«Благодать!» – подумала б я після перегляду сюжету в новинах Першого національного. Колега Юлія Галушка так переконливо пообіцяла, що рай для українських автомобілістів наступить ось-ось.

Дороги до Євро-2012 ремонтують рекордними темпами, кладуть їх якісно – із застосуванням останніх технологій. До того ж – по-господарськи економно: переробляють зрізаний асфальт у новий. До 2012-го всі все встигнуть… Словом, благодать!

Саме так я б і подумала. Якби Юля розповідала все це на прикладі якоїсь іншої траси. Тільки не Київ – Харків, яку я щойно проїхала за кермом в обидва боки…

Якщо виключити, що цим сюжетом колеги з Першого національного хотіли догодити Миколі Азарову, який закликав журналістів висвітлювати позитив, лишається другий варіант: у журналіста відсутні головні «фахові органи» – критичне мислення та логіка. Спробуймо змалювати, яким міг бути цей сюжет, якби кореспондентка дозволила собі поставити під сумнів офіційну інформацію й те, що кажуть «для синхронів».

У перших же абзацах сюжету – нестиковка:

«Юлія Галушка, журналіст: Це автодорога Київ – Харків – Довжанський. Вона з'єднує дві столиці та східний кордон України. Щоб за рік сюди гладеньким шляхом поїхали туристи, нині тут кипить робота.

З/К Це свій відрізок будує українська шляхобудівна компанія. Вона виграла тендер на ремонт сорока п’яти кілометрів цієї траси. У плані прописано, що закінчити все мають до кінця дванадцятого року».

Зі стендапу глядач має зрозуміти, що дорога буде готова за рік – тобто наступного травня – якраз до початку чемпіонату. В закадровому тексті виявляється, що будівельники мають час до кінця 2012-го. Тобто можуть запізнитися зі здачею дороги на півроку! Але авторку це не засмучує.

Далі математика ще сумніша. Ми вже знаємо, що українська компанія ремонтує 45 км траси Київ – Харків. Далі дізнаємося, що ще 37 км – за турецькими будівельниками.

«З/К Зовсім поряд працює турецька компанія. За нею – тридцятисемикілометровий відрізок траси. До кінця літа обіцяють закінчити всі роботи».

45-37=8

Шматок, який ремонтують українці, лише на 8 км довший за той, що роблять турки. Чому останні обіцяють упоратися до кінця літа, а наші працюватимуть ще півтора роки? Кореспондентку це також не цікавить.

Наступна задачка: 45+37=82. Виходить, наразі ремонтується лише 82 км траси. Тоді як від Києва до Харкова – майже 500 км! Хто й коли ремонтуватиме решту? Цього питання журналістка теж не порушує. Вона вдовольняється загальною інформацією по Україні:

«З/К Крім українців та турків, українські дороги до Євро будують ще італійці, іспанці, македонці та одна німецько-азербайджанська компанія. Технології не відрізняються. Гарантія – три роки, як і в усьому світі. До головного футбольного чемпіонату збудують, відремонтують та реконструюють магістралі, які з'єднують міста-господарі з кордонами. Всього – три з половиною тисячі кілометрів».

Всі ті італійці, іспанці та македонці, вочевидь, працюють на інших трасах. Від Києва до Харкова, окрім двох невеликих ділянок, нічого не ремонтують. Я знаю це, бо бачила на власні очі. А от у тих, хто давно не їздив цим маршрутом, після перегляду сюжету може скластися враження, що робота кипить скрізь. А головне – завершать її вчасно.

Ідеалістичну картину в розумінні Юлії Галушка псує тільки брак грошей:

«З/К Реконструкція одного кілометра дороги першої категорії, яких до Євро готують більшість, коштує від п'ятнадцяти до вісімнадцяти мільйонів гривень. Лише для Рівненщини на ремонт автошляхів потрібно майже півтора мільярда гривень. Там роботи почали, але на завершення – нема коштів.

Микола Демиденко, перший заступник начальника Рівненського автодору:

- Київ – Ковель – загальна протяжність цієї дороги 107 км, вона через Сарни проходить на півночі області. Практично завершуються роботи на 51 кілометрі. Залишилось практично половина дороги».

Слова місцевого чиновника, мабуть, «для балансу» підкріплюють словами чиновника столичного. Хоча було б дивно, якби їхні «покази» різнилися.

«З/К Грошей справді поки-що не вистачає, погоджуються в "Укравтодорі". На все передбачено трохи більше трьох мільярдів гривень. Як приклад наводять сусідню Польщу, за площею майже вдвічі меншу за Україну.

Євген Прусенко, заступник голови Державної служби автомобільних доріг України:

- У Польщі на 8-12 рік передбачено 145 млрд. злотих. Сьогодні злотий коштує 2,9 грн. Тобто близько 400 млрд грн., якщо на наші гроші перевести. Тому три з половиною тисяч кілометрів доріг – це мінімум необхідно 40 млрд грн. на всю програму».

Чесно кажучи, скільки не вчитувалася в цей синхрон, так і не зрозуміла розрахунків. Ніби виходить, що Польща за 5 років (2008–2012) відремонтує доріг на 400 млрд грн. Але далі: «Тому три з половиною тисяч кілометрів доріг – це мінімум необхідно 40 млрд грн. на всю програму». Як чиновник вирахував необхідну Україні суму? Він же не зазначив, скільки кілометрів доріг за ці 5 років і за ці 400 млрд грн. лагодять поляки. Звідки ці 40 млдр грн.? Він не каже. І журналістка не питає. Її все влаштовує.

Повторюся, я вчитувалася в цей синхрон. Глядач же не мав такої можливості – він його слухав. Тож на підсвідомості мало засісти приблизно таке: єдине, чого бракує стахановцям-будівельникам – гроші, в порівнянні з Польщею ми ремонтуємо дороги за копійки.

Навіть цей сухий осад у мене, як у глядача, викликає купу запитань:

- У Польщі й так дороги були кращі наших, то чому їх так дорого ремонтують?

- Якою ж тоді буде якість наших нових доріг, якщо грошей менше, ніж у Польщі, а «вихідний матеріал» на порядок гірший?

- Може, поляки більше платять будівельникам? Чи використовують інші технології? Але ж вище мене запевнили, що і в нас уже кладуть асфальт за останнім словом техніки…

- 15–18 млн грн. – за кілометр дороги – це нормальна ціна? З чим можна порівняти? Скільки коштує кілометр у тій-таки Польщі?

Можна продовжувати. Але всі ці запитання має ставити не глядач, а кореспондент – собі, а потім і конкретним відповідальним особам. Журналіст цього не зробив. Тож маємо мішанину фактів і цифр (їх у сюжеті аж 20 – по три в одному абзаці – й жодну не проілюстровано графікою!) У цій каші-малаші губиться суть речей і виходить страва, яка так до вподоби деяким чиновникам. Коли журналіст не ставить питань, то й темники не потрібні.

Щоби сюжет не був схожим на реверанс, потрібно не так багато:

- зіставляти всі факти й цифри, отримані з різних джерел, і перевіряти їх за першоджерелом. Чимало брехні пролазить в ефір саме через лінощі журналіста;

- рахувати, рахувати, рахувати! У стовпчик, на калькуляторі, як завгодно – прості математичні дії іноді породжують найгостріші питання і можуть стати стартом окремого розслідування;

- постійно запитувати себе: чи все зрозуміло? Не лишайте жодного питання без відповіді. Навіть якщо цей «апендикс» не увійде в сюжет – з’ясуйте для себе все, до дрібниць;

- якщо в процесі роботи над сюжетом відкрилися нові обставини чи інформація, яка потребує роз’яснення, не лінуйтеся записати свіжіший коментар із тим, кого встигли відзняти до появи нових фактів;

- сумнівайтеся! Щоби глядач вірив журналістові, йому самому треба стати Фомою невіруючим.