MediaSapiens опитав медійників, яким випало не висвітлювати військовий конфлікт, а брати в ньому безпосередню участь у ролі військовослужбовців. Ми поцікавилися, як вони опинилися в армії, чи запрошували їх у прес-службу Міноборони, з яких ЗМІ солдати дізнаються новини та що робити з інформаційним голодом на прифронтових територіях. У першій частині опитування думками поділилися медійники Віктор Коваленко та Максим Мединський. Цього разу ми поспілкувалися з мобілізованим журналістом програми «Факти тижня» каналу ICTV Олександром Візгіним та колишнім генеральним директором Дніпропетровської обласної державної телерадіокомпанії Віктором Ожогіним, який пішов на війну добровольцем.

Олександр Візгін народився й виріс на Донбасі. В Донецьку закінчив університет і розпочав кар’єру — спочатку в освітній сфері, а згодом став журналістом. У 2006-му переїхав до Києва. З 2007 року й до мобілізації 1 березня цього року працював на ICTV. В зоні АТО був із травня по вересень цього року. За його словами, в армії він де-факто виконував обов'язки прес-офіцера 93-ї механізованої бригади, яка вже другий рік без перерви виконує бойові завдання на найгарячішій ділянці фронту — Піски, Опитне, шахта «Бутовка», «Зеніт» та інші «цікаві» околиці Донецького аеропорту.

Останні два місяці журналіст опановує військову справу у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Олександр Візгін із фронту готував матеріали — і статті, й інформаційні повідомлення, й відеосюжети та інтерв'ю з військовими. Найчастіше — для бригадної сторінки у Facebook, інколи для різних ЗМІ.

«В АТО довелося опановувати новий фах — навчився монтувати відео, бо режисера серед нас не знайшлося», — з усмішкою каже він.

Віктор Ожогін — мешканець Дніпропетровська, етнічний росіянин, який закінчив школу в Луганську й до останнього часу мав там багато друзів. У 56 років він став командиром взводу в/ч № 3021 Національної гвардії. Свого часу він служив на флоті, пройшов військову кафедру університету.

Віктор Ожогін зізнається, що найважче було у вересні-жовтні минулого року, між Толоколкою і Сартаною неподалік Маріуполя.

«Но даже позже, когда мы стояли на блокпостах под Бердянском, все равно находились в постоянном напряжении и боевой готовности, так как разведывательно-диверсионные группы противника постоянно вели наблюдение за нами, пытались взорвать и заминировать», — каже він.

Колеги назвали взвод Віктора Ожогіна «журналістським» і допомагали купувати військове спорядження для тридцяти його бійців. Віктор Ожогін служив із 15 серпня 2014 року по 17 серпня цього року.

Наші запитання до співрозмовників:

1. Чому ви пішли воювати? Добровільно чи вас було мобілізовано? Чи був у вас вибір іти в прес-службу Міноборони чи в інші (бойові) підрозділи? В якій ролі, на вашу думку, журналіст в армії може бути кориснішим: як солдат чи як прес-офіцер?

2. Деякі регіональні журналісти заявляли про погрози мобілізацією. Чи чули ви про такі випадки?

3. Що думаєте про роботу прес-служби Міноборони? Наскільки коректно й достовірно вона повідомляє про ситуацію на фронті? Як оцінюєте її співпрацю з журналістами, що приїжджають висвітлювати війну?

4. Які джерела інформації мав ваш підрозділ? Чи вільно солдати користуються інтернетом? Чи відчувався інформаційний голод?

5. Де саме військові читають новини, в яких ЗМІ? Чи потрапляє до вас друкована преса? Які саме видання? Чи є там, де ви перебували, сигнал радіостанцій, і якщо так, то яких? А ТБ? Міністерство інформаційної політики неодноразово заявляло, що встановлює передавачі для поширення сигналу українських каналів на прифронтову територію та частину окупованого терористами Донбасу.

6. Чи потрібно, на ваш погляд, створювати нові армійські газети, видання для цивільного населення в прифронтовій зоні?

Олександр Візгін

1. Був мобілізований. Добровільно до армії не прагнув, адже був твердо переконаний, що своєю роботою на телебаченні приношу більше користі обороноздатності держави. В армії я до цього не служив, стріляв кілька разів досить влучно, але при цьому навіть не знав, як споряджається магазин до автомата, не кажучи вже про всілякі тактичні премудрості. А коли дізнався, що «мудрі» дядьки з військкомату вирішили направити мене, гуманітарія, до «учебки» зв'язку, зовсім засмутився. Але робити було нічого, я звик виконувати свої обов'язки, тому зібрався й поїхав. Дізнавшись про набір у прес-офіцери, одразу ж дав про себе знати. Служити в прес-службі міністерства мені ніхто не пропонував, а випрошувати щось я не звик (хоч, як мені потім казали, дехто дуже сильно просився, щоб куди завгодно, тільки не в АТО), тому вирішив покластися на долю. Вже потім мене хотіла забрати до себе на Центральну телерадіостудію Міністерства оборони Яна Холодна, але там з'явилися якісь бюрократичні перепони і справа заглохла.

Ще під час «учебки», в березні, мене викликали до Києва на «курси прес-офіцерів» (тоді якось рвучко взялися працевлаштовувати за спеціальністю мобілізованих журналістів). По закінченні курсів дядьки й тітки з Генштабу, МО та МІП обіцяли, що нас швиденько розпихають по бригадах, дадуть офіцерські звання, в кого нема, й ми почнемо зміцнювати обороноздатність країни на інформаційному фронті. Однак час ішов, а розподілу все не було, тим часом мене запросили служити в прес-центрі знаменитої 93-ї бригади, і я, за відсутності інших реальних варіантів, пристав на цю пропозицію. По факту виявилося, що ніякого прес-центру там теж на той момент не було, були лише плани з його створення. В Генштабі почали «чухатися» щодо нашого призначення в частини, які вони для нас визначили, коли в мене у бригаді вже почалася якась реальна робота, тому я вирішив залишитися в 93-й.

Фактично я і двоє професійних телеоператорів-фотографів — Костянтин Бернатович і Дмитро Двойченков, які волею долі опинилися в бригаді — налагодили роботу бригадної прес-служби. Хоч жоден із нас ніколи не був і досі не є штатним прес-офіцером через відсутність офіцерських звань. Я, як людина з вищою освітою, в принципі, маю право бути офіцером. Утім, попри підтримку командира бригади і всебічне сприяння замполіта, мої документи десь застрягли і протягом цілого літа так і не дійшли на підпис до міністра. Зрештою хтось нагорі (я досі достеменно не знаю хто) вирішив, що простіше буде відправити мене на тримісячні офіцерські курси — там, мовляв, йому «зірочку» й дадуть :) Відтак уже другий місяць я вчуся у Військовому інституті КНУ імені Тараса Шевченка.

Журналісту йти в солдати чи прес-офіцери? Це залежить від конкретної людини. Якщо журналіст служив колись у спецназі чи десантних військах, то, можливо, він принесе більше користі як солдат, але я не думаю, що таких багато. Тим часом кваліфікованих прес-офіцерів в армії не вистачає катастрофічно. Й тут однозначно не скажеш також, що небезпечніше. Не всі солдати безпосередньо воюють на передовій, між тим прес-офіцеру так чи інакше доводиться бувати в окопах, під обстрілами та під прицілом снайперів.

2. Про конкретні випадки не чув. Чутки ходили, однак не стосовно журналістів, а взагалі.

3. Робота прес-служби МО — це окрема тема ;) Наскільки я розумію, про ситуацію на фронті в нас здебільшого повідомляє прес-центр АТО й Адміністрація Президента, а не Міноборони. Щодо коректності й достовірності інформації треба зазначити, що в нашій армії взагалі існує глобальна проблема неякісної інформаційної підтримки. Відвертих фальсифікацій чи замовчування важливих фактів я на ділянці своєї відповідальності не пригадаю. Проблема в тому, що система інформаційної підтримки не працює як така.

Численні прес-служби, які є нині в МО, Генштабі, родах військ, оперативних командуваннях і навіть у бригадах, дуже слабенько координують свою роботу одна з одною, системності тут немає й близько. Судіть самі: за майже чотири місяці в АТО при скажених журналістських «аншлагах» (іноді по п'ять груп на день тільки в нашій бригаді) я не мав жодного (!) робочого контакту з прес-службою МО; мав два-три робочих контакти з прес-службою Генштабу, і те з доволі незначних питань; те саме з прес-центром АТО. Можна сказати, варились у власному соку. Більш-менш регулярними були контакти з ЦТРС — вони поширювали наші відеоматеріали, і з МІП — винятково у справах іноземних журналістів, які приїздили за контрактом у рамках програми Embedded Journalists. Із журналістами на фронті теж працює не прес-служба МО, а прес-центр АТО, який так-сяк, але вирішує бюрократичні питання з допуском, і прес-офіцери, які безпосередньо розрулюють ситуацію на місцях. За відсутності прес-офіцерів це можуть бути замполіти, командири підрозділів тощо. Вся ця система в нас поки що вкрай нерозвинута. А про прес-службу міністерства я би сказав так: усі про неї чули, але мало хто бачив :)

4. Зважаючи на специфіку нашої роботи, ми в прес-центрі все-таки мали інтернет, хоча, кажуть, взагалі його в армії заборонено (!) Більш-менш надійний інтернет — теж тільки через супутник. Мобільний ловить мало де. Там і просто подзвонити часто дуже проблематично. Як не дивно, на самому передку мобільний зв'язок зазвичай кращий. Наші хлопці в Опитному навіть відео онлайн дивилися й заливали власноруч відзняті ролики. Взагалі-то, мобільні телефони на передовій заборонені, але ніхто того припису не дотримується. В розвідку, звісно, мобільники з собою ніхто не бере, але на усталених позиціях бійці їх не вимикають.

Інформаційний голод є великий. Більшість новин бійці знають із переказів рідних по телефону, часто у спотвореному вигляді.

5. З преси приходила «Народна армія» — газета, як на мене, не дуже якісна; завозили також «Урядовий кур'єр», «Голос України» і якусь іще «Єдину країну». З телебаченням узагалі біда. Деінде є супутникові антени, навіть офіційно видані державою, але їхній сервіс абсолютно не налагоджений. У нас працювала спочатку, потім зламалася, й ніхто її до мого від'їзду так і не зміг полагодити. А на ефірну антену можна піймати півтора українських канали в поганій якості, зате «Сепар-ТВ» — яке хочеш. Радіо, чесно кажучи, особливо не моніторив. За поверховою оцінкою, десь 50 на 50 наші й сепарські радіостанції.

6. Армійські газети, на мій погляд, потрібні, адже в польових умовах, за відсутності стабільного теле-, радіо- та інтернет-сигналу вони стають єдиним надійним джерелом інформації. «Народна армія», на моє переконання, покладеним на неї завданням не відповідає. Виходить раз на тиждень, майже не дає актуальної інформації (здебільшого якісь спогади про події майже річної давнини, хоч і цікаві зазвичай). Роздається з розрахунку 20 штук на батальйон — це навіть не завжди по одній на опорний пункт. Усе це, на мою думку, свідчить, що завдання інформування та пропаганди серед бійців у нашій армії виконується, м'яко кажучи, незадовільно.

Щодо місцевого населення, то з ним, я думаю, більше користі принесло би телебачення. Газети теж не були б зайвими, але якщо ми їх для армії не можемо в достатній кількості надрукувати, то що тут говорити?

Віктор Ожогін

1. Для меня не стоял вопрос идти или не идти. Как только начали топить корабли украинских морских сил в Донузлаве, где я служил еще при Советском Союзе (был торпедистом), стали накатываться слезы. Я увидел, как наших матросов загнали в капканы, и пошел в военкомат. Там мне сказали, что офицеры запаса после 50 лет им не нужны. Я недоуменно пожал плечами, ответил, мол, не спешите, будете искать потом. Позже Президент увеличил срок прохождения службы в запасе для офицеров запаса, и я пошел.

Сначала меня направили в танковую часть, а потом в Нацгвардию развернули. Я готов был в любой части служить, лишь бы это приносило пользу. Уже когда служил, прочитал в фейсбуке, что Минобороны ищет журналистов в пресс-службу, послал резюме, но ответа не получил.

Я думаю, что, конечно, нужно профессиональные качества использовать на службе. Но лично для меня, я считаю, лучше просто заниматься военным делом.

2. О таких угрозах я не слышал.

3. Работы у пресс-службы очень много. Я думаю, журналисты хотели бы больше сказать о том, что происходит на фронте, но им не дают этого сделать. Что мы видим на ТВ? Полковник Селезнев стал перед камерой, рассказал, что произошло за сутки, — и все. Никакого видео не дают, а что-то можно было сделать, разумеется, не выдавая позиции. В целом сотрудничество со СМИ можно было бы организовать на более высоком уровне.

Я понимаю, что Минобороны — это закрытая кухня, но надо понимать, что люди ждут новостей с фронта. Это мое субъективное мнение.

Разумеется, всю информацию пресс-служба не сообщала. Она и сама не получала ее. Когда мы были на передовой, я не видел там ни одного журналиста, представителя пресс-службы или штаба. Приезжали полковники, генералы на 10–15 минут — и все. Информацию они черпали из штабных сообщений. Я думаю, она далека была от реальности. Если брать события под Иловайском и Дебальцево, то там картина была абсолютно неправдоподобной. Как журналист я понимаю, что правду мы не знаем до сих пор.

4. Находясь на передовой, мы постоянно ощущали информационный голод. Правду нам рассказывал только командир части, который все время пробыл с нами в окопах, изредка выезжая на штабные совещания. Нам нельзя было пользоваться телефонами, так как могли заметить расположение большого скопления людей, которые звонят домой. Это противник сразу засечет. Командир доносил информацию со штаба, интернета, а мы как командиры низшего звена доносили до солдат.

5. Когда служили на подступах к Бердянску — мы там перекрывали дорогу на Крым — то, смотрели телевизор (ICTV, «Интер», «1+1»), и вообще больше информации могли получить. Туда, в прифронтовую зону, и журналисты-телевизионщики приезжали, как с местных каналов, так и национальных.

Читать прессу не особо получалось. Газету «Народная армия» привозили, но старые выпуски. Еще «Урядовый курьер», но это тоже нам не очень интересно было, как вы понимаете. Когда уже в прифронтовой зоне были, я сам ездил и покупал газеты нашим парням. Побольше закупал разных, и центральных в том числе.

Иногда американскими рациями нам удавалось словить сигнал FM, изредка в часы отдыха слушали. О телевидении речь не шла, в блиндаже-то. Нам бы воды просто чистой попить, покушать и поспать, а все остальное время — служба. Обстреливали, бывало, ежедневно.

6. Безусловно, есть необходимость. Люди, конечно, уже не очень доверяют прессе, но когда отключены каналы связи и ТВ… Нужно, чтоб они как-то узнавали новости, в каком направлении движется страна, что делает Президент, правительство, Министерство обороны. Это и бойцам на фронте нужно, и местным жителям.

Фото - День, Facebook