Є типи дій, що характеризуються неповнотою інформації, водночас за своїми наслідками вони бувають сильнішими за будь-які типи дій, де присутня вся інформації. Такі дії, наприклад, Скотт називаю глибинними подіями (deep events), а результати їхніх упливів на соціосистеми – глибинною політикою (deep politics) (див, наприклад, роботи: 1, 2, 3, 4). На його думку, глибинна політика базується на тому, що деякі факти колективно стримуються через соціальні і психологічні втрати, які виникають, якщо цього не зробити.

Скотт також вважає, що всі глибинні події несуть один-єдиний результат у вигляді подальшого підсилення влади. Всі події від вбивства Кеннеді до 11 вересня несуть у собі, з його точки зору, такі об’єднавчі характеристики:

- неправильна бюрократична поведінка ЦРУ та інших агентств до самої події,

- наслідком події стає підвищення репресивної сили цих агентств,

- є симптоматичне повторення дійових осіб між однією глибинною подією й наступною,

- можна побачити в кожній події включення елементів міжнародного трафіку наркотиків,

- в основі кожної події лежить альтернативна надзвичайна структура зі своїм плануванням і комунікаціями, що діє як тіньова мережа поза регулярних урядових каналів.

В основі всіх цих міркувань лежить ідея, що держава, в даному випадку США, мала альтернативну структуру управління на випадок ядерної війни. Саме вона має людей із різних спуцслужб і функції, що дозволяють їй коригувати дійсність, якщо в цьому виникає потреба.

До речі, стосовно Росії він розглядає подібні дивні ситуації, як підривання будинків у 1999 р. чи зустріч Волошина та Басаєва на Лазурному узбережжі. Тобто зв’язок між офіційною й неофіційною політикою справді існує. І саме це відносять до глибинної політики чи параполітики, як іще називають цю сферу.

Якщо ж ми згадаємо довоєнну радянську історію, одразу виникне в пам’яті вбивство Кірова, яке принесло серйозне підсилення репресій. І хоча сьогодні ми маємо більше доказів того, що вбивство Кірова не було заплановано Сталіним, усе одно не можна виключати цієї можливості.

Українські президентські скандали вже мають свою насичену подіями історію. Кучма пояснює скандал із плівками Мельниченка діями чужої спецслужби, такі ж мотиви вбачав у своєму отруєнні і Ющенко. Хоча сьогодні більшість експертів сходяться на тому, що отруєння як такого взагалі не було. Факт погіршення здоров’я був, але його причини поки що залишаються невідомими.

Кожен з українських президентів мав свої власні скандали, частину з яких ми можемо звести в таку таблицю:

Парадоксальним чином Кучма йде з посади, втрачаючи свою легітимність, а Ющенко приходить, здобуваючи легітимність, на тлі тих самих скандалів, що пов’язує ці скандали один із одним. Адже Ющенко не тільки стає президентом багато в чому через своє отруєння, але й не зможе розслідувати цієї справи протягом п’яти років своєї каденції, що викликало подив у всього населення України.

Америка має не тільки монографічні дослідження своїх скандалів, а й цілу енциклопедію їх (Grossman M. Political corruption in America. An encyclopedia pf scandals, power, and greed. – Santa Barbara, 2003). Дослідники розуміють скандал як неправильну поведінку посадової особи. Мабуть, найвідомішим американським президентським скандалом слід визнати історію з Монікою Левінські. З одного боку, він мав всі ознаки м’яких новин, оскільки включав секс і навіть подружню зраду (див. роботу: Baum M.A. Soft news goes to war. Publis opinion and American foreugn policy in the new media age. – Princeton – Oxford, 2006). Тому це сприяло якомога ширшому його проникненню в масову свідомість. З іншого – і це породило гіпотезу про участь республіканців у його плануванні і створенні – це вибило демократів із президентського крісла після довгого їх правління (хоч у результаті виборці й пробачили Клінтону).

Лауреат Пулітцерівської премії Бранч у газеті USA Today брав інтерв’ю в Клінтона, у якому з-поміж іншого вислухав і про скандал із Єльциним під час його візиту. Агенти секретної служби вночі під час візиту 1995 року побачили Єльцина, що стояв неодягненим на Пенсільванія авеню, намагаючись спіймати машину. Їм він сказав, що хоче купити піцу, але висловив це досить незрозуміло. Щоправда, тут не зовсім ясно, а де ж тут була охорона самого Єльцина. Наступної ночі Єльцин намагався потрапити назад до будинку з заднього двору, й охорона прийняла його за п’яного перехожого, який випадково потрапив не туди. І лише представники американської і російської секретних служб, які з’явилися, зрозуміли, хто це.

Взагалі абсолютно вся біографія Єльцина складається з таких скандалів, про що детально написав Хінштейн (див. роботу: Хинштейн А. Ельцин. Кремль. История болезни. – М., 2006). Особливо це стосується закордонних візитів, де важко було утримати інформацію (див., наприклад, у книзі Хінштейна постанову Комісії по розгляду першої поїздки Єльцина в Америку; Кравченко також згадує, як до нього прийшла група депутатів, щоб побачити, що телебачення зробило з виступом Єльцина – див. роботу: Кравченко Л. Лебединая песнь ГКЧП. – М., 2010). Але жоден скандальний негатив не заважав Єльцину просуватися вперед.

Можливо, це пов’язано з тим, що Горбачов грав зовсім іншу роль не тільки на Форосі, а й увесь час, працюючи з Єльциним у парі. Саме так можна зрозуміти не лише те, що він весь час залишав Єльцина «на плаву» (багато фактів про це див. у спогадах Кравченка), а й навіть те, що перед поїздкою для підписання Біловезької угоди Єльцин чотири години провів із Горбачовим, а його вже чекали на виліт, про що згадує Полторанін. Полторанін не лише писав за Єльцина інтерв’ю, а й створив виступ Єльцина на відомому пленумі, який тоді розповсюджувався. Бо справжній виступ був невдалим, хоча Єльцин написав на манжетах, що саме він збирався казати. І Полторанні сів і написав квазівиступ, який потім і розповсюджували як справжній.

До речі, шукаючи золото партії, Полторанін знайшов золото народу. Але документи ці не розсекречено, оскільки все це пов’язано з агентами, які працювали на СРСР. Як виявилося, навіть Індіра Ганді отримували гроші від КДБ, так само як і велика кількість західних кореспондентів...

В іншому своєму виступі Полторанін звинуватив Путіна у вбивстві генерала Рохліна, і це доручив йому організувати Єльцин. Після чого Путін і очолив ФСБ. Але для пострадянського простору скандалом є лише те, на чому утримує увагу преса як на негативній події. Якщо про це не говорять – скандалу немає.

Цікаво, що і приватизація, коли все відійшло невеликій групці людей, теж була невипадковою. Як виявляється, була ще японська модель, коли всі ставали власниками і виникав народний капіталізм. Тільки тут треба було діяти поступово, а не відразу. А Єльцин пішов іншим шляхом, який йому рекомендували, коли він був у США, бо за першою моделлю, як вони вважали, комуністи можуть повернутися до влади.

Полторанін також наголошує на тому, що ҐКЧП був розіграний двома гравцями – Горбачовим і Єльциним, хоча вони й удавали ворожнечу. З його точки зору, вже потім під керівництвом Крючкова путч втрачає планову керованість. (Див. наш детальний аналіз ҐКЧП). Всі ці події демонструють, що справжні цілі і справжні мотивації приховано, а ми бачимо лише потрібні для когось акцентовані дії. Як казав хтось із ҐКЧП, танки були гарними для телевізійної картинки, але вони були нічого не варті в місті.

Робота з глибинними подіями є характерною для закритих організацій, «найулюбленішими» з яких є масони. Прескот намагається повернути наукову увагу до масонства, пояснюючи відсутність такої недостатньою кількістю доступних матеріалів, що було характерно для минулого. Сьогодні ситуація принципово інша, бо якщо раніше масонство було таємним товариством, то сьогодні його радше називають товариством із таємницями.

Якщо з сьогоднішніх позицій оцінити силу масонства, то можна зробити це за допомогою кількох параметрів:

- кількість людей, що входять у масонські ложі: для Великобританії, наприклад, різні джерела оцінюють її в 300 тисяч, 500 тисяч або навіть 800 тисяч, для США в кращі роки – 4 мільйони, загальною цифрою для всього світу вважають 6 мільйонів, тож можна говорити про цифру десь в один відсоток населення,

- якість людей: хоча цифра в один відсоток може здаватися малою, але якість може її різко підсилити, коли це сильні особистості, наприклад, для України – це Грушевський, Петлюра і Скоропадський, для США – Рузвельт, за часів якого соціальні науки так піднялися у вирішенні прикладних проблем, що для них не стало неможливих об’єктів нематеріального світу, які б вони не бралися конструювати, наприклад, такий цікавий об’єкт, як патріотизм,

- попередній досвід управління світом: тут при всіх знаках запитання у масонів добрий список: декабристи, французька революція, лютнева революція 1917 р., а також більш мирні здобутки, наприклад, уведення в Росії не лише книгодруку, а самого поняття масового читача,

- таємні (заборонені) знання: цей пункт важко оцінити через його закритість, але одночасно він засвідчує, що всі наявні сьогодні на пострадянському просторі подібні товариства мають нульову цінність, оскільки знання такого типу передаються виключно усним шляхом, тобто після Сталіна не було ані кому передавати, ані кому слухати.

Держави завжди бояться саме організацій, а не окремих людей. Тому масони час від часу потерпали в Росії, аж поки Сталін узагалі не закрив усі ложі, репресувавши їхніх членів. І сьогодні книжки пишуться саме на виписках із протоколів допиту тих старих дорадянських членів масонських лож.

Масонські, як і інші закриті структури, є гарним інформаційним інструментарієм. Адже тисячі їх членів мають багато інформації, якої навіть може не існувати в письмовому вигляді. І саме ця інформаціє дає розуміння про точки вразливості будь-якої людини, на яку завдяки їм можна впливати.

Закриті структури є достатньо поширеними в світі. Вони стали основним об’єктом вивчення в конспірології. Їхні назви всі чули і здебільшого в негативному контексті: від, наприклад, Більдерберзького клубу (його офіційний сайт – www.bilderbergmeetings.org/index.php) до Богемського гаю. Якщо подивитися на ті два перші пункти, які ми використали для оцінки масонства, то тут кількість членів стає ще меншою, а якість людей зберігається на високому рівні. Такі структури допомагають власним членам підніматися на вищі штабелі влади, підвищуючи в результаті якість цих самих членів.

Закрита структура типу Більдерберзького клубу хоч і має нефіксоване членство, та все одно має потенціал упливу на розвиток подій у світі. Клуб обговорює справді найважливіші події, наприклад, на одному з останніх обговорювали кіберзагрози. Тобто це цілком сучасний і актуальний порядок денний.

Можна уявити такий алгоритм дій. Член клубу повертається на своє робоче місце, яке є достатньо високим. Коли він прийматиме своє рішення стосовно цієї проблеми, він уже має в голові потрібну матрицю дій. А оскільки це люди «однієї крові», бо належать до єдиною глобальної еліти зі спільними мотиваціями, вони часто-густо прийматимуть наближені до обговорених рішення навіть у різних власних контекстах. І великий корабель сучасності сотнями таких поворотів рулів в один бік, хоч і на різних своїх поверхах, отримає потрібний поштовх.

Домхофф, автор книги «Хто править Америкою», каже в своєму інтерв’ю про різницю між конспірологією і вивченням структури влади. Остання вивчає події, які можна бачити й перевіряти. Еліти працюють на творення консенсусу за допомогою організацій, про які пишуть медіа. І це суперечить таємним діям малих груп, які залишаються невідомими для публіки. Американські еліти домовилися без насильства і війни, а шляхом виборів досягати вирішення суперечок. Останнім варіантом такого міжелітного конфлікту була для США далека в часі громадянська війна.

СРСР (останній варіант – путч 1991 р.), а потім і Росія в 1993 р., навпаки, використовували квазівійськові дії під час розв`язання таких конфліктів. Україна теж мала достатньо конфліктну ситуацію під час Помаранчевої революції 2004 р., де все йшло до застосування сили. Все це аж ніяк не аналогічне «пактам» американських еліт, які працюють шляхом переговорів.

Домхофф каже: «Як розкрити відмінність [конспірології. – Г.П.] від досліджень структури влади? Ми вивчаємо видимі інститути, беремо більшість того, що еліти говорять у якості висловлювання їх цінностей і інтенцій, розуміємо, що іноді еліти повинні йти на компроміси, а іноді і програвати. Конспірологи вивчають групи, що діють поза сценою, думаючи, що все, що говорять еліти є обманом, і стверджують, що еліти ніколи не програють».

В іншій своїй книзі при вивченні структури влади він спирається на теорію влади Манна, який бачить її як чотири варіанти мереж, що взаємодіють між собою: ідеологічну, економічну, військову і політичну (див. роботу: Domhoff G.W. The power elite and the state. How policy is made in America. – New York, 1990). Ідеологічна мережа – це організації, які мають справу зі смислами, нормами і ритуальними практиками. Саме вони породжують «святість» влади, працюють на підсилення соціальної єдності. І найголовнішим історичним владним актором у цьому плані є католицька церква.

Естулін, який досліджує тему Більдерберга, є вихідцем із Радянського Союзу. Він стверджує, що серед засновників Більдерберга були масони, наприклад, Ратінгер. До речі, з самого початку було закладено ідею, що це будуть розмови за зачиненими дверима. Сьогодні сайт Більдерберзького клубу пояснює такий формат потребою учасників вільно висловлювати власні думки. На сайті самого Естуліна можна побачити списки членів у різні часові періоди.

Естулін каже, що хоча він із Торонто, безпечніше йому жити в Мадриді. Ми навели цю інформацію, щоб повідомити: у травні 2011-го йому не дали вилетіти з Мадрида до Ірландії, де він збирався викривати ірландських більбербержців. Спочатку сказали, що в нього «не такий» паспорт, а потім повідомили, що йому заборонено летіти. Це досить парадоксальний випадок. Було б дивно думати, що до конспірологічних текстів влада може ставитися так серйозно. Але факт залишається фактом. Він наводить також приклад замаху на нього в Канаді.

Релігія теж може стати дієвим інструментарієм для трансформації світу. Адже вона теж має організаційні структури, а також об’єднаних ідеологічно людей. Християнство взагалі вийшло з маргінальної секти, поступово захопивши весь світ. Сьогодні воно також може діяти як організаційна структура.

Бернстейн, а він є лауреатом Пулітцерівської премії 1972 р. (див. його сайт – www.carlbernstein.com), друкує в журналі Time 24 лютого 1992 г. статтю, яку було навіть винесено на обкладинку. Її назва «Священний союз». У ній ідеться про таємну зустріч президента Рейгана і папи Павла II. Потім він навіть випустить у співавторстві цілу книгу про роль Папи в таємній історії нашого часу (див. рецензію на цю книгу). Він вважає, що руйнація комунізму була спричинена «священним союзом» між президентом Рейганом і Папою, який вони уклали в червні 1982 р. Радник Рейгана з питань національної безпеки Аллен сказав, що це був один із найтаємніших союзів усіх часів. А об’єктом їхнього інтересу була Польща та радянське домінування у Східній Європі. Вони вважали, що Польщу можна витягти з радянської орбіти, якщо вони об’єднають свої зусилля з дестабілізації польського уряду і допоможуть вижити руху «Солідарність» після введення військового стану в 1981 р. За допомогою американських агентів та священників у Польщу пішли тонни обладнання: факси, телефони, радіоприймачі, відеокамери, фотокопіри, телекси, комп’ютери і, звісно, гроші, бо до 1989 р. «Солідарність» було заборонено. Лідери «Солідарності» отримували стратегічні поради, а від них ішла інформації про внутрішні рішення польського уряду та зміст комунікацій Варшави і Москви.

Американці запропонували стратегію дій із п’яти пунктів:

- зробити економічно неможливою для СРСР конкуренцію з США у військовій сфері, де головною ідеєю стали зоряні війни – Стратегічна оборонна ініціатива,

- здійснити таємну операцію на підтримку опозиції в Угорщині, Чехословаччині, Польщі,

- економічна ізоляція СРСР за рахунок недопущення західних та японських технологій,

- збільшення трансляцій радіоголосів.

Єдине, чого боялися США – створити ситуацію, схожу з Угорщиною 56-го чи Чехословаччиною 68-го. Мабуть, саме тому Папа дав Валенсі пораду не виводити на вулицю 10 мільйонів членів «Солідарності», щоби не спровокувати радянської інтервенції.

В результаті владі не вдалося придушити «Солідарність». Польща мала 400 назв самвидавчої періодики, деякі з яких досягали накладу в 30 тисяч. Тисячами друкувалися книжки. Були навіть комікси, де Ярузельський був злодієм, комунізм – червоним драконом, а Валенса героєм-лицарем. Люди дивилися документальні відео, створене в країні. «Солідарність» навіть проривалася в урядові радіопрограми, де звучало «Хай живе солідарність» або «Спротив». Навіть під час трансляції національного футбольного чемпіонату раптово з’явилися ці слова. Тобто маємо технічно підсилену за рахунок контрабандно ввезеного обладнання опозицію. І цей процес уже важко було зупинити.

Якщо ми мали в першу чергу політичне дисидентство, то Захід мав більше релігійного дисидентства, яке вивчається по сьогодні (див, наприклад, роботи: 1, 2, 3, 4). Це не лише наукові дослідження, а також і навчальні курси, що дозволяє «закривати» проблему з різних боків.

Президентські скандали теж є частиною закритої політики, яка частково проривається назовні. Коли вони розгортаються, ані преса чи опозиція, ані сам президент не знають наперед, наскільки руйнівним виявиться розвиток цієї ситуації. Кучма, наприклад, до сьогодні відчуває на собі руйнівну силу плівок Мельниченка. Цей досі майже віртуальний об’єкт не можуть чи не хочуть визнати реальним. І кількість невідомого, пов’язаного з ними, така ж, як і кількість відомого.

Путч-1991 також має таку ж кількість досі невідомого (див. детальну хронологію путчу, щоправда, виключно з точки зору Горбачова на сайті його фонду). Але ці події, залишаючись наполовину нерозкритими, водночас спрацювали на принципову зміну історичної ситуації.

Масова культура у вигляді російських серіалів останнього часу інтенсивно підключилася до тиражування одноваріантних версій власної історії. Сталіна весь намагаються отруїти соратники у фільмі «Товариш Сталін», Єльцин – виключно великий демократ у фільмі «Єльцин. Три дні у серпні», хоча Полторанін згадував, що йому було все одно, що очолити: чи фашистську державу, чи демократичну, аби лише очолити. Мохов, режисер цього фільму, каже зовсім протилежні слова до свого «одноваріантного» фільму: «Я хотів на багато питань відповісти перш за все для себе. Але чим більше я вивчав матеріали про ті дні, точку зору антагоністів, слухав і читав спогади учасників подій, доповідних і стенограм засідань, зрозумів, що не так швидко ми дізнаємося правду і розкриємо таємниці – багато неясного і суперечливого».

Як бачимо, на підставі «неясного і суперечливого» все ж відбуваються історичні трансформації. Намагання масової культури закрити альтернативні варіанти безальтернативною кіноправдою теж є зрозумілим. І не лише тому, що масове вимагає спрощення. Це є розбудовою системи з декількома рівнями правди. Є правда для масової свідомості, є для еліти, є правда вчених. Ці правди можуть не збігатися, навіть принципово: вчені можуть знати одне, а масова свідомість спиратися на інше. Але найголовніше відкриття полягає в тому, що в такій розбіжності немає нічого страшного. Головне, щоб усі отримували потрібний їм продукт. США давно сповідують таку «багатоправдність». Населення там може не знати, що СРСР брав участь у Другій світовій війні: для них ключову роль у ній зіграли саме американці. Науковці ж це знають, і цього достатньо. Тепер і Росія перейшла до цього багатовекторного підходу.

Є також закриті ідеї й на рівні країн. Після відсторонення від консультування Кремля Павловський, наприклад, заговорив про новий метод постмодерністського управління, винайдений Росією і Путіним. Взагалі це книга з дивною назвою «Геніальна влада! Словник абстракцій Кремля» (див. рецензію на неї). Павловський каже, що в основі цієї моделі лежить внесений усередину країни філіал світового ринку. Але тепер ним уже керує сама Росія. Тобто основні важелі поза країною, а управління – всередині. Зрозуміло, що йдеться про нафту й газ, про те, як вирватися з позицій сировинної держави. І на рівні, наприклад, України ми бачимо, що така модель працює. Працює вона і в Європі, де всі люблять Росію за її нафту й газ. Але США, а це основний для Росії супротивник, вже за межами поля дії цієї моделі. Єдине – на США теж можна впливати, користуючись європейськими союзниками Америки як інструментарієм.

Ще одним новим інструментарієм для влади Росії стали страхи. Павловський каже про владу: «Вона не буде нав’язувати ідеї. Вона буде вас лякати, виставляючи клоунів, які будуть нав’язувати ідеї, а вона буде дивитися за тим, що відбувається, як ви вовтузитеся з цими клоунами, які будуть нав’язувати вам якусь мовби православну цензуру чи ще щось. Всім буде лячно, всі будуть боятися, а вона буде сміятися. Тому що вона створила ще один хвостик, за який можна смикати».

Тобто перед нами інструментарій для дій у зовнішньому (нафта – газ) чи внутрішньому (страхи) контексті Росії, який, може, ще й не дійшов до рівня академічних формулювань. Але в нього є важливіша риса: його використовують у реальному житті, чого бракує більшості академічних підходів. Вони є на красивих сторінках, але їх немає в реальності.

До речі, в одному зі своїх досить відвертих біографічних інтерв’ю Павловський згадує і своє звертання до теми страхів: «Я подав Юмашеву аналіз, де показав, як можна зіграти на антирейтингу Зюганова. Адже анти рейтинг – це джерело емоцій – недовіра, небезпека, страх. В політиці діє правило дизайну – що неможливо заховати, краще підкреслити». Все це стосовно часів виборів Єльцина, про якого він каже, що Єльцин був, як і Сталін, сценаристом влади.

На жаль, майбутнє, яке бачить Павловський, не дуже приємне. Йдеться про творення реальності, де роль особистості і її права вибору весь час буде зменшуватися, хоча людина цього не повинна помічати. Павловський категорично заявляє: «Терміни влади, ненависті, страху швидко замкнуться в схеми сучасних комунікацій». Тобто знову йдеться про інструменталізацію ідей, які інтуїтивно використовувалися до цього

Таємні дії й закриті структури здатні суттєво впливати на світ. Відповідно, такі дії не можуть відкритися, бо тоді втрачається їхня сила. Стосовно інтересів таких структур, зрозуміло, що вони повинні бути більш глобальними, ніж локальними, оскільки той же Більдеберг має міжнародний склад. І друге, що навіть важливіше, це в першу чергу політичні інтереси, оскільки економічні інтереси вирішуються в інших місцях і не потребують такої підтримки.