Минулого тижня відбулося громадське обговорення Стратегії розвитку інформаційного простору України, яку розробив Державний комітет з питань телебачення та радіомовлення за дорученням РНБОУ. РНБОУ приймала відповідне рішення, керуючись необхідністю реагувати на інформаційну агресію з боку Росії. Ініціював обговорення віце-прем'єр-міністр України Олександр Сич після того, як у низки громадських медійних організацій виникли сумніви в необхідності цього документа. Адже 2013 року Кабінет Міністрів уже затвердив документ із назвою «Стратегія розвитку інформаційного суспільства України», яку було розроблено на базі закону «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки».

Документи відрізняються концептуально: в основі Стратегії розвитку інформаційного простору — питання інформаційної безпеки (РНБОУ приймала відповідне рішення, керуючись необхідністю реагувати на інформаційну агресію з боку Росії після анексії Криму); у свою чергу Стратегія розвитку інформаційного суспільства справді спрямована лише на розвиток і питанням безпеки там приділено мінімум уваги і лише з точки зору захисту інформаційно-телекомунікаційних систем.

Основне питання, яке дискутувалося в процесі громадського обговорення, — чи вносити зміни в уже прийняту Стратегію розвитку інформаційного суспільства, чи все-таки потрібно приймати новий документ, зокрема розроблену щойно Стратегію розвитку інформаційного простору України.

MediaSapiens пропонує виклад цієї дискусії з незначними стилістичними правками.

Олександр Сич, віце-прем'єр-міністр України:

Ми сьогодні вже не теоретично, а на практиці пізнаємо цілий ряд істин: на практиці знаємо, яка нам армія потрібна, яка нам Служба безпеки потрібна, знаємо, що наша управлінська машина є дуже недосконалою. І сьогодні так само ми на практиці пізнаємо, що вкрай важливою є інформаційна безпека. Тому все, що стосується інформаційної безпеки, повинно бути дуже детально опрацьовано всіма компетентними службами: як державно-управлінськими, так і громадськими експертами. І на останньому я наголошую не для красивого слівця. Але тому що я майже за півроку своєї роботи на цій посаді переконався, що інституції громадянського суспільства є значно оперативніші, гнучкіші. В результаті тієї інформаційної політики, яка велася до сьогоднішнього дня, наша інформаційна безпека мов той дірявий щит. Така інформаційна політика створила придатний інформаційний ґрунт для російської агресії. Сьогодні створюється придатний інформаційний ґрунт для боротьби проти української держави в тилу — створюються умови, щоб українська держава була слабкою, а українське суспільство деморалізованим. Це тим більше посилює вимоги до нас щодо розробки документів, які стосуються інформаційної безпеки.

Щодо того документа, який ми сьогодні розглядаємо, то він має пройти громадське обговорення з двох міркувань: по-перше, як мінімум тому, що це стосується інституцій громадянського суспільства великою мірою; і по-друге, тому, що в нас є прийнятий в 2013 році документ — Стратегія розвитку інформаційного суспільства. Сьогодні нам пропонують прийняти Стратегію розвитку інформаційного простору. На мою думку, це предмет одного розгляду — інформаційне суспільство й інформаційний простір. Мені здається, обидві стратегії майже на 100 відсотків накладаються. Прийнята стратегія значно глибша.

Ми повинні прийняти рішення, що нам із цим робити. Може, варто удосконалити наявну стратегію? А може, ви скажете, що потрібно дві стратегії... Я залишаю питання відкритим.

Олег Наливайко, голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України:

Мені здається, що сьогоднішня наша зустріч — це ще одне підтвердження сили медіаспільноти та її співпраці з урядом. Обговорення цього документа відбувалося ще в травні-червні. Але разом із тим на гуманітарному урядовому комітеті прозвучали певні зауваження від Діани Дуцик стосовно медіанавчання, і від Тараса Шевченка певні сумніви — і віце-прем'єр-міністр ще раз запропонував обговорити цей документ.

Короткий історичний екскурс. 28 квітня цього року РНБОУ затвердила заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України. 1 травня ці заходи були введені в дію указом в. о. президента. Згідно тих заходів, Держкомтелерадіо працювало паралельно над Доктриною інформаційної безпеки, а також над законом зі внесення змін у деякі медійні закони щодо протидії інформаційній агресії. Зрозуміло, що головне, чому ці заходи були затверджені — це інформаційна агресія Російської Федерації, необхідність удосконалення правового регулювання щодо формування та реалізації інформаційної політики. Саме тому Держкомтелерадіо разом з Інститутом стратегічних досліджень, Службою безпеки, громадянським суспільством підготували проект цього указу, а також Доктрину й необхідні зміни до законів. Проект указу ми розмістили 14 травня на нашому сайті і приймали побажання, зауваження від громадськості. Так, 15 травня разом з Інститутом масової інформації, Науково-дослідним інститутом інформатики і права, Інститутом медіа права ми обговорювали цю тематику. Відбулося засідання громадської ради Держкомтелерадіо. Саме там ми почули досить серйозну критику, пов'язану в першу чергу із системою реєстрації так званих нових медіа, інтернет-видань. Навіть прозвучало, що хотіли впровадити цензуру. Ми обговорювали це. Деякі позиції було скасовано. І після того 3 червня разом з ІМІ, з Українською спілкою промисловців, Науково-дослідним інститутом інформатики і права сформували Стратегію.

Стратегія визначає мету, основні принципи та пріоритетні завдання, напрямки діяльності держави з розвитку інформаційного простору. На наш погляд, інформаційний простір України в цілому позбавлений цілісної системи регулювання. Є проблеми із захистом інформації. Є проблеми захисту авторських прав, захисту честі й гідності. В стратегії ми намагалися прописати наслідки тієї роботи з Радою Європи, яку ми проводимо з адаптації медійних законопроектів до європейських цінностей. До речі, 1 жовтня очікується конференція разом із Радою Європи стосовно цієї теми. Це для нас ключове. Ми прописали теми суспільного телерадіомовлення, теми роздержавлення. Мені здається, що це виклики часу і вони однозначно повинні бути.

Є певна дискусія з громадськістю стосовно закону України про основні засади розвитку інформаційного суспільства, прийнятого на 2007–2015 роки. На наш погляд, цей закон має все-таки технологічний характер і спрямований у першу чергу на широке впровадження різноманітних інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя. Наш документ, мені здається, відповідає на певні виклики часу й розрахований до 2020 року. Відбулося погодження цього документа з іншими структурами — і Службою безпеки, і Міністерством юстиції, з Державною службою спецзв'язку — було багато різного плану дрібних зауважень. Але в цілому ключових зауважень не було. 

Тарас Шевченко, директор Інститут медіа права:

По-перше, Стратегія розвитку інформаційного простору України дуже й дуже подібна до Стратегії розвитку інформаційного суспільства, навіть за назвою. По-друге, є питання, хто має ухвалювати відповідні документи. Адже стратегію інформаційного суспільства ухвалено Кабміном, а за дорученням це має бути проект указу Президента. Як юрист особливої логіки в цьому не бачу.

В такому форматі проект стратегії не потрібен. Через дублювання набагато краще вдосконалити Стратегію розвитку інформаційного суспільства і внести поправки до неї. Слово «стратегія», як правило, передбачає певні етапи й конкретні завдання на визначені періоди. Це є у прийнятому документі й цього немає в розробленій щойно Стратегії розвитку інформаційного простору. В нашій країні дуже мало прикладів, коли стратегічні документи розробляються не просто тому, що є доручення Президента, а переходять у річні плани, ухвалення і розробку законопроектів, які передбачено на цей період, роботу над цими законопроектами. Такого не відбувається.

Документ дуже важливий і перелік законів, які передбачені, важливий. Але в цьому документі немає пріоритетів, не вказано часу виконання... Це лише, по суті, реферат із усього, що робить зараз держава. Шансів, що це буде виконуватися, небагато.

Стосовно того, чи варто цей документ затверджувати указом Президента... На мою думку, уряд має повноваження приймати такі документи, які, по суті, він же разом із підзвітними урядовими структурами буде впроваджувати. Адже й підготовка законопроектів, і внесення їх до Верховної Ради — це урядові питання. Президент, за Конституцією, має обмежені повноваження. Так, через РНБОУ, коли йдеться про питання інформаційної безпеки, повноважень більше. Але документ містить не лише питання інформаційної безпеки, а в цілому все, що стосується інформації. І це все-таки компетенція Держкомтелерадіо, уряду.

Сергій Томіленко, в. о. голови Національної спілки журналістів України:

Від Національної спілки журналістів ми підтримуємо запропонований проект Стратегії розвитку інформаційного простору. Попри те, що цей документ справді є позитивним, я хотів би звернути увагу на те, що для нас важливо наповнювати цю стратегію конкретними законами. Окрім того, має бути зв'язок між медіаспільнотою й рішеннями, які влада в кінцевому результаті приймає. Щоб ми не створювали лише гарний фон: ми обговорюємо красиві документи, хороші ініціативи, але коли приходить час остаточних рішень у медіасфері, тоді медіаспільнота залишається порадником, якого не послухали. Приклад — формування складу Нацради, коли парламент не підтримав позиції медіагромадськості щодо окремих кандидатів. Інший приклад — зрив у Верховній Раді законопроекту про роздержавлення, погодженого всіма сторонами, коли одна політична сила зірвала прийняття важливого для всієї галузі закону.

Отже, сам документ позитивний, але дуже важлива його реалізація. І ще коли ми говоримо про інформаційну політику та інформаційну безпеку, політики часто захоплюються висловами, що українська держава має вести активну пропаганду. Але НСЖУ категоричну заперечує тезу, що українські журналісти мають стати пропагандистами. Ми вважаємо, що українські журналісти мають бути патріотами і професійно, за стандартами виконувати свою роботу. А вже держава має здійснювати пропаганду. Але ми маємо відрізняти журналістику й пропаганду, хоч би хто якими благими цілями не керувався. Пропаганда дискредитує журналістику як професію.

Ганна Красноступ, заступник директора департаменту інформаційної політики, начальник відділу законопроектної роботи Держкомтелерадіо:

Існує рішення РНБОУ, яке містить чітке доручення уряду підготувати разом з Інститутом стратегічних досліджень із залученням Служби безпеки та внести на розгляд РНБОУ відповідний проект стратегії. І уряд має у відповідні строки підготувати якісний документ і подати його на розгляд РНБОУ. Тобто саме питання доцільності виконання такого доручення РНБОУ ставити не можна, оскільки відповідне рішення введено в дію указом Президента України. Хочу наголосити, що відповідний проект Стратегії пройшов широке громадське обговорення. Під час оприлюднення його на сайті надійшли численні пропозиції та зауваження щодо його змістовного наповнення. Їх усі враховано. Ми проводили як позачергове засідання громадської ради, так і зустрічі з окремими інститутами громадянського суспільства, про які вже згадували.

Щодо змістовного наповнення й питання дублювання окремих положень двох стратегій. Хочу наголосити, що прийнята в 2013 році стратегія корелюється з прийнятим законом України про Основні засади розвитку інформаційного суспільства на 2007–2015 роки. У стратегії є такі індикатори ефективності стратегії: глобальний індекс конкурентоспроможності, індекс технологічної готовності, мережевої готовності, готовність уряду, використання урядом інформаційно-комунікаційних технологій... Тобто йдеться про технологічний характер цього документа. Завдання й доручення уряду підготувати проект Стратегії розвитку інформаційного простору пов'язане з агресією сусідньої країни. Тому на сьогодні вважаю дуже актуальним питання підготовки даного документа.

Богдан Червак, директор департаменту інформаційної політики Держкомтелерадіо:

Стратегія, яка розглядалася Державним комітетом телебачення і радіомовлення — це відповідь на інформаційну агресію з боку Російської Федерації, яка була вчинена під час анексії Криму і триває сьогодні. Це була відповідь на завдання, поставлене перед нами РНБОУ. Оскільки відповідним рішенням, зокрема указом Президента, нам було доручено розробити три концептуальних документи. Перший документ, який ми сьогодні тут розглядаємо, — це Стратегія. Другий документ — це нова редакція Доктрини інформаційної безпеки, яку ми також підготували. І, відповідно, зміни до чинних інформаційних законів у частині посилення інформаційної безпеки. Адже не секрет, що все інформаційне законодавство до цього часу в нас розвивалося таким чином, щоби враховувати європейські демократичні засади, які акцентували увагу на відкритості, прозорості, доступності й не враховували чинника російської агресії, зокрема інформаційної. Коли ці документи було підготовлено, їх у встановленому порядку було погоджено з усіма відповідними центральними органами виконавчої влади, вони пройшли громадське обговорення, як це було передбачено в дорученні. Єдиний недолік — ми це робили дуже швидко й дуже оперативно. Але я не вважаю, що це недолік. Я вважаю, що в час війни, а сьогодні ми ведемо українсько-російську війну, треба діяти оперативно. Бо виглядає так, що ми більше говоримо, ніж воюємо. Це неправильно. Треба більше воювати, менше говорити.

Другий момент, який став приводом, щоб започаткувати нинішнє громадське обговорення, яке я вважаю позитивним, є те, що ця стратегія фактично дублює чи дуже схожа на вже ухвалений закон про інформаційне суспільство. Це не так. Наша стратегія як проект нормативно-правового акту, який може бути схвалений на засіданні РНБОУ, — це є той документ, який потім може стати підставою для написання інших нормативно-правових актів, які будуть деталізувати чи конкретизувати ту чи іншу сферу, якої торкається стратегія. Тоді як згаданий закон є більш технологічним. Цей закон регулює питання розвитку зв'язку, інтернету, комп'ютеризації і т. ін. Тому мені здається, це два зовсім різних документа.

Олексій Погорєлов, гендиректор Української асоціації видавців періодичної преси:

Я хотів звернути увагу на принципові стратегічні речі. По-перше, нам потрібно розвести технологічні речі (технології, канали й мережі доступу тощо) і все, що стосується комунікацій, але комунікацій у сенсі інформації, впливу, донесення до різних цільових аудиторій тих тез, яких ці аудиторії вимагають. Це дві різні й не дуже сумісні речі. І, на мій погляд, або це дві різні частини великого документа, або взагалі два документи.

Щодо комунікацій. У державі нема системної комунікаційної компанії щодо стратегічних напрямків. Наприклад, держава мала б визначити певні пріоритети: мова, земля, сільське господарство (я фантазую зараз)... І якщо це є пріоритети, навколо них будується інформаційна політика держави. У нас такого немає.

Ринок ЗМІ в цілому та його окремі гравці зараз дуже економічно ослаблені. І не тільки зараз, а вже не перший рік. Після світової економічної кризи маємо додаткові негативні чинники. Відповідно медіаринок функціонує з дефіцитом. Дуже велика кількість компаній працює у збиток. Відповідно, їх фінансують власники. І це певний вплив на редакційну політику. Немає системної політики в економічній площині щодо медіа.

Держава у вигляді різних органів усе ще намагається діяти шляхом обмежень певних негативних чинників: заборонити рекламу таку, заборонити видання такі, заборонити казати про це... Відомо зі світового досвіду, що заборони не діють, а діють стимули. Політики стимулів немає.

І останнє, що теж не менш важливо: велика кількість громадян втрачають вміння та бажання аналізувати інформацію та самостійно приймати рішення.

Щодо медіа, на мій погляд, у стратегії мають бути рівні умови для всіх учасників ринку. Ми багато кажемо про роздержавлення, а це не що інше, як рівні умови. Окрім того, розвиток мереж дистрибуції — жодного слова в жодній стратегії, що треба розвивати дистрибуцію преси. А це є запорука доступу громадян до інформації.

Наступне — розвиток читання в Україні. Не читає нація. Показники читання, за статистикою, падають. Потрібно залучати молодь до читання. Різні країни до вирішення цієї проблеми підходять цього по-різному. У Франції, наприклад, є спеціальна програма: якщо ти молодий, маєш певний вік, то можеш передплатити бажані видання, і держава тобі за це платить.

На мій погляд, це є основні напрямки, які мають бути у стратегії.

Діана Дуцик, головний редактор Mediasapiens (ГО «Телекритика»):

Наша дискусія щодо двох документів виникла, на мою думку, тому що ми не розділили питання розвитку й питання безпеки. Коли ми ці питання розділимо, то буде очевидно, що питання безпеки — це прерогатива Президента, і якщо буде відповідний документ, його можна затверджувати указом Президента. Питання розвитку — це питання Кабінету Міністрів. Тому, можливо, є сенс унести зміни до тієї Стратегії, яку вже було прийнято, в частині розвитку, зокрема і частину пропозицій, розроблених Державним комітетом з питань телебачення та радіомовлення. А питання інформаційної безпеки, яке є сьогодні абсолютно нагальним і важливим (і ми не можемо про нього не говорити), має бути винесено окремо. І мені здається, що це має бути окремий документ, серйозно розроблений. У Стратегії, затвердженій Кабміном, є прописаний розділ по інформаційній безпеці, але він короткий і зводиться до технічних питань. Справді, там не відображено питання, про які ми всі сьогодні говоримо — протистояння російській пропаганді, інформаційна агресія сусідньої держави тощо.

Щодо деталей у Стратегії розвитку інформаційного простору, яку розробляв Держкомтелерадіо. Мене насторожує апеляція до теми суспільної моралі. Ми цю тему багато років обговорюємо, й питання залишається. Хто визначає, що таке суспільна мораль, хто має право це визначати? Не можна в стратегічному документі апелювати до таких понять, як суспільна мораль.

Також я погоджуюся з Олексієм Погорєловим, що має бути політика стимулів. Ми не повинні йти шляхом заборон. Я розумію, що держава бідна, немає коштів, але це значить, що треба разом сідати й думати, як ці стимули розробляти, залучати інвесторів і таке інше, держава має так можливості.

І ще один момент, на який я хочу звернути увагу. Олексій сказав про те, що велика кількість громадян втрачає вміння та бажання аналізувати інформацію та самостійно приймати рішення. Справді, це питання в площині інформаційної безпеки, і тут я повторю тезу, яку сказала на урядовій нараді — це нагальність впровадження системи медіаграмотності для населення. Сьогодні також у бюджеті немає грошей, щоб запроваджувати це системно в усіх школах. Але якщо немає грошей на цей рік, треба думати про наступний рік чи наступні два, три, п'ять років. Інакше ми матимемо повторення тих інформаційних проблем в інших регіонах, які маємо зараз на сході.

Оксана Приходько, директор МГО «Європейська медіаплатформа»:

«Європейська медіаплатформа» не брала участі в громадському обговоренні цього документа. Чому? Тому що ми наполегливо пропонуємо замість Стратегії розвитку інформаційного суспільства чи інформаційного простору України розробляти Стратегію інтеграції України до європейського інформаційного суспільства. Я хочу сказати, що буквально тиждень тому в нас була можливість обговорити це питання з делегацією Ради Європи під час форуму з управління інтернетом, що відбувався в Стамбулі. І ми розглядали там можливість приєднання України до так званого Цифрового порядку денного для Європи (Digital agenda for Europe). Це дуже відомий і дуже амбітний проект Євросоюзу, який був започаткований у 2010 році. І це абсолютно стратегічний документ, який містить дуже багато конкретики, конкретні терміни виконання, індикатори реалізації цього документа. І хочу наголосити, що в цьому проекті беруть участь не тільки країни — члени ЄС.

Якщо в нас за угодою про Асоціацію є завдання адаптувати законодавство до європейського, то чи не логічніше буде починати одразу прописувати своє законодавство як частину європейського законодавства в цілому. Я зробила порівняльний аналіз цієї стратегії й Цифрового порядку денного. В українському варіанті відсутня конкретика. В Digital agenda визначено сім напрямків, 101 крок. Його було ініційовано 2010 року, в 2012 році його було переглянуто. Хочу нагадати також, що Україна як член ООН уже наступного року має звітувати за виконання Женевського плану дій і Туніської програми для інформаційного суспільства. Digital agenda є прямим наслідком роботи цих документів Всесвітнього саміту інформаційного суспільства. Я, на жаль, не побачила прив'язки в Стратегії до документів цього Саміту, за винятком останнього речення. Тому в травні під час круглого столу в парламенті ми запропонували створити робочу групу з розробки Стратегії інтеграції України до європейського інформаційного суспільства. Ми будемо дуже просити підтримати проект Ради Європи та цю ініціативу. Ми маємо орієнтуватися на ті міжнародні документи, які вже є.

Тут багато йшлося про те, що ця стратегія є відповіддю на інформаційну агресію. Так, загроза є справді великою. Але вважаю, ми самотужки з цією загрозою впоратися не зможемо. Якщо ми намагаємося протиставити Росії власну інформаційну агресію, ми таким чином самі себе послаблюємо і втрачаємо наших союзників на Заході.

Тарас Петрів, президент фундації «Суспільність»:

Ми проаналізували цей документ разом із фахівцями з Інституту журналістики. І ми не побачили чотирьох ключових складових для нинішнього часу. По-перше, це сприяння розвитку журналістського саморегулювання; по-друге, підготовка кадрів до роботи в сучасних комунікаційних умовах; по-третє, кібербезпека за зразком НАТО; по-четверте, електронне врядування за зразком країн Євросоюзу. Якщо ми говоримо про будь-які наші дії в галузі інформації в ХХІ столітті, то в Україні маємо велику проблему — всі наявні концепції та стратегії в галузі інформації мають дуже фрагментарний характер. На жаль, цей документ не виняток. Треба виходити з того, що вже є, а не творити якісь нові документи, не зважаючи на рішення РНБО. Можливо, можна новий документ інтегрувати в наявний документ 2009 року, затверджений Ющенком. Потрібно працювати в комплексному варіанті, не ділити на відомства, адже [в інформаційній сфері] їх тепер більше 20, тому назріла реформа управлінського механізму. Україні треба орієнтуватися на підходи, які є в країнах ЄС, де застосовується інституційно-конвергентний підхід.

Олександр Бухтатий, завідувач відділу забезпечення зв'язків з органами державної влади Адміністрації Президента України:

По-перше, я думаю, що у Стратегії розвитку інформаційного суспільства України 2013 року є недоліки, зокрема там нічого немає про захист професійної діяльності журналіста, реформування, про державну підтримку ЗМІ.

Щодо нинішнього проекту — я його прочитав і як чиновник бачу чотири варіанти розвитку подій. Перший — якщо залишається все без змін і документ надходить в Адміністрацію, то все одно ми будемо його допрацьовувати, врахуємо вашу позицію, і відповідно до порядку опрацювання документів, швидше за все він повернеться в Кабінет Міністрів, буде перепогоджуватися, і це все затягнеться на багато місяців. Другий — врахувати зауваження і подати в Кабмін, що теж потребуватиме перепогодження. Третій — спробувати внести редакційні зміни, але, судячи з дискусії, обмежитися лише редакційними змінами не вийде. Четвертий — якщо звернути увагу на указ Президента про забезпечення впровадження єдиної політики реформ в Україні, то там визначається завдання виконавчому комітету реформ — підготувати проект стратегії і сталого розвитку України на період до 2020 року. Тому обговорюваний нами документ може стати частиною цього проекту.

Павло Моісеєв, директор з правових питань «Інтерньюз-Україна»:

Звісно, консолідація документів полегшила б їх використання. Я вважаю, що відмовитися від роботи Держкомтелерадіо неможливо, бо концепція 2013 року не є адаптованою до тих умов, які ми маємо зараз. Наприклад, у концепції прописано такі речі: «практика діяльності ЗМІ останніх років активізує проблему журналістської професійної компетентності та відповідальності». Питання відповідальності треба починати з власників ЗМІ, якщо ми говоримо про моральну відповідальність. Щодо професійної відповідальності, то тут треба говорити про топ-менеджмент, редакторів, випускових. Адже досвід останнього року й зими, поведінка різних ЗМІ доводить актуальність питання відповідальності. В концепції цього, на жаль, немає.

По-друге, одна з великих проблем — це питання оцінки контенту. Попередній склад Нацради упав у колапс, коли виникло питання, що роблять російські канали — підбурюють до чогось чи розпалюють… У нас немає чітких визначень у законі, зараз пішли через призупинення діяльності, але це складний шлях. У нас немає стандартного правила, як поводиться держава в тій ситуації, яку маємо зараз. Потрібно розуміти, якщо Нацрада може оцінювати контент телебачення і радіо щодо закликів повалення державної влади, то є інші сфери поширення інформації, і не відомо, хто буде займатися ними.

По-третє, була згадка про повноту й точність інформації. В базовому документі треба додати, що основні терміни, які є в законі — це достовірність, повнота і точність, збалансованість і неупередженість. Це для того, щоб він теж був базою для посилання у разі розгляду певної справи чи оскарження певних дій.

Ще написано, що буде український супутник — це добре, але потрібно було більш формалізовано висловити. Про широкосмуговий інтернет, про який казав навіть Президент, — лише один рядок.

Є певні новели, які не зрозумілі: відповідно до концепції, ми створюємо інформаційний кодекс — тут багато питань, адже, по-перше, це бажання підпорядкувати все; по-друге, треба визначити, що саме ми об’єднуємо, які галузі входитимуть сюди, чи можливо це зробити без оновлення законодавства про телебачення і радіомовлення.

Роман Головенко, юрист і керівник правових проектів Інституту масової інформації:

Цей проект сконцентрований на інформаційній безпеці. Я вважаю, що потрібно змінити рішення РНБО, тобто назву документа, який вимагається прийняти. Це краще, ніж створювати дублюючий документ до стратегії 2013 року, інакше буде абсурдна ситуація. Не варто переймати російський досвід, коли відсутнє критичне ставлення до команд, що надходять згори. Якщо ми націлилися на забезпечення національної безпеки, то документ має називатися саме так.

У стратегії надто мало конкретики — є напрями та описано проблеми, але не описано шляхів вирішення проблем. Щодо очікуваних результатів, то дуже коротко, лише один абзац, і вони дуже абстрактні, навіть на відміну від 2013 року. Ми перебуваємо у стані війни, і в такому стані нам критично потрібен не сам документ, бо він не гарантує позитивного результату чи змін. Потрібні саме зміни, які ми хочемо в нього закласти. Стратегія, як правило, уніфікує підходи різних органів влади. Якщо виконавці на місцях не мають уявлення про те, що треба робити, стратегія тут не допоможе.

Щодо питання пропаганди — в Росії ресурсів явно більше, ніж у нас, ми не зможемо їх перевершити, тому доведеться грати другим номером. Тут ефективнішою буде не наша пропаганда, а викриття російської пропаганди, потрібно показати світу їхні перекручування. Є вже громадські ініціативи типу Stopfake, такі речі має бути відображено якщо не в цій стратегії, то в доктрині інформаційної безпеки чи іншому документі.

Є проблема засилля іноземного інформаційного продукту, а саме російського. Можна встановити щось типу антимонопольного обмеження на телебаченні — обмежити певним відсотком кількість продукту з однієї країни. Адже крім російського чи американського продукту, є ще європейський, азійський.

Ще хочу підкреслити: добре, що такий документ затверджується підзаконним актом, а не законом, тоді він буде гнучкішим у плані його зміни, тому потрібно розуміти, що можуть постати нові виклики.

Ольга Большакова, керівник центру законодавчих ініціатив Незалежної асоціації телерадіомовників:

Хоч документ називається стратегією, але переважна більшість положень стосується безпеки, а стратегії розвитку інформаційного простору приділено дуже мало уваги.

Щодо інформаційної безпеки, то хотілося б, щоби її було певним чином класифіковано в документі, щоб не було сумбурності положень. Треба чітко написати, з чого вона складається. Наприклад, із дотримання воєнної таємниці, про яку багато хто говорить нині, здається, скоро взагалі захочуть обмежити доступ до інформації в зоні АТО, щоб, не дай Бог, не просочилася воєнна таємниця. Цьому треба присвятити окремий розділ, хоча не знаю, чи потрібно щось додавати до того, що є в чинному законодавстві. В нас насправді більше проблем із дотриманням законів, а не з їх удосконаленням.

У російських ЗМІ нині поширюється дифамація — шлях вирішення цієї проблеми певним чином врегульовано в міжнародних угодах України і в українському законодавстві, тому потрібно вживати заходів, щоб реалізовувати ці положення — подавати позови, робити моніторинги. Чому ці положення не реалізовано? Тому що при розшифровці російських сюжетів, як би обурливо вони не звучали, коли аналізуєш текст, бачиш: не так легко до нього причепитися. Потрібно робити свою зустрічну інформаційну кампанію.

Треба, крім того, визнати, що дифамація лунає в жахливій кількості з українських джерел, коли офіційні органи сьогодні кажуть одне, а завтра спростовують це. Тому спочатку треба придивитись уважніше до українських джерел, а потім з обуренням говорити про російські. Мене дуже непокоїть, що сьогодні вже з’явився законопроект про ідеологію — цікаво, куди ми далі підемо? Сьогодні ми забороняємо російські канали, завтра ми заборонимо ті джерела, що поширюють інформацію, яка суперечить штабу АТО. Наступний крок — заборонити «Українську правду» і «Цензор.нет». А після цього будемо поширювати ідеологічні ролики, до речі, пропонується, щоб ці ролики пропагували правоохоронні органи.

Діана Проценко, викладачка Києво-Могилянської академії та юрист Інституту медіа права:

Ми маємо поставити питання самі собі — чи дасть цей проект якусь додану вартість та користь? У нас є перелік сфер, які треба визнати (якщо їх не було визнані раніше) чи захистити. У документі є посилання на Європейську директиву про аудіовізуальні послуги. В директиві йдеться про те, що треба пропагувати місцеву культуру, в нашій же стратегії не приділено достатньо уваги пропаганді місцевої культури.

У стратегії є згадка про національні інтереси, вони ж визначаються в законі про основи національної безпеки, там є визначення й перелік. Але ми розуміємо, що в нинішній ситуації вони виглядають загально, крім того, не є національно українськими, а підходять будь-якій країні. В контексті розвитку інформаційного простору треба було б чітко попрацювати над ідентифікацією цих інтересів.

У стратегії не висвітлено й не враховано прав людини в інтернеті. Так само має бути приділено увагу новим медіа, як вони мають регулюватися чи саморегулюватися, крім того, потрібно висвітлити питання захисту прав інтелектуальної власності.

Ще один виклик сьогодні — потрібні нові моделі врядування, треба будувати публічний діалог між владними структурами і громадським середовищем. У стратегії розвитку це має бути передбачено — як використовувати медіапростір для підтримання публічного діалогу. Держава має забезпечувати такі інструменти, щоб люди в інформаційному просторі могли брати участь в управлінні державними справами.

Стратегія мала б дати відповіді на виклики війни. Потрібно заборонити пропаганду іншої держави, але питання в тому, що протиставити, бо контрпропаганда — це не вихід.

Ще необхідно вирішувати ситуацію з Кримом, окупованою територією — ми не можемо туди подавати ефірний сигнал, але залишився інтернет, і люди в Криму дистанційно могли би брати участь в управлінні державними справами, тобто мова про інструменти електронної демократії. Але місцевих кримських інтернет-провайдерів може бути невдовзі вимкнено. Держава про це не дбає й не шукає шляху інформаційно забезпечити громадян на тих територіях. Варто сказати, що сьогодні на нашому обговоренні бракує представників інтернет-спільноти, які могли б допомогти у формулюванні стратегії.

У стратегії не сказано й про те, яким чином стимулювати або зобов’язувати медіахолдинги бути проукраїнсько налаштованими і дбати про інформаційну безпеку.

Світлана Єременко, медіаексперт, Український освітній центр реформ:

Треба розрізняти Стратегію розвитку інформаційного середовища і Програму захисту інформаційного середовища. Ці два документи повинні бути відокремлені. Я згодна з тим, що потрібно розвести технологічні речі і все, що стосується інформації й комунікації. В документі справді немає конкретики, яким чином втілювати цю стратегію. Наприклад, положення про «забезпечення незалежності ЗМІ» — яким чином її забезпечувати? Або «Послідовне подолання цифрової нерівності між верствами населення і регіонами держави» — хіба ми можемо всім людям увімкнути комп’ютери й інтернет? Незрозуміло, навіщо включати те, що завідомо не може бути реалізовано. Важливо прийняти такий документ, але не тому що ми у стані інформаційної агресії, а тому що це потрібно країні. Це потрібно не для галочки, необхідно, щоб він був не тільки добре продуманий, але щоб він і реалізовувався, щоб ми його виконували. Ющенко у 2007 році приймав Доктрину з розвитку інформаційної політики — але вона не діяла, і ніхто не займався цими питаннями.

Є ще таке положення про проведення постійного моніторингу інформаційного простору України — наш центр уже три роки здійснює моніторинги регіональних ЗМІ, ми публікуємо результати на багатьох сайтах, говоримо на заходах. Ми виявили й розповідали, що в медіа Криму настрої проросійські — і хто нас послухав чи зробив якісь висновки? Відповідно, маємо й такі результати. Тому потрібно не лише допрацювати цю стратегію, але й виконувати її.