Хто вже тільки не потоптався по ідеї створення в Україні Міністерства з інформаційної політики! Хтось - дистанційно, на рівні реплік із телеекрана, в інтернеті чи на газетних шпальтах, хтось - у дискусіях із колегами-депутатами, а Мустафа Найєм буквально - виявившись єдиним парламентарієм, хто не проголосував за персональний складу Кабінету Міністрів. Інакше кажучи, ще не почавши працювати, нове міністерство завдяки зусиллям журналістської раті набуло імідж апріорі тоталітарної, цензурно-диктаторської структури, такого собі «Міністерства правди» з відомої антиутопії Джорджа Орвелла.

Між тим немає нічого більш далекого від правди, ніж ототожнення самої ідеї «Міністерства інформації» з тоталітарним «Міністерством правди».

Річ у тім, що Міністерство інформації існувало реально в часи обох світових воєн в одній із найдемократичніших держав Європи - Великій Британії - і було ефективним інструментом боротьби з дезінформацією, чутками та ворожою пропагандою. Величезне значення йому надавав такий знаний ідейний противник усіх різновидів тоталітаризму, як Вінстон Черчилль; ставши британським прем'єром, Черчилль через рік поставив на чолі цього міністерства однопартійця, якому довіряв чи не найбільше - Брендана Брекена (до речі, ірландця за походженням і католика), впливового у світі мас-медіа діяча, - і довірив йому боротьбу з відомством Геббельса. Результат відомий, чи не так? Не випадково, мабуть, радіопередачі ВВС (а ця корпорація була під час війни підпорядкована Брендану) слухали по всій окупованій Європі, хоча це й каралося смертю; слухав і сам Геббельс...

На жаль, у нас дуже мало хто знає про сам факт існування у Британії у воєнні часи такого міністерства та про його функції; видається, це стало підґрунтям неприйняття створення такої структури вже на рівні ідеї. Що ж, спробую - бодай у вигляді тез - перекрити цю інформаційну лакуну, спираючись передусім на статтю з Вікіпедії Ministry of Information (United Kingdom) та на фундаментальну працю Черчилля The Second World War, за яку він, до речі, одержав Нобелівську премію в галузі літератури; в інтернеті є російський переклад.

Отже: Міністерство інформації Великої Британії як таке - це урядова структура, що існувала наприкінці Першої світової війни (з 10 лютого 1918 року по 10 січня 1919 року) і впродовж та деякий час після закінчення Другої світової війни (з 4 вересня 1939 року по 31 березня 1946 року) та відповідала на найвищому рівні за гласність (publicity) та пропаганду.

Спершу (в 1917 році) було створено урядовий Департамент інформації, який потім перетворили на міністерство, від початку очолене лордом Бівербруком, знаним британським газетним магнатом, що доводить значення, яке надавав тодішній прем'єр Ллойд-Джордж цій урядовій структурі. Війна скінчилася - і невдовзі міністерство, виконавши свою місію, припинило існування.

Його було відновлено того ж дня, як Британія вступила у війну з нацистами. Офіційною функцією міністерства було «сприяти національній справі у публічній сфері в країні та за кордоном під час війни» шляхом створення «національної пропаганди» та контролю за новинами й інформацією. Спершу йшлося про відповідальність за цензуру, оприлюднення офіційних новин, забезпечення гласності вдома і за кордоном, поширення сприятливої інформації в союзних і нейтральних державах. Міністерство займалося також моніторингом громадської думки через мережу регіональних інформаційних бюро. Відповідальність за поінформування населення на ворожій території було покладено на спеціальний департамент.

Відновлення Міністерства інформації відбулося не на порожньому місці. Таємне планування щодо цього розпочалося з огляду на ситуацію в Європі ще в жовтні 1935 року під егідою Комітету імперської оборони. Проект було ухвалено 27 липня 1936 року і сер Стівен Таллентс на чолі невеликої групи, сформованої з державних чиновників і незалежних експертів, розпочав роботу над планами створення нової структури. Група ця виходила з того, що майбутня війна буде тотальною і надзвичайно діятиме на цивільне населення, відтак урядова пропаганда буде необхідна для підтримання морального духу нації. Планувальники намагалися поєднати досвід Першої світової війни з новими технологіями у сферах зв'язку та мас-медіа. Робота ускладнювалася тим, що в ній зі зрозумілих причин вимагалася таємність, і тим, що багато які урядові установи не бажали відмовлятися від своїх структур із public relations.

Своєрідну «розвідку боєм» щодо відновлення Міністерства інформації було зроблено 26 вересня - 3 жовтня 1938 року, коли виникла загроза масштабної агресії нацистів проти Чехословаччини і коли готувалася Мюнхенська угода. Було зібрано 71 посадовця, які повинні були контролювати всі повідомлення у ЗМІ щодо підготовки зазначеної угоди. Це внесло плутанину в діяльність урядових структур та породило напруженість між ними. Відтак Комітет імперської оборони почав схилятися до ідеї відмовитися від планів створення Міністерства інформації. Таллентс залишив свою посаду, але після окупації нацистами Праги і приєднання решток Чехії до Райху про потребу створення такого міністерства знову заговорили. Тодішній прем'єр Британії Чемберлен у парламентській промові 15 червня 1939 року публічно оголосив: до кінця року буде створено Мінінформації, проводиться добір кадрів до нього. Так і сталося, тільки у зв'язку з війною новому міністерству довелося почати діяльність раніше, ніж було заплановано.

Мінінформації на початку було розділено на чотири групи. Перша - зі зв'язків із пресою - займалася двома питаннями: новинами й цензурою. Друга - з питань публічності й гласності - відповідала за пропаганду британської політики і на закордон, і всередині країни. Третя - з питань публічної продукції - відповідала за розробку та виробництво інформаційного та пропагандистського матеріалу. Всі вони перебували під контролем групи, яку образно звали «Координація й інтелект», що відповідала за стратегію й управління всіма інформаційно-пропагандистськими процесами.

Звісна річ, вільнолюбна британська преса негативно відреагувала на появу Міністерства інформації. Розгорнулася газетна кампанія проти цензури, тим більше, що неминуча на початку плутанина в розмежуванні функцій нового міністерства та інформаційних служб інших урядових структур утруднила доступ до офіційних новин. Невдалими виявилися й перші плакати, випущені міністерством. Одним словом, Мінінформації стало об'єктом карикатур, а його штат 25 жовтня 1939 року було скорочено на третину. І, нарешті, лорд Макміллан 5 січня 1940 року поступився місцем міністра серу Джону Райсу. Той намагався поліпшити роботу відомства, але протримався на своїй посаді недовго: Вінстон Черчилль, ставши 10 травня 1940 року прем'єром, через два дні замінив його на Альфреда Даффа Купера. Далі Мінінформації очолювали особи без титулів, але з хорошими менеджерськими здібностями.

Купер зосередився на підготовці населення Британії до протидії німецьким шпигунам і диверсантам та до відсічі вторгненню нацистських військ (а це була цілком реальна можливість у серпні - вересні 1940 року). Як відомо, в цей час розгорнулися масовані бомбардування військових об'єктів та міст країни німецькою авіацією, що розглядалося в Берліні як прелюдія до самого вторгнення. Тож Міністерство інформації опікувалося, крім усього іншого, просвітою цивільного населення - як протидіяти поширенню чуток, як виявляти ймовірних агентів противника, як поводитися під час повітряних нальотів, як допомагати війську, як діяти в разі висадки парашутистів-диверсантів і як поводитися в разі початку нацистського вторгнення. Водночас пропагувався героїзм (і це було правдою) британських льотчиків, які зламали під час повітряної «Битви за Британію» хребет найкращим формуванням Люфтваффе й - разом із моряками, які вели тяжку війну проти німецьких підводних човнів - в кінцевому підсумку від вторгнення Британські острови.

Звісно, були й не надто вдалі або невірно сприйняті пресою акції. Щойно пряма небезпека нацистського вторгнення минула, преса почала критику цензурних обмежень та антишпигунської кампанії. Крім того, дослідження громадської думки були оцінені як «тактика гестапо», покликана стежити за настроями британського суспільства. З позиції сьогодення видно, що в таких закидах були істотні перебільшення, адже без досліджень громадської думки уряд втрачає зворотній зв'язок із соціумом і стає змушеним діяти навмання.

Утім, Черчилль 20 липня 1941 року замінив «кризового менеджера» Купера на більш гнучкого й толерантного Брендана Брекена, який залишався на цій посаді до 25 травня 1945 року. Цей міністр переформатував діяльність своєї установи: вона вже не стільки «підтримувала британський дух» і «опікувалася лекціями для громадськості», скільки обробляла, синтезувала й постачала необхідну інформацію конкретним - урядовим, громадським і мас-медійним - структурам. Замість нав'язування свого бачення ситуації іншим установам, Мінінформації перейшло до тактики  лише координації дій із ними. Брекен постійно наголошував, що аж ніяк не посягає на свободу слова, але редактори ЗМІ та журналісти мусять бути відповідальними громадянами воюючої держави.

Важливість посади, діяльності й особистості Брекена підкреслювалася тим, що Черчилль зробив його членом «воєнного кабінету», куди входили далеко не всі міністри і який був чимось на кшталт британської Ставки верховного головнокомандування. По закінченні бойових дій у Європі він негайно - як і обіцяв при вступі на посаду - подав у відставку, бо вважав місію міністерства завершеною (уряд лейбориста Клемента Еттлі, який замінив Черчилля на посаді прем'єра, продовжив цю місію майже на рік). Визнанням заслуг Брекена під час війни став титул віконта, який він отримав 1952 року.

Головні інформаційно-пропагандистські масові кампанії, проведені під час війни міністерством, присвячувалися таким тематичним блокам: «Фронт - удома» (The Home Front), «Порятунок виробництва», «Єдність союзників», «Сили, що борються» (The Fighting Forces) та «Особистості». Крім цих кампаній, для яких використовувалися сили журналістів, кінематографістів, художників і навіть психологів, Мінінформації постійно тримало зв'язок із іншими державними й місцевими структурами, і в разі виникнення потреб, скажімо, в додатковій робочій силі певних фахів чи в певних регіонах, оперативно відгукувалося на це пропагандистськими акціями. А ще для підтримання морального духу суспільства впродовж війни влаштовувалися фото- й художні виставки, випускалися кінофільми та радіовистави тощо.

Іншими словами, хто б як сьогодні не критикував під оглядом мирного часу діяльність Міністерства інформації Великої Британії, свою роль, й істотну, у перемозі - особливо за прем'єрства Черчилля - воно зіграло. Не випадково по закінченні війни лейбористи спробували скористатися налагодженим механізмом для популяризації своєї політики, але ситуація була принципово іншою, та й авторитетних і кваліфікованих менеджерів у них бракувало.

Тож у самій по собі ідеї створення Міністерства інформаційної політики за умов неоголошеної війни, яку веде Росія проти України, жодної загрози свободі слова немає. Інша річ, що між ідеєю та її практичним втіленням, надто за наших обставин, може бути величезна дистанція. Юрій Стець, щоправда, вже заявив, що в основу ідеї створення його відомства ліг досвід роботи подібних органів Франції, Британії й Ізраїлю. Що ж, поживемо - побачимо.