Розмірковуючи над сучасним станом засобів масової інформації в Україні, варто звернути увагу на такий факт, як точне визначення часу, в якому ми перебуваємо сьогодні. На моє переконання, ми здебільшого все ще перебуваємо однією ногою в часах імітаційної демократії Віктора Ющенка. Забуваючи про те, що надворі не 2005-й чи навіть не 2009-й, а 2011 рік. При цьому автоматично поширюючи багато чого з ющенківських часів не тільки на розуміння ситуації в українських ЗМІ, а й на всю українську політику в цілому.

Не знаю, погано це чи добре. Адже, з одного боку, цей факт засвідчує, що навіть у добу вживлення тоталітаризму в українське життя інтелектуальна частина українського суспільства на рівні підсвідомості відторгає дійсність, силоміць нав’язувану командою Віктора Януковича. З іншого боку, таке відторгнення на рівні підсвідомості заважає нам об’єктивно усвідомити, в яку інформаційну пастку потрапило нині українське суспільство.

В цьому сенсі має йтися не лише про цензуру, самоцензуру чи їхні негативні похідні. Все набагато складніше. Вже півтора роки поспіль в Україні відбувається цілеспрямований і методичний демонтаж демократичних надбань не тільки 20-ти останніх років української незалежності, а й усього того, чого ми набули за всі попередні роки, починаючи ще від часу перебудови 1985 року.

Якщо бути відвертим, не можна сказати, що навіть за Ющенка (не кажучи вже про Кучму) ми мали в Україні справді вільні засоби масової інформації. Адже значна частина українських ЗМІ і тоді була в руках українських олігархів. Однак існування певного конкурентного середовища завдяки тому, що олігархат не мав спільних політичних та економічних інтересів, принаймні створювало ілюзію того, що існує свобода слова і можна писати й казати все так, як воно є насправді.

В цьому випадку, скоріше за все, може йтися про врівноваження балансу інформаційних інтересів українського суспільства й олігархату, котрий у часи президентів Леоніда Кучми і Віктора Ющенка був прописаний негласно встановленими правилами, що за весь час найбільше порушилися трагічним убивством Георгія Ґонґадзе.

Після приходу Віктора Януковича на президентську посаду наближене до нього оточення явно вирішило, що врівноваження балансу інформаційних інтересів українського суспільства і тих, хто тримає владу в Україні, їм уже ні до чого. Адже прийшли вони надовго (як їм здається), тож навіть імітація демократії й свободи слова лише шкодить іміджу сильної влади «справжніх мужиків».

Таким чином те, що ми спостерігаємо нині щодо українських засобів масової інформації, не що інше як інформаційна розбалансованість, яка має на меті цілком конкретні цілі. Першою з них є намагання зміцнити в свідомості українського колективного соціуму, що цензурування, препарування і дозування інформації в потрібних нинішній владі пропорціях – це необхідні атрибути сильної й відповідальної влади. З чого має автоматично випливати, що свобода слова й інформаційна демократія – лише перешкоди на шляху «радикальних реформ», затіяних нинішньою владою.

Друга ціль є також цілком конкретною. Залякати українців, наочно показавши на прикладах невільних і підконтрольних режимові ЗМІ, що не варто навіть намагатися чинити спротив зникненню свободи слова, введенню цензури чи самоцензури. Адже все в Україні – під цілковитим і повним контролем Партії регіонів, і це необхідно всім українцям сприймати як уже доконаний факт.

Третьою не менш очевидною ціллю стало прагнення «донецьких» привчити українське суспільство до приховування правдивої інформації, а то й до поширення неприхованої дезінформації. Оскільки не всі громадяни України, через економічні, а часто й технічні труднощі, мають можливість користуватися альтернативною інформацією з інтернету. І на Банковій про це добре знають.

Недемократична владна команда намагається на всіх рівнях надходження інформації до українського споживача перекривати інформаційні потоки, нав’язуючи йому свої сурогатні інформаційні замінники в формі відносно дешевої російськомовної жовтої преси чи кількох розкручених псевдооб’єктивних газет, котрі цілком перебувають на олігархічному утриманні.

Тому дуже важливо, розмірковуючи над тим, що можуть українці протиставити таким діям нинішньої влади, розуміти: з владним режимом, що тяжіє до тоталітаризму, неможливо вести дискусії про рівень центрування чи демократизації ЗМІ. Така дискусія з ними неможлива. Свобода слова в Україні почала згортатися фактично з лютого 2010 року. І необхідно визнати факт, що перший раунд цього тоталітарного дійства ми якщо й не програли ще остаточно, так точно не виграли. Хоча при цьому не можна сказати, що «донецьким» вдалося перемогти в чисту. Радше їм просто вдалося тимчасово зміцнитися на позиціях, котрих українці не змогли поки що відстояти. Однак вони роблять вигляд, що повернути назад свободу засобам масової інформації вже неможливо. Тому вони прагнуть, аби українці домовлялися з ними саме з такої позиції. Прийнявши те, що сталося, як належне.

В цьому контексті варто звернути увагу на прийнятий під парламентські вибори новий закон, що освячує мільйонні позови проти журналістів і засобів масової інформації. Власне, з листопада 2011 року команда Віктора Януковича запланувала собі додушити повністю вже придушені попередньо українські ЗМІ. Що дуже скидається на початок другого етапу демонтажу демократичних надбань і свободи слова в Україні. За задумом тих, хто все це реалізує, інформаційна пастка для українського суспільства має захлопнутися в 2011 році. А вже в наступному, 2012-му, – розпочатися новий етап «співпраці» влади із засобами масової інформації. Етап порозуміння, толерантності і злагоди. За якого придушені владою журналісти, для самозбереження, вмикатимуть самоцензуру і мовчатимуть. А на тих, хто не погодиться з такою ситуацією в українських засобах масової інформації, чекатимуть мільйонні позови. Отже, на їхню думку, цензурна пастка успішно спрацювала. Ланцюговий механізм передачі страху в суспільство запущено на повну потужність, і для слухняних журналістів уже пора вводити нове і дуже приємне для їхнього слуху звання – «Народний журналіст України». Причому кандидатури на це високе звання буде затверджувати Віктор Янукович особисто.

Перетворення «четвертої влади», ЗМІ, на шісток режиму – це саме той момент, коли владна команда планує взяти Україну за горло остаточно. Адже в них немає жодної ілюзії стосовно того, що український народ їх любить чи принаймні підтримує. Та їм цього й не треба. Головне – щоб українці мовчали, що б із ними не робили. Мовчали, боялися і прагнули сподобатися тим, хто цю владу представляє. Аби їх не чіпали.

Думаю, вже сьогодні необхідно серйозно думати над тим, що протиставити тотальному наступу цензури на українські ЗМІ. І як захищати тих, на кому влада розпочне показово випробувати свої методи публічного залякування. Переходячи від теорії до практики, пропоную терміново готуватися до створення організації під умовою поки що назвою «Український фонд протистояння цензурі».

Оскільки Ахіллесовою п’ятою захисту від наступу цензури в даному випадку є необхідність залучення адвокатів. А їхні професійні послуги далеко не безкоштовні. Таким чином не тільки можна в судовому порядку доводити всю абсурдність позовів, що підривають фундаментальні поняття свободи слова, а й висувати зустрічні позови проти влади, яка неприкрито порушує права журналістів на їхню професію. Намагаючись їх залякати, приручити або просто відмовитися від журналістської роботи.

Цілком очевидно, що лише згуртованість і спільні дії як працівників засобів масової інформації, так і всього українського суспільства здатні відбити атаки режиму, який за всяку ціну хоче домогтися свого – щоб Україна мовчала. Мовчала, коли треба бити на сполох, аби не допустити втрати Україною статусу незалежної держави.