Глобальне проектування мімікрує під процеси еволюції, воно ховає своїх конструкторів, щоб не викликати спротиву. Якщо локальні уряди діють у часовому горизонті два-три роки, а глобальні конструктори можуть діяти в проміжках десять і більше років, ми завжди матимемо програш локального на користь глобального.

Власні проекти теж враховують особливості того, як відбувається зовнішнє проектування. Проект «Україна» будувався на противагах і відмінностях від Росії і позитивній увазі до проекту «Європа». Проект «Росія» дивним чином включив такі протилежні проекти, як дореволюційна Росія і Радянський Союз. Це сильно його збагатило. Хоча дореволюційна Росія і Радянський Союз є протилежно налаштованими проектами-антагоністами.

До того ж Росія в рамках експертного середовища активно утримує ще одну складову: як вважають її експерти, Росія неможлива без глобальних проектів. Про Україну такого не каже ніхто ані всередині, ані ззовні. Тобто таким чином Україна виявляється замкненою на локальні цілі й інтереси.

Загалом Росія сама активно педалює три свої принципові відмінності від України:

– дореволюційний компонент

– радянський компонент

– глобальний компонент

Це все додаткові складники проекту «Росія», які, з одного боку, створюють їй неперервну історію, тобто закривають часовий простір, а з іншого – глобальна проектність закриває собою простір. Таким чином, російський проект закрив і час, і простір. Український проект має розриви в часі (як реальна відсутність державності, так і відкидання радянського періоду як «неправильного») і просторі, оскільки Україна не має власних глобальних проектів. Для неї реалізацією глобальності стає підключення до європейського проекту.

Під час холодної війни були дослідницькі центри і реальна практика прискореного розвитку країн. Наприклад, Андре Франк, що вивчав Латинську Америку з точки зору розвитку (до речі, його термін «недорозвинений розвиток» зрозумілий і нам), 1958 року провів три місяці в такому центрі ЦЕНІС. Як він згадує, це був час, коли У. Ростоу написав свої книжки, якраз 1958 року вийшла книга Деніела Лернера «Проходження традиційного суспільства».

Відкриття Східної Європи відродило теорію модернізації. І це цілком зрозуміло, бо знову виникає та сама проблема швидкісного переходу до нового стану суспільства. Перед Заходом виникає питання, як уникнути повторення радянського шляху новими постколоніальними країнами.

Економічні стадії розвитку суспільства базувалися на теорії Уолта Ростоу. Теорія соціальних змін Еверетта Хагена, яку теж згадує Андре Франк, будується на тому, що в традиційному суспільстві немає мотивацій для розвитку. Діти завжди діють за нормами, а відхилення від них караються. Коли в результаті зовнішнього впливу владу бере нова група, стара послаблюється. Діти легко переймають нові цінності.

Хаген також підкреслював, що економічна теорія не здатна пояснити розвитку без зовнішньої допомоги (див. про це: Boudon R. Theories of social change. A critical appraisal. – Berkeley – Los Angeles, 1986). Як приклад він розглядав Японію і Колумбію. Він також вважав, що параметри, які відповідають за розвиток, слід шукати в інших сферах, а не в економіці. Деякі соціальні фактори роблять вірогіднішою появу підприємців.

У Японії підприємці здебільшого були вихідцями з класу самураїв. У Колумбії більшість їх була з провінції, до якої не входила столиця країни. Це дало можливість Хагену побачити подібність цих двох випадків, бо в самураїв і в колумбійців із цієї провінції була спільна риса: за роки до цього вони опустилися нижче по соціальній шкалі. Тобто колективне зниження соціального статусу було причиною появи групи динамічних підприємців.

У сфері «комунікація й антикомунізм» працювало декілька центрів при найголовніших університетах, починаючи з Гарварда (див. про це: Simpson C. Science of coercion. Communication research and psychological warfare 1945–1960. – New York – Oxford, 1994). Деніел Лернер був серед розробників підходу, що дозволяв вводити соціальні зміни за допомогою комунікацій (див. про це: Lerner D. Communication systems and social systems: a statistical exploration in history and policy // Communication and culture. Ed. by A.G. Smith. – New York, 1966. В цілому про цей підхід до інтенсивної модернізації див. тут, а також у роботі: Gilman N. Mandarins of the future. Modernization theory in cold war America. – Baltimore, 2003).

Нілс Ґілман цікаво зауважує: хоч теорія модернізації будувалася на базі третього світу, водночас вона відповідала на невирішені питання, що постали в самій Америці (Gilman N. Mandarins of the future. Modernization theory in cold war America, p. 12). Або така цитата (там само, с. 15): «Якщо фашизм був антимодерним, а комунізм патологічною формою модерного, тоді “нормальною” версією був ідеалізований портрет Сполучених Штатів. Ліберальні інтелектуали 1950-х хотіли скерувати процес розвитку в інших країнах, пропонуючи цим країнам піти містичним американським шляхом. Теоретики модернізації вірили, що вони роблять світу добре, допомагаючи “їм” стати більше схожими на “нас”». Якщо це підсилити, можна сказати, що модернізація стала вестернізацією.

При цьому всі забувають, які реальні переваги це мало для реалізації процесу модернізації. Адже комунікації давали можливість надавати прямі картинки цього світу-цілі, причому не як фантазії, а як реалізовані насправді, тільки в іншій країні. Всі медіа (газети, кіно, а потім телебачення) могли нести прямі візуальні посилання на вже створений світ.

Лернер чітко фіксує комунікацію як агента змін у соціальній системі (Lerner D. Communication systems and social systems: a statistical exploration in history and policy // Communication and culture. Ed. by A.G. Smith.- New York, 1966, р. 558). Принципове усне суспільство треба було зробити писемним, отже візуальним. Лернер будує таку матрицю кореляцій. 

Малося на увазі сприяти штучному переходу від другого до першого типу. Перший тип будується на писемному населенні і вимагає існування газет, бо існує кореляція між писемністю і газетами. Писемність зростає з урбанізацією. Виникають такі співвідношення між модерним, транзитивним і традиційним суспільствами:

Урбанізація стає шляхом до медійних і політичних змін. З неї виходить писемне населення. В нього, як відомо, інші вимоги до демократії. До речі, одним із наслідків цих процесів також вважається прийняття західних психологічних типів поведінки, наприклад, емпатії. Така відмінність справді існує. Приміром, вважається, що Захід, конкретно США, має вразливість у вигляді більшої чутливості до загибелі власних солдат.

При цьому зникає важливий компонент, адже Радянський Союз теж ішов і через урбанізацію, і через боротьбу з неписемністю, а отримав прямо протилежний результат – налаштованість на комунізм. Тепер із комунізмом пропонується боротися тим самим шляхом, яким його й будували. Щось тут не так. Тут прихованою є контрдія інформаційно-комунікативного компоненту, що здатен трансформувати і компонент політичний, і компонент економічний.

Ці системи штучних переходів можна було побачити й у випадку Перебудови, і Помаранчевої революції. В обох випадках було задіяно саме інформаційно-комунікативний компонент, який руйнував попередню владу. Головною метою стає при цьому делегітімізація влади, що дозволяє відібрати від неї «приховану» підтримку. Це модель ненасильницього спротиву, розроблена Дж. Шарпом (див. про це роботи: Шарп Дж. От диктатуры к демократии. Стратегия и тактика освобождения. – М., 2005; Шарп Дж. От диктатуры к демократии. Шарп Дж., Дженкинс Б. Антипутч. – Екатеринбург, 2005; Helvey R.L. On strategic nonviolent conflict: thinking about the fundamentals.- Boston, 2004). До речі, інформаційну складову визнано важливою і при класичному підході до путчів в Едварда Луттвака (див. про це: Luttwak E. Coup d'etat. A practical handbook. – Cambridge, 1979).

Можна побудувати таку схему дії цього інструментарію:

В середньому компоненті ми використали слово «захищене», оскільки негатив не розповсюджується в нормі ані в традиційному, ані в тоталітарному суспільствах, тому слід створювати нові контексти для його поширення.

Традиційне суспільство, якщо повернутися до моделей 1950-х років, теж не могло витримати негативної інформації стосовно влади, як і таке тоталітарне суспільство, як СРСР. Адже модель боротьби з ворогами, яку застосовував Юрій Андропов, розчищаючи шлях до «корони», була саме такою. Оскільки всі інформаційні потоки контролювалися, обирався шлях не контрольованими владою потоками.

Чутки, які йшли з КДБ, розповідали про корумпованість влади, точніше конкретних членів Політбюро, що стояли на шляху Андропова до влади, потім їх повторювали, піднімаючи на вищий рівень, уже справжні, хоча й зарубіжні, радіоголоси. Цікаво, що про маразм Брежнєва знали всі, а того, що сам Андропов керує з лікарні, не знав ніхто.

Джина Шарпа називають людиною, на яку спираються ті, хто скинув уряд у Єгипті. Реально це та ж модель 1950-х, тільки теперь у ній неприхованими стають саме інформаційні «м’язи», бо сьогоднішні інформаційні канали дають інтенсивніші варіанти трансформації соціосистем. Сьогодні змінюється тип медіа. Як наслідок, держдепартамент виділяє десятки мільйонів на розвиток соціальних медіа, а американські військові заявляють, що вони стоять напоготові проти спроб вимкнути інтернет.

Почалися і зворотні процеси, коли влада хоче опанувати новій інструментарій. Наприклад, Управління справами Президента Росії оголосило тендер на ґрант, за яким слід створити блогерський захист саміту 2012 [19].

У руйнації СРСР теж був такий інструментарій – це третій кошик ОБСЄ, який було прийнято в Гельсінки. Він передбачав вільний обмін інформацією. І теж мав конкретних авторів. Константін Мельник, що на піку своєї кар’єри дійшов до рівня куратора французських спецслужб при Де Голлі, розповідає: це могло бути тільки витвором західних спецслужб, оскільки радянські більш догматичні. До речі, в цьому інтерв’ю газеті «Совершенно секретно», як і в деяких інших виданнях, він підкреслює, що радянська розвідка на 70% займалася фактами і лише на 30% – аналізом. Зворотні цифри були, наприклад, у ЦРУ.

Мельник, працюючи вже в РЕНД, дав прогноз про обрання саме Микити Хрущова після смерті Сталіна. Він спирався і на кількість згадувань усіх політичних гравців-претендентів у радянській пресі. Автором ідеї третього кошика він називає ватиканського адвоката, свого друга Жана Віоле. У своїй книзі «Сучасна розвідка і шпигунство» він віддає під цю розповідь лише одну примітку (Мельник К. Современная разведка и шпионаж. – М., 2009. – С. 330). Мельник каже, що три роки вони лобіювали цію ідею, а сам він передав її американцям у ЦРУ, з яким співпрацював.

Перед нами та сама модель створення негативних контекстів для влади, про яку ми говоримо. Радянський Союз тоді пішов на такий розвиток подій, який і приніс для нього фатальні результати. Тоталітарна держава, як і традиційне суспільство, не готова оперувати негативними контекстами про себе. Населення повинно мати відповідне щеплення. Наприклад, сьогодні ми стільки читаємо негативу про себе, що це вже не має ніякого значення. Не так це було тоді. Потім перебудова поставила цей негативний потік на індустріальні основи, коли вже не Захід, а радянський пропагандистський апарат став виконувати фунцію руйнації СРСР.

В інтерв’ю «Російські газеті» Мельник розповідає, що працював як аналітик у багатьох структурах, але найбільше йому подобалася ватиканська організація «Руссікум», яку очолював голова французьких єзуїтів Сергій Оболенський. В інтерв’ю «Эху Москви» він каже, що не був оперативним розвідником, що для Ватикану він робив аналіз, читаючи радянську пресу. До речі, про Україну в цьому інтерв’ю він каже як про країну, якої нема, але яку може бути побудовано.

Про свою роботу в Ватикані він каже як про «російський відділ ватиканської розвідки». Ватикан вважав: якщо релігійний рух у країнах Східної Європи збережеться, це призведе до повалення радянського ладу. У французькому генштабі він також вивчав стратегію Радянської армії в перспективі третьої світової війни. Ніхто не хотів іти працювати в цей відділ, думаючи, що росіяни можуть дійти до Парижа за 48 годин і тоді весь цей відділ повісять.

Найповніше Мельник розповідає про гельсінський кошик в інтерв’ю журналу «Итоги»: «В шістдесяті-сімдесяті в мене почалося активне спілкування з метром Віоле, адвокатом Ватикану. Це був один із наймогутніших агентів впливу в Західній Європі. Його зусилля і підтримка Папи Римського прискорили франко-германське примирення, цей юрист стояв і в основі Гельсинської декларації з безпеки і співпраці в Європі. Разом із метром Віоле я брав участь у розробці деяких положень цього глобального документа. Брежнев тоді домагався визнання статусу-кво післявоєнних континентальних кордонів, а Захід гарчав: “Цього не буде ніколи!” Але Віоле, який добре знав радянські реалії і кремлівську номенклатуру, заспокоював західних політиків: “Дурниці! Слід визнати нинішні європейські кордони. Але обумовити це Москві єдиною умовою: вільним переміщенням людей та ідей”. В сімдесят другому році, за три роки до конференції в Гельсинкі, ми запропонували західним лідерам проект цього документа. Історія підтвердила нашу правоту: саме виконання Третього кошика виявилося неприйнятним для комуністів. Багато радянських політиків – і Горбачов зокрема – визнають потім, що розпад Радянського Союзу почався якраз із гуманітарного конфлікту – з протиріччя між словами та справами Кремля та його сателітів...».

Розвідка Ватикану має і серйозне коріння, і серйозні здобутки. Адже кардинал Лагі, представник Папи у Вашингтоні, якось порадив ЦРУ: «Слухайтеся святого отця. В цій справі ми маємо двотисячірічний досвід». За Opus Dei ховається багато незрозумілих і досі речей. Зрозуміло, що Ден Браун привернув до них пильну увагу всього світу. Навіть Мадонна може тепер проводити цілий день у Лондонському представництві Opus Dei. Opus Dei відкрила свої архіви двом журналістам, розповідає журнал Time, серед яких був і Джон Аллен. Офіційно це духовна інституція з великою кількістю університетів, інститутів і центрів. Американці називають її членами не лише відомих судей чи журналістів, а й колишнього голову ФБР Люїс Фрі. Ще одне звинувачення лежить у здійснені контролю над розумом.

Джон Аллен, зрозуміло, написав правильну книгу, в якій спростував усі негативи як міфи. У своєму інтерв’ю він каже досить сучасно: «Культурно він (Бенедикт) дуже підготовлений бути папою, можливо, він є найкращим за останні два чи три сторіччя. Але з журналістської точки зору він не дуже “сексі”. Без сумніву Іоанн Павло ІІ є найбільш “сексі” з усіх сучасних пап. Що б він не казав, воно завжди з'являлося на перших шпальтах газет. Бенедікт XVI не такий харизматичний».

Речник папи Іоанна ІІ своєю першою книгою називає дослідження «Маніпуляції в рекламі». Це доктор Наварро-Валльс, що змолоду став членом Opus Dei, потім працював професором психіатрії в університетах Барселони і Гранади, потім став журналістом і далі перейшов на роботу до Ватикану. Він зізнається в інтерв’ю New York Times, що в своїх стосунках із журналістами використовує свої знання з психіатрії. Він каже: «Моє хобі стало моєю професією, а моя професія стала моїм хобі». Він також має ступінь із комунікацій. Його перша книжка про маніпуляції в рекламі вийшла в 1970-му. Він каже в цьому контексті: «Я почав з питання, що виходить із психіатрії, як медіа в цілому, включаючи рекламу, впливають на людські позиції, що стосується змін у кращий чи гірший бік» (див. про це: тут і тут). Він став речником і наступного папи, Бенедікта, але в 2006 р. попросився у відставку. 2007 року він став президентом наглядової ради одного з університетів у Римі, а 2009-го – президентом фундації телекому Італії.

Як речник, він порахував, що тільки 20% інформації про Ватикан іде з його офісу. Тому він став покращувати умови отримання інформації для журналістів. І саме Іоанн ІІ був налаштований на зміни. Через десять років тренд змінився: тепер 80% інформації надходить у світ саме від нього. І зрозумло, що це можна вважати справжнім успіхом.

Доктор Наваро-Велльс про свої заняття і навчання поза медициною розповідає, що він вивчав журналістику і комунікацію для того, щоб краще працювати як доктор. Він пояснює це так: «У динаміці сучасного суспільства засоби комунікації можуть мати величезний уплив на людей. Як психіатр я постійно бачив пацієнтів, що страждали від тривожності не через проблеми в їхньому житті, а через відчуття неадекватності в порівнянні з моделями, які демонструють реклама чи газети. Згадайте зморшки чи міф вічної молодості, що хвилює так багато жінок, а нині навіть і багато чоловіків».

Одна з іспанських професорів із питань релігійної інформації так відповіла на питання стосовно висвітлення госпіталізації і смерті папи Іоанна Павла ІІ і роботи Наварро-Валльса: «Без сумніву, вихідним пунктом була довіра, нароблена за роки в ролі речника. Я вважаю чітким доказом цієї довіри той факт, що преса всього світу дала той самий опис смерті папи, хоча ніхто з 6000 журналістів, акредитованих у ці дні при святому престолі, не бачив його. Тільки один журналіст був присутнім – Наварро-Валльс – і він розповів про це. До сьогодні ніхто не вступив у суперечку, що це було саме так, як він розповів. До довіри слід додати рішення надавати виключно факти, а не емоційні оцінки...». Газета «Фігаро» назвала його парадоксально – речником святого. Він пропрацював із папою більше двадцяти років. А перший контакт сприйняв як жарт: це коли йому подзвонили і запросили на сніданок із папою.

Отже, перед нами пройшов і Ватикан, і один із членів Opus Dei. Як до цього Мельник, можна зрозуміти, що це справді сильні гравці, які могли конструювати світ, спираючись на ще більше коло людей поруч із ними і на інститут церкви. Коли Джона Аллена запитали, що йому більше впало в око протягом року, за який він брав інтерв’ю в членів Opus Dei, він сказав про 84 тисячі членів: «Якість людей. Вони всі дуже мислячі католики». Що стосується іміджу Opus Dei і намагання закрити його мовчанкою він висловлюється парадоксально: «Якщо їх метою було виключати їх публічне обговорення, я повинен сказати, що вони мають сім десятиліть дуже поганих результатів, оскільки немає іншої групи в католицькій церкві, про яку б так багато говорили».

Творець Opus Dei Хосе Ескріва каже про неї як про «внутріщню ін’єкцію в кров’яні потоки суспільства». Священники мають бути підтримкою, експертами в духовному житті, але справжні дії можуть бути тільки в самому світі. Тільки звичайна людина може написати газетну статтю чи зробити хірургічну операцію. Ідеєю стало формування людей, а потім випускання їх у світ, де довіра до них дозволятиме реалізувати власну свободу. З останнього речення видно, звідки постало звинувачення і в промиванні мізків, і в контролі над людьми, які не можуть вийти з Opus Dei.

Сучасні роботи в галузі політики більше налаштовані не на просування соціальних змін, а на намагання ці зміни прогнозувати. Наприклад, є така історична підказка: Японія нападає на Перл Харбор після того, як японське радіо перестало закликати до миру і підвищило критицизм стосовно Сполучених Штатів. Наступного ранку відбулася атака.

Калев Літару побудував цікаву систему обробки відкритої інформації, яка має назву культуроміки. Це дає можливість прогнозувати тренди і поведінку великих мас людей. Новини несуть не лише фактичну інформацію. Вони оформлюються відповідно до фреймів, що відображають культурні та контекстуальні впливи.

Емоції вимірювалися за рахунок тону, різних нюансів позитиву/негативу. З цим працювали три види технік. За першою враховувалася насиченість позитивних/негативних слів у цьому уривку тексту, а також спеціальні словники, де за кожним словом було закріплено числову характеристику від екстремально позитивного до екстремально негативного.

Друга техніка звалася геокодуванням. У результаті її застосування кожен текст отримував точку на мапі. Третя техніка шукала, як глобальні медіа об’єднують країни. В цьому випадку підраховувалося, поруч із яким іншим містом згадується кожне місто в світі.

Все це належить до напрямку, що здобув назву культуроміки. Іншим паралельним результатом аналізу онлайну стало відкриття Літару разом зі співавтором того, що Білий дім переписує документи, які вже було оприлюднено. Йдеться про документи Білого дому часів Джорджа Буша. Тобто відбувається щось на зразок описаного в Оруелла, коли вже проголошена історія починаю видозмінюватися за рахунок зміни документів.

Літару (його персональний сайт – www.kalevleetaru.com) із цим доробком із аналізу відкритої інформації публікувався також у часописі ЦРУ (Leetaru K. The scope of FBIS and BBC open source media coverage, 1979–2008. – Studies in Intelligence. – 2010. – Vol. 54. – I. 1). Це також свідчить про ступінь об’єктивності запропонованого методу. Що стосується його результатів, то він доходить висновків про можливість прогнозувати стабільність чи революції в Єгипті, Тунісі чи Лівії, конфлікт у Сербії, стабільність у Саудівській Аравії. Поєднання новин із місцями, що асоціювалися з Бен Ладеном, дали можливість виділити 200-кілометрову зону в Північному Пакистані як можливе місце, де він ховався. І його знайшли саме там. Тут виникає цікава теоретична новинка: географічне поєднання новин, яким чином місцевості об’єднуються, дає новий погляд на те, як саме світ бачить сам себе. Є окремий сайт, присвячений дослідженням із культуроміки – www.culturomics.org/home.

Ми бачимо два напрямки: формування соціальних структур і змін, а також прогнозування цих і подібних соціальних процесів саме на матеріалі великих мас людей.

У нас залишилася нерозкритою ще одна дійова особа, яку Мельник шанобливо називав «метр Жан Віоле». Під час війни його активність призвела до арешту за колабораціонізм. Але його відразу звільнили за наказом згори. Після цього він вступає в Opus Dei, хоча деякі дослідники більш справедливо вважають, що в Opus Dei ця людина вступила до цього, тож звільнення виглядає більш зрозумілим і природнім. Він був співробітником французької спецслужби. І був серед засновників закритої організації Le Cercle («Коло»), створеної прем’єром Франції 1951 року Піне, який теж мав стосунок до Opus Dei. До речі, про Opus Dei кажуть, що орден контролює фінанси Ватикану та забезпечує силове прикриття, стратегічне планування і розробки стратегічного характеру.

Конспірологи вважають структуру Le Cercle більш таємною, ніж більдерберзький клуб. До того ж, вони вписують її в усі кардинальні зміни світу протягом двох десятиріч. Це Вотерґейт у США, відставки Вільсона і Хіта в Великобританії, боротьба проти Міттерана у Франції, вбивство Пальме у Швеції, дестабілізація уряду Вітлама в Австрії. Навіть Тетчер обирали за ідеєю, яку запропонував Віоле, а Кроз’є, теж один із засновників «Кола», передав далі. Тоді Віоле запропонував три питання з теорії психологічної війни, які повинні були лягти у базу кампанії з обрання Тетчер: чого саме люди хочуть, чого вони бояться, за що вони стоятимуть. Цікаво, але відомий зрадник ФБР, що передав багато матеріалів у Радянський Союз, Роберт Ханссен теж був членом Opus Dei. CNN присвятило пошуку відповіді на це питання свою передачу.

Журнал із параполітики Lobster (№93) присвячує всім їм окремі статті. В 11-му числі Lobster'а, який є в інтернеті, міститься висновок, що Тетчер піднімається вгору за допомогою правої мережі своєї країни, яка мала серйозні стосунки з військово-розвідувальним товариством. Досить вагомим виглядає і список членів «Кола» [60]. Для всіх цих людей холодна війна була справжньою і щоденною війною. Кроз’є навіть устиг написати і про Перебудову і Горбачова. Він згадує як доведений факт, що Горбачов під час навчання в Московському університеті був інформатором КДБ. У своїй статі він каже про активні заходи КДБ під час ери Горбачова, які були непоміченими на Заході.

СРСР мав і Афганістан як силову акцію, де зовсім не збиралися бути довго, а повинні були вийти в 1980 р. (потім цей план було знищено за вказівкою Крючкова), був і зацікавлений погляд на Китай, нереалізований шлях, рух яким міг би змінити розвиток історії. Дроздов згадував, що 1968 року, коли він мав повертатися з Китаю, Андропов попросив його залишитися на місяць і написати про стан Китаю і перспективи радянсько-китайських відносин. І Дроздов подав 103 сторінки свого тексту на цю тему. Через рік Андропов повернув цей аналіз зі словами: «Чи знаєш, чиї це помітки в тексті?» І назвав прізвища високих політичних діячів. Але визнав все це досить сміливим текстом. А що таке сміливий текст? Це передчасний текст, до якого ще немає потрібних передумов.

Загалом перед нами пройшли приклади західних активних дій, які мали на меті розвиток в основному Європи у лівий бік. Такий самий напрямок мали й дії Даллеса, про які згадує Мельник, що були налаштовані на призупинення руху Франції й Італії ліворуч у післявоєнний час. Це був уплив, в першу чергу, на вибори, щоб не дати прийти до влади в цих країнах комуністичним партіям. А після правильних виборів, де потрібні партії підтримувалися і фінансами, і ресурсно, панувала демократія. Одночасно слід визнати, що однотипно працював і Радянський Союз.

Світ конструюється. Якщо це вдавалося і було нормою тоді, слід зрозуміти, що це є нормою і сьогодні. І саме інформаційний компонент є базою для дій у фізичному просторі, а також сам виступає як дії в інформаційному просторі. Тільки сьогодні ми дізнаємося про те, що було зроблено колись (див., наприклад, дослідження про роль IRD – Information Research Department в Британії, які завершуються 1977 р., у книзі 1998 р.: Lashmar P., Oliver J. Britain's secret propaganda war 1948 – 1977. – Phoenix Mill, 1998). До речі, ім’я Кроз’є неодноразово зустрічається в цій книзі. А через десятки років напишуть і про те, що було сьогодні.

Світ конструюється за допомогою того, що можна позначити як проблемні переходи. Спочатку створюється проблема, потім країна переходить на її вирішення, але невдовзі виявляється, що це рішення само по собі породжує проблему, з якої вийти ще важче. Але зворотної дороги вже немає. Під таким кутом зору можна побачити всі основні проблеми, в які потрапив, наприклад, Радянський Союз. 

Кожен із цих кроків одночасно мав і абсолютно протилежне рішення. Наприклад, Бовін написав для Брежнєва 12 пунктів заходів, яких може бути вжито після входження в Чехословаччину, включаючи ізоляцію СРСР на міжнародній арені (Александров В. Кронпринцы в роли оруженосцев. Записки спичрайтера. – М., 2005. – С. 272–273). І передав це за допомогою Андропова безпосередньо Брежнєву. Однотипно ГРУ виступало проти введення військ в Афганістан.

Соціосистеми в таких випадках потрапляють у пастку. Намагаючись вирішити свої нагальні проблеми, вони створюють нові, навіть небезпечніші для себе. Можна назвати цей підхід програмуванням наступного кроку. Бжезінський, наприклад, згадує, що вони розгорнули війни моджахедів раніше, щоб забезпечити входження СРСР туди в 1979 р. Директиву Картера про допомогу моджахедам датовано 3 липня 1979-го, а СРСР входить 24 грудня 1979-го. І тоді ж Бжезінський написав Картеру, що це спрацює на входження СРСР. Але сьогодні він каже: «Ми не підштовхнули росіян до входження, а просто свідомо збільшили вірогідність цього». Коли СРСР увійшов, Бжезінський знову написав до Картера, що росіяни отримали свою в’єтнамську війну на наступні 10 років. Тобто конструктори знали краще за акторів, що очікувати від наслідків дій об’єкту їхнього впливу.

Глобальне проектування було дуже активним і системним у період існування чіткого ворога. Холодна війна створювала контексти, де спрацьовувала не пряма, а опосередкована дія. І це робило таке конструювання ще більш прихованим і непомітним.