Ми добре знаємо цю проблематику в аспекті протистояння інтерпретацій деяких історичних реалій між Україною і Росією. Або приклад з уведенням теорії креаціонізму замість теорії Дарвіна в період правління Джорджа Буша в США. Тобто знання теж є формою, хоча і більш м’якою, введення й утримання того чи іншого варіанту соціального домінування.

Ми просто закриваємо на це очі, але відбір кожної альтернативи (наприклад, Бог чи Дарвін) іде на користь як соціальній структурі, так і її уявленням про світ. Радянський Союз активно спирався на матеріалістичний підхід, і ми всі виросли на тому, що іншого не може бути. І довести протилежне нам важко, оскільки наші типи аргументів (точніше, вимоги до них) навіть не пропускають бодай якогось спростування з іншого боку.

Фурсов підкреслив, що прориви країн спиралися на те, що можна назвати «самобутніми» варіантами знань (див. працю: Фурсов А. Знание как антикризисная сила // Калашников М. и др. Новая опричнина, или модернизация по-русски.  – М., 2011). Їх не було і не могло бути в інших країн, оскільки вони мають іншу систему світосприйняття. Що саме він знаходить у випадку СРСР? Він ставить питання, які фактори виробництва приватизуються правлячими групами у цьому випадку, оскільки матеріальні об'єкти не могли переходити у власність. Він приходить до висновку, що відчужуються нематеріальні фактори. Привласнення соціальних факторів виробництва, на його думку, не дає індивідам можливості створювати у власних інтересах колективні форми (організації), виступати в ролі суб'єкта. Це контроль сфери «суб'єкт – суб'єкт», у результаті чого індивіди і групи не мають можливості самостійно визначати свої цінності й цілі. І це справді суттєва радянська характеристика буття.

Такий підхід до пошуку самобутнього повинен спиратися, на наш погляд, ще на одну характеристику. Перед нами не просто раціоналізація знання, а раціоналізація його заради досягнення якоїсь, як це не дивно, ірраціональної цілі. І фашистська Німеччина, і СРСР колись, чи США сьогодні мали/мають перед собою трансцендентальні цілі. Коли сьогоднішня Росія їх втратила, то всі російські політологи тільки й пишуть, що Росія неможлива без глобальних цілей (таким чином термінологізується раціональною мовою ірраціональна ціль).

США мають такі ж власні ірраціональні горизонти у вигляді боротьби за свободу слова чи демократизацію для всіх. По суті це та сама радянська глобальна ціль визволення людства від капіталізму. І все це є підміною ірраціонального завдання в чомусь адекватним йому раціональним, зрозумілішим для широких мас. При цьому Росія, не маючи глобальних цілей, має цілі проміжні, які ведуть до них.

Їх рідко формулюють у такому чистому вигляді, як, наприклад, у Малера: «Україна – це колиска Русі, це місце її народження і хрещення, її дитинства і її перших подвигів. [...] Це наше Минуле і це, безперечно, наше Майбутнє. Повернути Україну – це наше перше геополітичне завдання, це наш Грааль, який у нас був і якого нас позбавили» (див.: Малер А. Духовная миссия Третьего Рима. – М., 2005. – С. 192). Концепція «Руського міру» також є такою ірраціональною ціллю, яка прийняла раціональні форми, що доступні для масового вжитку.

Якщо йти за пошуком нових матриць раціоналізації, першою слід визнати давньогрецьку. Саме Сократ, Платон і Аристотель створюють нове мислення, яке «виштовхує» Грецію попереду всього світу. Підкреслимо, що це саме технологія мислення. Хоча ми, не розуміючи цього, відносимо ці здобутки просто до технології мовлення, красномовства, але риторика – це в першу чергу мислення. Найвищою ціллю Сократ за думкою Платона визначав пізнання добра. Звідси випливає розуміння і визначення правильного типу поведінки.

Йдемо далі. Франція – Декарт, Англія – Бекон. Але й тут нас чекають несподіванки. Бекон має чіткі окультні прив'язки й паралелі. До того ж, йому приписують роль творця як плану створення США, так і сучасного масонства.

На Декарта мав сильний вплив Мерсенн, якого Католицька енциклопедія називає другом і порадником Декарта. Однак у статті про Мерсенна Хайн наголошує, що сьогодні ми не можемо зрозуміти тієї величезної ролі, яку відігравала магія в часи Відродження (див. працю: Hine W.L. Marin Mersenne: Renaissance naturalism and Renaissance magic // Occult and scientific mentalities of the Renaissance. Ed. by B. Vickers. – Cambridge etc., 1984). Декарта називають у невеличкому списку видатних філософів, які або самі були масонами, або мали поруч із собою відповідних друзів. Гурток Мерсенна, як і Декарт, став об'єктом дослідження штучного управління науковим пошуком з боку венеціанця Паоло Сарпі. Сарпі у деяких історіях проходить і як навчитель Бекона, а Венецію трактовано як системний борця із західною цивілізацією.

Сьогоднішні США мають теорію раціонального актора (К. Ерроу та інші – див. працю: Абелла А. Солдаты разума. – М., 2009), яка дозволила їм переграти СРСР в холодній війні. Сьогодні багато досліджень у США роблять на тему якраз ірраціональної поведінки, прийняття рішень у нечітко визначених умовах (див. працю: Канеман Д. и др. Принятие решений в неопределенности. – Харьков, 2005; та інші сотні й тисячі робіт у цьому напрямку). Після 11 вересня також активно ведеться вивчення сакральності як релігійного феномену. Іншими словами, є чітка сакральна складова в цілях чисто раціональної технології.

Тепер ми можемо створити таблицю, що відображає входження нової раціональності в різні періоди розвитку людства:

Будь-яка ірраціональна ціль вимагає також зробити наступний крок і окреслити ворога чи коло ворогів. Яскравим прикладом тут є СРСР, який завжди мав коло своїх ворогів, внутрішніх і зовнішніх. Всі внутрішні вороги все одно розглядалися як представник ворожих сил зовнішніх. Внутрішнє життя радянської людини було залежним від цієї матриці ворога. Цілі виживання були прив'язані до того, щоб не стати або ворогом народу, або сином ворога народу. Тому модель Павліка Морозова досить чітко відповідає цій матриці.

Радянський Союз і Німеччина будували свій новий світ із опорою на ірраціональне (езотеричне, сакральне). Деякі типи комунікацій мали чітке сакральне значення. Згадаймо виступ генсека або вивчення історичного матеріалізму чи історії КПРС в університетах, які максимально, як тільки це було можливо в матеріальній державі, завищувалися до рівня сакральних істин.

Окультні інтереси радянських і німецьких вождів здобули інтенсивне, хоча і в популярному вигляді, вивчення. Це можна пояснити двома факторами: а) справді існує багатство матеріалів на цю тему, б) інтерес широкої публіки до такого типу видань, яких невдовзі вже матимемо до сотні тільки книжкових назв російською мовою (див., приміром: Гудрик-Кларк Н. Оккультные корни нацизма. – М., 2004; Первушин А. Оккультный Сталин. – М., 2006; Первушин А. Оккультные войны НКВД и СС. – М., 2003; Васильченко А. Великая магическая война. 1941 – 1945. – М., 2009).

Причому багато процесів мали паралельний характер. Наприклад, було намагання з боку спецслужб зібрати магічні предмети з музеїв і в СРСР, і в Німеччині. Або те, що Німеччина майже одночасно з СРСР знищила весь масив астрологів та інших представників езотеричного знання, що можна зрозуміти лише як намагання монополізувати езотерику в руках держави, а отже – вона стала дієвою силою. Влада не хотіла залишати езотеричні знання напризволяще.

Зовнішній світ того часу теж намагався діяти на такому ж рівні. Ватикан спробував провести ритуал вигнання диявола з Гітлера на відстані, як розповідають його архіви. Але вважається, що на відстані проводити такі ритуали неможливо. В двадцяті роки було звернення з боку спецвідділу ОГПУ до любавицького ребе І.І. Шнеерсона в Ленінграді, щоб отримати магічні знання.

Радянські вожді високого рівня час від часу з'являються в цьому окультному контексті. Зафіксовані контакти між Троцьким і Флоренським, тільки невідомий зміст їхніх розмов. Інтерес до містики присутній у Дзержинського, Богданова, Бонч-Бруєвича і найголовніше – Сталіна. Сьогодні стверджують, що московське метро будувалося за картами алхіміка петровської епохи Брюса. Однотипне окультне походження бачать і в московських «висотках».

В рамках «Аненербе» створюється нова дисципліна, що веде до запровадження в майбутньому «таємних політико-лінгвістичних управлінь». Головним тут був Шмідт-Рор, одна з робіт якого зветься «Наша рідна мова як зброя і засіб німецького мислення». У сучасних дослідників це переходить у поняття «мовних війн», прикладами яких називають каталонсько-іспанську чи курдсько-турецьку, а ми можемо додати ще й україно-російську.

Як можна побачити з опису невеликої колекції документів з «Аненербе», які було знайдено лише в 2009 р. в невеличкому коледжі в Пенсильванії, з-під пера Шмідта-Рора вийшло два документи з питань створення таємних управлінь мовної політики від 26 грудня 1944 р. і 19 лютого 1945 р., з резолюціями Зіверса, який очолював «Аненербе» (нюренберзькі допити Зіверса див. тут). Студенти, які знайшли цю колекцію, вважають, що вона може походити від Шумейкера, який служив в американській розвідці з 1943 по 1947 р. як лінгвіст і етнолог. Принаймні, так пишуть у студентській газеті коледжу Урсінус у квітні 2011 р. [34].

Взагалі «Аненербе», яке іменують think tank'ом нацистської Німеччини, мало деякі завдання, цікаві й сьогодні. Наприклад, Зіверс казав із приводу низки європейських націй (скандинавів, голландців, фламандців): «Головна ціль з точки зору культури – знову розбудити імперську свідомість. Її втрачено в Нідерландах, Швейцарії, Моравсько-Богемському регіоні. Але про її минулу велич кажуть кафедральний собор у Страсбурзі, празький замок, фламандські суконні ряди, будинки на варшавському ринку. Треба відновити цей зв'язок, що ніколи не розривався». Виходячи з нашої теми, цікаво подивитися на інструментарій, яким це збиралися досягати. Це газети і книги, це конференції і виставки. Особливу увагу збиралися приділяти молоді.

Таємний відділ лінгвістичної соціології, який очолював в «Аненербе» Шмідт-Рор, пропонував систематично використовувати лінгвістичні опозиції в ворожих країнах, щоби послабити народний спротив. Наприклад, для послаблення слов'янських мов він пропонував «створення спеціальних письмових мов», які б дозволяли створювати більшу розбіжність між слов'янськими мовами. Для України пропонувалася, як приклад, така нова писемність.

Шмідт-Рор вважав, що люди більше живуть у світі писемної, ніж усної мови. І саме писемна мова формує людину. Правда, він чомусь вважав, що в Україні немає писемності, і пропонував створити її на таких засадах:

- як спеціальний тип письма,

- на базі власної абетки,

- власної системи вимови,

- теорії форм власної мови,

- зі словником власної мови, який спеціально буде відділяти її від російської.

З цього стає зрозуміло, чому такі підрозділи мали бути таємними. Детальніше про дослідження з риторики і мовознавства третього рейху – тут. Сучасні дослідники пишуть, що в рооботах Шмідта-Рора мова не тільки створює, зберігає, а й руйнує німецьке життя. Мова, як він вважав, найсильніше визначає душу народу.

Як бачимо, та чи інша соціосистема може відносити до своїх сакральних компонентів саме мову (слід зауважити, що з мовою так буває досить часто). З іншого боку, сакральними досить часто стають і тексти. Наприклад, Біблія як текст вибудовує сакральність поза мовою. Це були смисли, в рамках яких було вибудовано нову особистість.

Але є ще один наслідок сакральності: сакральні елементи не можна міняти на матеріальні. Саме це, наприклад, продемонстрували психологічні експерименти Етрена (див. працю: Atran S.In Gods we trust. The evolutionary landscape of religion. – Oxford, 2002). Тобто сакральне нічим не можна замінити.

Книги, як і мови, фіксують і породжують дійсність, особливо коли їх розглядають як сакральні. Фурсов, наприклад, ставить поруч у розвитку СРСР «Книгу про здорову та смачну їжу» (1939) та дитячу «Тимур та його команда» (1940) як ... фіксацію соціальної нерівності, що виникає після XVIII з'їзду ВКП(б). До речі, він узагалі розглядає соціальні науки як такі, що мають виправдовувати розподіл влади в цьому типі суспільства.

З останніх прикладів такого типу можна навести війну з терором, яку поступово було переформатовано у війну ідей. «Аль-Каїда» теж виникає як наслідок книги «Кутба», присвяченої коментарям до Корану. Тобто книга як текст може породжувати нову реальність. Відповідно, боротьба з ідеями «Аль-Каїди» полягала в тому, щоби зсунути поняття ворога з США на конкретні арабські уряди, що саме вони, а не Америка винні в бідності власних народів. Тобто ми знову стикаємося з роботою над парадигмою «ворог – друг».

Тільки нові знання мають змогу створювати нові світи. Кожна революція (як приклад, можна взяти французьку чи російську) базується на новому знанні у вигляді нової моделі світу. Перебудова ввела нові відносно домінуючих на той період знання. Звідси випливає, що нові знання можуть творити нові світи тільки за рахунок свого інтенсивного розповсюдження. В одні часи це роблять агітатори і пропагандисти, в інші – гучномовці, нині – кіно чи телебачення. Сьогодні таким новим «гучномовцем» став інтернет, що продемонстрували останні арабські революції. Щоразу таким чином у масову свідомість входить новий тип дійсності.

Але це лише технологія, яка вимагатиме наявності нових смислів. Бо нові технології їх доставки досить часто навіть самі вимагають нових смислів, яскравим прикладом цього є телебачення. До речі, пострадянський простір поки що не готовий запропонувати ані нових смислів, ані нових технологій їх доставки. І це свідчить лише про те, що ми бачимо й сьогодні – ми завжди готові приєднатися до чужих смислів. І це відповідає відомій максимі: навіть якщо в тебе немає власної стратегії, ти все одно живеш за стратегією, тільки чужою.

Матвейчев, наприклад, вважає, що нову холодну війну виграє той, хто стане новим духовним лідером (див. працю: Матвейчев О. Суверенитет духа. – М., 2009). Щоб керувати світом, як він вважає, слід мати духовне чи інтелектуальне лідерство. Якщо згадати, то СРСР мав це, особливо в довоєнний період. Потім виразником нових смислів стали США. І тепер, як нам здається, цих смислів слід очікувати від країн, які перебувають на підйомі. Наприклад, це може бути Китай, в якого не тільки давня історія, а й триває інтенсивна вибудова власного майбутнього. Але зрозуміло, що ані США, ані Росія не відмовляться від своєї потенційної ролі, адже й для Китаю вона залишається лише потенційною.

До речі, вимога висунути нову місію повністю співпадає з новими теоріями американських військових, які пропонують розрізняти два підходи до інформації: комунікативний і структурний (див., наприклад: Arquilla J., Ronfeldt D. Looking ahead: preparing for information-age conflict // In Athena's camp. Preparing for conflict in the information age.- Santa Monica, 1997). Ми продовжуємо трактувати інформацію лише з комунікативного боку – це те, що передається. Вони пропонують ще один вимір: інформація – це те, що лежить в основі структури. Змінюючи інформацію, ми змінюємо структуру. Наша перебудова це яскраво продемонструвала. Адже змінивши базовий набір «Ленін – партія – комсомол» з позитиву на негатив, що і робила гласність, довелося як наступний крок змінювати всю структуру СРСР. Так само майбутня дія буде розвиватися і в цьому випадку. Нова структура світу вимагає нового базового набору знань. Але яких саме, ми ще не знаємо.

Кожен такий крок можна розглядати як побудову раціональності на нових підставах. Сьогодні відбувається освоєння саме ірраціонального компонента людства за допомогою нових об'єктивних методів. Це Етрен, який на експериментах продемонстрував неможливість обміну сакральних активів на матеріальні (див. працю: Atran S.In Gods we trust. The evolutionary landscape of religion. – Oxford, 2002). Це Бойєр, який побудував когнітивну теорію, за якою релігія є наслідком роботи саме людських механізмів з обробки інформації (див. працю: Boyer P. Religion explained. The evolutionary origin of religious thought. – New York, 2001). Це Ліндстром, який розповів про експерименти, за якими томографія фіксує, що людина однотипно реагує і на всесвітні бренди, і на релігійні символи (див. працю: Lindstrom M. Buy-ology.Truth and lies about why we buy. – New York etc., 2008). Є окрема наукова школа, в рамках якої релігію намагаються вивчати за допомогою об'єктивного інструментарію економіки (див.: Stark R. The rise of christianity. – San Francisco, 1996; Stark R. Discovering God. – New York, 2007). Тобто все, до чого наука вчора не могла наблизитися, сьогодні стало об'єктом вивчення.

Людина залишається тією самою, але інструментарій управління нею стає все більш «високоточним». У нас буде дуже мало можливостей не підкоритися чужій волі, якщо її буде вибудовано на засадах нової науки.