Як добре, що всі телеканали мають власні логотипи! Якби не вони, часто-густо їх було б дуже важко відрізнити один від одного. Зокрема, коли йдеться про ув’язнення Юлії Тимошенко. Та й про опозицію взагалі.

На переважній більшості телеканалів панують не лише один і той самий погляд на опозицію та її нещодавню лідерку, а й одні й ті самі фігури замовчування. Одна й та сама напівправда, а то й одна й та сама неправда. Так і здається, що суворий дядько от-от попередить: «Я тобі поперемикаю!». Як це може бути? Ну от як це може бути?

Хоч би як це було, а дуже кортіло якось відкласти всі нагальні справи й спробувати систематизувати типові фінти вухами, застосовувані телебаченням. Справа ця була копітка й марудна, оті фінти вухами не загрожували раптом узяти й кудись подітися, тож я й не квапився. Аж раптом надійшла допомога – звідти, звідки й не чекалося. Відомий політолог Кость Бондаренко у статті «Після Тимошенко» застосував усі характерні для телеканалів прийоми одразу, в один момент і в одному місці. Залишилося тільки прочитати цю статтю й виокремити типові думки, що їх навіює українцям влада й вірні їй ЗМІ.

Перш ніж розпочати, хотілося б зробити одне зауваження, зважаючи на те, що Бондаренко є досить частим гостем на телеекранах. Донедавна він висловлював загалом провладну (а раніше антипомаранчеву) позицію, але так, що це виглядало як його власна, незалежна, аргументована точка зору. Можна було сперечатися з його аргументами, не погоджуватися з його висновками, але вони, принаймні, мали справляти респектабельний вигляд. У статті «Після Тимошенко» від респектабельності не лишилося й згадки. Чи то осінь вплинула, а чи то анонсоване злиття «Сильної України» (функціонером якої є Кость Бондаренко) з Партією регіонів.

Отже, думки, які навіює українцям телебачення (й, ширше, пропаганда в цілому), а слідом за ними й пан Бондаренко. Хоча... Є у статті фрагменти, так би мовити, футуристичні, з яких уже сьогодні можна зробити висновок про те, якою буде агітація проти опозиції на майбутніх виборах, майже за рік. Якими будуть маніпуляції, замовчування, приписування та пересмикування.

Не треба ставитися до ув’язнення Тимошенко серйозно; воно не заслуговує на серйозне ставлення. Телеканали, ведучи мову про виголошення вироку лідерці «Батьківщини», робили акцент на бійках, сварках мешканців наметового містечка з оточенням, подіях у судовій залі (хто запізнився, хто сказав яку дурницю, незначущу репліку), роблячи з події такий собі художній фільм – чи то трилер, чи то мелодраму. На деяких каналах подію викладали в помітно грайливому тоні. «Художні засоби» затуляли собою суть справи, заважали усвідомити, що саме сталося й якого масштабу.

Кость Бондаренко на самому початку статті навів анекдоти про Тимошенко, чим і встановив певну тональність сприйняття всієї події. Анекдоти, дуже далекі від поняття «добрий гумор». Знущальницькі: «Саркозі назвав дочку Юлією. Якби в нього був син, він назвав би його Муамаром». (А читачі мали зрозуміти: Тимошенко – це аналог Каддафі.) Або: «В Україні перейшли на зимовий час, щоб Тимошенко на годину довше сиділа». Або й зовсім «дотепне»: «Сідай, Юля, сім!».

Сказати, що ці анекдоти є дуже вдалими, що вони викликають вибухи реготання? Та, начебто, ні. Навіщо ж тоді було їх наводити? До речі, хоч кого питав, а про ті анекдоти всі мої співрозмовники вперше дізналися саме зі статті Бондаренка. «І щось не віриться, що ці анекдоти продукують у штабі Партії регіонів – дуже вже серйозні, не схильні до демонстрації почуття гумору товариші сидять на Липській і на прилеглих до неї вулицях», – пише політолог. А от мені якраз віриться – бо й самі анекдоти є «дуже вже серйозні, не схильні до демонстрації почуття гумору». Ані я, ані Бондаренко довести своїх припущень не можемо; єдиним реальним фактом залишається украй мала поширеність наведених анекдотів і, відповідно, те, що Бондаренко дуже перевищив їхнє значення та їхню «народність».

Пересічним українцям байдуже до ув’язнення Тимошенко, а отже, опозицію ніхто не підтримує. Телеканали щосили підкреслювали: на захист Тимошенко вийшли не так уже й багато людей. Про те саме пише й Бондаренко: «Розраховувати на підтримку усередині країни “в’язневі № 1” не доводиться. Акції на її підтримку збирають від сили пару тисяч осіб». І ще: «Всупереч заявам “буревісників революції”, народ не поспішає демонструвати свій протестний потенціал». Розмови опозиціонерів про те, що от-от трапиться революція, є, звісно ж, дурнею. Але й розмови про те, що нібито оскільки «народ» не вийшов на барикади, то й протестних настроїв у суспільстві немає, є такою самою дурнею. Якщо люди не вийшли на барикади (а роблять це вони й узагалі не щотижня й не з першого-ліпшого приводу), з того аж ніяк не випливає, що вони не проголосували б за опозицію на виборах. Це стверджує й соціологія, та й, до того ж, значна частина тих, хто відповідає «проти всіх» та «не піду на вибори», зазвичай усе ж таки на вибори йдуть і голосують аж ніяк не за владу.

А ще громадянські протести є чи не єдиним випадком, коли влада таки демонструє свою дієвість і рішучість, не надто добираючи засобів. Коли в’язні не бунтують щодня – з того аж ніяк не випливає висновок, що своїм перебуванням у в’язниці вони задоволені.

Громадянські протести – річ узагалі несерйозна. Одна фраза в першому ж абзаці статті: «Хоча на вулиці осінь, пора загострення шизофренії і політичної активності». Чи не в такому самому – м’яко кажучи, образливо-легковажному – тоні нерідко будують свої сюжети про масові акції протесту телекореспонденти? Чи в підводках ведучі новинних випусків не програмують тональності сприйняття подальших сюжетів? Чи не роблять вони ці підводки занадто «художніми», й чи не є це загальною традицією нашого телебачення?

Опозиція – то сьогоднішні фашисти. Одна фраза Бондаренка: «Пам’ятаєте, як Тимошенко здала свого партайгеноссе Лазаренка і зайняла його нішу?». Слово «партайгеноссе» аж ніяк не є емоційно нейтральним, таким, що не викликає в аудиторії ніяких запрограмованих асоціацій. А чи випуски новин не зловживають такими от ні сіло ні впало емоційними епітетами, метафорами, порівняннями та іншими суто емоційними засобами впливу на аудиторію?

Втім, порівняння опозиції з нацистською (мовою переважної більшості українців – фашистською) окупацією не є вельми продуктивним, це лише Петро Симоненко може звинувачувати попередню владу у «фашизації України», що він і зробив в ефірі в Мустафи Найєма (ТВі) минулого тижня. Тож оцим закинутим словом Бондаренко й обмежився. Менше з тим, побіжне кидання на перший погляд незначущого слова чи фрази є типовим пропагандистським прийомом, що впливає на підсвідомість.

Нинішня влада веде непримиренну боротьбу з олігархами, а отже, за модерну демократію. «У тому числі й для Тимошенко – олігархи колишніми не бувають», – пояснив політолог для тих читачів, які могли би вважати такий висновок надто натягнутим. Даруйте за розлогу цитату: «Суд над Тимошенко – за великим рахунком – став серйозним дзвінком для олігархів, що сформувалися за часів первинного накопичення капіталу. Те, що Тимошенко опинилася у в’язниці, є сигналом: в Україні не діє кругова порука і немає невразливих, на її місці можуть опинитися інші... Якщо Януковича ще кілька років тому вважали ставлеником олігархів, то сьогодні він став загрозою для олігархів». І дещо нижче: «Коли свого часу Леонід Кучма наступив на права й вольності олігархів (відразу після президентських виборів 1999 року), він отримав серйозний удар у відповідь – у вигляді справи Гонгадзе і касетного скандалу».

Сама згадка про Гонгадзе от у такому контексті, як про помсту олігархів Кучмі, не робить її авторові честі – адже «справа Гонгадзе» і його вбивство не були інсценуванням! Але чи пригадуєте ви боротьбу Кучми з олігархами? Я – ні. Навпаки: досі було заведено вважати, що то саме Кучма став хрещеним батьком олігархічного суспільно-політичного устрою в Україні. А боротьба з якимось конкретним (надто незручним) олігархом аж ніяк не означає боротьби з олігархами взагалі, як такими. Але чи таким уже рідкісним для нашої пропаганди загалом є посилання на історичні події, які в більшості аудиторії вже потьмяніли, вивітрилися з пам’яті – а отже, є розрахунок, що їх буде сприйнято за чисту монету?

Та й чи не чуємо ми повсякчас про непримиренну боротьбу нинішнього президента з олігархами? У даному ж разі Бондаренко – таки кваліфікований політолог, і він не може не розуміти: хай навіть сьогодні влада «утискає» деяких олігархів (окрім «олігархині» Тимошенко, поки що нікого й не пригадати), це не має нічого спільного з трансформацією суспільно-політичного ладу. Це є внутрішньоолігархічна конкурентна боротьба, й не більше. Свідомо хибне тлумачення подій та наявних у державі процесів, привертання уваги аудиторії до поверхових, емоційно-враженнєвих висновків – хіба ж ми не стикаємося з цим раз за разом? Узяти хоча б новий закон про вибори, коли мажоритарну складову майбутніх виборів оголошують «посиленням відповідальності» депутатів та «наданням виборцям змоги контролювати своїх обранців», а пропорційну систему таврують як «таку, за якої виборці не знають, кого вони обирають». Або ті самі суперечки навколо зимового часу, коли на самих лише емоціях випуски новин і будували всю аргументаційну конструкцію.

Опозиція у принципі нічим не може відрізнятися від влади, тільки вона ще гірша. Це є не чим іншим, як варіацією на затаскану тему: «Ці вже накралися, а нові ще тільки почнуть красти». Знову розлога цитата: «Швидше за все, ставки будуть розділені. Одні (Петро Порошенко, Микола Мартиненко, можливо, Рінат Ахметов) ставитимуть на Арсенія Яценюка... (А де ж тут розділення ними ставок? А чи Бондаренко розглядає «олігархів узагалі», й коли Фірташ підтримуватиме Януковича, а Мартиненко Яценюка – це й будуть «розділені ставки»? – Б.Б.) Вже зараз у середовищі “фронту” назріває конфлікт між “старими” фронтовиками (тими, хто формував штаби Арсенія Яценюка в 2009–2010 роках і ніс на собі всі тяготи партійної роботи) і новими адептами – Миколою Мартиненком, Романом Зваричем, Лесею Горобець (так у тексті. – Б.Б.) та іншими. “Люди” (так – у лапках – у тексті. – Б.Б.) похилого віку (а чому саме похилого? – Б.Б.) незадоволені масовим інтересом політиків, які ще вчора славословили Ющенка, до нового проекту, відчуваючи кон’юнктурний підхід».

Тут ми бачимо ще один типовий пропагандистський прийом: навіювання аудиторії, буцімто між політичним лідером та його послідовниками мають існувати стосунки «хазяїн – раб», і прихильність до нового лідера є зрадою й кон’юнктурництвом; таким чином, опозиція – то зграя зрадників. У такий спосіб заперечується сама можливість, саме припущення про те, що дехто з політиків усе ж таки може бути відданим певним ідеям і принципам – а отже, й шукати, хто з імовірних політичних лідерів на даний момент є найближчим до цих ідей. «А шо я буду з того імєть?» – ото й є єдино можлива мотивація поведінки політиків, навіювана владною пропагандою.

Всі опозиціонери – популісти; опозиційна діяльність – то й є популізм; популізм є єдиною причиною, яка змушує політиків іти в опозицію, а не співпрацювати з владою. У різних виглядах ця теза перетворилася на загальник у наших ЗМІ. У Бондаренка вона виглядає так: «Кличко – це легенда. Віталієві не обов’язково з’являтися на людях – замість тез політичної програми можна просто транслювати найбільш успішні бої боксера». Чомусь майже немає сумніву, що наше телебачення так і робитиме: Кличка з політичною програмою глядачі бачитимуть лише на опозиційних каналах, тоді як провладні транслюватимуть бої за його участі. Й не прискіпаєшся ж: буде присутній в ефірі Кличко, буде! Кость Бондаренко як людина, що, поза сумнівом, стежить за політичними подіями, мусить добре знати: Віталій Кличко докладає всіх зусиль для такого собі ребрендингу; він прагне довести, що йде в політику не як боксер і не завдяки боксерським заслугам, а саме як політик. Дотепер він ніколи не прагнув (принаймні, відверто) використати свої боксерські заслуги задля отримання очок у політиці. Тут проглядає й ще одна можлива лінія майбутньої антикличківської пропаганди – прагнення переконати виборців, буцімто участь Кличка в політиці є не більш ніж зірковою забаганкою.

Опозиція слабка, не здатна об’єднатися: «Але зрозуміло одне: говорити про єдність опозиції не доведеться». А чому, власне, вона мусить об’єднуватися? Та й що значить «об’єднуватися»? Українцям навіюють і навіюють ідею двопартійної системи як найбільш бажаної.

Опозиція – це ретрогради й нечисті на руку ділки, яким не до душі владні реформи: «Опозиція наступатиме на владу чотирма колонами. І або пересвариться, або знайде п’яту колону – усередині влади. Швидше за все, цією п’ятою колоною може виявитися чиновництво, незадоволене “закручуванням гайок”, реформами, нововведеннями і т. д., а особливо – боротьбою з корупцією. Адже тільки за останні півтора роки заарештовано понад 500 чиновників різного рівня – за корупційні дії. (А раніше скількох заарештовували? 500 чиновників за півтора роки на велетенську корумповану знизу доверху країну – це багато чи мало? «Різного рівня» – це якого саме? – Б.Б.) Будь-який чиновник скаже, що сьогодні заходи посилилися, з’явився страх. (Самий по собі тотальний страх – це ще не ознака боротьби з корупцією. – Б.Б.) Олександр І, прийшовши до влади після березневого перевороту 1801 року і вбивства свого батька-реформатора Павла Петровича (реформатора – любителя муштри. – Б.Б.), окреслив свою політичну платформу фразою: “При мені буде, як при бабусі”. Малося на увазі, як при Катерині ІІ з блиском і розкішшю двору, дотриманням привілеїв дворянства і безмежною корупцією в середовищі чиновництва. “Пpи мені буде, як при бабусі”, – посилатимуть сигнали новоявлені опозиціонери чиновникам, олігархам та іншим зацікавленим особам». Кінець цитати.

Що буде чимало таких, які раніше чи пізніше перейдуть до опозиції з суто кон’юнктурних міркувань, – у цьому немає сумнівів. І це насправді є небезпекою для опозиції. Але ж Бондаренко бездоказово звинувачує опозицію, що вона саме цього й прагнутиме, що вона й сама вся така!

Блиск і розкіш, золоті вмивальні крани в Межигір’ї, подібні до циганського табору за своєю чисельністю кортежі, заради яких навіть поїзди зупиняють, – усе це, звісно ж, тяжка спадщина Тимошенко, з якою щосили бореться нова влада реформаторів. Як фаховий політолог, пан Бондаренко бодай одну яку-небудь завалящу реформу назвав би. А ще б розповів, яку користь принесла вона Україні. А так – прямування в загальному фарватері пропаганди: влада реформаторів, бореться з корупцією; всі репресії – то ніякі не репресії, а реформи. До речі, підміна поняття «репресії» поняттям «реформи» є наріжним каменем сьогоднішньої владної пропаганди.

А як вам вислів «новоявлена опозиція»? Це Яценюк – новоявлений? Чи Кличко раніше підтримував владу, а тепер чи то з користі, чи то з популізму подався в опозицію? Пригадується фраза з газети «Правда» 1989 року, після перших вільних виборів, коли київський кореспондент писав про тодішнього опозиційного народного депутата (чи не Яворівського?): «Дорвавшись до микрофона, он...». Ніби «доривання до мікрофона» не було змістом професійної діяльності того депутата.

Цю тезу пропаганда активно експлуатувала ще за часів Кучми: шляху вперед не існує, є лише вибір між сьогодні й учора, між тим, що є, й іще гіршим. Саме цю «свіжу» думку пропагує сьогодні Бондаренко.

І, нарешті, ще одна теза: світ засуджує ув’язнення Тимошенко виключно з якоїсь ірраціональної суто особистої симпатії до неї. Суд над Тимошенко був непрозорим, незмагальним, упередженим; висунуте проти неї звинувачення було суто політичним, – не втомлюються повторювати високопосадові представники Заходу. Наше телебачення (зокрема, й опозиційні канали!) це старанно замовчують, переводячи подію в площину особистих симпатій та антипатій, а ще візантійських інтриг.

От і Бондаренко пише: «Європа демонструє найбільшу стурбованість ситуацією в Україні – можливо, більшу, ніж громадяни самої України. Цьому є декілька пояснень. По-перше, ряд європейських політиків на повному серйозі демонструє відданість демократичним ідеалам і принципам – і цього не можна заперечувати. (Подякуймо й за це: що ж то за пропаганда без коротеньких, побіжних і не розвинутих далі констатацій реальних фактів? – Б.Б.) Але біда в тому, що таких “Дон кіхотів” (так у тексті. – Б.Б.) у європейській політиці не так уже й багато».

Типовий прийом ще радянської (та й нинішньої російської) пропаганди: скрізь так, як у нас; у даному разі: скрізь політики є корисливими й дбають лише про свій особистий інтерес. Бездоказове й неаргументоване екстраполювання власних реалій на зовнішній світ. Фактичне використання аргументу: «Та це ж і так є саме собою зрозумілим»; подібний аргумент є типовою логічною маніпуляцією, що зазначено в усіх підручниках із логіки.

Але цитуймо далі: «По-друге, Тимошенко є чудовим приводом для затягування переговорного процесу між Євросоюзом і Україною. Якби не було Тимошенко, її треба було б придумати...». І знову типова маніпуляція: Євросоюз навмисне затягує переговори з нашою, типово європейською, країною з невідомо яких причин. Насправді, звісно ж, ті причини є добре відомими, тільки замовчуваними українськими ЗМІ.

Далі: «По-третє, низка європейських політиків пов’язані з Тимошенко і її політичною силою союзницькими зобов’язаннями... порятунок Тимошенко для деяких європейських політиків – це прояв корпоративної солідарності. По-четверте, Тимошенко є зручним знаряддям у руках російських політиків і “Газпрому” в справі створення негативного іміджу України – особливо з метою перешкоджання інтеграції України в європейські структури... По-п’яте, існує група політиків, що виступають як постійні лобісти інтересів Тимошенко... Завдяки Григорію Немирі і Джорджу Соросу, клуб цих самих лобістів досить великий... По-шосте, активізувалися окремі українські олігархи, які мають широкі контакти за кордоном... Все разом створює феномен “широкої світової підтримки” Тимошенко».

Тут – цілий вінегрет пропагандистських маніпуляцій, подеколи взаємно суперечливих. Тут вам і рука Москви, й рука Сороса, й «рука руку миє», тобто корпоративна солідарність, яка в Європі є буцімто вищою за закон і право, і бездоказове ставлення під сумнів широкої підтримки Тимошенко у Європі («широка світова підтримка», взята в лапки), і неправдиве твердження про небачений уплив олігархів на європейську політику – тут уже Бондаренко замахнувся дуже високо, навіюючи аудиторії протиставлення між олігархічною Європою та реформаторською українською владою. Тож буде зовсім не дивним, якщо в разі провалу переговорів про асоціацію України з ЄС саме таке пояснення й стане основним на наших телеканалах: не сприймає, мовляв, олігархічна Європа наших ринково-демократичних реформ.

І знову фігура замовчування: припустімо, що хай навіть усі наведені Бондаренком аргументи є частково, а то й цілковито правдивими, але хто створив ситуацію, за якої всі вони стали актуальними? Хто винен у тому, що всі згадані капосні «руки» тепер «тягнуться й тягнуться»? А от про це – анічичирк. Україна – просто тобі жертва всесвітньої змови, й ніяк не менше.

Як і личить фаховій пропаганді (чи то фаховому мозкозамилюванню), аналізована стаття містить чимало слушних тверджень. Утім, акцент зроблено аж ніяк не на них.

Тож стаття «Після Тимошенко» цілком заслуговує на те, щоб її вивчали майбутні журналісти – як коротеньку й тому дуже легко запам’ятовувану збірку чи не всіх використовуваних у сьогоднішній Україні маніпулятивних прийомів, зокрема щодо опозиції.

Від редакції. Ми готові також надати слово Костю Бондаренку для висловлення власної позиції.