з журналістами, що приїжджають висвітлювати війну?

4. Які джерела інформації мав ваш підрозділ? Чи відчувався інформаційний голод?

5.Чи вільно солдати користуються інтернетом? Де саме читають новини, в яких ЗМІ? Чи потрапляє до вас друкована преса? Які саме видання? Чи є там, де ви перебували, сигнал радіостанцій, і яких саме? А ТБ? Міністерство інформаційної політики неодноразово заявляло, що встановлює передавачі для поширення сигналу українських каналів на прифронтову територію та частину окупованого терористами Донбасу.

6. Чи потрібно, на ваш погляд, створювати нові армійські газети, видання для цивільного населення в прифронтовій зоні?

Володимир Москаленко:

1. Пішов, бо треба захищати батьківщину, які тут можуть бути ще варіанти? Пішов добровільно. Служба в прес-службі Міноборони не розглядалася навіть теоретично, оскільки «влаштування» в цю структуру тривало б, мабуть і досі. Все було просто й буденно — прийшов у військкомат 15 серпня, 20-го вже був відправлений до навчального центру відповідно до заявок Міноборони.

Журналістів значно більше, ніж потребує Міноборони. Тому для мене відповідь очевидна — потрібні солдати.

2. По-моєму, це не випадки, а вигадки. Мобілізація — захист батьківщини. Що тут загрозливого?

3. В цілому коректно. Не всі бойові епізоди потрапляють у зведення, це природно. Тому комусь може видатися, що чогось прес-служба недоговорює. Але скажу вам по секрету, що прес-служби військових відомств існують не тільки для інформації. А й для дезінформації. Оскільки з їхніми матеріалами знайомляться не тільки хороші люди (усміхається).

З прикладами співпраці я особисто не знайомий. Щоправда, через наш блокпост якось проїжджали колеги з France Press. Але вони їхали на сторону, контрольовану терористами. Ми їх пропустили, бо толерантні (усміхається). Що французи розповідали у своїх репортажах потім — не знаю.

Наш комбат якось не пустив до нас на першу лінію знімальну групу ICTV, бо там було гаряче. Колеги з «Громадського» приїжджали, але то був період відносного припинення вогню. Тож проблем не виникло.

4. Жодного інформаційного голоду не було, якийсь час мали можливість дивитися ТБ. Але в основному мобільний інтернет задовольняє всі потреби.

5. Спеціально не досліджував пріоритетів серед інтернет-видань. Але в основному «Цензор.нет», як найбільш оперативний щодо ситуації на сході.

Друкована преса теж до нас потрапляла. Армійські видання, «Урядовий кур'єр», «Голос України». З волонтерами й поштою приходили також регіональні видання. В нашому випадку — волинські та запорізькі.

FM-станції в період моєї служби в наявності були тільки сепарські. Слухали їх вряди-годи. В основному в якості гумористичних програм. На момент мого перебування в зоні АТО українські канали приймати було важко. Така вже специфіка першої лінії. Там не до телевізорів. Зараз, можливо, ситуація змінилася.

6. Звісно, потрібні. Потрібен весь спектр ЗМІ.

Євген Цариценко:

1. Як доброволець. Причина — агресія Російської Федерації, ще починаючи з подій у Криму. Я взяв військовий квиток, пішов у районний військкомат, запропонував свої послуги. Мені було байдуже, чи це буде Нацгвардія, чи добровольчий батальйон, чи ЗСУ. Тоді була рознарядка з Нацгвардії — там вдруге вирішили створити собі танковий батальйон. Тож потрапив туди. В прес-службу мене не запрошували, я цього й не прагнув. Були ситуації, коли передавав новини для «Укрінформу». Наприклад, у Маріуполі, коли стріляли по мікрорайону, наше агентство першим дало цю новину — через три хвилини. Я був зовсім поруч. Стріляли, взагалі-то, по нас, але ракети здуло вітром на житловий масив, тож я випадково став свідком подій.

Жалкую, що не мав технічної можливості на передовій знімати відео, брати коментарі. Там дуже багато цікавого матеріалу. Яскравих особистостей, які пліч-о-пліч із тобою воюють. Безліч моментів, які слід було б доносити до аудиторії.

У цілому ж там ти мусиш або воювати, або знімати. Я насамперед воював. У бійців-піхотинців була можливість фільмувати щось, вони не керували технікою. Я ж за військовою спеціальністю механік-водій, постійно перебував у танку, брав участь у боях, тож у мене майже не було можливості. На щастя, волонтери Вишгородської самооборони на моє прохання привезли екшн-камеру. Нам вдалося відзняти трохи відео з боїв під Широкиним, яке ввійде в мій документальний фільм.

2. Ні, не чув.

3. Співпрацю з журналістами оцінюю негативно. Ми деякий час базувалися на виїзді з Маріуполя в бік Широкина. До нас приїжджало дуже багато журналістів. Й усі вони не мали дозволу на зйомку або акредитації. Мене особисто це дратувало. Те, чого не можна знімати, за великим рахунком, і не потрібна. А дещо обов’язково треба зняти, й воно якраз-таки ніякої військової таємниці не становить.

Я бачив і випадки, коли прес-служба казала неправду. Йдеться про події в Маріуполі, Широкиному, коли заявляли, що втрати невеликі, в нас на очах постійно з передка приїжджали машини з пораненими, їх у нас же на блокпостах вантажили у швидкі й везли у шпиталь. Поранений і в нашому екіпажі був, а мене тоді контузило. Та й в інший день, коли поранили мого навідника, прес-служба звітувала, що втрат і поранених немає.

4. Інформаційний голод був на передовій. Були чутки, що якийсь населений пункт здали або не здали. Там абсолютно не розумієш, що відбувається. Тож потреба в інформації про військові дії була, а про те, що відбувається в державі, — ні. Там на передовій насправді інші пріоритети — зберегти життя своє та екіпажу, а також ефективно попрацювати.

5. Стоячи на блокпостах, ми могли користуватися інтернетом у смартфонах. У Маріуполі був нормальний зв'язок. А де проходили бої, то мусили працювати навіть без можливості спілкування зі штабом, який керував військовою операцією, бо в нас не було захищеної лінії зв’язку. Ми працювали під французьке радіо, під будь-що, але не під команди зі штабу. Телефонний зв'язок у місцях, де ведуться бої, також був відсутній.

У мене був випадок, коли я не відключив позиціонування в телефоні й виклав фото з координатами. До мене приїхали хлопці з особового відділу і сказали, що розуміють, що я журналіст, але треба видалити цю фотографію або розмістити без позиціонування. Тож я зрозумів, що служби працюють ефективно.

Щодо того, які ЗМІ ми читали. Особисто я — «Укрінформ». І всі мої хлопці тепер теж. Бо я там уже довго працюю і знаю нашу кухню ізсередини. Наші журналісти не подають інформації, якщо двічі-тричі її не перевірили. Тому я їм довіряю. Знаю, що бійці також читають сайт ukr.net, де є збірка новин із різних видань. Основну ж інформацію хлопці отримували з соціальних мереж.

Телевізор у нас був у Маріуполі, з радіо теж не було проблем. Преса не потрапляла до нас. На мою думку, вона не потрібна.

На передовій на це немає часу взагалі. У мене, принаймні, не було. Ми день відпрацюємо й падаємо без задніх ніг. Це дуже важка робота, яка тебе повністю виснажує.

6. Не думаю, що там комусь дуже потрібна армійська преса. Уявіть собі ранок. Ми були у приміщенні піонерського табору «Маяк» у Широкиному. Звідти три кугуари (бронемашини. — Ред) виїжджають із групою зачистки в сам населений пункт,  розташований у низині й огорнутий туманом. Згори машини ти не бачиш, але чуєш, як працює двигун. Потім він глохне. Дві-три хвилини триває затримка, потім чуєш крик із туману: «Слава Україні!», а група зачистки — людей так п'ятдесят, відповідає: «Героям слава!».

Там усі без винятку хлопці заряджені патріотизмом. По двоє діб працюють, не сплять, дивишся в їхні очі й бачиш, що там зовсім інша мотивація. Не слава, не гроші, не медалі, а дуже велика жага вигнати окупанта.

А от місцевим мешканцям преса дуже потрібна. Це гостра проблема. Там люди перебувають під постійними обстрілами й загрозою смерті. Вони розгублені, й це природно. Людина не знає, куди втікати, що робити. Бувало, до нас місцеві приходили з населених пунктів у радіусі 4-5 кілометрів і питали, що відбувається. І це все було неподалік великого міста Маріуполя. Їм бракує джерел інформації.

Роман Вінтонів:

1. Ні. Не обирав. Мобілізований журналіст в армії може бути так само корисний, як і зварювальник в армії, лікар в армії, вчитель в армії, перукар в армії і представники інших спеціальностей.

2. Не чув.

3. Не можу нічого сказати. Не перетинався з ними.

4-5. Коли були в казармі, можна було користуватися вайфаєм. Кожен читав, що хотів. Є також телевізор. Зараз на полігоні з цим важче. Інколи читаю новини, то розповідаю про них, якщо хтось питає. Але особисто я з величезним задоволенням «інформаційно голодую». Радіо немає. Щодо преси, то в казарму приносять армійську газету.

6. Не знаю. Я не є експертом у цьому питанні.

Фото з особистого архіву Володимира Москаленка і з Facebook Євгена Цариценка та Майкла Щура