Як повідомляв MediaSapiens, 18 грудня відбувся круглий стіл «Діти на телебаченні: як висвітлювати й дотримуватися правил», організований спільно ГО «Телекритика» та Національною радою з питань телебачення і радіомовлення. Учасники заходу дійшли думки, що в гонитві за рейтингами журналісти телеканалів залучають до ток-шоу дітей, при цьому часто порушуючи їхнє право на приватність. Тобто телеканали ставлять власні комерційні інтереси вище за права дитини. Також учасники обговорення запропонували проводити для журналістів спеціальні тренінги та надавати їм методичні рекомендації, як коректно висвітлювати соціальну проблематику, що зачіпає інтереси дітей.

Редакція MediaSapiens готує детальний репортаж із заходу, а ГО «Телекритика» — дорожню карту для медіа та державних органів, як вирішити проблему порушення прав дітей на телебаченні. Тим часом учасниця дискусії психолог Антоніна Муштенко висловила свої міркування щодо того, як знайти баланс між свободою журналістської діяльності та дотриманням прав дитини. Ми публікуємо її репліку.

Роздумуючи над тим, яким саме був дискурс на круглому столі, я зауважила, що говорити на цю тему ніби й можна, але постійно зважаючи на таку собі «священну корову» свободи слова. «Заборонено забороняти». Зрозуміло, що після сумного досвіду цензури в нашій країні свобода слова є набутком, який постійно потрібно захищати і виборювати. Але…

У контексті розмови про наслідки залучення дітей в доросле телебачення хотілося б розглянути питання свободи глибше. Свобода без відповідальності стає анархією. Відповідальність так чи інакше передбачає покарання за недотримання певних норм і правил, що були обговорені й прийняті як сталі й обов’язкові до виконання.

Напевно, в житті окремої людини перетин «межі» продукує покарання у вигляді докорів сумління й почуття провини. Юридично — за незаконний вчинок наступає адміністративна чи кримінальна відповідальність.

Я це до того, що в нашому суспільстві, як ми бачимо, саморегулювання (яке, по суті, передбачає сумління й відповідальне ставлення — визнання помилок, їх виправлення і недопущення в майбутньому) не працює. Отже, єдиним шляхом, що може забезпечити дотримання норм, є чіткі й зрозумілі, обговорені всіма учасниками правила, й так само зрозуміла і прийнята система покарань за неналежне поводження з цими нормами. Ця ідея лежить на поверхні — її щодня використовують батьки у вихованні, й це працює. І не йдеться про публічне побиття чи позбавлення ліцензії за кожну окрему помилку. Радше про зрозумілу домовленість стосовно того, чим ризикує канал, що ігнорує закон.

Наразі ж ситуація нагадує орвелівське «всі рівні, але одні рівніші за інших».

На жаль, умовляння телеканалів «бути хорошими» не працює. Норми й правила етики створені, визначені. Під час обговорення були запропоновані дуже конкретні й фахові пропозиції щодо їх дотримання. Величезна, кропітка робота, аналіз зарубіжного досвіду. Тепер справа за визначенням відповідальності.

Сподіваюся, ті помилки й порушення етики, які зараз мають місце на телебаченні, виникають не так через свідому позицію вседозволеності, як через елементарне незнання й прогалини в юридичній і фаховій підготовці. Тому вважаю великим кроком уперед ідею та пропозицію проведення для журналістів навчання, тренінгів, які би змінили ситуацію на краще.

Але крім цього важливо пам’ятати, що, заграючи зі свободою, зокрема свободою слова, канали керуються деклараціями «суспільної доцільності» й забувають про відповідальність, яка завжди має бути поруч із поняттям свободи.

Мотивовані здобуттям рейтингів, дорослі чомусь втрачають функцію, що має відрізняти їх від дітей, — перспективне мислення. Далекоглядність, передбачливість — те, що дає змогу зрозуміти наслідки своїх дій. Це стосується й наслідків для дітей, яких залучають до дорослих ефірів, це так само стосується й наслідків для суспільства, що в перспективі стане толерантнішим до насильства, яке весь час демонструється каналами і стає повсякденністю.

Хотілося б, щоби дискусія підштовхнула до рішення, що, можливо, зараз той час, коли варто не лише творити «на злобу дня» й бути дзеркалом суспільства, а пробувати ставати прогресивнішими і згадати, що телебачення має просвітницьку роль.

Останнім часом телевізійники нагадують радше ремісників, аніж митців. Хотілося б навпаки. Потрібен продукт «на противагу», альтернатива, напрямок духовного розвитку.

Зрозуміло, що ці слова лише маніфест і говорити «як треба» значно легше, ніж шукати конкретних ідей, форм, форматів і потрібного нового контенту. Але, можливо, зміна дискурсу із задоволення потреб ринку на пошук альтернативи і створення нового, глибшого й інтелектуальнішого продукту спонукатиме митців телебачення до такого творчого пошуку.

Мода не виникає з повітря, є ті, хто її диктує — фахові й талановиті настільки, що своїми ідеями створюють стрім. Чи можливо на телебаченні знайти митців, які хочуть і можуть робити щось нове на високому інтелектуальному й духовному рівні, створювати альтернативу з поглядом у майбутнє, а не у свій гаманець?

Антоніна Муштенко, член правління Асоціації психологів України, психолог, педагог, тренер проекту «Школа для батьків»