Сьогодні, коли люди перестали читати книжки, єдиним джерелом формування моделі світу стало телебачення. А воно орієнтується на модель світу, вже сформовану в головах глядачів. Тобто нічого нового в цих головах з’явитися не може, бо немає такої потреби.

Телебачення нині відіграє важливішу роль, аніж раніше, бо люди поступово відходять від книг і газет як інформаційних джерел. Відсторонення людей від книги підтверджує соціологія. ВЦІОМ надав такі дані для Росії: за 13 років зросла кількість тих, хто ніколи не бере у руки книги – з 20% до 35%. На 9% знизилася частка тих, хто щоденно звертається до книжок: з 31% до 22%. І коли в цьому випадку нам починають розповідати про зростання ролі інтернету, соціологія й тут має відповідь: «скачують» книгу з інтернету лише 7%. Загалом бачимо, що вже більше третини людей (35%) живуть без книг.

Дані стосовно українських школярів такі: у 2008 році регулярно читали 52%, в 2003-му – 57%. Причому вони читають за шкільною програмою, а не про пригоди чи фантастику, які були популярними серед дітей радянських часів. Тобто це не читання у звичному розумінні вільного пошуку книжки. Вони читають книжки не стільки цікаві, скільки потрібні.

Свого часу Фіск запропонував модель функціонування поп-культури як такої, що має мікрополітичні, а не макрополітичні цілі (Fiske J. Understanding popular culture. – London – New York, 1989). Мається на увазі відсутність радикальних завдань змінити владу в суспільстві, а лише завдання перерозподілити її на користь низів. Це відбувається в коротко часовій перспективі, поки в полі уваги споживача віртуальної продукції є відповідні сюжети.

Яким із цієї точки зору має бути герой, який може задовольнити глядача в цьому плані? Герой має відображати інтереси не верхів, а низів, які бачать несправедливість світу. Його завдання – виправлення, хоча б мінімальне, цієї ситуації. Несправедливості світу на локальному рівні має бути ліквідовано.

«Агенти» і «менти» є сьогодні чи не єдиними героями того, що можна назвати патріотичним телебаченням. Вони працюють проти несправедливості цього світу, це люди з боку держави, і в них є зброя. Коли об’єктом їхньої боротьби стають представники держави у вигляді прокурорських чи міліцейських працівників, це створює саме той тип боротьби, який часто не любить вести держава. Тож така боротьба у віртуальному просторі становить особливий інтерес для глядача. Та справедливість, якої немає в реальному житті, починає створюватися методами кіно.

Поглянувши на російські телесеріали «Агент національної безпеки» та «Агент особливого призначення» чи «Мент у законі» і «Ментівські війни», можемо чітко побачити нові якості головного героя. Вони ведуть до боротьби і перемоги на мікрополітичному рівні. Отже:

- герой часто опиняється в конфліктних ситуаціях із начальством, оскільки не хоче виконувати настанов, що йдуть згори,

- герой принципово є некорумпованим, хоча всі навколо нього є саме такими,

- саме з ним, а не начальством асоціює себе глядач,

- у результаті він є ефективнішим, аніж стандартні герої навколо нього.

Цікаво, що це герой низів, але водночас за сюжетом він не той, хто захищає знедолених (на кшталт Довбуша чи Робін Гуда). Адже він член владної команди, причому тієї її частини, що ходить зі зброєю. З іншого боку, він порушує владні закони заради відновлення справедливості, тобто робить той перерозподіл влади на користь слабших.

З точки зору Фіска, глядачі отримують задоволення від мікрополітичних ситуацій перерозподілу влади, коли бачать дії проти системи, різні моделі спротиву (Fiske J. Understanding popular culture. – London – New York, 1989). Ці герої саме на рівні мікрополітики і діють подібним чином. Це не борці з режимом, а його солдати. Але на своєму рівні вони виступають саме як борці. І це створює інтерес до сюжету.

Навіть діти отримують задоволення від дорослих передач, бо ті знімають завісу таємниці з дорослої поведінки, що допомагає дорослим керувати ними. Це показ дорослого життя зсередини, а дітям зажди показують лише фасад. І це теж є мікрополітичним перерозподілом влади.

Так само й новини про те, яким поганим є президент чи Верховна Рада та її депутати, працює на перерозподіл домінування влади, оскільки забирає частку легітимності в нинішньої влади. Такі новини мають нести задоволення, оскільки вони занижують рівень домінування.

Основний потік новин, навпаки, підсилює чи підтримує розподіл влади. Позитивно налаштовані новини виправдовують цей розподіл. Населення вважає, що влада знає, що відбувається в країні насправді, бо знання – це сила.

Оскільки новини сьогодні втрачають свого глядача, особливо молодого, є потреба у трансформації цього потрібного для влади контенту в нові форми. Аналогом сучасних новин стали програми типу «Прожекторперісхілтон», що отримали назву актуального гумору. Це так звані м’які новини, які йдуть не з новинних програм, а з ток-шоу. Їхній зміст усе одно будується на тому, що опонент не може отримати позитивної оцінки, а президент і прем’єр очолюють список «добрих хлопців».

У «Вечірньому Урганті», наприклад, іронічно можна було процитувати Єфремова в його іпостасі «Громадянина поета», хоча без обмежень ішлося про всі інші теми. Тобто це гра у нецензурованість. З іншого боку, програма виходить лише пізно вночі.

«Агенти» і «менти» саме тому заслуговують на увагу масової свідомості, що вони грають частково власну гру, діючи проти правил начальників. Саме це є джерелом задоволення глядачів. Вони бачать у цьому і власні можливості з відвоюванню у влади простору для власної непрограмованої поведінки.

Апофеозом цієї моделі слід вважати серіал «Кремінь», показаний Першим російським каналом у квітні 2012 року. Тут майор-відставник бореться з цілим райвідділком міліції. Це варіант російського «Рембо». Цікаво, що австралійські аборигени асоціювали себе з Рембо в його боротьбі, тому що він боровся проти білих (Fiske J. Understanding popular culture. – London – New York, 1989). Загалом насильство є ознакою чоловічої культури. Боротьба знизу спрямована на перерозподіл влади. Цей мікрополітичний рівень – сім’я, робота, аудиторія. Серіал «Кремінь» – це взагалі перерозподіл влади на рівні міста. Тобто тут є відчуття не лише мікрополітики, а й макрополітики.

Такий сюжет будується на тому, що в усталену систему ззовні приходить нова людина. Їй треба відновити баланс, який існував раніше. Серіал «Кремінь» розгортається в негативному середовищі, яке повинен виправити позитивний герой.

А реально перед нами казка для дорослих, де замість принца виступає майор ГРУ Шаманов, який рятує дівчинку Настю від насильства міліцейського майора Гаврилова, а його самого в кінці четвертої серії рятує Москва. І оскільки це казка саме для чоловіків, вона насичена насильством і бійками всіх видів, бо таким є сучасний чоловічий дискурс. Взагалі, на пострадянському просторі слід почати говорити про щось на зразок «фантомних болів» за старим варіантом справедливості. Все ж таки той світ був справедливішим.

Перемога на рівні мікрополітики (сім’я, робота, аудиторія) ніколи не дасть результатів макрополітичних. Але тут вони й не потрібні. Глядач отримує задоволення від наявності і розгорнутості подібних міні-бунтарських тем. Коли в новинах розповідається, що мажор, який збив людину, все ж таки потрапляє під суд, глядач теж отримує задоволення.

Це руйнування «невидимої влади», того, що Грамші називав гегемонією. Під цим же кутом зору ми можемо поглянути й на ідеї творця кольорових революцій Шарпа. Його ідеї широко відомі, а свою ненасильницьку революцію він починає з необхідності делегітимізувати владу, щоб люди перестали їй підкорятися (Шарп Дж. От диктатуры к демократии. – Стратегия и тактика освобождения. – М., 2005; Шарп Дж. От диктатуры к демократии. Шарп Дж,, Дженкинс Б. Антипутч. – Екатеринбург, 2005; Helvey R.L. On strategic nonviolent conflict: thinking about the fundamentals. – Boston, 2004). У розлогому інтерв’ю Шарп каже, що не любить слова «ненасильницький», оскільки багато людей бачать у цьому слабкість. Він підкреслює, що можна говорити про ненасильницьку боротьбу чи ненасильницькі дії.

Тобто й на рівні макрополітики сталі політичні розподіли не так легко піддаються руйнуванню. Але масова культура, як ми побачили, експлуатує цей тип незадоволеності. І це зрозуміло, бо вона стоїть на позиціях свого глядача, який відчуває цю несправедливість.