Зовнішні впливи завжди викликають занепокоєння стосовно форматування країни, тому проти них працює розвідка і контррозвідка. І все одно цей уплив залишається доволі сильним, особливо в сучасному глобалізованому світі. І він же залишається найбільш дослідженим (див., наприклад, праці, де аналізуються економічні впливи через уведення хаосу: Klein N. The shock doctrine. The rise of disaster capitalism. – New York, 2007; Perkins J. Confessions of an economic hit man. – New York, 2006). Це може бути політичний, економічний, військовий, культурний чи інформаційний впливи, які формуватимуть у країні-цілі ті точки зростання, які на наступних кроках дадуть відповідні плоди.

Внутрішні впливи не вивчаються під кутом зору створення контрсегментів, із яких потім зростає контркраїна в рамках основної країни. Їх розглядають просто як трансформаційні зміни. Але й вони можуть бути негативними за наслідками. Елементарний приклад: виявляється, відому фразу подяки «ЦК КПРС і особисто Леоніду Іллічу Брежнєву» першим виголосив Володимир Щербицький на засіданні, присвяченому 50-річчю СРСР (Александров В. Кронпринцы в роли оруженосцев. Записки спичрайтера. – М., 2005. – С. 54). Після чого всі делегації почали дописувати ці слова у свої виступи. Умовний чи неумовний культ особистості Брежнєва, який визначав життя того періоду, було сформовано зокрема й завдяки цій короткій фразі, оскільки вона кристалізувала те, що було треба і що очікувалося.

Це позитивний проект. Прикладом негативного проекту може слугувати фраза Рональда Рейгана про СРСР як про імперію зла. В цьому випадку ще яскравіше формується концепт, який неможливо заперечити, оскільки заперечення також активуватиме його. Ба більше, він пов’язує точку сучасності з точками вічності, бо це активує протистояння сил добра і зла.

Прикладом останніх десятиріч став вислів «вісь зла» Девіда Фрама, спічрайтера Джорджа Буша (Frum D. The right man. An inside account of the Bush White House. – New York, 2003). Хоча саме такою фраза стала після редакторського впливу інших спічрайтерів, Девід Фрам втратив роботу, коли його дружина написала в електронному листі, що саме він був автором цієї фрази. А за законами спічрайтерства, не можна претендувати на авторство того, що вже виголошено іншою людиною. На противагу цьому Сергій Дацюк забирає у Віктора Ющенка право на авторство фрази «Я йду, щоб повернутися».

Закриті групи набирають сили, коли хтось із її членів піднімається на вершину влади. Тоді вони набувають справжньої моці, а також можливості просувати інших членів. Методи закритих груп мають точковий характер, непомітний для масової свідомості. Наприклад, британська преса писала про документальний фільм, створений у Великобританії, про те, як у вбивстві Григорія Распутіна брали участь британські агенти. Ішлося про два прізвища. Серед доказів у фільмі була і погода в Санкт-Петербурзі того дня, і тип револьвера, з якого було зроблено контрольний постріл (а саме ці револьвери й були на озброєнні в британських спецслужб), і спогади, якими ділилися зі своїми дітьми агенти, що повернулися. Метою всієї цієї операції було недопущення виходу Росії з війни, а Распутін міг спричинити перемовини з німцями.

Це фільм BBC 2004 р., зроблений письменником і високопосадовцем поліції, під назвою «Хто вбив Распутіна?». Хто з нас чув про цей фільм? А він розповідає про інструментарій, що призвів до досить серйозних подій.

Як наслідок цієї точкової (а таких могло бути ще десять) операції було продовження війни, а за ним і руйнації двох монархій – російської й німецької, за яким у Росії (та і в Німеччині) ще й пройшла революція, було створено два тоталітарні суспільства, які на наступному кроці знову увійшли у стан війни один із одним.

Ендрю Кук, який також є автором книги про вбивство Распутіна, вважає агентом, що стріляв у Распутіна, Освальда Рейнера, який потоваришував із Юсуповим, коли той навчався в Оксфорді. Він же потім став перекладачем книги Юсупова про це вбивство, що автор рецензії вважає хорошим способом творення спільної версії. Більше того, пишуть навіть, що Рейнер і був реальним автором цієї розвідки, а не перекладачем. Після того, що трапилося, Микола II запитував у британського посла, чи не був у цьому замішаний і Рейнер.

Кук цитує меморандум британської розвідки від 17 січня 1917 р.: «Хоча дії розвивалися не зовсім за планом, наша ціль була чітко досягнутою. Реакція на смерть Темних Сил була у всіх позитивною, хоча декілька несподіваних питань було поставлено стосовно ширшого втручання. Рейнер звертає увагу на ховання кінців у воду». (Темні Сили – кодове ім’я Распутіна в британської розвідки.)

Навіть після більшовицької революції місія британської розвідки в Росії, яку на той час очолив майбутній письменник Сомерсет Моем, мала те саме завдання – утримати Росію у війні. Але він вважав себе неготовим до цього.

У закритих груп/ товариств може бути значно більший уплив на розвиток історії, ніж нам здається. Пітер Дейл Скотт (його сайт – www.peterdalescott.net) назвав цей феномен глибинною політикою, або дехто називає це ще параполітикою, а самі такі події – глибинними подіями. Саме як таку глибинну подію він розглядає, наприклад, убивство Джона Кеннеді чи 11 вересня, оскільки, за його визначенням, глибинна подія має досить серйозні наслідки для соціосистеми, але її не здатні адекватно зрозуміти ЗМК через мовчання, яке накладається спецслужбами. В останніх своїх роботах він користується поняттям «глибинна держава». Це таємне управління, організоване розвідкою і структурами безпеки, щоби захистити інтереси військових проти інтелектуалів, релігійних громад і подекуди конституційного уряду. Аналізуючи феномен норвежця Андерса Брейвіка, Скотт Дейл приходить до розрізнення типів глибинних подій. Вони можуть бути нерозв’язаними самі по собі, а можуть бути частиною системної таємності, що виходить зі структур усього суспільства, або його тіньового світу, або комбінації обох.

Україна чи Росія теж мають не лише офіційний, а й тіньовий уряди, де деякі депутати важать більше за будь-якого міністра. Взагалі останні двадцять років весь пострадянський простір іде шляхом, заданим трьома людьми – Андроповим, Горбачовим і Єльциним. Всі вони в тому чи іншому смислі є загадковими людьми. Андропов – найбільша загадка радянської історії. Уявіть, що на чолі КДБ і потім усього СРСР стояла людина, про яку ми достовірно не знаємо, яке в неї було прізвище, національність, батьки. І це в країні, яку всі характеризують як закриту і таку, що перебуває під владою спецслужб. Навіть його найвідоміша фраза про те, що ми не знаємо країни, в якій живемо, належить не йому, а спічрайтеру, який до цього працював помічником Суслова.

Востаннє Андропов підкоригував свою біографію, коли після обрання генсеком про нього для західних ЗМІ почали розповідати, що він учить англійську, любить джаз і п’є віскі. Тобто все те, що хотіла почути західна аудиторія, яка в той момент стала ціллю його комунікацій.

Але прискіпливий аналіз західної сторони показує: що коріння цієї інформації невідоме. Люди, названі в різноманітних виданнях як джерела інформації, потім при звертанні до них казали, що не володіють такої інформацією про Андропова. Тобто в усіх цих розповідях – посилання на фальшиві джерела.

Вже не тільки наші дослідники, а й західні почали шукати корені Андропова, бо не міг же він «розквінути» сам, без участі Куусінена (див. роботу: Fairbanks C.H., Jr. The nature of the beast // The strange death of Soviet communism. A postcript. ed. by N.K. Gvozdev. – New Brunswick, 2008). Тут цитується Арбатов, який казав, що він і його друзі завдячують своїм учителям – Куусінену й Андропову. Найпростіше оголосити Куусінена масоном, як це роблять деякі дослідники, чи підкреслити його аристократичне походження і відповідні смаки, які передалися й Андропову, як-от любов до західного стилю життя (див. про це тут, тут, тут і тут). Але слід визнати об’єктивний факт: було створено інтелектуальну групу, цілі якої багато в чому не співпадали з цілями не тільки партії, а й країни. Тобто ми говоримо про те, що потенційно така група могла бути сформованою і могла виконувати завдання, що йшли в розріз із офіційною політикою.

По сьогодні також невідомо, за що саме виступав Андропов, що хотів побудувати. Одні роблять із нього майже сталініста, наляканого угорськими подіями, інші – видатного модернізатора, якому не вистачило років, щоб СРСР пішов китайським шляхом. Навіть Крючков розгубився у визначенні Андропова, що можна зрозуміти з розповідей Кургіняна, в Центрі якого Крючков працював після путчу.

Горбачов бере Крючкова у свій літак, на якому повертається до Москви з Форосу. Цим він хоче гарантувати собі безпечне повернення. Серед тих, хто прилетів, був і посол Франції. Навіщо він був, Горбачов так і не зміг відповісти.

А потім Горбачов розповідає, що Єльцин повів його до депутатів Росії, називаючи це спеціальним сценарієм. Він каже, по кутах сиділи ударні бригади, які кричали «ура», коли треба. Таким чином було організовано ситуацію з припиненням діяльності КПРС.

Це завершення процесу, а починався він так. Після угорського повстання 1956 р. в ЦК КПРС створюють окремий (на додаток до наявного міжнародного відділу) відділ у зв’язках із партіями соцкраїн, який очолив Андропов, що повернувся з Угорщини, де був послом під час цих подій. Він працює там майже десять років до переходу в КДБ СРСР. І з ним працювали всі ті, хто потім зазвучав особливо сильно в перебудову: Бурлацький, Бовін, Арбатов, менш відомі широкому загалу Шишлін і Делюсін. Вже без Андропова з 1987 р. першим заступником працював Шахназаров. Крючков – референт у 1959–1963 рр., зав. сектором у 1963–1965 рр. В 1965–1967 рр. він помічник секретаря ЦК КПРС Андропова. А з 1955-го по 1959-й працював у посольстві в Будапешті.

Горбачов і Єльцин – це вже наступний зріз «пташенят гнізда Андропова». Хоча Крючков передає і сумніви стосовно Горбачова: «Коли в Політбюро взяли курс на молодшого, Андропов не заперечував. Але місяця за 2-3 до своєї смерті Андропов сказав у вузькому колі: "Я думав, Михайло Сергійович не такий. Що мене бентежить у ньому – він хватко". Цим він пояснив усе. І він нікому не казав, що "після мене повинне бути Горбачов"». Але тут можна зауважити, що Андропов в одному вузькому колі міг говорити одне, а в іншому – інше.

Коли Чебріков передавав Крючкову справи як новому голові КДБ СРСР, він сказав: «Зверни увагу на Олександра Яковлєва». Особисто він, Чебріков, намагався з ним не зв’язуватися. Інтерв’ю «Известиям» 2006 р. має чисто комунікативний підзаголовок – «КДБ боровся з відеомагнітофонами і пропустив розпад СРСР». Там стверджується, що за підрахунками проти ГКЧП за 19–20 серпня по всьому СРСР вийшло на мітинги 160 тисяч людей.

Кургінян вбачає причину розвалу СРСР не в народі, не в системі, а в еліті. При цьому він хоче розрізнити два поняття: «агенти впливу» і «канал». «Агенти впливу» слід розуміти як передачу зовнішнього впливу, а «канал» – це все ж таки координація чи корекція більш-менш єдиних планів, тобто це владна комунікація, а не виконання наказів, як у першому варіанті.

Водночас слід пам’ятати, що можна зробити вигляд рівноправної участі в процесі, хоча насправді буде домінантний суб’єкт, який задає хід історії, малої чи великої. Тут можна згадати ідею конвергенції, яка перетворила в нашому розумі відхід від радянської складової країни на досить пристойний план руху вперед до конвергенції систем. Але ця конвергенція відбувалася вже під іншим дахом.

Кургінян каже: «Параполітика – це знаходження нетранспарентності». В цьому ж виступі він зазначає, що у випадку Андропова обговорюється все, але ніхто не хоче обговорювати фігуру Куусінена, яка на справді значить набагато більше. А у випадку Яковлєва він розповідає дивну історію про те, що перед зняттям Хрущова Суслов викликав Яковлєва і дав завдання написати антихрущовську статтю. Як такі речі могли відбуватися просто з молодим співробітником ще до вирішальної стадії заколоту проти Хрущова? Виходить, що послом до Канади він поїхав не просто так, теж з подачі Суслова. Але ким тоді був Суслов?

Тобто що сильнішим сталіністом, марксистом-ленінцем у радянському бомонді була людина, то реальнішим виглядає її антиналаштованість. Більшого ідеолога, ніж Суслов, не було. Андропов ішов на ту ж позицію, і, до речі, навіть у вузькому колі не підтримував розмов на зміну ідеологічних позицій, обговорювався тільки і виключно економічний рівень. Яковлєв працює у відділі пропаганди ЦК. В 1968 р. його було відправлено в Чехословаччину стежити від ЦК за входженням радянських військ. Це досить сильно нагадує біографії Андропова і Крючкова, які брали участь у придушенні угорського повстання в 1956 р.

Яковлєв швидко піднімається службовими сходами: 1973–1983 – посол у Канаді, 1983–1985 – директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин (після нього на цій посаді працював Примаков), 1985–1986 – зав. відділом пропаганди ЦК КПРС, 1986–1990 – секретар ЦК КПРС.

Яковлєв також розповідає, як він став... майже сталіністом після Америки: «Мені, зрозуміло, не хочеться, щоб хтось думав, начебто план перебудови привезли з-за кордону. Це неправда, зі мною все було набагато складніше. Після стажування в Колумбійському університеті я, наприклад, повернувся догматиком. Не те щоб сталіністом, але досить правовірним партійцем. Мені навіть самому лячно стало: що це зі мною?».

Сьогодні в тому звіті для ЦК КПРС, який написав Яковлєв після стажування у США, побачили такий основний висновок: зовнішня політика США базується на політологічному аналізі і роботах учених із університетів і спеціалізованих наукових центрів, що треба створювати такі центри в СРСР. Але оригінал цього тексту радше засвідчує потребу концентрації робіт із вивченню США в новому і лише одному центрі. На сайті Яковлєва можна прочитати також його спогади про навчання, де він називає саме Колумбійській університет своєю альма матер. Це трохи сухі тексти, набагато цікавіші його щоденникові записи.

Яковлєв підтверджує, що плану перебудови як такої справді не було. Але ідеологічний план був – так він каже про свою доповідну Горбачову в грудні 1985 р. Там були альтернативні вибори, гласність, незалежне судочинство, права людини, плюралізм форм власності, інтеграція з країнами Заходу. І на цю ідеологію Горбачов зреагував словами «Ще рано».

Що стосується його завдання написати про зняття Хрущова, то він згадував у програмі на радіостанції «Эхо Москвы», як Суслов перерахував, що саме має бути написано в статті для «Правди» негативного стосовно Хрущова: волюнтаризм, не та поведінка за кордоном, квапливість, некоректне ставлення до колег по політбюро. Суслов попросив написати все від руки і нікому не показувати.

А Кургінян, який був на цій же програмі, сказав: зняття Хрущова було відлунням убивства Кеннеді; деякі сили не хотіли (злякалися) контактів Кеннеді – Хрущов. І справу Пеньковського він також розглядає як удар по Хрущову, оскільки Хрущов намагався спертися на ракетні війська на противагу сухопутним. По армії їздили з лекціями з розповідями про шпигуна Пеньковського, тобто йшла політична обробка армії. І далі розмова пішла про те, що цей переворот насправді зробили військові.

Що стосується ҐКЧП, то Кургінян підкреслив факт мовчання ҐКЧП: «Коли я ввімкнув телевізор і побачив, що пустили "Лебедине озеро", мені стало зрозуміло, що це все. Ви можете уявити Леніна чи Троцького, які взяли владу і ввімкнули "Лебедине озеро"? Вони б говорили 24 години на добу. Партія стала німою. Вона не могла нічого сказати». Див. також інформацію про самого Кургіняна, якого не всі сприймають позитивно.

Ті, хто слухав свого часу радянських ораторів, які, зрозуміло, виступали без папірців, називають чотири прізвища: Луначарський, Косарів, Орджонікідзе, Кіров. Їх у своєму інтерв’ю перерахував Сміртюков, керуючий справами Ради міністрів СРСР. Тобто це справді була усна цивілізація, яку ми потім перетворили на письмову, де всі читали з папірця.

Радянська цивілізація була не такою простою, що ще раз підтвердили спогади Сміртюкова. Навіть Збігнєв Бжезінський заявив в одному з телефільмів, що управління Сталіна країною було ідеальним для свого часу. Наприклад, Жданов, за спогадами Шелепіна, говорив йому таке. Ситуація серйозна: імперіалізм не зміг розбити нас на полі бою, тепер розгортатиме ідеологічний наступ. Наші люди хочуть добре жити, вони побували за кордоном, побачили там не тільки погане. Вони хочуть мати результати власної перемоги. І ми зобов’язані дати це людям. Тобто радянська верхівка досить чітко усвідомлювала і свої вади, і свої сильні сторони.

Або така цитата зі Жданова: «Треба перекривати недоліки, якщо хочете об’єктивні, увагою. Російська людина дуже терпляча, а увагу і піклування він цінує дуже високо. Він вам пробачить і подвійні нари, але не пробачить відсутності елементарної уваги».

Жданов не лише виступив проти Ахматової і Зощенка у відомій постанові, він також підтримав фантаста Івана Єфремова, якого не хотіли друкувати, а Жданов вважав його бачення світлового майбутнього важливішим за творчість Ахматової і Зощенка. І ідеологічно він повністю правий.

У спогадах Прибиткова «Апарат» наведено з архіву Мікояна розповідь про ситуацію, коли Сталін в 1947 р. вимагав, щоби кожен із високопосадовців підготував 5–6 співробітників, які би могли їх замінити, коли ЦК вважатиме це за потрібне (див. роботу: Прибытков В. Аппарат. СПб., 1995).

Валентин Фалін хоч і є відомими антисталіністом, намагався вивчити цей тип управління, який приніс такі значні результати. Він каже: «В 1986 р. Л.М. Каганович погоджувався зустрітися зі мною, щоб розповісти про рішення, які приймалися за його участі у вузькому колі у Сталіна. Без фіксації мотивів в будь-яких протоколах. Лазар Мойсеєвич натякнув, що до нашої розмови міг би, мабуть, приєднатися і В.М. Молотов. Я написав записку в Політбюро. Через півтора місяці дзвонить В. Болдін, зав. загальним відділом ЦК, і повідомляє: "Вашу пропозицію розглянули. Визнано недоцільним оживляти політичні трупи"».

Тобто все це засвідчує, що апарат управління того часу не був таким простим, як це здається, коли його починають критикувати сьогодні. Він показав сильний результат, тому що там працювали організаційно сильні особистості в достатньо агресивних світових контекстах.

Руйнація цього апарату пішла згори. Це і Хрущов, і Брежнєв, які не мали достатньо інтелектуальних можливостей, і тут руйнація мала не стільки системний, тобто штучний, скільки випадковий, тобто еволюційний характер. Але ще сильніше руйнація пішла, коли вона почала закладатися вже інтелектуально і системно, найбільш вірогідно, що це було зроблено з подачі Андропова.

Проханов теж вважає, що розвал почався з Андропова, що він брав участь у конвергенції розвідок. І саме він підготував Горбачова, Яковлєва і Шеварнадзе, на діяльності котрих і трималася перебудова, яка стала трансформацією соціосистеми з подвійним дном. Вона починалася з одних проголошених цілей, а вийшла на зовсім інші. Стосовно Яковлєва було навіть порушено реальну кримінальну справу. Але потім її було закрито.

В самому серпневому путчі, а також у перебудові є багато незрозумілих речей, які стають іншими, тільки коли змінити контекст для їх розуміння. Так, Горбачов розповідає, що ґекачепісти говорили з людьми Єльцина для того, щоб він очолив країну. Саме тому його не заарештували при виїзді з дачі. Язов розповідає, що була домовленість між Горбачовим і Громико, про те, що останній його висуне на генсека в обмін на посаду голови парламенту. Хоча до цього Громико намагався віднайти собі союзників проти Горбачова, про що розповідає Сміртюков. 1998 р. один із авторів статті почув від ветерана Служби зовнішньої розвідки: «Треба потерпіти ще пару років. Скоро в Кремль прийде наша людина». Згадаймо, що Путін приходить якраз у 2000 р. І немає великого смислу для когось вигадувати таку інформацію.

Кургінян при цьому каже вже не про «агентів впливу», а про «канали»: «Був діалог частини радянських еліт з різними сегментами еліт західних. Це зветься "канали". Структура цих каналів, їх глибинна мутація і згубили в кінці кінців СРСР». Так, він каже, що НДР здав не Горбачов, а брежнєвська еліта. І не в 1989-му, а в 1979-му, коли погодилися на об’єднання Німеччини.

Але він не каже про те, що еліти не просто обмінювалися повідомленнями, вони приходили до спільних рішень, тобто функціонували як єдина структура управління, тільки вже цілим світом. Зрозуміло і досить вірогідно, що наша сторона не була такою керуючою в цих домовленостях. Але тоді незрозумілим залишається питання, що саме штовхало її на таку співпрацю. Якщо влада, то Андропов правив не так довго, щоб це могло бути ціллю.

Генерал-майор КДБ В’ячеслав Кеворков, який працював під прикриттям у ТАРС в різних країнах розповідає, як такий канал зв’язку з верхами Заходу йому доручив створити Андропов в 1968 р.. Треба було створити канал, який би був поза зовнішньополітичними відомствами. В результаті цих зусиль виникає зв’язок із канцлером Брандтом через статс-секретаря Бара. (Про взаємовідносини Андропова і Семенова теж див. спогади Кеворкова.)

Через цей канал із ФРН було зроблено сотні поїздок. Відповідно виникає тільки одне питання: що можна було так обговорювати, щоб для цього була потрібна така кількість поїздок? Розумної відповіді на це питання в нас немає.

Є ще один цікавий приклад такої взаємодії верхів СРСР і США. В 1983 р. сенатор Едвард Кеннеді за неофіційними каналами звернувся до Андропова. Для цього він використав свого друга, колишнього сенатора від Каліфорнії. Кеннеді запропонував Андропову допомогу в його діях проти Рейгана, а у відповідь попросив допомоги проти Рейгана на майбутніх президентських виборах у США в 1984 р. Він вважав, що питання війни і миру й американо-радянські відносини стануть найбільш важливими елементами цієї президентської кампанії, тобто демократична партія хотіла перемогти республіканську за допомогою СРСР. Кеннеді запропонував також організувати інтерв’ю з Андроповим для основних телевізійних мереж США, підкреслюючи, що це буде прямим звертанням до американських громадян.

Супротивники Кеннеді розглядають це як антиамериканський вчинок. Надруковано також сам текст меморандуму КДБ. Там є пропозиція Кеннеді приїхати до Москви, щоб радянським офіційним особам стада зрозумілішою ситуація з ядерним роззброєнням, щоб вони були більш підготовленими для переговорів. Він також збирався провести зустрічі з Тетчер і Міттераном і проінформувати радянських лідерів про їхні погляди.

Дивно, але після публікації цього меморандума за підписом Чебрикова британським журналістом Тімом Себастіаном в газеті Sunday Times жодна американська газета не зацікавилася цим. Буковський продовжує тему, розкриваючи зміст зустрічей сенатора Кеннеді вже з Горбачовим. Він цитує Загладіна, заступника завідувача міжнародним відділом ЦК КПРС, характеризуючи цей відділ як не менш зловісну структуру, ніж КДБ. До речі, відділ, із якого виріс Андропов, у роботі з соціалістичними партіями, звався просто Відділ ЦК КПРС. Загладін особисто мав вечерю з Кеннеді, з якої він виніс таку фразу сенатора: «Мої радянські друзі не можуть адекватно зрозуміти психології американців і суті тактики Рейгана». А помічник Кеннеді передав йому фразу Рейгана, яку той сказав сенатору: «Я зустрінуся з росіянами влітку, але не в серпні, коли мої конячки в роботі. Це для мене більш важливо, аніж будь-які розмови з росіянами».

Як бачимо, неформальні контакти з США та ФРН були на досить високому рівні, який давав змогу набагато точніше деталізувати дії, зробити їх багато в чому спільними. І саме така співпраця і необхідна для створення кардинальних змін, про які, як виявляється, навіть не міг знати МЗС. Кеворков навіть одного разу возив мільйон марок у валізі, щоб підкупити депутатів бундестагу, коли Брандт потрапив у сексуальний скандал і тривало голосування за його відставку. Гроші в результаті не знадобилися, з перемогою лише в один голос Брандт залишився при владі.

Соціосистема може отримати ззовні такі параметри, які вимагатимуть її внутрішньої трансформації, навіть поза її бажанням. Фалін, що працював і послом у ФРН, і секретарем ЦК, і поза МЗС і Громико, мав безпосередній вихід на Брежнєва, каже про зовнішні і внутрішні причини перебудови: «Потім у 1983–1985 роках американці провели стратегічну операцію із позбавлення Радянського Союзу валютних находжень. Вони домоглися того, що ціни на нафту впали до $5–6 за барель. А наша собівартість була $11–14. Почалося швидке скочування в ситуацію, яка вимагала появи Горбачова. Але прийшов він без усякої програми і конкретних думок. Завдяки правлінню Горбачова країна потрапила в таку ситуацію, коли не було за що купувати продовольство. Він розбазарив усі золоті запаси. Таким чином, що стосується зовнішніх передумов кризи, це було навмисно. А що стосується внутрішніх, була елементарна неграмотність. В результаті перебудову було нічим фінансувати». До речі, розглядаючи всіх голів радянський урядів, Сміртюков, який працював майже з усіма, окрім двох – першого й останнього, найслабшим вважає Рижкова. Про путч Фалін каже, що його не було, була інсценізація.

Фалін, до речі, свідчить, що Горбачов знав не лише про путч, а й про секретні протоколи Молотова – Ріббентропа 1939 р. Але й тут казав протилежне. Сам Фалін першим вжив термін «нове мислення». Ще 1961 р. він з’явився в одному з його аналітичних матеріалів. Але тоді нічого з цього не вийшло. 1969 р. йому доручили підготувати аналітичний матеріал з приводу нової політики відносно ФРН. Із цього питання всі члени Політбюро висловилися схвально, за винятком Суслова і Пономарьова. І далі йде така цікава фраза: «Потім стали думати, як допомогти прийти до влади в ФРН Віллі Брандту».

Корягіна була серед тих, хто намагався віднайти цю нову світову структурність, базуючись на об’єктивних параметрах тіньової економіки. Вона каже про мегапроект, спрямований на гальмування розвитку і руйнацію національних держав. Це співтовариство об’єднало досвід побудови таємних товариств і кримінальних мафіозних структур. Ідеться також про об’єднання кримінальних і легальних видів бізнесу. За структурою капіталу – це в першу чергу фінансова імперія.

«Цей центр, – пише Корягіна, – в якості третьої сили [...] в значній ступені деформує "геометрію" взаємозв'язків між самостійно діючими геополітичними гравцями і різного ґатунку коаліціями з них. Саме це сьогодні більшою мірою, порівняно з традиційно змальованими в конспірологічній літературі мондіалістськими колами, визначає майбутнє людства». До речі, вона трактує і Першу, і Другу світові війни, як і 11 вересня, як такі, що мають містичний базис.

Корягіна бачить цей центр як кримінальну бізнес-структуру, що базується на прямій дії, а не на опосередкованих діях, характерних для масонських структур. До речі, з її аргументації випливає, що і самі США перебувають під атакою, тобто вибудовується складніша ситуація.

Сьогодні закриті структури типу кримінальних активно вивчають навіть військові аналітики (див., наприклад, роботу: Williams P. Transnational criminal networks // Networks and netwars. Ed. by J. Arquilla, D. Ronfeldt.- Santa Monica, 2001). Часто ці роботи ховаються за вивченням мережевих структур. В історії США були ситуації, коли люди, зацікавлені в містицизмі й окультизмі, піднімалися нагору. Це, наприклад, Рузвельт і його віце-президент Воллес, який був добре знайомий із Реріхом. Про Воллеса Рузвельт, захищаючи його, сказав: «Він не містик. Він філософ. У нього є ідеї. Він правильно мислить. Він допоможе людям думати» (Horowitz M. Occult America. The secret history of how mysticism shaped our nation. – New York, 2009, р. 167). Воллес «спалився» під час президентської гонки, коли ЗМІ розповсюдили його листа Реріху, який починався словами «Дорогий гуру».

Закриті організації змогли значною мірою побудувати структуру людства, як ми її знаємо на сьогодні. Але це, безперечно, було в минулому, коли довготривалі процеси, мабуть, не сприймалися як довготривалі. Сьогодні важко уявити такий період, як тридцятирічна війна. Завтра прискорення стане ще більшим. Радянський Союз протримався сім десятків років, причому на початку йому на допомогу прийшли саме такі закриті кола, а потім вони ж зруйнували його.

Ось як Мілюков пише про причини незадоволення Катерини II масонством: «Масонство є незалежною від контролю і впливу просвітницькою силою. Така сила є ворогом, з яким треба боротися серйозно» (Милюков П. Очерки по истории русской культуры. Часть третья. Выпуск второй. – СПб., 1904, с. 187). До речі, Корягіна називає представником «Закуліси» Яковлєва.

Досить цікаво, що знаменна подія зустрічі Горбачова і Яковлєва в Канаді, після чого Яковлєв і пішов стрімко вгору, могла і не статися. В Канаду мали їхати дві радянські делегації (Александров В. Кронпринцы в роли оруженосцев. Записки спичрайтера. – М., 2005, с. 323-324). Делегацію від Ради міністрів Росії очолював Соломєнцев, а сільськогосподарську – Горбачов, секретар ЦК із сільського господарства. Посол Яковлєв першою очікував саме делегацію Росії, всі зустрічі були досить добре підготовленими саме під неї. Але спочатку Соломєнцев захворів, потім ще щось трапилось, а потім подзвонив Андропов і попросив, щоби першою поїхала сільгоспделегація, бо попереду була посівна кампанія. В результаті друга делегація взагалі не поїхала, бо невдовзі помер Брежнєв, а Горбачов витягнув Яковлєва на неофіційну посаду «архітектора перебудови». Причому, як бачимо, без дзвінка Андропова весь цей ланцюжок не спрацював би.

Є ще один цікавий факт із біографії Яковлєва. В 1968 р. він займався підготовкою і розповсюдженням антидубчековських листівок і газети, вдаючи, що їх роблять чехословацькі ліві. До речі, це те, що Савік Шустер робив в Афганістані – він видавав там квазігазету «Красная Звезда» для радянських солдат, роблячи вигляд, що це з Москви.

Закриті структури не породжують нових структур, а паразитують на тих, що вже функціонують. Це досить ефективний вид роботи, оскільки вони використовують чужу силу й ефективність для досягнення власних цілей. Відповідно, ця дія і взаємодія залишаються прихованими, тому їх важко відслідковувати й атакувати у відповідь.

Ми можемо назвати такі типи про- й антидій, що можуть використовуватися закритими структурами:

- просунення «своєї» людини на вищі пости,

- планування й імплементація псевдоцілей, які на наступних кроках можуть зруйнувати якусь структуру чи країну,

- закладання механізмів сповільнення розвитку,

- закладання механізмів руйнації інтелектуального потенціалу країни,

- зайняття «своїми» ключових постів,

- використання чи зняття елітного захисту.

Останній випадок, наприклад, Хазін бачить у ситуації зі Строс-Каном, якого спокійно вивели і з посади, і з майбутніх президентських перегонів. А потім справу було взагалі закрито. Як приклад порятунку своїх можна навести «покарання» Шахназарова, за якого, до речі, замовив слово Андропов, на той момент ще голова КДБ. Шахназаров випускав брошуру про демократичний розвиток радянського суспільства, окремі положення якої не сподобалися Суслову. І Шахназарова переховують за кордоном у Празі, де він п’ять років пропрацював у журналі «Проблеми світу і соціалізму». Лише потім він дістав змогу повернутися до роботи в ЦК. Тобто те, що для нормальної радянської людини було б вершиною кар’єри, тут подано як страшне падіння – в Прагу на п’ять років.

До речі, Александров, чию книгу ми тільки що процитували, пише, що Андропов «носив у ранці маршальський жезл» ще тоді, коли був секретарем ЦК по соціалістичних країнах, тобто ще за 15 років до смерті Брежнєва. Тобто він готував цю кінцеву ситуацію цілих п’ятнадцять років.

Однотипну ситуацію з елітним міні-захистом можна побачити в історії з машиною Михалкова, яка рухалась з порушенням правил, що було зафіксовано на приватні телефони. Відповідно, блогери виклали в мережу це відео. У відповідь на нульове реагування в поліцію пішли десятки листів. Зрештою після того, як строк порушення вже не давав можливості винести покарання, до проблеми повернулися. Але тиск знизу призвів до того, що подано документи на звільнення начальника спецбатальйону. Тобто сучасні медійні можливості дозволяють знімати елітний захист.

Закінчимо цю розповідь довгою цитатою з дослідження, що було видано ЦРУ в 1997 р.: «Практика використання іноземних офіцерів розвідки з питань чутливих міжнародних завдань, оминаючи МЗС та регулярні дипломатичні канали, була стандартним радянським методом роботи. Сталін використовував свого керівника зовнішньої розвідки Володимира Деканозова для встановлення свого довоєнного союзу з Гітлером. Пізніше Хрущов спирався на офіцера КДБ під журналістським прикриттям для встановлення прямих зв'язків з Білим домом Кеннеді. Після того як цей емісар дискредитував себе брехнею братам Кеннеді про присутність радянських ракет на Кубі, Хрущов звернувся до резидента КДБ для відкриття іншого каналу на Білий дім за допомогою тележурналіста АВС Джона Скалі. Пропозиції, що пішли цим каналом, дали можливість розв'язати ракетну кризу 1962-го. В 1969 р. Брежнєв і Андропов дали завдання двом німецьким експертам КДБ відкрити таємний канал до уряду нової соціал-демократичної коаліції в Бонні. Результатом стали таємні перемовини з приводу двосторонніх і багатосторонніх договорів, які трансформували радянські відносини з Західною Німеччиною і іншими європейськими країнами».

Був ще один таємний канал зв’язку – журналіст Віктор Луї. Його західна преса теж називає каналом Кремля на Захід. У його некролозі в газеті New York Times наведено такий діалог. Віктор Луї запитує в одного з кореспондентів: «Чому ви всі вважаєте мене полковником КДБ?» На що той відповідає: «Невже ти вже став генералом, Вікторе?». Луї спеціалізувався на «витоках» інформації з вищих ешелонів радянської влади. Перебіжчик Носенко вважав, що КДБ завербували його в таборах, куди він потрапив у 19 років. Тобто сильна ієрархічна структура КДБ все одно використовувала мережеві зв’язки для передачі на Захід потрібної інформації. Куратором Віктора Луї вважають Юрія Андропова. Його інформаційні дії було систематизовано. Віктор Луї формував думку Заходу про СРСР. Він мав стосунок до передачі на Захід мемуарів Хрущова.

Хазін вважає, що Радянський Союз програв ситуацію, коли в 70-ті відмовився від форсованого тиску на Захід. Група Андропова просувала ідеї конвергенції з 1960-х років, але Захід не сприймав їх серйозно, трактуючи лише як базис для здавання позицій з боку СРСР. Легостаєв, що працював помічником Єгора Лигачова, нагадав факт, на який ми не звертаємо уваги, – Захід чомусь повністю забув, що Андропов 15 років очолював КДБ.

Оскільки і Горбачов, і Єльцин піднялися угору саме завдяки Андропову, адже Лигачов літав до Єльцина, щоб познайомитися на прохання Андропова, то ми можемо побудувати наступні типи переходів:

Причому Горбачова і Єльцина в цьому плані слід розглядати скоріше як єдину групу зі спільними цілями, а не як окремих гравців.

Саме так можна зрозуміти, наприклад, наслідки путчу, підкреслювані окремими аналітиками. Наприклад, такі:

- ҐКЧП відкинув старі радянські еліти і радянську міфологію, що зв’язувала СРСР,

- ҐКЧП «розрулив» три центри сили: Горбачов, Єльцин і «традиціоналісти», послабивши першого, передавши владу, другому, зруйнувавши реальну політичну силу третіх,

- ҐКЧП заховав усі кінці стосовно секретної фінансової діяльності КПРС і КДБ,

- люди, які мали відношення до цієї діяльності, є власниками фінансових активів Росії, визначають ідеологію ЗМК і стоять у реальних важелів державної влади.

Окрім ҐКЧП багато інших проектів мали суттєву складову, коли закритий проект накладався на відкритий. Можна навести наступні приклади:

- 1905 р.: американсько-японське фінансування заворушень у Росії для відволікання елітних частин з японсько-руської війни,

- 1917 р.: американське, німецьке фінансування більшовиків,

- перебудова: організаційна підготовка за межами країни.

Тобто всі основні трансформації соціосистеми в ХХ сторіччя мали суттєвий закордонний компонент. Фалін, наприклад, чітко констатує: «В 1917 р. в Росії відбулася масонська революція. З 26 членів тимчасового уряду, що успадкували царську владу, 22 були масонами, у тому числі князі Львов та Керенський».

І це не є особливістю тільки цієї соціосистеми. Наприклад, під час війни Великобританія розгорнула спеціальну розвідницьку мережу в США, щоби провести кампанію зі вступу Америки у війну (Conant J. The irregulars. Roald Dahl and the British spying in wartime Washington. – New York etc., 2008). Бо без допомоги Америки Британія би не встояла проти Гітлера. Там були слова, дії, події, які досить часто мали не інформаційну, а дезінформаційну основу. Британія займає такі ж активні позиції у протистоянні з Росією (див. деякі історичні корені цього  тут, тут і тут). Ларуш останніми роками наполегливо акцентує, що ворогом Росії є не Америка, а Англія.

Закриті структури не тільки мають силу, а й активно користуються нею. Закриті проекти впливають на світовий устрій з не меншою інтенсивністю, ніж проекти відкриті. Сьогоднішній світ будується, як і раніше, обома руками – відкритою і закритою.