В сучасному світі у влади немає інших засобів упливу, крім комунікативних. Що вільнішою в історії ставала людина, то менше можливостей для впливу залишалося в держави (знову ж таки, за винятком комунікативних). До речі, тоталітарна влада – це теж у першу чергу комунікативна влада. Єдиною і найсуттєвішою її особливістю є тотальний контроль над інформаційним і комунікативним просторами. Демократична влада теж їх контролює, як би вона цього не заперечувала. Але робить це за рахунок породження й утримання якіснішого інформаційного продукту. Та здобувши управлінські важелі, влада одночасно отримує і більше можливостей для інформаційних кроків.

Тоталітарна цензура, наприклад, в СРСР чудово співіснувала з найвищими зразками художності. Нинішній час – без цензури, але й без злетів у літературі – мистецтві – кіно. Це парадокс, але його треба визнати як даність. Єдиною відповіддю може бути те, що ці зразки було створено людьми, які здобули освіту в широкому розумінні ще в дореволюційний період (як, наприклад, Сергій Ейзенштейн). Або більш негативне пояснення – ми є свідками деградації всього світу, адже все найкраще було створено до нас.

Влада породжує комунікативні потоки (під комунікативними ми будемо розуміти такі інформаційні потоки, які враховують особливості і бажання аудиторії). Тобто будь-який комерційно орієнтований інформаційний продукт, як-от кіно, не може не бути комунікативним. Жовта преса (до цього, мабуть, можна додати умовні «жовте кіно» і «жовте телебачення») вже повністю надає перевагу смакам аудиторії. І тут виникає феномен різкого зниження планки орієнтирів.

Річ не в тім, що аудиторія погана. Річ у рівні її об’єднавчих реакцій. Олександр Богданов писав колись, що натовп можна вирівняти тільки по низьких реакціях, оскільки вони однакові в усіх, тимчасом як високі реакції різні (див. працю: Богданов А.А. Тектология. Всеобщая организационная наука. Кн. 1 – 2. – М., 1989). Можна навіть висловити крамольну думку – може, такі високі реакції взагалі в нас відсутні, їх просто імплементовано в нас завдяки релігії чи мистецтву. Це віртуальні зразки поведінки, які за рахунок такої імплементації виступають у ролі можливих обмежень, які частково стримують аудиторію, найвідомішим прикладом чого є десять заповідей.

Зрозуміло, що влада повинна базуватися саме на таких рівнях функціонування. Але їй важко зробити це, бо за нею теж іде шлейф неправильних учинків. Ми починаємо відкидати її правильні слова, бо знаємо її неправильні дії. Тому її комунікації перестають сприйматися як справжні. Приблизно така ж ситуація була в кінці радянського періоду, коли комунікації прийняли ритуальну форму, а сам період стали називати «застоєм». Саме звідти ми маємо радше недовіру, ніж довіру до влади.

Інформаційна політика влади повинна працювати не лише на висвітлення її дій, а скоріше на організацію інформаційних потоків усієї держави. Інформаційна політика повинна бути налаштованою не лише на сьогодення, а латати ті «діри», які ми активно вибудовуємо для майбутнього вже зараз. Під останнім ми розуміємо інформаційну компенсацію того, чого ми не можемо поки що досягти в реальності. Тобто виконати ту роль, яку виконує Голлівуд, устигаючи при цьому ще й збирати в нас кошти на подальші свої постановки. Голлівуд намагається керувати мріями світу з розрахунком на те, що фільм вийде за три-чотири роки. Він раніше повинен був увійти у кризові роки у віртуальному світі і вийти з них, для останньої ситуації почали плануватися виключно комедії і мелодрами.

Модернізація, яка є актуальним завданням для всього пострадянського простору, вимагає активної інформаційної політики. Якщо в нас немає коштів на науку й освіту, щоб утримувати їх на належному рівні, держава повинна забезпечити хоча б їхні інформаційні еквіваленти. Це книжкові магазини, в яких іноземна література продавалася б дешевше, ніж на Заході, а не дорожче, як це зазвичай буває в нас. Це активне входження іноземних газет і журналів (дешевих), щоб ідеї приходили в маси. Це максимальне розширення (зі здешевленням) інтернету в країні.

Відставання України та пострадянського простору в цілому від світу набуває на сьогодні все яскравіших форм. Причому це не стосується комерційного продукту. Якщо, приміром, фільм Black Swan має приносити гроші, його нам привезуть і навіть перекладуть. Тут система збору грошей підтримала систему розповсюдження інформації. У випадку некомерційного інформаційного продукту це не спрацьовує.

Яскравий приклад демонструє входження до нас статті Ніколаса Карра про вплив інтернету на мозок, опублікованої в журналі Atlantic Monthly 2008 року. Я пам’ятаю, що реклама цієї статті, а реально журналу, висіла на той момент на білбордах американських міст. З того часу Ніколас Карр уже встиг випустити книгу на цю тему (це відбулося на два роки пізніше). А ми отримуємо переклад статті (!) лише 2011 року. Причому це переклад російською на одному з білоруських сайтів. Тобто там реклама на бігбордах, яка відразу увела цю тематику в голови усіх. Тут малопомітний переклад в Інтернеті. Та ще й відразу на три країни.

Свої ідеї Ніколас Карр 2010 року видав книгою під назвою «Мілини». Погана вона чи хороша – інша річ, але це крок уперед. Коли ми хочемо йти, повинні спиратися на попередників. Україна наразі не здатна перекладати нові книжки. Росія це поки що робить, і навіть активно, але, щоправда, вибірково. Деякі книжки з’являються російською протягом року після виходу в США. Якщо ми не здатні оплатити дослідження в Академії наук, слід витратити гроші на масове завезення наукових і науково-популярних книжок. Треба створити україномовні аналоги тих радянських науково-популярних журналів, які збирали колись масову аудиторію. Все це потрібно, якщо ми орієнтуємося на модернізацію.

Реально поки що всі ці системи – державні і приватні – перетворилися на машини збагачення малих і великих керівників. У таких умовах не можуть паралельно виникати наука чи освіта, бо вони можуть жити тільки тоді, коли стоять на першому місці. Ми ж в основному працюємо на рівні назв: називаємо всі виші університетами, хоча вже навіть наші університети-лідери мали би втратити цю назву. Потім підвищуємо їх, знову ж таки назвавши дослідницькими університетами. Але все це чисто вербально. Ніяких змін чи зрушень не відбувається.

Інформаційні потоки масової комунікації ще привертають увагу, внутрішню чи міжнародну. Інформаційні потоки науки чи освіти давно втрачено. Але це теж інформаційні потоки, які повинні мати такий же рівень новизни, як і масовокомунікативні. Нове знання, яке повинно вироблятися тут, має теж іти до споживачів. Тільки тоді держава може бути конкурентною. І, як наслідок, зможе рухатися вперед. Неконкурентна держава нікуди не може дістатися.

Нові інформаційні умови практично знищили ще одну важливу іпостась – володаря думок населення. Сьогоднішні інформаційно-комунікативні потоки навіть не дають аналога цьому поняттю. Це не тільки Толстой, Достоєвський і Чехов до революції, Україна в радянські часи теж мала і Гончара, і Стельмаха, і Загребельного, чиї твори не тільки читали, але й обговорювали. Тобто від них ішли вторинні комунікативні процеси, а це ознака того, що перед нами жива і цікава для всіх інформація. Зрозуміло, що нині при різкому падінні рівня первинних комунікативних потоків говорити про вторинні вже й не випадає.

І тут ми не є винятком. Те саме стосується і Росії. Дмитрій Биков, наприклад, аналізуючи зустрічі «вождів» із інтелігенцією, підкреслює, що це відбувається виключно в періоди, коли владі щось треба. Як приклад він називає 1962-1963 рр., коли були масові виступи проти начальства. Він перераховує власний список сьогоднішніх гравців на цьому полі: «Володарями думок можна чесно назвати Пелевіна, який передбачливо мінімізує власні контакти із зовнішнім світом ось уже років 20, чи Бориса Акуніна, який є літературною маскою; але ані Фьодор Бондарчук, ані Олег Табаков на цю роль претендувати не можуть, навіть, здається, і не хочуть».

Усе це є переходом від інформаційного до віртуального простору. Якщо інформаційний простір формується в першу чергу новими об’єктами, хоча б у такому сегменті, як мас-медіа, то віртуальний простір набагато інерційніший – тут мають значення старі об’єкти. Адже, наприклад, висока культура – все те, що було колись. Це все було створено до нас.

Коли ми намагаємося взяти героїв інформаційного простору, а саме спортсменів чи шоу-зірок, щоби зліпити з них героїв віртуального простору, то майже автоматично потрапляємо в глухий кут. Зірки спорту чи шоу не можуть бути в ролі володарів думок, хоч ми їх туди намагаємося силоміць поставити. На цьому полі вони є лише псевдогероями.

Збільшивши швидкості інформаційних потоків, ми не отримали адекватного результату у віртуальному полі. Навіть складається враження, що багато людей, навпаки, відійшли від нього, залившись виключно в полі інформаційному. Вони можуть жити в системі побутової інформації, опиняючись за межами високої культури. Зростає кількість сімей, де реально немає книжок. Відповідно, це програмує стиль життя їхніх дітей, навіть їхні майбутні професії. Водночас держава мусить бути зацікавленою розвивати розум дітей, бо саме креативні люди становлять основне багатство країни.

Сьогоднішній акцент на розважальності, в першу чергу телебачення, веде свій початок ще з часів Гітлера. Саме тоді й там було створено, як виявляється, перше розважальне телебачення. Саме там анімаційні фільми виконували ще й пропагандистські завдання.

Розважальність вигідна з точки зору соціального управління. Це технологія соціальної стабілізації. Але одночасно вона зменшує людські можливості, реально звужує інтереси людей. В цьому випадку інтереси держави і бізнесу не повинні співпадати. Саме держава мусить сприяти розширенню інформаційного простору. Вона мусить підтримувати в ньому ті ніші, які сприятимуть відкриттю нових шляхів розвитку, нових смислів, нових поглядів. І бізнес тут не буде помічником, оскільки він чітко зорієнтований на прибуток.

Розважальність не є вселенським мінусом, просто вона не працює на розвиток, на відкриття нових шляхів. Це може бути хорошим комерційним проектом, але це не є аргументом на рівні держави. Держава повинна підтримувати й утримувати власні пріоритети. Але для цього вона повинна їх мати. Це особливо важливо за межами політичного поля, бо в політиці всі зацікавлені «відзначитися», адже це досить близька по результативності до комерційного підходу царина.

В українській політиці є суттєвий брак ідей. З одного боку, ми весь час переварюємо чужі ідеї, наприклад, західні, від яких уже відмовився й сам Захід. З іншого – чомусь нам узагалі не потрібні нові ідеї, бо живемо в неконкурентному середовищі не лише в сфері економіки, а й у сфері політики. Політика, в принципі – це ідеї. А поширення ідей і заохочення все нових і нових прихильників, від яких потягнуться нові виборці, вимагає комунікацій.

Неконкурентна економіка – це феодальна економіка. Неконкурентна політика – це феодальна політика. Для нас «кум» є більш важливою політичною категорією, ніж людина зі знаннями, бо ми довіряємо тільки на цьому більш примітивному рівні. Відповідно, відбувається деградація політичного життя, адже його рух спирається на стосунки знайомства чи дружби.

І тут слід сказати слова застереження, адже навіть війну з терором американці вже переформатували на війну ідей. А про економіку годі й казати... Тобто в динамічному суспільстві правлячою силою стають ідеї і люди, які їх здатні виробляти. Вже голови, а не руки стали рушієм прогресу.

Якщо ми поглянемо, приміром, на Британію, то бачимо, що саме ідеї принесли перемогу консерваторам, які очолили в результаті уряд. Філіп Блонд, який до цього був невідомим викладачем теології, сьогодні є архітектором нової Британії, очолив новий think tank і входить у тісне внутрішнє коло прем’єр-міністра. Взагалі він перебуває поза Лондоном, просто друкуючись в газетах. Але його побачили «розумники», що навколо лідерів консервативної партії. І він з’явився в Лондоні, щоб очолити think tank, який зветься ResPublica. Йдеться про 2009 р, тоді Блонду якраз виповнилося 42. Нині його думки потрапляють у виступи прем’єра Камерона, бо в них є відповіді на нинішні проблеми.

Блонд чітко формулює якщо не відповіді, то потрібні проблеми. Наприклад, він каже: «Наша культура не вірить в об’єктивні цінності», «Ми живемо в суспільстві, де немає громад». Блонд будує такий погляд на сучасне суспільство: «Наше суспільство втратило суттєвий елемент. Я намагаюся пояснити, що якщо подивитися на громадське роз’єднання і рівні, на яких люди вже більше не об’єднуються в торгові спілки, їх школи, відносини з сусідами, зростання самотності, фрагментація сімей – усе це не є імітацією». Рішенням стає згортання уряду, пробудження духу громад, створення чогось на зразок «проміжних громадянських інститутів», які передують суспільству добробуту.

Ці проблеми є і в нас, в Україні. Але ми не відчуваємо їх як проблеми, бо більше думаємо про рівень виконання фізіологічних, а не політичних вимог. Наша політика теж ґрунтується на фізіології, бо треба забезпечити людям мінімальний рівень виживання, який, до того ж, намагаються підвищити залученням громадян до лопат, як це промайнуло в ремарці прем’єра.

Тобто політика може існувати в декількох вимірах. Це може бути фізіологічна політика, на яку спрямована фраза Азарова. Це може бути абстрактна політика, до якої ми звикли за радянських часів, бо там займалися питаннями, максимально далекими від нас, наприклад, правами афро-американців у США. Ті, хто жив тоді, пам’ятають, наприклад, кампанію «Свободу Анжелі Девіс». І приклад британський, який ми б хотіли назвати політикою проблем, або проблемною політикою, спрямованою на ті типи проблем, які реально стоять перед суспільством.

Зрозуміло, що кожна країна вирішує всі рівні політик, але водночас одна з них може домінувати.

Монополістичний капіталізм, на думку Блонда, як і бюрократична держава, зруйнував ініціативу людей. Його погляди беруть початок із дитинства. Він каже: «Ми були класичними дітьми шістдесятих. Це, можливо, було ліберальним вихованням. І це має свої обмеження». У консерваторів він знайшов можливість вирішити соціальні проблеми: «Я справді вірю в політику, яку веде Камерон. Вперше в британській політиці заговорили про добрі почуття, про ширші категорії щастя і задоволення життям, громадські і локальні рішення».

Цікаво, коли загальні ідеї опускаються до рівня оточення кожного з нас. Так, нині у Британії обговорюють супермаркети. Як виявилося, через них продають 97% їжі, причому чотири мережі охоплюють 76%. Тобто зникли малі магазини і магазинчики, в яких продавалися овочі, хліб чи м’ясо. В результаті зникають і магазини, і спеціалісти. Американські дані демонструють цікаві розходження. Зі ста доларів, витрачених в локальній крамниці, 68 залишається в місцевій економці. Зі ста доларів, витрачених у мережі, тільки 43 долари залишаються в місцевій економіці. З квадратного фута площі локальної фірми в місцеву економіку приходить 179 доларів, з мережі – 105 доларів. Для Британії все це перетворюється на чітку настанову: супермаркети вбивають вільний ринок і міські громади.

Це все не просто підтримка місцевого бізнесу, це створення місцевих громад, за які «воюють» консерватори. Як наслідок, руйнуватимуться й процеси атомізації людини, яка прийшла з розвитком капіталізму. І все це свідчить про системність ідей, які висувають консерватори і Блонд як їхній головний філософ.