Цивілізації зайняті транслюванням історій: горизонтально між сучасниками чи вертикально між різними поколіннями. Продаж історій чи обмін історіями лежить в основі людської цивілізації, бо це є найголовнішим віртуальним продуктом. Коли Радянський Союз за часів Рейгана опоненти перейменували на «імперію зла», це була перемога однієї оповіді, однієї історії над іншою. Адже концептуалізація, вдала для одних, ставала програшною для інших. Концепт «імперія зла» швидше може належати Толкіну, аніж політикам. Це було актуалізацією якогось давнього архетипу, проти якого не могли працювати сучасні аргументи.

Після 11 вересня американські військові почали активно вивчати наративи як структури, що лежать в основі будь-якої людської розповіді. Адже саме ці наративи, як вони вважали, провокували негатив відносно США, бо саме в них відповідальною за злиденне життя в арабських країнах визнавалася Америка. Тобто цей наратив ніс одну онтологію (модель світу), а військові хотіли поширити іншу, де відповідальними за життя у власних країнах були б уряди арабських країн. У результаті Америка перестала би бути ціллю терористів.

У цьому підході цікавим є не лише спирання військових на наратив, а й їхнє прагнення змінити не ситуацію в фізичному просторі, чим зазвичай займаються військові, а когнітивний простір у людській голові. Це демонструє стратегію розширення простору, що дозволяє знаходити нові рішення для старих проблем.

Кейсбір вважає, що на різних етапах свого розвитку терористичні структури використовують різні наративи. Він узагалі серед аспектів тероризму виділяє й когнітивний. Відповідно, якщо війна ведеться також на рівні наративів, американська сторона почала розробляти контрнаративну стратегію.

Вибори, як іще один варіант конфлікту, теж є зіткненням наративів. Сторона Путіна активно тримається наративу-пояснення, що в опозиції чи болотних протестувальників узагалі немає лідера. Сторона Ющенка свого часу активно розповідала, що «ці руки ніколи не крали», створюючи відповідний образ не лише себе, а й свого опонента.

Міфологія є ще більш глибинним рівнем, аніж наративи. Саме тому боротьба наративів буде пов’язана з боротьбою міфів. І це створює новий тип інструментарію, який можна сформулювати так: «Створення міфів зазвичай включає ефективне використання наративів» (див.: Thomas T.S., Kiser S.D., Casebeer W.D. Warlords rising. Confronting violent non-state actors. – Lanham, 2005. – P. 195). Саме альтернативні міфи можуть зупиняти чужі наративи.

Іншим інструментарієм стають альтернативні приклади. Це, приміром, переведення уваги з бен Ладена на когось іншого, що дало би можливість замінити бен Ладена іншою постаттю. Йдеться про період, коли він був живий. Про таку заміну свого часу писав Аркілла.

Сьогодні в часописі Foreign Policy Аркілла пише: «Мережі отримують свою силу двома шляхами: від інформаційних технологій, що об’єднують будь-кого з будь-ким іншим, а також від сили наративів, які притягують симпатиків і утримують їх усередині». Тобто перед нами щось на зразок сили ідеї, яку може бути оформлено в системну ідеологію або яка може бути просто розповіддю, що хай навіть несистемно, але чітко називає ворога. Назвімо це фіксацією побутового рівня онтології, де друзів і ворогів задано, причому з точки зору простої людини.

Мабуть, і більшовики в 1917 році, як і антибільшовики в 1991-му, дали таку чітку відповідь на запитання, хто є нашим ворогом. А типажі на кшталт Єльцина чи Горбачова швидко перебігли зі стану ворогів до стану друзів. І почали кричати «тримай злодія!».

В результаті отримуємо ситуацію, коли безпека і наративи опиняються в одному кошику. Ми керуємо безпекою, керуючи наративами. І це пояснює зміни в прихованому управлінні Голлівудом. Адже його сприймають як міністерство мрій усього світу. Саме тому після 11 вересня Карл Роув, найбільш довірений радник Джорджа Буша, двічі збирав продюсерів і режисерів Голлівуда, орієнтуючи їх на допомогу у війні.

Переслегін помітив зміни в політиці Голлівуду (див. роботу: Переслегин С. Опасная бритва Оккама. – М., 2011). Він вважає, що в американських фільмах зникає хепі-енд, і це пов’язано з тим, що людей готують до нового світу. «Доктор Хаус», із його точки зору, взагалі дивний фільм, оскільки головний герой – і наркоман, і брехун, і поводиться досить брутально. Але при цьому він усе одно налаштований на те, щоб рятувати людей. Це принципово інший герой, раніше такого не могло бути. Аналітики визнають аномальність цього характеру. Своє кредо він формулює так: «Правда людської поведінки полягає в тому, що всі брешуть. Різниться тільки те, про що вони брешуть».

«Всі брешуть» є тільки частиною його філософії. Іншу можна визначити так: «Як Сократа чи Шерлока Холмса, Хауса цікавлять загадки» (див. статтю: Jacoby H. Introduction. Read less, more TV: a cranky, slightly rude introduction// House and philosophy: everybody lies. Ed. by W. Irwin, H. Jacoby. – Hoboken, 2009). В будь-якому разі перед нами інтелектуальний герой, яким і може бути герой ХХІ сторіччя. Хаус живе поза релігією (див. статтю: Jacoby H. Selfish, base animals crawling across the Earth: House and the meaning of life // House and philosophy: everybody lies. Ed. by W. Irwin, H. Jacoby. – Hoboken, 2009). Він рятує людям життя і втрачає до них інтерес.

Зміна героїки може відображати реальність, а може трансформувати реальність під віртуальність. До речі, американці віддають шану Тому Кленсі за те, що він змінив оцінку військових, вилікувавши Америку від в’єтнамського синдрому. Спочатку це відбулося в його романах, а потім у створених за ними фільмах. Змінивши віртуальний простір, вдалося змінити і простір когнітивний, а потім уже й простір фізичний. Кіноправда трансформувала реальну правду.

Нам здається, що одночасно відбулося заміщення героя минулого, який діяв у фізичному просторі, на героя сучасного, який діє в інформаційному чи когнітивному просторі. Адже герой Кленсі – аналітик, який, щоправда, одночасно може й стріляти. Але фізичні вміння є радше його другою ідентичністю. Згадаймо нинішню безкінечну «серію серіалів», де діють саме психологічно орієнтовані люди, які повинні розкрити якийсь злочин. Вони майже повністю відтіснили стандартних слідчих.

Саме тому кіно стало інструментом внесення змін у поведінку людей, у першу чергу відносно введення більш здорових варіантів поведінки. Там є досить проста модель: хороші герої поводяться правильно, а нехороші – неправильно. Кожен із нас асоціює себе з головним героєм, а він якраз і поводиться правильно.

Та залишається ще одне цікаве питання: чому американці так часто звертаються до старих сюжетів, наприклад, створюючи фільми на базі коміксів. Зрозуміло, що вони мали колись успіх, але й епоха змінилася. Досить часто на сцену потрапляє старий сценарій, відкладений на потім. Невже зміни в реаліях не є настільки важливими?

Цікаві відкриття стосовно сприйняття наративів дали й дослідження в нейронауці. Виявляється, людина, і діючи самостійно, і читаючи розповідь про дію, активує ті самі ділянки мозку. Тобто на рівні мозку неможливо визначити, чи сама людина діє, чи дивиться, чи читає про це. З іншого боку, знайдено й відповідь на те, чому нам подобаються історії. Як виявилося, деякі з них діють як наркотик. Це пов’язано з виділенням окситоцину, який у нормі виділяється при сексі, годуванні груддю та зустрічі з друзями. А деякі історії за своїм упливом на людину не відрізняються від прийняття невеличкої дози кокаїну.

Мабуть, можна висунути гіпотезу, що саме такі історії лежать у базисі міфу. Це було б потрібно для того, щоб у безписемному суспільстві такі історії поширювалися і зберігалися в пам’яті для передачі наступним поколінням. Нині в нас циркулює велика кількість безглуздих історій, бо нам не треба зберігати їх у пам’яті. Це за нас робить папір.

Американські військові навіть намагаються віднайти власні можливості з конструювання міфів, адже війна ідей, у якій вони опинилися, по суті була війною міфів. Холодна війна взагалі велася виключно в площині міфології, оскільки фізичний простір був закритий для військових дій. Військові аналітики вважають: «Творення міфів включає сплетіння разом наративних елементів історії з фактами минулої й нинішньої ситуації для появи емоційно примушливої бази, яка досить часто напряму впливає на чутливість населення до маніпуляції “торгівцями міфів”. Фанатична відданість оперативників “Аль Каїди” породжується здебільшого не з якогось раціонального системного процесу, а скоріше з успіху Усами бен Ладена та інших, яким вдалося створити послідовний і привабливий засновницький міф. Події 11 вересня можна розглядати як частину епосу, який виставляє “бійців Бога” проти “нечестивців Заходу”».

Все це дає нам розуміння й того, чому DAPRA, агентство, що фінансує наукові дослідження американських військових, проводить семінари, на яких розглядає не лише впливи наративів, а й нейробіологічні процеси, які їх забезпечують. Кінопродюсери теж, на нашу думку, мають знайти за допомогою сканування мозку ті типи історій, на які саме так (уже на рівні фізіології) реагує людини.

Перший такий військовий симпозіум відбувся 28 лютого 2011 року. Другий тривав 25–26 квітня 2011 р. Перший мав три цілі: розглянути сутність феномену наративів, їхню роль у безпекових контекстах і квантитативні методи їх аналізу. Другий симпозіум має п'ять окреслених цілей:

- вивчити дію наративів на нашу нейрохімію,

- зрозуміти вплив наративів на нейробіологію пам’яті, навчання та ідентичності,

- оцінити вплив наративів на нейробіологію емоцій,

- вивчити те, як наративи впливають на моральну нейробіологію,

- дослідити, як наративи впливають на інші механізми мозку, що мають відношення до соціальної когніції.

Нагадаємо, що йдеться про військових, які повідомляють, до того ж, що більше 120 учасників вони не візьмуть. Цікаво, що в грудні 2010-го вже був близький до цього симпозіум. Його темою була «Нейробіологія політичного насилля», і вже там серед іншого почалося обговорення наративів.

Військові вивчають наративи, щоби:

- навчитися системно декомпозувати наративи,

- оцінювати вплив історій на людську психологію в термінах нейронауки (довіра, винагорода, фіксація віри),

- використати це розуміння для створення інструментарію для міністерства оборони.

Виявилося, що окситоцин породжує довіру. Дослідження робляться в напрямку розуміння того, як породження окситоцину впливає на контент меседжів у Twitter. Вивчається також реагування за допомогою допаміну, бо від цього залежить позитивне чи негативне сприйняття історій, що розповідаються.

Тобто ніхто й ніколи не думав, що нейропсихологія дасть такі відповіді або поставить такі запитання. Нейрохімія частково відповідає на те, чому ми любимо розповіді. Але залишається питання, які саме сюжети найбільш цікаві.

Переслегін нагадує, що взагалі існує лише 48 сюжетів. У Проппа йшлося про «сюжетні блоки», на яких побудовано чарівну казку. Він називав їх функціями дійових осіб, а книжка ще довоєнних часів звалася «Морфологія казки». Джозеф Кемпбелл, на чиїх ідеях побудовано «Зоряні війни» Лукаса, виділяв 17 етапів, які проходить у своєму розвитку герой. Ейзенштейн, навчаючи студентів на основі різних романів Золя, теж побачив сюжетну єдність, відмінність була лише у фоні, на якому все відбувається: любов на вокзалі чи любов на заводі. Лорд Реглен у книзі «Герой» 1936 року назвав 22 кроки. Як бачимо, цифри різняться, але головне, що в будь-якому разі маємо достатньо малу кількість сюжетних поворотів.

При цьому не забуваймо, що подальші дослідження в галузі нейронауки задокументують, як саме ми реагуємо на ці зміни сюжету. Адже ми завжди думали, що історії переповідаються, бо таким чином передається досвід. Тобто мали чисто раціональні мотиви. А тепер ми знаємо, що вони діють за моделлю наркотиків. Тобто в кіноманів і, наприклад, наркоманів – одні й ті самі механізми реагування, які підштовхують їх повторювати свою поведінку.

Нині вже з’явилося логічне пояснення нейронауки, чому ми «губимося» в фільмі. Було проведено експерименти з вимірювання міжсуб’єктної кореляції реагування людей на візуальну інформацію, яку вони отримують під час перегляду фільму. І всі реагують однаково. Кожен із нас переглядає фільм вільно, але мозок у всіх реагує синхронно. Насправді в людини є зони, які реагують несинхронно. Це зони, відповідальні за логіку й аналіз. Але коли ми дивимося великі образи на екрані з відповідним звуковим супроводом, ми самі блокуємо ці зони. Тобто маємо інформаційний носій, ідеальний для впливу, адже логіку й аналіз заблоковано.

Нині розвиток досліджень іде саме в цьому напрямку – у бік нейронауки. Вже почали читатися університетські курси «Нейронаука й кіно» (з весни 2011 р.). До речі, курс «Філософія кіно: когнітивний підхід» починається з вивчення Пудовкіна й Ейзенштейна. З’явилася Асоціація нейроестетики (її сайт – www.aoneuroesthetics.squarespace.com).

Однією з назв цього наукового напрямку стала нейросінематика. І тут автори заговорили про контроль (хоча вони й беруть слово «контроль» у лапки) глядача в двох напрямках. З одного боку, йдеться про нейрореакції, які легко прогнозуються, оскільки на цьому рівні немає естетичних чи моральних суджень. З іншого – оскільки ментальні стани прив’язано до станів мозку, все це є й контролем ментальних станів, тобто емоцій, думок тощо.

Нейропсихологія сприйняття дає також відповідь на питання, як вдається не розривати відчуття єдності сцен у глядача, тимчасом як вони реально змінюються при монтажі. Закс виснув гіпотезу, що наше сприйняття саме сегментує діяльність у часі. Коли монтаж спирається на це, він виглядає природним. Нейронаука дала можливість чітко виявити, які ділянки мозку активуються при зміні сцен.

Кейсбір ще в своїй магістерській роботі у військово-морський школі 2006 року заговорив про роль культури для військових, про наративи й контрнаративну стратегію та про роль нейропсихології. А він на той час уже мав за спиною докторський ступінь із когнітивної психології й дві видані монографії. З погляду нейронауки тероризму Кейсбір бажає знайти відповіді на питання, як відбувається рекрутування нових членів, які терористичні меседжі стають найбільш ефективними й чому.

Як вважає Кейсбір, наратив може реструктурувати наш ментальний простір, уплинути на те, які рішення ми приймаємо, відповідно, буде трасформавано й наші дії у реальному світі (див. про це: Casebeer W.D. The stories markets tell // Moral markets. The critical role of values in the economy. Ed. by P.J. Zak. – Princeton, 2008, р. 6). Саме цей аспект переходу від віртуального світу до реалій і цікавить військових у першу чергу. Те саме відбувається, коли за допомогою телевізійних серіалів намагаються боротися зі СНІДом, вводячи правильні звички для Африки (див. про це: Soap operas for social change to prevent HIV/AIDS. A training guide for journalists and media personnel. – Shelburne, 2005).

Кейсбір також каже про необхідність культурної розвідки. Зрозуміло, що хороший наратив повинен відображати систему цінностей, присутню в культурі споживача цього наративу. Влахос (цікаво, що він працює в лабораторії прикладної фізики Університету Хопкінса) теж досліджує «культурну анатомію тероризму». Він виділяє чотири найважливіші символічні теми ісламу, які створюють ісламську символічну мережу важливості:

- героїчна подорож і містична фігура,

- ритм Історії як епічна боротьба і розповідь,

- ціна відродження,

- історія відкривається за допомогою містичної літературної форми.

Він підкреслює, що Захід базується на раціональній думці, його священна мова – аналіз. Іслам базується на інший священній мові – це містична героїчна поезія. Тобто ці два умовні світи не дуже перехрещуються, що і спричиняє конфліктність між ними. Символічні об’єкти й мова символів тут різні.

Влахос доходить таких висновків стосовно своїх ісламських опонентів:

- вони не лише вірять у правильність своїх основ, а й у наперед визначеність результату,

- вони надихаються релігійним міфом,

- вони використовують літературні форми міфу, щоб підсилити свій рід і віру,

- для них жертва є особистим звершенням,

- сама боротьба вже є тріумфом, приєднанням їх до Бога та до ріки Ісламу, для них не може бути поразки.

Як бачимо, одна наративна система працює проти іншої:

Вони вступили в конфлікт, оскільки друг/ворог у них помінялися місяцями.

Подальші дослідження наративів приносять нові відкриття. Влітку 2011-го спочатку Reuters, а за ним і багато інших видань розповіли про експеримент психологів із університету Сан Дієго, де в оповідання письменників наперед виносили розв’язку історії (тимчасом як зазвичай вона стоїть у кінці). На подив психологів, це сподобалося читачам. Це були 12 коротких оповідань трьох жанрів. Як один із висновків цього Лерер у журналі Wired підкреслює, що, як виявилося, ми перебільшуємо задоволення від шокових закінчень.

Ще одна відповідь на це питання надходить від авторів цього дослідження. Професор соціальної психології Крістенфельд каже: «Сюжети є виправданням для великих письменників. Який саме сюжет – це майже несуттєво. Задоволення лежить у самому письмі». І продовжує: «Картини Моне насправді не про водяні лілії».

Якщо звернутися до самого дослідження, то воно починається з гарних слів про роль історій: «Розповіді є універсальним елементом людської культури, базою мільярдної індустрії розваг, медіумом, через який передаються релігійні і суспільні цінності». Але результати їхніх експериментів доводять: відсутність неочікуваності робить сприйняття історій ще кращим. Водночас слід визнати, що це суперечить усій історії людської цивілізації, адже завжди цінувався саме неочікуваний для читачів чи глядачів розвиток сюжету. Втім, ми можемо читати старі книжки, дивитися старі фільми, в яких ми все знаємо, та все ж таки сприймаємо їх інакше.

Історії й наративи допомагають нам у створенні наших онтологій навколишнього світу. Весь світ побудовано навколо історій. Особливо вони активуються в конфліктних ситуаціях, коли кожна зі сторін просуває і захищає свій наратив. Одночасно наративи забезпечують переходи між різними станами соціосистем (як приклад можна згадати наративи перебудови чи Помаранчевої революції).