10 травня газета «Вечерние вести» опублікувала великий матеріал Максима Коршунова «Великая Отечественная в цифрах и фактах». Не чіпатиму оціночних суджень цього матеріалу (вони заслуговують окремого розгляду – в сенсі ретрансляції сталінських ідеологем начебто демократичною і начебто незалежною журналістикою України). Достатньо наведених у тексті цифр і фактів.

Отож, деякі (тільки деякі, хоча їх могло би бути куди більше!) фрагменти «Великой Отечественной…» з відповідними коментарями – тобто цифрами, взятими не зі стелі, і фактами, які легко верифікуються (ясна річ, не йдеться про сучасну російську «патріотичну» квазіісторіографію – там маячні вистачить на кілька божевілень; ідеться про загальновідомі для тих, хто займається Другою світовою війною, речі).

«СССР к войне не готов. У фашистов сосредоточен военный потенциал практически всей Европы; в СССР репрессировано большое количество командного состава. Германия оккупировала Францию, Данию, Норвегию, Бельгию, Голландию, Люксембург, Грецию, Югославию, Чехословакию, Польшу».

«СРСР до війни не готовий», а ще у 1939 році танків та бойових літаків мав значно більше, ніж усі армії світу, разом узяті. А в 1941 році кількість радянських танків перевищувала кількість німецьких уп’ятеро. Станом на 22 червня у Червоній армії було 1400 Т-34 та 700 КВ – нічого подібного не мала жодна держава світу. Мобілізаційний потенціал СРСР (враховуючи велику кількість жінок та підлітків, задіяних у промисловості та сільському господарстві) – понад 40 мільйонів «багнетів». Мобілізаційний потенціал Німеччини (навіть із урахуванням залучення в економіку з 1942–43 років «остарбайтерів», військовополонених та робітників із Західної Європи) – у два з половиною рази менший. «Воєнний потенціал практично всієї Європи» не був у розпорядженні нацистів – тому що це поняття включає і «багнети», тобто мобілізаційні ресурси. Крім того, поза сферою окупації Німеччини і не в числі її союзників були Велика Британія, Ірландія, Іспанія (послала на Східний фронт одну добровольчу дивізію і постачала апельсини), Португалія, Швеція, Швейцарія. А головне, що на окупованій території Німеччина змушена була тримати десятки дивізій, щоб убезпечитися від рейдів англійських військ і боротися з Рухом Опору.

«К лету 1941 г. на границе СССР от Баренцева до Черного морей сконцентрированы 5,5 млн солдат (Германия + союзники + спутники). СССР: 4 военных округа, 2,9 млн чел. На Дальнем Востоке и Юге — 1,5 млн чел. (ожидалось вторжение Японии и Турции)».

На кордоні було 2,5 млн німецьких солдатів та 250 тисяч румунських. На початку липня підключилися угорці, італійці та словаки (але це загалом менше 100 тисяч вояків), 10 липня після мобілізації армії (220 тисяч) почали наступ фіни (на яких СРСР, до речі, напав першим, завдавши масованого авіаційного удару по містах та аеродромах 25 червня). Загалом же у першому й другому ешелонах Вермахту було 3,3 млн солдатів. До цього слід додати ще чисельність льотчиків й аеродромної обслуги (Люфтваффе) та кількох дивізій СС і поліційних дивізій. А от з боку СРСР автором (услід за російськими «патріотичними» істориками) чогось враховано тільки чисельність першого ешелону Червоної армії, без флоту (і морської піхоти) та двох десятків дивізій НКВД. Якщо це звести докупи, то буде 4,1 млн «багнетів». Практично рівні сили (а Південно-Західний фронт, на додачу, мав ще й чисельну перевагу над групою армій «Південь»).

«Вторгнення Туреччини» ж ніхто не чекав. Навпаки, Червона армія готувалася до походу в Іран та його окупації (що і було здійснено у серпні 1941 року) та походу на Босфор (Сталін вимагав у Гітлера згоди на перехід до СРСР контролю за протоками з Чорного до Середземного морів і на окупацію Болгарії; в обмін на це і низку інших речей Кремль був готовий наприкінці 1940 року підписати союзницьку угоду з Німеччиною, Італією та Японією – документи про це опубліковано ще 20 років тому).

І не чотири округи були на західному кордоні, а чотири фронти – офіційно створені 21 червня 1941 року.

«22 июня 1941 г. — мощные удары воздушных и механизированных армий Германии. Разбомблены 66 аэродромов. Уничтожены 1200 самолетов».

У німців ніколи не було жодної повітряної чи механізованої армії. І танкових армій на той час також (вони з’являться пізніше, на початку війни з СРСР було чотири танкових групи, чисельність танків яких дорівнювала чисельності танків в одному лише середньо укомплектованому мехкорпусі Червоної армії; німецька мотопіхота рухалася переважно на автобусах). Офіційне зведення німецького командування за 23 червня 1941 року повідомило, що льотчики Люфтваффе збили за перший день війни 322 радянських літаки. Загалом же, за німецькими даними, за 22 червня було знищено 850 літаків. Цифра 1200 включає в себе не тільки знищені німцями, а й кинуті на аеродромах бойові машини (при цьому з 1200 втрачених літаків понад половину припадає на три авіадивізії Західного фронту, які просто після перших сутичок у повітрі втекли на чолі з командирами в тил).

І взагалі, ці втрати ще не були катастрофою. Це приблизно 1/10 тих літаків, які були у західних округах.

«В первый месяц войны оставлены Прибалтика, Белоруссия, Молдавия, большая часть Украины. Потери — 1 000 000 бойцов, 724 тыс. попали в плен. Гитлеровцы завладели “воротами Москвы” — Смоленском. Разгромлены почти все армии Западного фронта. Командование обвинило в измене большую группу генералов во главе с командующим Западным фронтом генерал-полковником Павловым, которого расстреляли. Но план “Барбаросса” дал трещину: Москва в середине июля не захвачена. Август 1941 г. — начало блокады Ленинграда».

Оборона Таллінна (столиця Естонії) – впродовж серпня 1941 року; оборона Моонзундського архіпелагу – до кінця жовтня 1941 року. За перший місяць війни Вермахт зайняв приблизно третину УРСР. Павлов був генералом армії, а не генерал-полковником. Захопити Москву в середині липня ніхто не планував (охочі можуть порахувати, скільки мусили би проходити за добу німецькі війська). Початок блокади Ленінграда точно датований – 8 вересня 1941 року коли німецькі війська захопили Шліссельбург.

Цифри втрат також істотно відрізняються від наведених, але не будемо переобтяжувати читачів…

«18 сентября 1941 г. — принимается решение оставить Киев. Пять армий в окружении. 500 000 погибших, в том числе командующий Юго-Западным фронтом генерал-лейтенант Кирпонос».

Узагалі-то в Київському і Гомельському «котлах» Вермахтом було взято в полон 665 тисяч. Півмільйона – це всі незворотні (загиблі й померлі) втрати Південно-Західного фронту від початку бойових дій до вересня. А Кирпонос був генерал-полковником.

«Конец ноября 1941 г. — немцы на расстоянии 25–30 км от Москвы. Создаются три фронта: Западный — непосредственная оборона Москвы (Г.К. Жуков), Калининский (И.С. Конев), Юго-Западный (С.К. Тимошенко). В это время пять армий Западного и Резервного фронтов — в “котле”. 600 000 чел. в окружении (каждый второй находившийся там советский солдат)».

У городі бузина, у Києві – дядько. Західний і Південно-Західний фронти створено, як уже говорилося, 21 червня 1941 року (саме так, напередодні «неочікуваного» німецького нападу). Калінінський фронт – 19 жовтня 1941 року. А щодо оточених армій… На цей час їх давно вже (ще в першій половині жовтня) було знищено, більшість їхнього особового складу – у полоні. Німецька моторизована розвідка кілька разів «проскакувала» на околиці Москви, але в танкових арміях Вермахту залишилося по кілька десятків бойових машин – Гітлер у жовтні заборонив давати на фронт нові танки.

«Указ нанести на юге (Крым, Харьков) ряд отвлекающих ударов. Май 1942 г. — на Харьковском направлении немцы окружили три армии Юго-Западного фронта. 240 тыс. пленных. Провал Керченской операции — 150 тыс. пленных в Крыму».

На війні не буває «указів». На війні є накази. А удари на півдні не були «відволікаючими» (від чого, цікаво? Відволікати можна від наступу на іншій ділянці фронту). Малося на меті деблокувати Севастополь, взяти Харків і Дніпропетровськ, вийти на Дніпро у його нижній течії і захопити плацдарми для подальшого наступу. Керченська операція, яка розпочалася 26 грудня 1941 року, завершилася успіхом – станом на 2 січня 1942 року радянські війська зайняли весь Керченський півострів. Провалилася запланована на 9 травня наступальна операція Кримського фронту – німці почали свій наступ на добу раніше. У полон тоді потрапило не 150000, а 170000 червоноармійців та червонофлотців. Додайте до цього Севастополь – ще понад 90 тисяч полонених. Сумарно в Криму, таким чином, тільки у травні – липні 1942 року потрапило в полон понад 260 тисяч радянських бійців, яких зрадило бездарне і підле командування – само провалило операції і втекло, а бійців залишило.

«5 июля – 23 августа 1943 г. — Курская битва — завершающий этап перелома. Германия планировала провести летом крупную наступательную операцию “Цитадель” в районе Курска с целью разгромить всё южное крыло. Для этого сконцентрировала 50 дивизий плюс 16 танковых и моторизованных “Тигр” и “Пантера”. Советский Союз выставил 40% общевойсковых соединений. 12 июля 1943 г. — встречное танковое сражение под д. Прохоровка (самое крупное за всю Вторую мировую — по 1200 танков с обеих сторон)… 23 августа 1943 г. — освобождением Харькова завершилась Курская битва. Разгромлено 30 дивизий противника, потери — 500 000 чел. Крах теории “генерала Мороза”, то есть погодных условий, которые якобы способствовали успехам советских войск. Курская битва — первая летняя битва. Гитлер не смог перебросить ни одной дивизии с Восточного фронта в Италию, где произошел политический переворот».

Жодної розгромленої дивізії у цей період у Вермахті не було. 500 тисяч убитими і пораненими – це втрати німців за липень-серпень 1943 року на всьому Східному фронті. А радянські війська тільки під час Курської битви, за офіційними даними, втратили вбитими і пораненими понад 900 тисяч солдатів та офіцерів, а за оцінками російського історика Бориса Соколова, які ґрунтуються на вивченні розбіжностей даних документів щодо чисельності військ, сягають 1 мільйона 600 тисяч. Чисельність танків у Прохорівській битві: з радянського боку – близько 600, з німецького – близько трьохсот. Німецькі незворотні втрати: за одними даними 5 танків, за іншими – 6. Радянські втрати – понад 330 танків та САУ. Причина: відсутність важких танків і переважання легких у 5 гвардійській танковій армії генерала Ротмістрова, яка вела цей бій, неправильна тактика використання Т-34/43, які в лобовій атаці і в зустрічному бою були абсолютно безпорадні не тільки проти «Тигрів», а й проти модифікованих Pz-IV (наприклад, син міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа, який командував танковою ротою, на своєму підбив Pz-IV у цьому бою 14 (!) радянських танків). Таке велике число незворотних втрат радянської сторони зумовлене ще й тим, що битва була виграна німцями, вони підірвали пошкоджені й залишені екіпажами радянські танки, а свої – евакуювали й потім відремонтували. У серпні танкова дивізія СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер» з поля битви під Прохорівкою була терміново перекинута до Італії.

«Сентябрь 1944 г. — из Молдавии и Румынии наши войска приходят на помощь югославским партизанам под руководством Иосипа Броз Тито. Июль – октябрь 1944 г. — освобождение прибалтийских республик… К 7 ноября 1944 г. фашистские войска окончательно изгнаны с советской территории».

Узагалі-то не з Молдавії та Румунії, а з Болгарії та Румунії. І не партизанам, а Народно-визвольній армії, яка на той момент контролювала вже понад половину Югославії. А щодо 7 листопада сталінське інформбюро традиційно збрехало: у Курляндії (а це на той час територія СРСР, частина Латвії) залишилася багатосоттисячна група армій «Північ», із якою радянське командування не змогло нічого зробити аж до 9 травня 1945 року, попри майже безупинні атаки і великі втрати наступаючих.

«Висло-Одерская операция — это спасение операции союзников в Арденнах (там потери американцев — 40 000 чел.)».

Насправді на момент початку Вісло-Одерської операції (12 січня 1945 року) німецький наступ в Арденнах («Вахта на Рейні») повністю провалився. Ще 25 грудня 1944 року союзники оточили авангардну 2-у танкову дивізію Вермахту і зупинили наступ німецьких військ. Станом на 12 січня недобиті німецькі війська ударного угруповання поспішно тікали, їм усім загрожувало повне оточення. У ході битви німці втратили близько шести сотень танків та 1600 літаків, у тому числі й чимало найновіших реактивних. Американські війська убитими втратили насправді близько 20 тисяч.

«8 мая 1945 г. — в Карлсхорсте (под Берлином) представители СССР, США, Англии, Франции и Германии подписали акт о полной и безоговорочной капитуляции гитлеровской Германии. От СССР — Г.К. Жуков, от Германии — Кейтель (в конце 1930-х гг. он учился в СССР по обмену (!) после Пакта о ненападении). 9 мая 1945 г. — советские войска вошли в Прагу, пражский гарнизон сопротивлялся до 12 мая, не признавая Акта о капитуляции».

Насправді Кейтель їздив до СРСР наприкінці літа 1931 року у складі делегації німецьких військових. До 12 травня чинив опір не німецький гарнізон Праги (власне, визволено від нацистів Прагу було 6-7 травня 1-ю дивізією РОА під командуванням генерала Буняченка, а не радянськими військами), а група армій «Центр».

«Для перестройки экономики на военный лад (то есть милитаризации) СССР понадобилось более года: указанная цель была достигнута только к ноябрю 1942 года».

Мілітаризованою економіка СРСР стала з початку 1930-х років. Досить подивитися на цифри випуску військової техніки по роках, щоби зрозуміти це. На воєнний лад радянську економіку перебудовано 1940 року, коли владою було заборонено самостійний перехід робітників і службовців із одного підприємства на інше, введено кримінальну відповідальність за запізнення на роботу, здійснено мобілізацію підлітків до «трудових резервів» (тобто до виробничого навчання, поєднаного з виконанням норм) та залучення 200 тисяч жінок-трактористок до праці в колгоспах і радгоспах. Не кажучи вже про мільйони в’язнів ҐУЛАҐу на найтяжчій роботі та численні «шарашки», де конструювалася виключно військова техніка.

«Происходит резкое сокращение или прекращение выпуска гражданской продукции и перебазирование (эвакуация) производительных сил в отдаленные районы фронта».

Автор хоч розуміє, що він пише? «Евакуація у віддалені райони фронту»?

«Вся тяжесть решения продовольственной проблемы ложится на восток: Урал, Сибирь, Дальний Восток, Центральную Азию».

Знов-таки, не стану переобтяжувати читача цифрами (сьогодні вони легко доступні), але насправді цей тягар ліг передусім на Техас, Канзас і Небраску.

«Май 1944 г. — после освобождения Крыма 191 тыс. крымских татар переселили в Узбекскую ССР, Амурскую и Марийскую АО».

Переселяли справді передусім до Узбекистану (понад 150 тисяч), також до Казахстану і Таджикистану. Невеликі групи потрапили до Марійської АРСР (а не АО), у Костромську область і на Урал. «Амурської АО» ніколи не було.

«Три основные задачи советской дипломатии: антифашистская коалиция; второй фронт; послевоенное устройство мира. Июнь 1941–1942 гг. — создание антигитлеровской коалиции».

Узагалі-то антигітлерівську коаліцію було створено у вересні 1939 року. СРСР тоді входив до складу гітлерівської коаліції, підписавши з воюючою Німеччиною угоду про дружбу і кордон. Тому зусилля Кремля у 1941–42 роках полягали в тому, як би з найменшими втратами стати членом антинацистської коаліції. Адже СРСР як агресора було виключено з Ліги Націй, його друзями були тільки фашистські держави і Монголія… Треба було довести, що ти хоча б чогось вартий. Сталін задля цього навіть відмовився (30 липня 1941 року) від Західної України та Західної Білорусі, а 6 листопада 1941 року прозоро натякнув на готовність надати незалежність Україні й відновити незалежність держав Балтії в обмін на допомогу у вигляді кількох десятків англо-американських дивізій на Східному фронті. Склалося інакше, але готовність – була, так само, як і прагнення підписати перемир’я з Третім рейхом.

Принагідно: «другий фронт» – це і був радянсько-німецький фронт, бо ж Велика Британія воювала з нацистами ще з 3 вересня 1939 року, навіть залишившись у Європі на самоті, вона вистояла цілий рік.

«6 июня 1944 г. — в Нормандии операция Overlord (США + Англия). Командующий объединенными войсками — Д. Эйзенхауэр. Крупнейшая десантная операция Второй мировой. Участвовали более 1 млн чел. Потери союзников — несколько десятков тысяч. 15 августа 1944 г. — вспомогательная высадка войск на юге Франции (операция “Энвил”). Середина сентября 1944 г. — войска союзников у западных границ Германии».

От і все, що сказано про операції західних альянтів. Хоча, скажімо, хребет Люфтваффе було зламано у «битві за Британію» 1940–41 років. Хоча бої під Ель-Аламейном мали колосальне стратегічне значення: німецька армія не змогла перерізати Суецький канал і прорватися до Іраку з його багатющими нафтовими родовищами (чимало іракців було налаштовано пронацистськи, там у 1941 році британцям уже довелося повоювати проти союзного Німеччині режиму Рашида Алі аль-Гайлані). А в Тунісі у травні 1943 року було оточено і взято в полон німецьких та італійських солдатів більше, ніж під Сталінградом. І взагалі, за підсумками боїв у Європі, на Західному фронті виведено з ладу 1/3 сухопутних сил Німеччини та її союзників і 2/3 авіації плюс практично всі втрати німецького флоту – це Західний фронт.

А в операції «Оверлорд» брали участь і 1-ша канадська армія, французькі та польські частини.

«Итоги войны. Людские потери СССР — 26,5 млн чел. Экономические потери — 30% достояния страны. Советский Союз отвлекал на себя 2/3 вооруженных сил Германии. В боях за европейские государства погиб 1 млн советских солдат. Увеличение территории за счет Западной Украины, части Восточной Пруссии с Кенигсбергом (Калининградом), Южного Сахалина, ряда Курильских островов, Тувы».

Взагалі-то до СРСР було приєднано ще Петсамо (Печенга) від Фінляндії і Закарпаття. До складу Литви було повернуто Клайпеда. А от Галичина насправді була урізана (Перемишль і прилеглий район над Сяном перейшли до Польщі); зі складу БРСР до Польщі відійшла Білостоцька область.

Що ж стосується реальних утрат СРСР у війні, то в Москві в меморіальному комплексі на Поклонній горі є дані на 19,5 млн загиблих у ході бойових дій чи померлих від ран або у нацистських таборах для військовополонених. Книга Пам’яті України зафіксувала імена 6 млн жителів УРСР, які загинули на війні. І це навряд чи повні дані. Невже ж втрати цивільного населення СРСР – 7 млн, тоді як тільки радянських євреїв загинуло близько 2,5 млн?

Та годі. Написаного, як на мене, цілком досить, щоби адекватно оцінити журналістський проФФесіоналізм як автора матеріалу, так і редакторського корпусу «Вечерних вестей».