У 2015 році стан свободи медіа у Європі помітно погіршився. В окремих державах були ухвалені закони, що перешкоджають роботі журналістів і розвиткові вільних засобів масової інформації. Євросоюз загалом був підданий впливу інформаційних атак. Про тривожні тенденції у європейському медіапросторі говорили на European Youth Media Days – конференції в Європейському парламенті, що об’єднала сімдесятьох молодих журналістів для дискусії з політиками та експертами.

«Європейські країни можна поділити на кілька таборів у залежності від стану свободи медіа, – говорить керівник європейського офісу Freedom House Вітіс Юрконіс. - Ці групи – західноєвропейські держави, де свобода медіа існує віддавна, «перехідні» держави, які долучились до ЄС після 2004 року, та пострадянські країни. У перехідних державах стан медіа постійно змінюється, й немає гарантій, що це зміни на краще». Адже й самі ці держави трансформуються не обов’язково в демократичному напрямку.

Те саме стосується пострадянських країн. «Достатньо поглянути на ситуацію з медіа в Росії чи в Азербайджані. За винятком України та  Грузії, які можна віднести до перехідних, інші пострадянські держави мають жахливий стан свободи медіа», – констатує Юрконіс.

«ЄС не може ігнорувати проблеми медіа в сусідніх країнах. Не лише пропаганда RussiaToday, а й багато інших каналів інформації на нас упливають», – каже Юрконіс, називаючи одним із ключів вирішення цієї проблеми громадянську журналістику. Яка, втім, не дає достатнього захисту людям, що ставлять гострі запитання.

Погіршується ситуація зі свободою слова в Угорщині, де уряд повністю змінив Конституцію, ускладнивши умови роботи незалежних журналістів. «Ситуація в Угорщині показує, що Євросоюз не має механізмів для зміни стану свободи медіа, – говорить член комітету з громадських свобод Європарламенту Таня Файон. – Ми не можемо зупинити чинні національні закони чи запровадити нові. Наша влада обмежується моніторингом і критикою ситуації в конкретних державах».

Натомість, депутат Європарламену з Нідерландів Маріетьє Шак уважає, що політики мають важелі впливу на свободу медіа, але не застосовують їх через негласні домовленості між собою. «Чиновники в різних країнах часто не погоджуються не критикувати один одного, –  говорить вона. – Були випадки, коли спецслужби знищували бази даних видань через політичні домовленості». Ця практика, на думку Шак, підриває довіру до ЄС і свідчить про його внутрішні проблеми: «Чинні закони дуже відстають від технологій і не відповідають сучасним вимогам. Водночас маємо феномени, такі як в Україні чи Гонконгу, де люди попри тиск долали диктаторські закони».

В умовах диктатури великі корпорації та бізнеси опиняються на роздоріжжі: вони можуть спробувати протистояти тискові, однак, якщо хочуть залишатись у конкретній країні, мусять узгоджувати свою роботу з місцевим законодавством. Яскравим прикладом є корпорація Google, яка після критики в медіа прийняла рішення про вихід із китайського ринку, проте досі працює в низці недемократичних країн, де уряд може вимагати й отримати інформацію про користувачів сайту і посилання, якими вони обмінюються (однак нещодавно з’явилась інформація, що Google планує повернутись на китайський ринок). Таким чином Google стає інструментом для боротьби з інакодумцями та політичного впливу.

«Ми самі визначаємо межі власної свободи, пишучи про певні події», – каже Жан-Поль Мартоз, кореспондент Комітету захисту журналістів у Євросоюзі. Крім тиску влади, він називає великою бідою економічні інтереси медіавласників, що впливають на редакційну політику. Наводить приклад Туреччини, де телеканали показували документальні фільми про пінгвінів, коли на вулицях розганяли протести. Позаяк усі медіа належать великим корпораціям, журналісти не є вільними у висвітленні реальних подій.

«Про загрози для журналістів говорять дуже мало», –  констатує Мартоз. Приклад – ситуація на півдні Італії, де зафіксували тисячі випадків побиття журналістів, але медіа про це мовчать. Їхні редактори просто уникають незручних і «неприбуткових» тем.

«Є багато внутрішніх викликів, – додає Юрконіс. – Редактори вимагають від журналістів швидких новин, змушують їх удаватись до самоцензури та уникати викликів». Із ним не погоджується італійський журналіст Андреа Бонанні, що довго працював у La Reppublica: «Інформація – це товар, і треба знайти медіа, що зможе її продати. Поки я працював журналістом в Італії, ніхто мене не цензурував, але в один момент я пішов, зрозумівши, що маю інші переконання, ніж моя газета. Неможливо працювати без упереджень. Усе залежить від того, погоджуєшся ти з ними чи ні». Значно більшою проблемою за цензуру та самоцензуру він уважає неосвіченість журналістів, які створюють поверхові матеріали й не ставлять потрібних запитань. На його думку, в європейських медіа ця проблема дуже помітна, особливо коли журналісти зосереджуються лише на висвітленні місцевих новин або пишуть про світові події без заглиблення в контекст.

«Коли ми говоримо про події в Україні, західні ЗМІ завжди хочуть подати дві сторони, хоча одна з них цілком пропагандистська, – зауважує Юрконіс. – Та все ж журналістів вона цікавить». Він покладає надію не на репортерів великих медіакомпаній, які не копають глибоко, а на місцевих громадянських журналістів, здатних розповісти про ситуацію зсередини.