Але є ще те, що можна позначити як квазіреволюційний чи квазіеволюційний проміжний варіант. Він має всі прикмети еволюції, а насправді є прихованою революцією, оскільки закладається суттєвий відрив від минулого стану соціосистеми. В цьому випадку революція мімікрує під еволюцію, щоб знизити рівень спротиву соціосистеми.

Щоб зробити цю революцію в сучасності, нам потрібні «агенти майбутнього», які будуть нести ці нові моделі поведінки вже сьогодні. Нам буде потрібен ще захист від тиску сучасності і ресурси як для атаки, так і для захисту. В такий конструктор ще слід покласти нові ідеї, які можуть бути новими тільки в цій країні, а також інструментарій із руйнації запасу міцності минулої системи.

Розгляньмо політичний приклад. Це розпад СРСР. Як варіант агентів майбутнього можна розглядати дисидентів, які демонстрували заборонену поведінку. Ресурсно їхню атаку підтримував Захід, хоча б тим, що розповсюджував їхню інформацію через зарубіжні голоси. А ресурсами захисту цього кроку можна визнати розповсюдження нерадянського типу міфології, яка базувалася на свободі слова і демократії. Ніхто й ніколи і досі не каже про економічну рівність людей, лише про політичну. Ніхто не вкладає коштів у реальне економічне виживання людей, лише у виживання політичної системи. Лише це перебуває під пильним оком Заходу, а не медицина чи, наприклад, освіта. Тобто обрано одну з можливих точок соціосистеми, яка подається як єдино можлива.

Перебудова не мала власних нових ідей, це були західні старі ідеї, які виявилися новими для нашого регіону. До речі, й нині ми йдемо за старими західними ідеями, в той час як сам Захід уже від них відмовляється, прикладом чого є Великобританія, яка з приходом консерваторів (а вони прийшли на нових ідеях,) намагається перебудувати своє суспільство і державу.

Перебудова була медійною, точніше, мала медійний базис. Саме тому на її знаменах з’явилася гласність. Це була зміна інформаційних потоків, яка змінювала старі негативні поняття на нові позитивні, і навпаки. Причому спочатку вона була «ленінською», тільки потім стала «антиленінською». Конструктори перебудови принципово не заклали в неї люстрації, щоб не створити масового спротиву змінам. Всі українські партійні «вожді» різних масштабів залишилися шанованими людьми, як і їхні діти. Так що сьогоднішня розмова про люстрацію є вже досить запізнілою.

Розпад СРСР мав і додатковий ресурс (це радше «енергетика» цього тренду) у вигляді «тіньовиків», які були зацікавлені в перебудові заради легалізації власних доходів. Ці «вільні» кошти пливли і в ЦК у вигляді «хабарів», особливо від південних країв та республік. Тобто була й фінансово-економічна складова руйнації СРСР.

Інший приклад моделі соціосистеми дає німецький концтабір. Він цікавий тим, що існує деяка аналогія в базовості процесів управління у вільному і невільному світах. Бруно Беттельхайм, австрійський психіатр, що три роки просидів у концтаборі, потім емігрував в Америку і став аналізувати те, як будувалася і створювалася слухняність у концтаборі, пише про те, що в перші дванадцять годин відбувалася «ініціація», коли невиконання наказу відразу каралося. За рахунок травмування людини це правило закладалося як основа її поведінки. Більш психологічні і довготермінові цілі він бачить так:

- переведення на психологію і поведінку дитини,

- придушення індивідуальність, примусити приєднатися до аморфної маси,

- зруйнувати здатність до передбачення, готовність до майбутнього.

Переведення на роль дитини реалізується в тому, що жодна дія стає тепер неможливою без дозволу «дорослих»: від туалету до сну.

В першому випадку ми мали дефіцит економічних ресурсів, у цьому – дефіцит свободи. Але і той, і другий варіанти налаштовані саме на полегшення процесів управління. Коли сьогодні англійці (в першу чергу Філіп Блонд як філософський гуру уряду) кажуть про атомізацію людини в капіталістичному суспільстві, то це теж пов’язують із відповідним полегшенням управління саме такою атомізованою людиною. Блонд підкреслює: «Держава, замість підтримати суспільство, зруйнувала його. Держава добробуту націоналізувала суспільство, оскільки воно замінило взаємопов'язані товариства пасивними фрагментованими індивідами, в яких найбільш підтримувані відносини були не з сусідами чи з якимось товариством, а з віддаленим центром, який усе визначає».

У цьому випадку штучно створюється дефіцит людських зв’язків, і це відбувається знову для полегшення управління, як, наприклад, у концтаборі, де все це досить чітко реалізовано 

Держава диктує людині потреби свого розвитку. Англійський професор Ричард Барбрук (на фото) в одному зі своїх виступів підкреслював, що історія комп’ютера прив’язана до історії військових. Військові розвивали це як платформи для стеження та боротьби з комуністичною ідеологією. Тобто це політично ангажована зброя. В цьому ж виступі він попереджає аудиторію щодо небезпеки того, що відбувається «повторний продаж тих самих варіантів майбутнього». Тому слід знати ідеологічні мотиви, які стоять за новими технологічними розробками. Саме це дасть можливість побачити повторення.

У своїй книзі про війну між альтернативами майбутнього Барбрук наголошує, що навіть місце народження комп’ютера в результаті стало іншим, хоча спочатку це була Британія. Тепер це США. США мали кошти, на відміну від Британії, продовжити манхеттенський проект в інших сферах. Якщо Вінер був більш урівноваженим стосовно війни з Росією, то серед тих, хто створював кібернетику на конференціях Мейсі, був і Дж. фон Нейман, на якого вплинула націоналізація його фамільного банку в Угорщині в 1919 р. Він створює теорію ігор, в якій єдиним майбутнім людства вбачається ліберальний капіталізм. Барбрук підкреслює, що комп’ютерне моделювання, що виникло як наслідок, програмувало ядерну війну і знищення жителів російських міст. Тобто віртуально війни, включаючи ядерну, були досить інтенсивними. А якщо додати до цього кіно, доведеться визнати, що світ був у стані ядерної війни. Тільки тривала вона в інформаційному та віртуальному просторах, а не в просторі фізичному.

Барбрук вважає, що Радянський Союз принципово не міг очолити інформаційної революції. Його політичні й економічні структури не були достатньо гнучкими. Тоталітаризм не міг дозволити інформації поширюватися без партійного керівництва. Тобто для такого розвитку була потреба у відкритішому і вільнішому суспільстві. Зрозуміло, що це лише гіпотеза. Але факт залишається фактом, бо саме в цій сфері почалося відставання Радянського Союзу від Заходу.

Радянський Союз, як і США, міг бути тільки першими. Коли Радянський Союз став другим, його було приречено на руйнацію. А ця «другість» почала накопичуватися рік за роком. Телебачення, як і ще одна візуальна технологія – кіно, зруйнувало СРСР тим, що давало фрагменти західної дійсності, які потім у мозку людини збиралися в картинку, що суперечила пропагандистській.

У США телебачення зробило основний внесок у програш США у в’єтнамській війні, бо теж дало детальну картинку війни, яку ніколи не бачило око цивільної людини. Там теж «правильні» пропагандистські розповіді суперечили «неправильним» картинкам дійсності 

Нова технократія мережі, новий керівний клас стали називатися «дігераті» від поєднання слів digital та literati (освічені). Як і у випадку еліт сталі чи електричного струму, від нової еліти вимагають нових технологій, які зможуть вирішити проблеми сучасного суспільства.

Барбрук побудував таблицю, в якій зіставив радянський крок уперед і комп’ютерний, на чолі якого якраз стояли дігераті. 

Чому виникає таке зіставлення? Бо обидва підходи Барбрук розглядає як бунт проти каріталізму. Але ми звикли бачити такий бунт у вигляді революційного повстання та масової мобілізації, а те, що Барбрук називає кіберкомунізмом, він бачить як щоденний досвід у сучасних США. Американці поступово виштовхують капіталізм, переходячи на комфортніші для себе умови роботи і життя.

Один із таких дігераті, Луї Роззетто (на фото), що був засновником журналу Wired (див. його біографію). Він зауважує, що всі говорять про контент. Але часто під контентом розуміють просто факти. Люди не хочуть цього, вони хочуть контексту. Факти мають пройти через фільтри людської свідомості, ставши аналізом, уявленням. Телебачення надає тільки те, чого воно хоче, не даючи при цьому вибору. 

Як ідеолог цього напрямку, Роззетто вважає, що дігітальна революція перетворила всі інститути суспільства на застарілі. Взагалі, всі індивіди/племена/суспільства можуть вижити, лише коли вони підключені до ширшого світу. Це дає можливість не просто виживати, а й підніматися на наступний рівень.

Роззетто бачить три помилки в розвитку 1993–2008 років:

- кінець історії: всі повірили Фукуямі, але це виявилося помилкою, історія повернулася назад, і ми зустрілися з ідеологією середніх віків;

- смерть медіа: всі говорили про смерть старих медіа, але вони виявилися живими, Дж. Барлоу справедливо зауважив, що функцією медіа є не інформування, а продаж наших очей рекламодавцям,

- смерть політики: в прогнозах ішлося про загибель держав-націй, бо вони не можуть так добре передавати ідеї, як мережі, але це теж виявилося помилковим – уряди збереглися.

Але загальний його висновок такий: погляди на світ 80-х досить сильно застаріли. Він пояснює це, зокрема, тим, що більшість теоретиків постмодернізму або вчилися в Альтюссера, або працювали з ним, а він реально був жерцем сталінізму у французькій компартії. Раніше Барбрук досить детально вивчав так звану каліфорнійську ідеологію, що якраз і задавала цей рух до постмодернізму, забезпечуючи його не лише фінансово, а й ідейно.

Ще 1998 року в American Prospect виходить стаття під назвою «Бог дігераті». В ній цей підхід здобув назву ніцшеанського лібертаріанізму. Представники цього напряму вбачають появу нового типу людини. Саме через це ім’я Ніцше з’явилося в назві цього напряму.

Роззетто також підкреслює, що дігітальну революцію було породжено не державним плануванням. Це результат вільних ринків і венчурних фондів. І тут не тільки СРСР, а й Європа виявилися у програші. Європа теж намагається керувати технологіями з боку держави, в результаті чого вона стала імпортером технологій, а не їх розробником.

Барбрук виписує цілу серію аксіом нового інформаційного світу. Нам сподобалися такі три:

- в кіберпросторі уявне може стати реальним,

- інформація не хоче бути вільною, цього хочуть люди,

- електронний ринок – витрачай приватно.

 Він також вважає, що в минулому столітті фабрична модель Форда стала взірцем і для політики, культури чи повсякденного життя. Таким же чином намагаються вибудувати комп’ютерні комунікації, де можна буде лише пасивно споживати чужі програми. Барбрук пише: «Нове інформаційне суспільство повинно будуватися за моделлю старого промислового господарства. Вільне слово може існувати лише як товар масової інформації».

Це спірне твердження. На рівні сьогоднішньої реалізації цього немає. Єдине, що до цього підштовхує – постійне намагання зробити інтернет джерелом прибутку, тобто безкоштовність справді відходить на другий план.

Зміна, трансформація взагалі є характеристикою багатьох процесів. Саме тому Барбрук каже, що на відміну від інших живих істот ми можемо трансформувати себе за допомогою дій і думок. І ці процеси радикально підсилилися в останній час.

Барбрук виявився першим і в формулюванні багатьох інших ідей, наприклад, нової ролі креативного класу, яку в Росії просуває Неклесса (див, наприклад, роботи Р. Барбрука The class of the new та Creative city theses). Правда, ще раніше, в 2002 році, виходить книга Ричарда Флоріди «Зростання креативного класу» (2007-го вже було видано російський переклад, див. главу 15 цього перекладу «Від соціального капіталу – до креативного капіталу»).

Барбрук не настільки у захваті і від нових медіа. Серед нових технологій він виносить на перше місце антибіотики й контрацептиви. А також засоби масового транспортування людей типу літаків, яку принципово змінили стиль життя людей, надавши можливості для полегшеного пересування з країни в країну. Тож не інформаційно-комунікативні технології опинилися в нього на першому місці.

Найважливішим є те, що він трактує інформаційне суспільство не як нову фазу капіталізму, а як еволюційну фазу після капіталізму (див. про це тут). Одним із нових принципів організації колективної праці стає ще й подарунок, разом із наказом і товаром. Мережа – засіб поширення, а не продажу інформації.

Суть усієї книжки Барбрука про альтернативні варіанти майбутнього можна побачити в передмові до її польського видання 2010 року, де він пише: «Комп’ютери та мережа є більш ніж корисним інструментарієм. Більше половини сторіччя вони також уособлювали утопічні мрії на службі в імперських амбіцій. Під час холодної війни американська і російська імперії боролися не лише за контроль простору, а й за володіння часом. Країна, що могла бути першою в захопленні майбутнього, висувала претензії на лідерство над людьми всього світу. Берлінський мур міг упасти, радянські війська – повернутися додому, а ця технологічно детермінована ідеологія виявилася напрочуд стійкою».

І тут ми повинні визнати, що ми недооцінили статус нових типів інструментарію, що їх ми теж повинні додати до нашого списку після нових ідей, оскільки такий інструментарій має силу, програмуючи не лише майбутнє однієї країни, а й низки країн. Тобто нові ідею можуть включати і новий інструментарій.

Барбрук бачить помилку розвитку світу в тому, що одну модель майбутнього (радянська) було замінено іншою (американською): «Неоліберальна економічна політика не просто відзначала розрив із виснаженою російською імперією, але також зобов'язання перед американською постіндустріальною моделлю. Нові еліти “нової Європи” зробили помилку, замінивши уявне майбутнє однієї супердержави холодної війни на інше».

Новий інструментарій у США прийшов із військово-промислового комплексу. Це стосується і стратегії, і теорії ігор, і сучасних формальних моделей прийняття рішень, а не тільки інформаційно-комунікативних технологій. Саме в США виник такий військово-науковий think-tank, як РЕНД. СРСР мав подібні структури в галузі природничих наук, а РЕНД охопив науки соціальні. І періодично відбувався вхід людей із цим новим (іншим) мисленням в американські бюрократичні структури (див. про РЕНД чудову книгу Абелли: Abella A. Soldiers of reason. The RAND corporation and the rise of the American empire. – Orlando etc., 2008 (існує й російський переклад: Абелла А. Солдаты разума. – М.. 2009). Це в будь-якому разі повинно було принципово змінювати функціонування бюрократичного апарату в сфері прийняття рішень. Американське видання має підзаголовок, відкинутий у російському: «Корпорація РЕНД та зростання американської імперії». Слід звернути увагу також на швидкість, із якою книгу не просто було перекладено, а й видано російською мовою – один рік. І це знову підкреслює статус і роль нових знань, хоча й чужих.

Приклад інноваційності є не тільки в РЕНД, а навіть у Пентагоні. Ми можемо побачити це за новими розробками, що ведуться саме в галузі соціальних наук. Лише один приклад – Скотт Етрен із колегою опитав 4000 палестинців та ізраїльтян, щоб вивчити особливості сакральних цінностей. Їхні висновки були такі: люди відхиляють матеріальні компенсації за відмову від сакральних цінностей і готові захищати ці цінності незалежно від витрат.

З одного боку, соціосистема максимально інерційна, її досить важко змінити. З іншого – вона вимагає новизни. Згадаймо брежневський «застій»: система досить чітко відчуває, що вона є загальмованою. І першим від неї відходить саме молоде покоління, яке принципово не хоче повторюваного варіанту майбутнього. Прикладом цього феномену може бути прогноз корпорації «Шелл» на розпад СРСР, хоча навіть ЦРУ не наважувалося дати такий прогноз. Шварц із «Шелл» базував цей прогноз на тому, що 1985 року в Радянському Союзі на авансцену масово виходило нове покоління (див. про це працю: Schwartz P. The art of the long view.Planning for the future in an uncertain world.- New York etc., 1996). А в нього будуть нові цінності. Саме тому США нині активно вивчають вихід нового покоління, в них – це покоління 2020 (див. про це праці: Zogby J. The way we'll be. The Zogby report on the transformation of the American dream. – New York, 2008; Luntz F.I. What Americans really want... really. The truth about our hopes, dreams, and fears. – New York, 2009). Вони теж несуть у собі багато відмінностей від сьогоднішнього дня. В радянському випадку зрозуміло: якщо Радянський Союз сам не зміг дати молоді нових ідей, вона сама взяла їх із екранів, книжок і газет. І стару систему було зруйновано.

Соціосистеми може бути зруйновано не лише діями, а й очікуванням дій. Людина все одно реагує на можливий розвиток подій так, мовби ця ситуація вже є реалізованою. Багато трансформаційних кроків базувалися саме на очікуваннях. Наприклад, Помаранчева революція є відповіддю на порушення очікувань людей, які хотіли швидшого економічного і політичного зростання країни.

Еволюцію, особливо під впливом теорії Дарвіна, ми завжди розглядаємо як випадковий процес, у якому немає авторів. Сьогодні цей тип еволюції слід доповнювати авторською, що особливо стосується соціосистем. Наприклад, протестантизм, який має чітке авторство, змінює історію (траєкторію розвитку) людства. Революція має авторство, це найяскравіші, але все ж таки поодинокі етапи переходів у соціосистемах. Саме еволюція багато в чому змінила історію людства, привівши його туди, куди воно, можливо, і не збиралося дістатися.