Добровільно мобілізовані

Добровільно мобілізовані

13:38,
22 Жовтня 2015
6706

Добровільно мобілізовані

13:38,
22 Жовтня 2015
6706
Добровільно мобілізовані
Добровільно мобілізовані
Українські медійники Віктор Коваленко та Максим Мединський, які брали участь в АТО, розповіли, як ставляться до мобілізації журналістів, до яких ЗМІ мають доступ солдати на фронті, та дали свою оцінку роботі прес-служби Міноборони

MediaSapiens провів опитування кількох журналістів, які з приходом війни вирішили взяти до рук зброю, а не лишатися в ролі незалежних спостерігачів. Ми запитали в них, як вони опинилися в лавах Збройних сил, чому не пішли в прес-службу Міноборони, до яких ЗМІ мають доступ солдати та що робити з інформаційним голодом на прифронтових територіях. У першій частині опитування представлені Віктор Коваленко та Максим Мединський.

Журналіст Віктор Коваленко працював у місцевих і загальнонаціональних ЗМІ («Укрінформ», «1+1», Новий канал, радіо «Ера ФМ») та в прес-службі Президента Віктора Ющенка, викладав в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Був мобілізований понад рік – із серпня 2014-го по вересень цього року.

«Пішов воювати, щоб захистити Україну, своїх рідних, близьких і друзів. Подумалося: “Хто, як не я?”», – розповідає він.

Спочатку Віктор Коваленко служив командиром взводу механізованого батальйону 17-ї окремої криворізької танкової бригади, а з листопада минулого року – офіцером управління з цивільно-військових відносин 40-го окремого мотопіхотного батальйону «Кривбас». Брав участь у бойових діях у місті Дебальцеве Донецької області. Його «Дебальцевський щоденник» публікує журнал «Український тиждень».

Випускник журфаку КНУ Максим Мединський у студентський час працював у різних друкованих та онлайн-ЗМІ, а після випуску – в піарі. Залишив посаду прес-секретаря Центру досліджень енергетики, аби піти воювати в серпні 2014 року й лише місяць тому повернувся. В армії він потрапив до 79-ї окремої аеромобільної бригади, де став замполітом – заступником командира мінометної батареї 1-го батальйону. Їхня батарея стояла в Пісках і Водяному, як до, так і після захоплення аеропорту, вела бої під Павлополем і Старогнатівкою, неодноразово брала участь у рейдових діях.

«Чи було страшно? По-перше, треба бути готовим. Якщо ти вже їдеш – кожен себе налаштовує. Хтось готовий померти, а хтось ні – тому важче. У моїх бійців проблем зі страхом не було. По них найбільше била перевтома», – каже Максим Мединський.

Із АТО в ЗМІ він не писав, тільки розповідав про службу на своїй сторінці в Facebook. Зокрема про те, як під час «тиші» на фронті солдати влаштовували заходи для місцевого населення, щоби знайти з ним спільну мову та переконати в тому, що вони – захисники, а не карателі.

Віктор Коваленко отримав повістку в армію, а Максим Мединський прийшов до військкомату сам. Але обидва вони називають себе «добровільно мобілізованими».

Наші запитання до співрозмовників:

1. Чому ви пішли воювати? Добровільно чи були мобілізовані? Чи обирали між тим, аби йти в прес-службу Міноборони, чи в інші (бойові) підрозділи? В якій ролі, на вашу думку, журналіст в армії може бути більш корисним: як солдат чи прес-офіцер?

2. Деякі регіональні журналісти заявляли про погрози мобілізацією. Чи чули ви про такі випадки?

3. Що думаєте про роботу прес-служби Міноборони? Наскільки коректно та достовірно вона повідомляє про ситуацію на фронті? Як оцінюєте її співпрацю з журналістами, котрі приїжджають висвітлювати війну?

4.Які джерела інформації мав ваш підрозділ? Чи був наявний інформаційний голод?

5.Чи вільно солдати користуються інтернетом? Де саме читають новини, в яких ЗМІ? Чи потрапляла до вас друкована преса? Які саме видання? Чи є там, де ви знаходилися, сигнал радіостанцій і яких? А ТБ? Міністерство інформаційної політики неодноразово заявляло, що встановлює передавачі для поширення сигналу українських каналів на прифронтову територію та частину окупованого терористами Донбасу.

6. Чи потрібно, на ваш погляд, створювати нові армійські газети, видання для цивільного населення в прифронтовій зоні?

Віктор Коваленко

1. Пішов воювати, щоб захистити Україну, своїх рідних, близьких і друзів. Мені додому принесли повістку якраз у ті дні, коли відбувалася Іловайська трагедія, і я не став ховатися, давати хабаря чи вигадувати неіснуючі хвороби. Подумалося: «Хто, як не я?» Військову кафедру закінчив 20 років тому, мав звання лейтенанта. Тому можна вважати, що я пішов мобілізаційно-добровільно. На жаль, вибирати посаду я не міг як у військкоматі, так і в 17-й бригаді. На мою журналістську освіту, досвід і кваліфікації в серпні 2014 р. ніхто не звертав уваги – треба було набирати військовослужбовців і «закривати дірки». Офіцерів під час кожної хвилі мобілізації не вистачало, особливо «замполітів». Хоча мій перший комбат полковник Ігор Щербина, який у лютому загинув у Дебальцевому, розумів, що і як я вмію і де краще мене застосовувати. Тому через 2,5 місяці підготовки на полігоні він узяв мене з собою в 40-й батальйон «Кривбас» не «замполітом», а фахівцем із цивільно-військових відносин на рівні цілого батальйону. Ця посада включала в тому числі й медіа-активності, журналістську творчість і відносини зі ЗМІ.

Наскільки я знаю, в прес-службу Міноборони й у військові ЗМІ мобілізованих не беруть (хіба що можуть направити у відрядження). А посади прес-офіцерів у кожній бригаді української армії були запроваджені після спільної ініціативи «Мінстеця» і «волонтерського десанту» Міноборони в квітні. Офіційно ці посади називаються «помічники командирів бригад зі зв'язків із громадськістю» і це офіцерські посади, куди, наскільки я знаю, мобілізованих теж не беруть або стараються не брати. Кандидатів обирають за порадами прес-служб Міноборони та Генштабу винятково особисто командири бригад, і частина вакансій уже зайнята. В армії, і це об'єктивно, перевага віддається контрактникам і тим, кого знають і на кого можуть покластися. Ніхто не збирається витрачати час і кошти на навчання мобілізованих журналістів, які через рік звільняться. Все в армії залежить від журналістів самих і безпосереднього командира батальйону чи бригади – якщо ви та вони нормальні, то тоді кожен мобілізований зможе приносити максимальну користь своєму підрозділу, Збройним Силам і реалізовувати власні таланти.

Звісно, хотілося б, аби мобілізовані журналісти в армії займалися інформаційною складовою чи зв'язками з громадськістю – були прес-офіцерами, фахівцями з цивільно-військових зв'язків, фахівцями з інформаційно-психологічних спецоперацій, контрпропаганди, тощо. Проте, якщо в журналіста немає офіцерського звання, то годі сподіватися на ці ролі. Хоча бувають винятки.

2. Ні, не чув. Але журналісти – такі ж самі військовозобов'язані, як і всі! Їх теж можуть призвати. Якщо ж їм погрожують мобілізацією, як покарання за публікації, за громадянську позицію – треба фіксувати й оприлюднювати такі факти, проводити відкриту дискусію. Я противник того, що мобілізацію сприймають як покарання й погрожують нею. Особливо після скандалу з необдуманою заявою радника міністра внутрішніх справ Антона Геращенка про затриманого охоронця елітного будинку, котрий стріляв по людях із-за паркану, й за це його «слід відправити в АТО». Такі в АТО не потрібні.

3.Коли я був в АТО з 40-м ОМПБ із грудня 2014 року по лютий 2015-го, ані прес-служба Міноборони, ані прес-офіцер сектору «С» не виявляли жодного інтересу до нас. Можливо, це і краще – не було проблем із погодженнями і цензурою. Журналісти самі виходили на мене, ми спілкувалися, вони приїжджали. Ми не «світили» локації, прив'язку до місцевості, обличчя певних військовослужбовців тощо.

Так, я підготував і допоміг журналістам зробити багато публікацій, інтерв'ю, відео- та фотоматеріалів про 40-й батальйон «Кривбас» – як для місцевих, так і для загальнонаціональних і зарубіжних ЗМІ. Я також багато фотографував, брав участь у теле- і радіоефірах. Всі ці матеріали можна знайти в інтернеті. Після демобілізації я продовжую писати «Дебальцевський щоденник», про те, що відбувалося на Дебальцевському плацдармі.

Я співпрацював напряму з прес-службою Міноборони та фахівцями «Кризового медіа-центру» тільки після виведення сил АТО з Дебальцевого, коли знадобилося повідомляти на весь світ обставини захисту Дебальцевського плацдарму та спільно протистояти російській пропаганді, що твердила про «котел», «поразку» й тяжкі втрати. Далі я ще деякий час співпрацював із ними щодо покращення іміджу Збройних Сил.

Звісно, прес-служба Міноборони могла би працювати краще. Але все залежить від того, хто її очолює, хто в штаті та які є повноваження і ресурси. Приємним винятком може бути те, що нещодавно штатний працівник прес-служби Міноборони взяв участь у створенні документального фільму «Рейд».

4.Так, в бійців існує проблема інформаційного голоду. Але якщо «замполіти» відслідковують новини та правильно інформують особовий склад про те, що відбувається навколо, то це можна мінімізувати.

5. Звісно, солдати нашого батальйону користувалися інтернетом у смартфонах. У деяких офіцерів були лаптопи (але приватні), і вони вели свої сторінки в Фейсбук, де розповідали про побут і службу. Читали переважно сайт «Цензор», бо його редактор Юрій Бутусов багато пише про АТО, але також сайти «Українська правда», «Экономические известия» та місцеві новинні сайти Кривого Рогу (бо більшість мобілізованих були криворіжці). Багато солдатів переглядали відео з АТО, в тому числі російських каналів.

Нам доставляли армійське друковане видання «Народна армія», але цю газету майже ніхто не читав. Іншу пресу ми діставали через волонтерів і по особистих зв'язках. Так, приміром, головний редактор журналу «Український тиждень» Дмитро Крапивенко вислав для 40 ОМПБ цілу підбірку останніх номерів свого журналу, й військовослужбовці зачитували їх «до дірок».

У Дебальцевому ловилося з десяток ФМ-станцій, переважно сепаратистських. Але були й пара українських із новинами на початку кожної години. Також на довгих хвилях ловився перший канал українського радіо, на якому звучали програми «Громадського радіо». Крім цього, на середніх хвилях вечорами ми слухали передачі російського «Радио Свобода», англомовне радіо Китаю (яке теж передавало про війну в Україні), російські радіостанції (про переговори в Мінську).

Щодо передавачів для поширення сигналу українських каналів від «Мінстеця» нічого не можу сказати, я не застав цього. Коли ми захищали Дебальцеве, міністерство тільки утворилося.

6.Більше армійської преси – навряд чи. Це зайва витрата бюджетних грошей. Її майже ніхто не читає, крім «замполітів», перевіряючих і старших офіцерів для звітності. Та і якість матеріалів у ній не висока. А от підтримувати розповсюдження в зоні АТО загальнонаціональної преси державі потрібно, в т.ч. робити спецвипуски та спеціальні тематичні вкладення. Зараз не стоїть проблема інформувати мобілізованих, натомість досі існує проблема з лояльністю місцевого населення в зоні АТО. Крім цього, «Мінстецю» й українським ЗМІ вже варто думати наперед – які інформаційні продукти та яким чином вони запропонують змученим мешканцям окупованих територій Донбасу та Луганщини, коли Україна невдовзі поверне їх під свій контроль.

Максим Мединський

1.Мені завжди здавалося, що конфлікт із Росією буде, скільки століть уже триває наша боротьба. У 90-ті просто обійшлося. Тож для мене не стояло питання, чи йти. Повістка мені не приходила, я сам пішов у військкомат, і вони ще кілька тижнів думали, перевіряли мене. Я з військової сім’ї й у мирний час цікавився десантурою, займався парашутним спортом, наскільки вистачало фінансів і часу. З підготовки – лише військова кафедра в університеті – тобто нічого.

Під час «учебки» у Львові мене готували на замполіта, давали психологію. Навчання мали бути чотири тижні, але після двох нас забрали з пар і повезли в Миколаїв, бо там терміново потрібні були люди. Я потрапив у десант, як і хотів. На той момент у прес-службу журналістів не кликали. Коли навесні почалися тренінги Міноборони, я відправив їм своє резюме й мене запросили на тренінги в Київ. Там навчали фахівці, були всі АТОшні спікери, кризовий медіа-центр. Розповідали й про роботу з фото, відео, текстами, соціальними мережами. Однак поки тягнулася бюрократична процедура оформлення на посаду, уже лишився місяць до моєї демобілізації, тому я відмовився, бо нічого не встиг би на цій посаді зробити. Але інші люди, з якими я навчався, таки стали прес-офіцерами.

Мені система з прес-офіцерів в теорії здається вдалою, а на ділі вона тільки запускається. Хоча офіційно її почали впроваджувати ще в 90-ті, з’явилися відповідні посади. Але потім все зійшло нанівець, як дуже багато чого в нашій армії. У нас і газета своя колись була в кожній бригаді, а потім потихеньку це все знищилося. У нас в КНУ є спеціальність прес-офіцера - журналіста, але там випускається зовсім мало людей, вони не можуть закрити собою всі посади по бригадам і батальйонам. Тож люди потрібні. Бо тим, хто займаються особовим складом, не до цього. Вони не підготовлені працювати з журналістами і не хочуть цього робити. Військовим важко пояснити, що йде інформаційна війна. Це малоперспективна справа. Простіше на даному етапі брати журналістів-практиків.

Ким журналісту бути на війні – це кожен має вирішувати для себе. Якщо він хоче тільки служити, краще так і робити. Але це не заважає писати звідти, просто бажано бути в контакті з командиром і казати йому, що кудись подаєш інформацію. Інакше у вас обох будуть неприємності. Я знаю людей, які напряму з подій пишуть для зарубіжних ЗМІ і для наших. Звісно, й ситуації бувають різні, й командири. У мене проблем не було. Я писав на свій Facebook, попередньо попереджаючи, давав коментарі чи інтерв’ю ЗМІ, якщо хтось із колег звертався.

2. Я не чув реальні історії про погрози мобілізацією, тільки в новинах читав про це. Сумніваюся, що це правда. Звісно, якщо хтось когось дуже дістав, це за бажання можна організувати – голова сільради пішов до воєнкома та за пляшку домовився. Але не думаю, що комусь це дуже потрібно. Це, скоріше, заморочки журналістів.

3. Я не контактував із прес-службою Міноборони, зате працював із журналістами. Бо була така потреба в нашій бригаді й це доручили мені. Це було переважно на передовій. Журналісти туди проривалися нелегально, офіційно це було майже неможливо. Це було важко. Головна проблема – здача місцевості. З публікацій журналістів ворог дізнавався, куди стріляти. У нас таке було не раз із телевізійниками. Плюс журналісти грішать тим, що розводять паніку. Рідні це все побачать у ЗМІ, дзвонять нам – і спробуй заспокоїти, що всі живі.

Щодо цензури в Міноборони…Так, там інколи кажуть правду, а інколи – не договорюють.

Але я переконаний, що все говорити не можна. Це не така ситуація, коли треба бути відкритими. І в той же час, якщо про щось зовсім не сказати зараз, то все одно спливе потім. При мені не було кричущої різниці між тим, про що каже Міноборони і реальною картиною. Хіба що є така проблема – люблять відрапортувати, що в армії все необхідне. Це питання не брехні та цензури, а того, що Кабмін заявляє на всі сторони, що зробив тоді, коли це все ще в процесі, по факту цього немає на позиціях. Ось це викликає у бійців обурення.

4. У мої обов’язки як замполіта входило інформування солдат. Маю сказати, в армії є страшний інформаційний голод, а особливо, коли ти відрізаний від життя «на передку». Щоб дізнатися новини, ти буквально маєш взяти телефон, лізти десь на дах і шукати залишки інтернету під ризиком обстрілу. Бо приходять солдати й питають, що відбувається. Часом мені отримати інформацію було геть непросто. Як правило я читав новини на «Українські правда», часом – лише заголовки. Без інформації починаються чутки, вони з’являються нізвідки, й командири часто не можуть їх спростувати, бо в них теж немає інформації. Це типовий випадок і це спричиняє багато проблем.

5. Коли ми стояли на одному місці, ніхто не забороняв мобільний та інетрнет-зв’язок, бо всі й так більш-менш знали, де ми знаходимося. Тому в основному бійці читали інтернет-видання. А під час пересувань, рейдових дій, маршів кудись або прихованого пересування віддавали наказ усім вимкнути телефони, окрім командирів.

Коли ми стояли під Донецьком, у нас були телевізори. Дивилися «Новоросію ТВ», «Оплот ТВ». Нормально, весело навіть. Варто сказати, що якість ТБ у них краща, ніж у більшості наших регіональних телеканалів. Про передавачі МІП я в АТО нічого не чув, ми завжди своїми силами намагалися налаштувати ТБ. Коли базувалися під Маріуполем, в мирному селі, голова господарства приніс старий телевізор, а антену ми самі організували.

Радіо теж сепаратистське слухали, сигналу українського тоді там не було. Хоча обіцяли, що будуть глушити їхні канали. З постачанням газет в армії туго. Повинні завозити «Народну армію» й «Урядовий кур’єр», вони мають бути постійно. Іноді привезуть, а іншим разом довго нема. На передовій – нічого немає. Інші видання зрідка привозили волонтери.

6. Хоча би газети повинні бути в армії. Адже йде постачання харчування, боєкомплекту, так само мали би завозити й друковані видання. Щодо армійської преси, я бачив, що в 24-ї бригади є своя газета, це дуже класний досвід, люди люблять про себе читати. Це і локальна інформація, і близькі військовим теми.

Майже усюди, де ми стояли, настрої були проросійські й погане ставлення до армії. Відсоток тих, хто нас підтримував, дуже маленький. Російська пропаганда дуже добре працює, а наша – ні. Там, де мовлять і російські, і українські ЗМІ, у російських більше прихильників. 

Мешканцям прифронтових територій також бракує інформації. Ті заходи для місцевих, про які я писав у Facebook, відбувалися цього літа. Бойових дій було мало, ми стояли в мирному селі й працювали з місцевими. Почали з 9 травня, коли тільки приїхали туди: організували їм свято, міні-парад техніки. Спочатку вони нас боялися – приїхали карателі! Військові ж теж бувають різні…Але якщо показують себе з нормального боку, є дисципліна та порядок, то ставлення місцевих змінюється. У нас в результаті було нормальне спілкування, вони сприймали нас як своїх. Це теж свого роду пропаганда – невеличка, на місцевому рівні. Проукраїнська.

Фото Максима Мединського – авторства Максима Лісового, фото Віктора Коваленка – з особистого архіву.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду