Жодних касок і жилетів із написом «Преса». Жодних аргументів про порушення статті 171 Кримінального кодексу України про перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Усе це там не просто не працює, а може бути розцінено як провокаторство. З питань безпеки – журналісту бажано мати супроводжувача з місцевих, до військових частин не їздити одному, завжди повідомляти іншим колегам (або місцевим активістам, своїм друзям), де перебуваєш і куди збираєшся їхати.

Працюючи журналістом у Криму, я чи не вперше зрозуміла, ба навіть відчула, що значить «журналістська солідарність». Якось одна місцева активістка зауважила, що в теперішніх умовах конфлікту серед журналістів уже не йдеться про те, що «це мій ексклюзивчик». Миттєвий обіг інформації – де і що відбувається, чим потрібно допомогти, поділитися контактами, знайти машину, порадити супроводжувача. І від цього виграють усі: й самі журналісти, й кримчани, й уся Україна, яка оперативно отримує новини з гарячої точки.

Журналіст у Криму – це далеко не «людина з посвідченням». Конфлікт у Криму перетворив на інформаторів кожного, хто має щось схоже на камеру, фотоапарат, диктофон, а також сміливість повідомляти, що відбувається на тому місці, де він зараз перебуває, і головне – здоровий глузд.

Тут безпечніше бути «недалекоглядною дівчиною», яка лізе із буденними запитаннями до представників місцевої самооборони, що тримають в облозі військову частину, аніж професійно укомплектованою журналістською командою. Швидше за все від дівчини «відмахнуться», як від надокучливої мухи, а ось камеру відомого телеканалу розтрощать на друзки (увага: не перевіряти на ділі – ситуація змінюється щохвилини).

У Криму журналістська реальність – журналістів б’ють, викрадають, знищують відеозйомку й картки пам’яті, тримають у страху... Інформація збирається під дулом автомата (в прямому значенні цього слова). І тим більше захоплюєшся колегами, які, попри все, професійно роблять свою роботу. Як би це гірко не звучало, але нарешті слово «професійно» в українській журналістиці набуває свого, правильного значення.

Повертаючись у Київ, у поїзді я писала своєму німецькому колезі смс про те, що вже «передаю пост» йому – він тільки приїхав на Кримський півострів.

«По-журналістськи я вам заздрю. Зараз цікаво і важливо саме в Криму. Бережіть себе», – відправила йому смс.

«Cпасибі. І ви себе бережіть. Дуже сподіваюсь, що Україна скоро перестане бути по-журналістськи цікавою», – отримала у відповідь.

«Гаряча лінія» реагування на порушення прав журналістів у Криму: +38 (050) 356-57-58, е-пошта: vynnychuk@ukr.net, скарги приймає виконавчий секретар Незалежної медіа-профспілки Оксана Винничук.

КОМЕНТАР

Андрій Юров, представник Кримської польової місії, яка покликана моніторити ситуацію в регіоні й надавати підтримку ініціативам, що пов’язані із захистом прав людини стосовно всіх учасників конфлікту:

– Зараз у Криму становище журналістів і ситуація зі свободою слова вкрай несприятлива, ненормальна, неприйнятна. Якщо місцева влада заявляє, що повністю контролює ситуацію в регіонах, значить, або вона обманює і насправді не контролює, або якщо контролює, то тоді таке ставлення до ЗМІ – це їхня зумисна політика. І це ще гірше. Влада повинна розуміти, що журналісти – це особлива категорія, журналісти виконують особливі суспільно значущі функції, і медійники мають бути «недоторканими».

Якщо представники влади Криму хочуть показати, що тут немає дикості й дотримується хоча б якийсь цивілізований порядок, то ситуацію з журналістами має бути негайно нормалізовано.

Те, що відключили українські канали, схоже на інформаційну блокаду. Я не знаю ані в міжнародному праві, ані в національному жодної причини для таких дій. Якщо говорити дипломатичною мовою (на що вже бракує слів), для мене це... якась дика помилка і жахливе непорозуміння. Такі дії з боку влади більше шкодять інтересам місцевої влади, аніж додають до їхньої популярності.

Які б я хотів надіслати меседжі журналістам? Зменшіть риторику. Очевидно, спрацьовує людський фактор – усі ми зараз на емоціях. Однак. Ще із самого початку (а в Криму я перебуваю з 27 лютого – як тільки було «обрано» так званого прем’єр-міністра Криму – Аксьонова) я казав про те, що ніхто не дає правдивої, багатосторонньої інформації. Під словом «ніхто» я маю на увазі ані місцеві ЗМІ, ані українські ЗМІ, ані тим більше російські (офіційні) медіа, ні навіть західні.

Українські медіа зазвичай показують більш-менш правдиві речі, але їхня правда є лиш частинкою, шматочком великої правди.

Проблема полягає в наступному. Низка інформаційних джерел відверто брешуть, коли на чорне кажуть «біле». Багатьом іншим потрібна така картинка, яку споживає їхня аудиторія. Зрозуміло, що багато хто зі ЗМІ це робить не навмисно, без жодних замовлень: або вони свято вірять у те, що показують, або цілком серйозно адаптують інформацію під свою аудиторію. І якраз у цьому є проблема в достовірності інформації.

Наприклад, українські ЗМІ не праві в тому, що в Криму за Росію виступають виключно тітушки й завезені з Росії. Якби так і було – то вирішити конфлікт тут було б набагато простіше. Є величезна кількість людей, які щиро налякані тим, що відбувається в Україні, в Києві. Вже інше питання, що вони закачані пропагандою. Однак цих людей ніхто не купував, вони справді налякані. В них руки тремтять. Вони налякані першими невмілими діями Верховної Ради. Вони кажуть, що Україна нас не хоче чути, що офіційний Київ нас не хоче чути. Фактично вони вважають себе громадянами «другого сорту»: коли перемогла одна політична лінія, а інші опинилися в таборі переможених. І їм не пояснили, що вони також переможці.

А переможеним ніхто не хоче бути. Просто не всі розуміють явища майдану. І вже зараз складно раціонально пояснити – ні, вам усе набрехали. Зараз із кримчанами варто говорити інакше: так, на майдані був «Правий сектор», але не він був провідний. Більше того, у «Правому секторі» по-справжньому ультраправих – зовсім мало. Там багато поміркованих, пристойних, більше того – російськомовних.

Картина у Криму дуже складна. А нам намагаються намалювати спрощену, чорно-білу картину. Усі ЗМІ, абсолютно. І російські медіа, й українські, й західні. Справа в тому, що і з майданом картинка була складною із самого початку. Не всі з тих, хто підтримував майдан, – янголи. Не всі з тих, хто його не підтримали, – дияволи. Намагаючись усе спростити, ми перетворюємо людей на схеми, мертві схеми. Тож якщо журналісти зможуть своїм читачам-глядачам-слухачам надсилати більш складні меседжі, їхня аудиторія зможе бачити повнішу картину.

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини, Сімферополь – Київ