25 листопада «Телекритика» опублікувала матеріал Бориса Бахтєєва «Стаття Костя Бондаренка – як дзеркало провладних маніпуляцій». Сьогодні ми публікуємо відповідь Голови правління Інституту української політики нашому автору.

Останнім часом до моєї скромної особи несподівано підвищився інтерес. За один тиждень вийшло п’ять статей у впливових виданнях, де автори або заочно дискутують зі мною, або просто згадують безапеляційним, менторським тоном. І якщо з коментарями до статті «Тевтонський марш» все більш-менш зрозуміло (більшість коментаторів мають ту чи іншу дотичність до німецьких фондів, що діють в Україні – а команда «фас» в українську мову прийшла саме з мови німецької), то стаття глибоко шанованого мною Бориса Бахтєєва на не менш шанованій «Телекритиці», де критикується мій підхід до висвітлення діяльності (точніше, бездіяльності) того явища, яке самоіменується «українською політичною опозицією», мене відверто здивувала. І потішила самолюбство – насамперед пропозицією п.Бахтєєва вивчати цю статтю на факультетах журналістики.

Пан Борис забув одну конфуціанську істину. Він шукає чорну кішку в темній кімнаті, не помітивши, що її (кішки) там немає. Він шукає зразки політтехнологій та пропагандистські трюки там, де вони не передбачені. Я писав статтю, не заморочуючись і не замислюючись над тим, яку технологему використати в цьому чи іншому абзаці. Саме тому пан Борис мав немало постаратися, аби вгледіти в моїй статті цілу концептуальну основу. Я просто писав.

Ділюся творчим методом. По-перше, я замислився, чому доля Тимошенко хвилює європейців, але практично перестала хвилювати українців. Бо де вони – захисники Юлії Володимирівни? Я запропонував своє пояснення цього феномену. По-друге, я обґрунтував неодноразово повторювану мною тезу: арешт Тимошенко зіграв на руку найбільше тим, хто сьогодні намагається уособлювати опозицію. Вони вже почали боротьбу за спадок Тимошенко – так само, як у Середньовіччі у Європі боролися за Іспанський чи Австрійський спадок. По-третє, я спробував змоделювати поведінку основних опозиційних сил в Україні, які, як відомо, намагаються і рибку з'їсти, і з Адміністрацією Президента свої корисливі справи залагодити. Все разом і вилилося в статтю, опубліковану в УНІАН та розрекламовану паном Бахтєєвим.

Натомість мені захотілося, щоби – як додатковий матеріал до рекомендованої для обов’язкового вивчення на факультетах журналістики моєї статті з коментарями пана Бахтєєва – йшла й ця моя відповідь. Свого часу один із біблійних пророків започаткував дуже влучну форму імперативної подачі матеріалу, легкого для запам’ятовування. Так утворилися Десять заповідей, які пізніше – в ході розвитку людської цивілізації – доповнювалися новими і новими – типу «Не стій під стрілою!», «Ювілейні і гнуті не кидай!», «Не запливай за буйки!» тощо. Тому цей перелік можемо доповнити й новими заповідями, побудованими на ґрунті статті Бориса Бахтєєва.

Отже, заповідь першу вже сформульовано: Не шукай чорної кішки в темній кімнаті, особливо якщо кішки там немає. Не надавайте тексту невластивих йому функцій. Бо інакше така робота нагадуватиме сюжет комедії Бертрана Таверньє «Донька д’Артаньяна», де звичайне любовне послання та чек із пральні були сприйняті за план змови проти короля. «Іноді сон буває просто сном», – говорив Фройд своїй доньці у відомому анекдоті.

Заповідь друга: Не пиши свідомої дезінформації. Перед початком роботи над статтею перевір усі факти – інформаційне поле в нас мінливе, швидкоплинне, тому перевіряй навіть те, що здається істиною в останній інстанції. Пан Бахтєєв, згадуючи про мене, акцентує увагу на моїй посаді – заступника голови політичної партії «Сильна Україна». Те, що я де-факто перестав обіймати цю посаду, оскільки ще у серпні цього року не погодився (як і Олександра Кужель) переходити в Партію регіонів, для автора не має жодного значення. Я двічі робив заяву з цього приводу. Цю заяву доволі широко цитували, я дав кілька інтерв’ю з приводу того, що йду з політики. Але простої перевірки факту для пана Бахтєєва було замало. Ще раз повторюю: я не є членом жодної політичної партії і моя позиція не викликана партійною належністю.

Заповідь третя: Не перетворюй опозиції на «священну корову». Опозиція – як і влада – потребує критики. Системної, іноді болісної, але критики. «Я ж гавкаю раз-в-раз, щоби вона не спала!» – писав Іван Франко. Я чудово розумію роль опозиції в житті суспільства. Я неодноразово казав про те, що Україні потрібна справжня опозиція. СПРАВЖНЯ ОПОЗИЦІЯ, а не жменька клоунів, що надимають щоки, стають на котурни і намагаються переконати загал, що саме за ними майбутнє. Що більше будемо говорити про вади й недоліки опозиції, то більше блага принесемо суспільству. Бо опозиція повинна не ховатися за перами журналістів, знаючи, що пишуча братія їм простить усе – надмірну амбітність, яловість, бездіяльність, корисливість, тупість. Неправда, що правилом хорошого тону для журналіста є підтримка опозиції. Правилом хорошого тону для журналіста є казати правду – навіть якщо цей хороший тон вимагає похвалити за добру справу чи правильний крок тих, кого сам журналіст на дух не переварює.

Заповідь четверта: Не сприймай світу в двоколірному варіанті. Не можна ділити за принципом «добре – зле», «біле – чорне» тощо. Немає хорошої опозиції і поганої влади. Немає хорошої Тимошенко і поганого Януковича – й навпаки. Роман Скиба сказав дуже влучно: «Що навіть злі бувають квіти і навіть люди добрі є». Ідеологічна належність до того чи іншого табору не є приводом для того, щоби стригти під один гребінь. «Раз регіонал – значить, сволота», «раз бютівець – значить, святий».

Заповідь п’ята: Не зловживай тим, чого не розумієш. Пан Бахтєєв покликається на соціологію – але лише ту, яка видається вигідною лише йому. Як інтерпретувати факт, що – за даними соціологічної групи «Рейтинг» (до результатів якої, знаючи їхню методику та реальну політичну незаангажованість, я ставлюся зі 100-відсотковою довірою) – 46% громадян вважають арешт і суд над Тимошенко закономірним явищем, при цьому кажуть про наявність складу злочину в її діях, а 34% наголошують на політичній складовій процесу? Як інтерпретувати антирейтинг Тимошенко на рівні майже 70%? Як пояснити те, що опозиція ніяк не може перестрибнути рейтингових показників влади – наближається впритул і ніяк не подолає? І вже – вибачте – повною нісенітницею (й це підтвердить будь-який соціолог) є твердження про те, що «противсіхи» та невизначені проголосують не за владу, а за опозицію. При необхідності жорсткої визначеності починають діяти складні механізми, і влада також отримує солідний доважок до свого результату. Електоральна психологія – річ дуже непроста.

Заповідь шоста: Не видавай того, чого не розумієш або не пам’ятаєш, за те, чого насправді немає чи не було. Пан Бахтєєв ставить під сумнів боротьбу Кучми проти олігархів та нинішнє протистояння Януковича з олігархами. Якщо цього не пам’ятає пан Бахтєєв, то раджу: нехай набере телефони Олександра Михайловича Волкова чи Григорія Михайловича Суркіса. Може набрати телефон Вадима Зиновійовича Рабиновича. Хай запитає: «А як вам жилося в першій половині 2000 року?». Нехай запитає Ігоря Діденка та Ігоря Бакая. І вислухає від них усе те, чого сам не пам’ятає. А особливо те, як Кучма руками Ющенка і Тимошенко з одного боку, а з іншого – руками Литвина і Кравченка намагався відсунути олігархів, зменшити їхні впливи. Жоден правитель довго не може миритися з роллю маріонетки. Те ж саме відбувається й тепер: Янукович відтісняє на другі ролі тих, кого традиційно іменують олігархами – як своїх власних, так і тих, які звикли протягом останніх років їздити на шиї в Ющенка і Тимошенко. Хтось каже про прихід «сім’ї». Я ж кажу про перший етап зачистки олігархічного поля кадрами, орієнтованими не на групи чи клани, а особисто на президента.

Заповідь сьома: Не виривай з контексту. Деякі з моїх тверджень справді вирвано з контексту й подано так, як би це було вигідним пану Бахтєєву. Це, звісно, простіше для інтерпретації, але – вибачте!

Заповідь восьма: Не роби винними інших за наявності реального винного. Не вигадуй ворогів. Коли пан Бахтєєв риторично запитує, хто ж винен у всіх бідах опозиційного табору та Тимошенко, він так лукаво киває в бік влади. Насправді головна вина за стан справ в опозиційному таборі лежить на самій опозиції. Після президентських виборів 2010 року в Тимошенко був реальний шанс стати лідеркою опозиції, згуртувавши довкола себе всі здорові сили. Для цього потрібно було просто поступитися деякими амбіціями та провести роботу над помилками. Натомість Тимошенко спробувала діяти за принципом «опозиція – це я». Кожен день в опозиції для Тимошенко був черговим днем нищення основ опозиції. Карикатурний і бездіяльний Опозиційний кабінет. Відсутність конструктивних пропозицій. Популізм. Зведення Межигір’я в ранг партійної ідеології (нам головне – забрати Межигір’я в Януковича, і це є вищим розумінням справедливості). Тимошенко не є зразком демократичного політика. Але в умовах суспільства, де немає міцної основи для розвитку демократії, де немає стійкого середнього класу – єдиного носія демократичних принципів – демократія розвивається виключно на основі боротьби двох основних політичних таборів, які намагаються сподобатися зовнішнім чинникам (Європі, США). Демократія в Україні була можлива лише як результат повсякденної взаємодії влади та опозиції – нелегкої, драматичної взаємодії. Тимошенко не бажала взаємодії – вона вирішила ігнорувати факт наявності в Україні законно обраної влади. Як результат – опинилася поза грою, кинувши напризволяще опозиційний табір і опозиційну боротьбу. З неї вийшла б добра Шарлотта Конде, Марія Стюарт чи Фанні Каплан. Але ніколи – Жанна д’Арк чи Беназір Бхутто.

Заповідь дев’ята: Не апелюй до думки своїх друзів як до істини в останній інстанції. Це не референтна група. Колись Олександр Блок під час публічного виступу отримав записку: «Ми з друзями читали ваші вірші і нічого не зрозуміли. Що ви порадите?» блок відповів: «Обирайте розумних друзів». Апеляція пана Бахтєєва до того, що він не чув тих чи інших анекдотів від своїх друзів – не серйозна. Анекдот – це живий жанр, який часто курсує у вузьких корпоративних групах. Я маю намір видати «Історію України в анекдотах» – від давніх часів до сьогодення. І не здивуюся, що значної частини з цих анекдотів ані пан Бахтєєв, ані його друзі не чули. У всіх різне сприйняття гумору. Іноді воно залежить і від політичних уподобань. Я знав людей, які просто вмирали зо сміху від анекдотів про Януковича, не зважаючи на те, що анекдоти були або відверто тупі, або просто перелицьовані зі старих анекдотів про Брежнєва. А наведені мною анекдоти про Тимошенко показують, що трагізм ситуації закінчився. Він перейшов у трагікомічну фазу, а відтак перейде у фазу просто несприйняття лідерки опозиції. Тривожний дзвінок, над яким варто замислитися. Про Антоніо Грамші в Італії чи про Нельсона Манделу в Південній Африці анекдотів не складали.

Заповідь десята: Не сприймай політику як щось суперсерйозне. Стався до політики більш скептично, з гумором, пам’ятаючи, що й це мине. І в результаті завтрашній день буде кращим, ніж учорашній. На всі процеси в державі дивись із погляду вічності – ще й з великою часткою гумору. Бо немає під сонцем нічого, що не було б раніше і що не повториться знову. Будь філософом!

І ще одна заповідь – від Юрія Карловича Олеші: Якщо не можеш не писати – не пиши!

Зрештою, пане Бахтєєв, я писав усе це не Вам. Ви – солідний метр публіцистики і не мені Вас вчити. Це роздуми, навіяні Вашою статтею на «Телекритиці». Я не можу, не маю права ні вчити Вас, ані повчати. Я просто викладаю думки у зручній і добре засвоюваній формі. Хоча… Як відомо, існує всього лиш одна справжня заповідь: «“Не” з дієсловами пишеться окремо». Все решта – лише приклади.

Кость Бондаренко, Голова правління Інституту української політики

P.S. Від «Телекритики». Залишаючи за авторами дискусії право на їхні власні аргументи та стиль викладу, заради справедливості лише зазначимо, що Борис Бахтєєв неодноразово публікував на «Телекритиці» й статті, гостро критичні саме до опозиції, а не лише до влади. Зокрема, саме такою була й його остання публікація в нас «Опозиція: діагноз – аутизм?».