В ситуації неоголошеної війни з Росією, в тому числі інформаційної, кожен крок влади викликає шквал критики. Однак органи влади й українські ЗМІ вперше опинились у настільки непростій ситуації: потрібно не лише протистояти російській пропаганді, але думати, як налагодити комунікацію з населенням тих регіонів, які опинилися в зоні АТО. В інформаційному полі вже було допущено чимало помилок – і в попередні роки, й останніми місяцями, тому важливо уникнути їх у майбутньому.

Тож MediaSapiens запитав експертів і журналістів, що зараз у першу чергу має робити влада і ЗМІ, аби перемогти в інформаційній війні й налагодити комунікацію з жителями східних регіонів. Днями було опубліковано першу частину опитування та коментар Марії Лашкіної, тренера-психолога з комунікації, доктора Національної академії державного управління при Президентові України. З цього приводу читайте також опитування «Дусі» – «Мустафа Найем, Юрий Бутусов, Сергей Гармаш и другие рассказали, о чем молчат украинские СМИ».

Цього разу MediaSapiens поспілкувався з Наталею Беліцер, експертом Інституту демократії імені Пилипа Орлика.

Наталю, що на ваш погляд зараз обов'язково має зробити влада та українські ЗМІ, щоби протидіяти інформаційній війні з боку Росії?

По-перше, на мій погляд, треба добитися чіткого розпорядження про припинення мовлення російських телеканалів. Як відомо, в Донецькій та Луганській областях багато хто вказівок не дотримується і продовжує мовлення. А це дуже потужна отрута, якій не в змозі протистояти ніхто й нічого. По-друге, ЗМІ мають подавати не лише хроніку подій та аналітичні програми російською й українською мовами, але і створювати чіткі й зрозумілі населенню меседжі. Їх можна було б поширювати в регіоні просто у друкованому вигляді. Бо є свідчення, що у звільнених місцях люди хапають не тільки привезену гуманітарну допомогу – харчі, воду, але й газети. На це треба звернути увагу, бо ми звикли: все, що треба, можна знайти в інтернеті, а це далеко не для всіх так. Треба звертати увагу на людей, які не мають доступу до таких ЗМІ.

На рівні уряду дуже важливо тримати удар – наприклад, реагувати на заяви, що потрібні прямі переговори з терористами. Треба на всіх рівнях, у першу чергу на дипломатичному, пояснювати, що розмовляти з Донбасом зовсім не означає розмовляти з так званими лідерами бойовиків, які насправді не представляють населення і не є громадянами України, а є маріонетками Кремля. Як приклад, нещодавно ЗМІ розповсюдили заяву пані Меркель, що треба вести переговори з терористами. Цей випадок слід використати заради національних інтересів України, і переконливо доводити, що ми готові і вміємо чути Донбас. Далі виявити, з ким саме варто вести переговори, визначитися, хто може представляти Донбас. І в жодному разі це не можуть бути російські найманці, які не повинні бути учасниками переговорів між рештою України й цими регіонами.

Окрім поширення друкованих листівок, які ще методи можуть бути ефективними для налагодження діалогу з населенням Донбасу?

Це могли би бути змішані десанти журналістів і громадських діячів, експертів, можливо, з попередніми зустрічами й узгодженнями, бо меседжі в принципі мають бути різними для різних верств населення. Наприклад, на зустрічі з шахтарями має лунати зрозуміла їм мова й текст, треба озвучити, можливо, дещо спрощене пояснення причин, методів, нинішньої ситуації, майбутнього. Зустріч, стиль та мова спілкування будуть зовсім відмінними від зустрічі з місцевими інтелігентами, студентами. До цього треба готуватись і серйозно ставитись, організовувати як публічні зустрічі на площі, так і створювати спеціалізовані тіньові групи. Краще, щоб це робили не самі журналісти, а експерти, попередньо розробивши конкретний зміст і тактику десантів.

Яких основних помилок припустилася влада та ЗМІ в інформаційному полі і як їх можна виправити?

По-перше, мене дуже непокоїть, коли влада дає важливі інформаційній меседжі, які або не підтверджуються, або суперечать одне одному. Один із найбільш кричущих випадків – інформація стосовно кордону з Росією: спочатку Михайло Коваль заявив, що Україна повністю контролює кордон із Росією, а потім Андрій Лисенко з РНБО сказав, що кордон контролюється не повністю. Через кілька днів ситуація повторилася. Тобто коли декілька разів уряд дає інформаційний меседж, який не підтверджується, то в результаті дуже сильно втрачається довіра – і до самої влади, і до її інформаційних сигналів на суспільство. Це надзвичайно важливо – дотримуватися повної відповідальності за свої слова й уникати кричущих суперечностей. По-друге, ЗМІ часто також поширюють недостовірну інформацію, недостатньо інтерпретують, оскільки поспішають і хочуть оперативніше подати гостру інформацію. Це виглядає безвідповідально, тому що в ситуації де-факто війни ставлення до інформації, яку ви поширюєте, має бути зовсім інше, ніж у мирні часи. Навіть якщо треба когось викрити, потрібно виходити з основної позиції: на користь чи на шкоду, й інколи треба утриматися навіть від привабливих можливостей попіаритися, вкинувши щось гостре в інформаційне поле.

Чи погоджуєтеся з думкою, що за роки незалежності державна інформаційна політика була такою, що Донбас почувався відокремленим від України?

В інформаційній політиці це справді було так. До речі, так само як і Крим. Наприклад, відпочивальники там традиційно скаржилися, що в Криму неможливо купити українську газету, приблизно те саме було на сході. Було недостатньо контактів між жителями Криму й Східної України із жителями з західних регіонів, що призводило не просто до непорозумінь, а до незнання. Вони не уявляли собі, яке життя в інших областях насправді, і саме тому такою успішною виявилася пропаганда Росії про «західних бандерівців», «нацистів», «фашистів» та інших. Тобто робота на об’єднання України в інформаційному полі була, м’яко кажучи, недостатньою.

Який ваш прогноз – чи вдасться Україні перемогти у війні за масову свідомість людей у Східній Україні та за кордоном?

У нас немає іншого варіанту – ми повинні перемогти, і ми переможемо. Але не треба думати, що це буде швидким процесом. Всі ми, кожен на своєму місці, маємо докласти надзвичайних зусиль, аби цього досягти. Без мобілізації нічого не вийде. Але шанс дуже непоганий, тому що рівень мобілізації суспільства зараз безпрецедентний – ми це бачимо на рівні підтримки армії, волонтерських мереж. Оцей суспільний підйом є можливість використати якомога ефективніше, незважаючи на втому і знесилення.