Багато професій пов'язані з роботою в медіа, окрім журналістів. Ці професії теж є роботою з текстами, саме тому ми маємо змогу віднести цю працю до метажурналістики, оскільки вони використовують журналістські інформаційні потоки для просування власних смислів. Тобто окрім першого журналістського це повідомлення може нести другий-третій  смисл, «припаркований» там людьми інших професій, які працюють на паралельних комунікативних площинах. Спробуємо перерахувати якщо не всіх, то більшу частину цих професій. Прес-секретар, спічрайтер, спін-доктор, піарник, рекламник, іміджмейкер, політтехнолог, спеціаліст у галузі публічної дипломатії. Від військових сюди потраплять спеціаліст з інформаційних операцій, спеціаліст з психологічних операцій, наближений до них мирний спеціаліст, який був дуже впливовим в деяких епохах - пропагандист. Всі ці професії націлені на формування тексту, але їх робота залишається за кадром для читача чи глядача, хоча вони суттєво формують те, що ми читаємо чи дивимося. Особливо це стосується різних кризових періодів, найголовнішим з яких є війни. Тоді навіть найдемократичніші країни починають активно деформувати власні інформаційні потоки в потрібному напрямі.

З усіх цих професій ми візьмемо для більш детального огляду фігуру спічрайтера. Перш ніж придивитися до нього, нам слід подумати над тим, чому його роль оцінюється так високо, що деякі з них піднімаються по ієрархічній драбині до рівня заступників глави адміністрації, як це є у випадку США? Можна назвати такі причини цієї уваги:

- завищений статус промовця, який виступає з текстом, до якого вони прикладають руку,

- завищена увага до цих слів, які часто стають подією,

- завищений рівень виконання цього вербального завдання, до якого колективно прикладає руки багато людей, окрім спічрайтерів і самого промовця.

Спічрайтери пишуть такі тексти, які можуть повести за собою людство. Всі відомі нам фрази, що записані в історії як вислови великих, насправді належать саме спічрайтерам. Від слів Дж. Кеннеді «не питай в країни, що вона може дати тобі, спитай себе, що ти можеш дати країні» до слів Ю. Андропова про власну країну, яку ми не знаємо. Слова Кеннеді належать Т. Соренсену, слова Андропова - Б. Владимирову, колишньому помічникові Суслова,  а потім і Андропова.

Багато висловів Р. Рейгана теж належать його спічрайтеру.  Так було 12 червня 1987 р., коли Р. Рейган сказав М. Горбачову в Берліні: «Містер Горбачов, руйнуйте цю стіну». Насправді це «сказав» в комп'ютер Пітер Робінсон (Peter Robinson), його спічрайтер (див. про нього [1]). Цю фразу весь час викреслювали з виступу, бо вона не відповідала баченню держдепартаменту та інших офіційних установ, але Р. Рейган її повертав. останньою краплею для Рейгана стало запитання П. Робінсона: «Я дізнався, що цю промову почують не лише в Західному Берліні, а й по всій Східній Німеччині. Чи є щось, що ви хочете сказати людям з іншої сторони Берлінської стіни?» [2]. Це було наслідком того, що спічрайтер приїхав раніше у складі передової групи і розмовляв з багатьма людьми.

До речі, саме ці слова часто наводяться в якості прикладу того, що слова можуть змінювати світ. П. Робінсон, виступаючи на CBS, сказав такі слова про урок, який він отримав від Рейгана [3]: «Він здавався фігурою, викарбованою в горі. І я ніяк не міг зрозуміти, як він цього досягає. Як актор зміг переконати американців сприймати його серйозно? Як він рухав людьми? Потроху, працюючи в Білому домі, вивчаючи його зблизька, я пам'ятаю момент, коли я зрозумів, що він перш за все людина. Він повернувся після ракової хірургії і говорив з усіма в Білому домі. Глава адміністрації тоді захотів, щоб всі впевнилися, що президент у нормі. Комір його сорочки здавався великим, бо він дуже схуд. Я тоді подумав: «о, ні, він один з нас». Для мене, юного спічрайтера, мені було лише 25, коли я прийшов на цю роботу, це було справжнім уроком».

В роботі спічрайтерам Р. Рейгана допомагав поллстер і радник президента Д. Вьорслін (див. про нього [4]). У віці 80 р. він помер в березні 2011 р. [5]. До речі,його книга має підзаголовок, що співпадає з думкою П. Робінсона – «Чого Рональд Рейган навчив мене в політиці, лідерстві і житті» [6].

Д. Вьорслін любив слідкувати за реагуванням людей на виступах Р. Рейгана [6, р. 160].  Його цікавило це як варіант неформального опитування, він намагався «прочитати», що надають реакції натовпу і невербальні рухи.

З іншої сторони, під час другого терміну Р. Рейгана він застосував відповідний інструмент, що мав назву PulseLine [6, р. 176 - 178]. Як можна зрозуміти, це аналог того, що в «Свободі слова» використовують для оцінки слів промовців. Через багато років після Рейгана такий же інструментаріій використовувався Ф. Лунцем і теж для моментальної оцінки промов Дж. Буша [7]. Виборча стратегія Вьорсліна привела до відомої фрази, яку Р. Рейган використав в двобої з Картером за президентське крісло [8]: «Чи стали ви жити краще, ніж це було чотири роки тому?». Саме після цих виборів виникла назва «постійна кампанія» по відношенню до роботи уже в ранзі президента. П. Ханнафорд, якого теж називають спічрайтером Рейгана, хоча він працював і директором в галузі публічних справ, сказав про Вьорсліна, що його важливість для Рейгана зросла в Білому домі: «Це було більше за кампанію. Це були неперервні поради про речі, які слід акцентувати».

В 2003 р. було записане інтерв'ю з П. Ханнафордом в Міллеровському центрі з публічних справ Університету Вірджінії, де він розповів про свій досвід роботи [9]. Він розповідав, що Рейган любив бути серед людей, що це якість усіх успішних політиків, за виключенням Ніксона, який боявся і людей, і журналістів, відчуваючи себе з ними некомфортно. Ще однією особливістю Рейгана, яка проявляєься в його промовах теж, є його знання різних історій з життя. Він працював і на радіо, і в кіно, і на телебюаченні, і приніс звідти безліч історій, які дозволяли йому ілюструвати будь-яку ідею в його промовах. Часто це були смішні історії, над якими можна було сміятися багато разів.

П. Ханнафорд писав за Р. Рейгана газетні колонки, які, як він вважає, були досить популярними, але не такими, як його радіовиступи, бо вони мали додатковий елемент - голос Рейгана. В один з періодів вони виходили навіть двічі на тиждень. Ханнафорд розповідає, що вони обмінювалися ідеями, і Рейган міг сказати, що він скаже про це на радіо, а газетну колонку напише Ханнафорд. Він також написав багато радіовиступів, майже таку кількість, як сам Рейган. Ще було троє  чи четверо людей поза штатом, які робили те саме.

П. Ханнафорд каже, що офіційно його не наймали в якості спічрайтера. До того ж Рейган любив писати політичні промови сам. Він мав власну систему записів текстів . Він викидав голосні, а приголосні писав великими літерами. І все це на спеціальних картках. Він викидав також сполучники і прийменники. Він міг це робити, оскільки знав, чого саме не вистачає. Кинувши око на такий препарований текст, він відразу розумів, що казати. Коли ж треба було писати те, що він називав технічними промовами, де вимагалося детальне знання ситуації, тут працювали спічрайтери, наприклад, на тему водної політики. Потім Рейган додавав туди власні історії.                                                                  

Коли Ханнафорд став писати промови, тоді він вивчив слова, які були некомфортними для Рейгана і слова, які він любив. Він знав проблеми, які Рейган любив і які не любив торкатися. Сьогодні йому важко розділити в промовах, що написав він, а що - Рейган. Ханнафорд каже наступні слова про роль спічрайтера: «В цьому немає формального процесу. Я просто писав багато для нього [...] В мене є чітке розуміння ролі спічрайтера для публічних фігур. Думаю, що спічрайтера слід чути, а не бачити. Це повинна бути промова, яку почують, якщо вона мала успіх, який ви зробили для свого боса, тоді ви повинні бути задоволені віддзеркаленням слави». 

В зв'язку з цим він засуджує іншого спічрайтера Р. Рейгана Пеггі Нунен, яка, пішовши з Білого дому і написавши книгу, сама з себе робила центр всесвіту, вважаючи, що вона наповнює президента.  Однак на думку Ханнафорда, якщо президенту подобається ваш варіант промови, це тільки тому, що є співпадіння з його поглядами і його голосом.

П. Нунен (див. про неї  [10]) дійсно пише в свої книзі, що саме вона є автором деяких найважливіших промов Р. Рейгана [11]. Серед них дійсно є промови, які згадуються по сьогодні, наприклад, до  40-річчя з дня висадки американських військ у другій світовій війні і з приводу загибелі космічного корабля Челленджера. Їй належить і фраза, яка призвела до програшу Буша-батька у виборах проти Клінтона. Це фраза «Читайте по моїх губах, не буде нових податків». Політтехнологи Клінтона пускали письмово на фоні Буша, що промовляв цю фразу, реальне збільшення податків, яке відбулося за його час. І населення добре це сприймало, оскільки Буш сам говорив цю фразу. Негатив в цій політичній рекламі був захованим.

Про наступного Буша вона каже як про мрію для спічрайтера [12]. Бо він розуміє, як в Білому домі пишуться промови. Він бачив це все в адміністрації свого батька і Р. Рейгана, в якого його батько був віце-президентом. Тому Буш знає, яким був перший варіант промови і яким він ставав після того, як всі помічники додавали чи знімали фрази. Буш знає, як гарна промова в результаті ставала не такою гарною, тому  може спиратися на висхідний варіант.

В своїй книзі П. Нунен дає багато дійсно цікавих порад спічрайтерам [11]. Одна з глав книги зветься так: «Немає великих промов без великої політики». Є і більш прозаїчні поради. Наприклад, така [11, р. 36]: «Важливо під час роботи пам'ятати, що промови є словами в повітрі. У вашої аудиторії немає надрукованої копії, до якої вона може звертатися за поясненнями. Все що вони мають, це вас, промовляючого в мікрофон».

П. Нунен згадує, що в вісімдесяті спічрайтери кинули писати промови, а стали вигадувати цитати для телебачення. Вони додавали їх одна до одної, сподіваючись, що телевізйному продюсеру сподобається або та,  або інша. Вона відповідає і на запитання, яке часто виникає в аудиторії, коли вона виступає, а навіщо президентам спічрайтери, чи не краще було б, якби президенти самі писали для себе. Її відповідь така. Президент виступає три-чотири-п'ять разів на день. Перед ними виникає вибір: чи бути президентом і керувати, чи бути спічрайтером і писати промови. Але і те, і інше одночасно важко поєднати.

Є досвід взаємовідносин президента і спічрайтерів і в російських спічратйерів епохи Б.Єльцина [13]. Вони вважають, що політичний лідер сам повинен задавати основу тексту, пропонувати головні ідеї. Правда, про Єльцина вони кажуть, що він особливо не намагався зустрічатися з ними, а заочно вписував свої зауваження в текст. А потім і зовсім передав всі ці функції посередникам. Так що ані особистих, ані заочних зустрічей взагалі не було.

Р. Ейлс був ще одним радником президента, який теж залишив свої спогади про роботу з ним [14]. Саме йому належить порада, як обійти проблему віку Рейгана на президентських дебатах. Коли вона виникла, то Рейган сказав, що він вирішив не користатися відсутністю досвіду в  свого опонента. Ейлс вважав, що телебачення повністю змінило комунікації. Тепер, слухаючи промову, людина хоче розслабитися так, як це буває, коли вона дивиться телевізор. Коли людина виступає, її тепер оцінюють за телевізійними стандартами. Він пропонує чотири правила гарного комунікатора:

- бути підготовленим,

- надати іншим можливість почувати себе комфортно,

- бути націленим,

- бути цікавим.

Інтенсив роботи президента можна побачити в словах Д. Гергена, що був всім: і радником, і директором по комунікаціям, і спічрайтером чотирьох американських президентів - Ніксона, Форда, Рейгана і Клінтона. Гарвардська робоча група вирішила, що треба мати дві денні конференції на місяць і шість вечірніх конференцій на рік  [15, р.  187]. Сам Герген вважає, що треба мати одну денну сесію на тиждень. Як позитивний результат впливу таких зустрічей він вважає наступне: якби Рейган мав такі зустрічі після відправки морських піхотинців в Ліван, то після того як він не міг отримати від своїх радників чітких відповідей, він би раніше змінив свою політику в цьому питанні. Тобто тиск преси в деяких питаннях слід розглядати як позитив, а не як негатив.

Д. Фрам (D. Frum), коли був спічрайтером Дж. Буша, породив фразу про вісь зла [16]. Правда, вона була трохи іншою, ставши такою в кінцевому редагуванні після колективної роботи. За цю вісь зла Фрам і вилетів з роботи, оскільки його дружина надіслала своїм знайомим електронне повідомлення про справжнього автора цієї фрази. Вона тим самим порушила основний закон роботи спічрайтера - його анонімність. До речі, фразу імперія зла для Р. Рейгана написав його спічрайтер Тоні Долен [6, p. 96]. І фразу цю Р. Рейган вимовив 8 березня 1983 р., а повинен був сказати на рік раніше 1982 р., коли виступав у британському парламенті, але його радники повикреслювали її [17, р. 328 - 329]. А 1983 р. Рейган відновив її в новій промові.

Ми мали такий же варіант звільнення спічрайтера за радянських часів, коли і слова такого не було, за однотипну провинну. Якось О. Бовіна запитали, чи чув, чи читав він учорашній виступ Л. Брежнева. На що Бовін чесно відповів: «Не чув і не читав. Я його писав!» [18]. В той же день його зняли з роботи. Отже, порушення анонімності спічрайтера є досить сильним відхиленням від норми, тому суворо карається і у них, і у нас.

В. Фалін писав тексти для багатьох генсеків, про що яскраво згадує в своїх телевізійних розповідях (двохсерійний фільм «Таємниці кремлівських протоколів. Валентин Фалін», РТР-Планета, 2011, 25 - 26 квітня). Наприклад, 3 людини за 12 годин повинні були написати черговий виступ [19]: «Пам'ятаю за його завданням ми з Трояновським і Лебедевим писали йому виступ в червні 1961 р. до 20-річчя нападу Німеччини на Радянський Союз. Вдень 20-го мене викликали в ЦК і сказали: «Зранку повинен бути текст виступу Микити Сергійовича». Зранку приїхав Хрущов. Ми йому прочитали готовий текст. Сподобалося. Я кажу Хрущову: «По сьогодні є думка, що наші втрати у Другій Світовій війні склали 14 мільйонів людей: 7 мільйонів цивільного населення і 7 мільйонів військових. Але це не є правдою...». Він запитує: «А скільки насправді?». «За моїми підрахунками більше 23 мільйонів, але точних даних немає. Давайте введемо в обіг поняття «більше 20 мільйонів...». Після цього і пішла фраза «більше 20 мільйонів».

До речі, багато подробиць роботи кремлівських спічрайтерів можна побачити в мемуарній книзі В. Александрова [20]. Тут він теж згадує, як з легкої руки спічрайтера виник святковий день 8 березня, якого до цього не було. Час більш пізній - В. Чорномирдіна - відображений в книзі А. Колесникова «Спічрайтери» [21].

Найкращих спічрайтерів А. Колесников бачить у Л. Брежнєва [22]. Вони ж потім перйшли до Андропова. І навіть відома стаття в «Коммунисте» 1983 р. писалася для Брежнєва, а вийшла вже під прізвищем Андропова.

Серед найцікавиших фігур радянських спічрайтерів він називає академіка Є. Варгу, який надавав Сталіну матеріали на економічні теми. В брежнєвську епоху це В. Загладін, О. Яковлєв, О. Бовін. Тут можна додати і парадоксальні власні відчуття від книги В. Александрова. Складається враження, що більших вільнодумців, ніж, наприклад, брежнєвські спічрайтери в Радянському Союзі не було. Але цього реально не може бути. Тим паче, що результатів цього не було видно. Або автори спогадів не відчувають (загубили) різницю між тим, що вони робили і  думали тоді і зараз. Але про девальцацію слова, яка в результаті вела і до руйнації СРСР згадують всі: від Фаліна до Колесникова.

До речі, А. Колесников теж створює власну періодизацію розвитку спічрайтерства для СРСР - Росії, виділяючи там чотири етапи [21]:

- хрущовсько-брежнєвський,

- горбачовський,

- єльцинсько-черномирдинський,

- путінський.

Цікаво й інше: чим слабкішими були лідери, тим сильнішими ставала роль спічрайтерів. Правда, як згадував В. Фалін, до пізнього Брежнєва нікого з них вже не допускали, щоб вони не турбували хворого генсека.

К. Х'юз як директор з комунікацій Білого дому брала участь в усіх його комунікативних діях, в  тому числі і в спічрайтерстві [23]. Вона згадує, як Буш почав правити якусь промову і сказав, що в ній не вистачає однієї частини. Звідки ви знаєте, що вона має бути, запитала Х'юз, і Буш відповів, що він слухав курс з американської риторики в Йелі.

К. Х’юз багато в чому почала формувати і сферу публічної дипломатії, коли опинилася на посту заступника держсекретаря.Тоді вона сформулювала сім правил для працівників цієї сфери. Це знову комунікація, тому це нас і цікавить. Вони такі [24]:

- правило перше: думати як адвокат Америки, не ховаючись від ризиків у спілкуванні з пресою,

- правило друге: спирайтеся на слова офіційних осіб,

- правило третє: думайте локально: вашою ключовою аудиторією є місцева,

- правило четверте: спирайтеся на здоровий глузд, відповідаючи на природні катаклізми та трагедії,

- правило п'яте: не робіть політики,

- правило шосте: не треба сюрпризів,

- правило сьоме: шукайте допомоги в професійному середовищі.

Як бачимо, тут немає ніяких особливих відкриттів. Але коли все це працює як єдина система, то результатом стає різке підвищення комунікацій. І саме комунікації лежать в основі політики.

Т. Соренсен, один з найвідоміших спічрайтерів для Америки, бо він був і спічрайтером і радником Дж. Кеннеді, мав часткове походження з наших країв. Його мати мала  російсько-єврейське походження, тому повне його прізвище було Теодор Чайкін Соренсен [25]. В 2010 р. у віці 82 р. він помер, і всі в своїх прощальних словах назвали його легендарним спічрайтером.

Відповідаючи на питання в інтерв'ю 2008 р., чи є він автором тієї відомої фрази «Не питай в країни...», він промовляє її початком власної фрази «Не питай» [26]. Він також каже про Кеннеді: «Риторика Кеннеді, коли він був президентом, стала ключом до його успіху. Його прості слова про радянські ядерні ракети на Кубі допомогли розв'язати найгіршу кризу, з якою зіткнувся світ, без жодного пострілу з боку США».

Дж. Фавро (див. про нього [27]) став головним спічрайтером у Б. Обами. Коли Обама брав його на роботу ще під час свого кандидатства. Обама запитав тоді в нього, яку він має теорію спічрайтерства. І Фавро йому відповів таке [28]: «В мене немає теорії. Але коли я побачив вас на з'їзді, ви практично розказали історію про своє життя від початку до кінця, і це була історія, яка відповідала більшому американському нарративу. Люди аплодували  не тому, що в текст було вписано аплодисменти, а тому, що ви зачепили щось в партії та країні, чого люди не торкалися раніше. Демократи не мали цього достатньо довго».

Про те, як вони співпрацюють з Обамою Февро розповідає наступним чином: «Я роблю те, що сиджу поруч з ним з півгодини. Він говорить, а я друкую все, що він каже. Я змінюю це, я пишу. Він пише, він змінює це. Таким чином ми отримуємо кінцевий продукт. Це гарний спосіб писати промови. Досить часто ти пишеш щось, приносиш, на нього кидаються радники, воно йде до кандидата, а потім його надсилають тобі. А це набагто більш інтимний шлях роботи».

Разом з Фавро (J. Favreau) сьогодні працюють в Білому домі досить молоді люди: Адам Франкель (Adam Frankel), якому 26 років і який працював разом з Т. Соренсеном над його мемуарами, і Бен Роудс (Ben Rhodes), якому 30 років і який працював над звітом комісії  з 11 вересня.

Журнал Esquire надав цікаві подробиці до портрету Фавро як спічрайтера. Наприклад, він жаліється, що мало читає зараз [29]: «Мені сумно казати, що після коледжу я був зайнятий спічрайтерством для Керрі, а потім Барака, що я не мав змоги читати гарної літератури, як це було раніше». В сфері спічрайтерства йому подобаються промови Боббі Кеннеді, найкращим спічрайтером йому бачиться Пеггі Нунен. Її найсильнішим текстом є виступ Рейгана на 40-річчі висадки військ. Йому також подобається Майкл Герсон, що писав для Буша протягом п'яти років. Особливо йдеться про звернення до Конгресу після атаки 11 вересня.

М. Герсон (див. про нього [30]) має теологічну освіту,  тому через нього в тексти Буша потрапляло багато християнських цитат. Його навіть назвали євангелістським спічрайтером [31]. Цікаво, що ті фрази, які американцями вважаються відомими і їх авторство приписують саме Герсону, у нас є взагалі незнайомими. Єдина - вісь зла. У Фрама вона була віссю ненависті, а потім чи Герсон, чи інший спічрайтер перетворили її  на вісь зла.

Коли Герсон працював у виборчій кампанії Керрі, то його дев'ятирічний син запитав про подальшу долю [32]. Герсон сказав, що він збирається піти в think tank, розкривши, що це таке: там люди читають, розмовляють, зустрічаються. І син відповів: «Ти маєш на увазі, що вони нічого не роблять?».

Про відчуття спічрайтера М. Герсон каже наступне [33]: «До промови ти вважаєш себе найважливішою людиною у світі, а після неї ти просто письменник, який не важить нічого. У вас з'являється досвід, наприклад, проживання з президентом в Букінгемському палаці, де в мене був особистий лакей на ім'я Рассел, за яким я дійсно скучив. А потім майже відразу промова про медичну допомогу, яка була лихом, і це ваша провина, як ви можете бути таким дурнем. Тобто це такий тип роботи, який більшість з вас, можливо, зрозуміє».

Стосовно Буша він каже таке (все це інтерв'ю, до речі, присвячено ролі релігії в Америці) [31]: «Я добре знаю Джорджа Буша, я знаю його як людину принципів, який зустрівся з досить важким часом. Звичайно історія відноситься до людей принципів добре. Я досить певен з цього. Трумен є гарним прикладом. Він залишив свою посаду з різкою публічною оцінкою через війну в Кореї, але трапилися дві речі. По-перше, американці зрозуміли, що він є людиною принципів і вони поважають це. По-друге, він довів свою правоту по багатьох питаннях. Я думаю, що перше правильно щодо Буша, а друге, я вірю, відбудеться теж стосовно війни з терором. Люди зрозуміють, що він відносився до багатьох серйозних речей достатньо серйозно».

Як бачимо, Буш породив зі своїх спічрайтерів гарних симпатиків, які захищають його і після служби. Сам процес написання був у Герсона таким [33]. Декілька днів він працював над першим варіантом. Свої найкращі тексти він пише в найближчому Старбаксі з кавою і шумом кавоварки. Буш називав Герсона  Scribe – «переписувач». Перед тим, як сісти писати, Герсон записує президентські думки на малий диктофон  Sony. Т. Соренсен якось сказав: «Буш з текстом Герсона звучить краще, ніж Буш сам по собі».

Взагалі професія спічрайтера є рідкісним випадком, коли професія поєднана з типом особистості людини. Не був би Герсон теологом за освітою, іншими були б промови Буша. А так співпало: і Герсон, і підтримка з боку релігійних кіл та євангелістських телеканалів. Це співпадіння пов'язано з суттєвим креативним компонентом в роботі спічрайтера. І одночасно це парадоксально, оскільки ми звикли бачити креативних людей поза рамками будь-яких держслужб.

Література

1. Peter Robinson (speechwriter) //en.wikipedia.org/wiki/Peter_Robinson_(speechwriter)

2. Robinson P. "Tear down this wall" // www.freerepublic.com/focus/f-news/2382392/posts

3. Morales T. Writing for Ronald Reagan // www.cbsnews.com/stories/2003/07/30/earlyshow/leisure/books/main565830.shtml

4. Richard Wirthlin // en.wikipedia.org/wiki/Richard_Wirthlin

5. Richard B. Wirthlin dies at 80; pollster and strategist helped steer Reagan's political career. - Los Angeles Times.- 2011. - March 18 // articles.latimes.com/2011/mar/18/local/la-me-richard-wirthlin-20110318

6. Wirthlin D. The greatest communicator. What Ronald Reagan taught me about politics, leadership,and life. - Hoboken, 2004

7. Luntz F. Words that work. It's not what you say, it's what people hear.- New York, 2007

8. Clymer A. Richard Wirthlin, pollster who advised Reagan, dies at 80. -New York Times. - 2011. - March 17 // www.nytimes.com/2011/03/18/us/politics/18wirthlin.html

9.  Interview with Peter Hannaford // web1.millercenter.org/poh/transcripts/ohp_2003_0110_hannaford.pdf

10. Peggy Noonan // en.wikipedia.org/wiki/Peggy_Noonan

11. Noonan P. On speaking well. - New York, 1998

12. Noonan P. How to read Bush's body language. - Washington Post.- 2002. - January 13  // peggynoonan.com/article.php?article=132

13. Ильин А. и др. Отзвук слова. Из опыта работы спичрайтеров первого Президента России.  -  М., 1999

14. Ailes  R. You are the message. Getting what you want by being who you are. - New York etc., 1995

15. Gergen D. Eyewitness to power.The essence ofleadershi[ Nixon to Clinton. -  New York etc., 2000

16. Frum D. The right man. - New York, 2003

17. Weinberger C.W. In the arena. A memoir of the 20th century.- Washington, 2001

18. Почему политики не любят правду // inforotor.ru/visit/6915462?url=http://newsland.ru/News/Detail/id/561503/

19. Фалин В. Вторая мировая война началась не в 39-м. Интервью // feldgrau.info/index.php?option=com_content&view=article&id=54:-------39-&catid=34:2010-09-01-06-28-34&Itemid=64

20. Александров В. Кронпринцы в роли оруженосцев. Записки спичрайтера. - М., 2005

21. Колесников А. Спичрайтеры. - М., 2007

22. Юферова Я. В тени вождей. О тайнах редкой кремлевской профессии спичрайтер рассказывает журналист Андрей Колесников. - Российская газета. - 2007. - 28 ноября  // www.rg.ru/2007/11/28/kolesnikov.html

23. Hughes K. Ten minutes from normal. - New York, 2004

24. Williamson E. Karen's rules on diplomacy: talk to media - if you dare. Hughes sends memo on getting the word to the world. - Washington Post. - 2006. - November 8 // www.businessfordiplomaticaction.org/learn/articles/hughesrulesonpd_washington_post1106.doc

25. Schlesinger R. White House ghosts. Presidents and their speechwriters.- New York etc., 2008

26. Solomon D. The speechwriter. - New YorkTimes magazine.- 2008. - April 27 // www.nytimes.com/2008/04/27/magazine/27wwln-Q4-t.html

27. Jon Favreau (speechwriter) // en.wikipedia.org/wiki/Jon_Favreau_(speechwriter)

28. In his candidate voice. // www.newsweek.com/2008/01/05/in-his-candidate-s-voice.html

29. Warren M. What Obama's 27-year-old speechwriter learned from George W. Bush. - Esquire.-  2008. - December 3  // www.esquire.com/features/best-and-brightest-2008/barack-obamas-speech-writer-1208

30. Michael Gerson // en.wikipedia.org/wiki/Michael_Gerson

31. Gerson M. The danger for America is not a theocracy // www.beliefnet.com/News/Politics/2005/01/The-Danger-For-America-Is-Not-Theocracy.aspx

32. Merritt J. Interview with Bush speechwriter Michael Gerson // www.qideas.org/blog/interview-with-former-bush-speechwriter-michael-gerson.aspx

33. Zoroya G. He puts words in Bush's mouth // www.usatoday.com/life/2001-04-11-bush-speechwriter.htm