Кожна епоха створює й утримує свій список героїв. Є відповідна залежність між соціосистемою та її героями. Коли Римська імперія вписувала богів своїх нових провінцій у загальний список богів, просто продовжуючи ними старий список, вона уникала цього типу конфліктності. Чужі боги й чужі герої, як правило, відходять на периферію при зміні соціосистеми.

Аркілла сформулював тезу про відповідність структури і базової інформації, на якій вона стоїть, назвавши це структурним розумінням інформації на додаток до звичного процесуального, коли інформацією є те, що передається (Arquilla J., Ronfeldt D. Looking ahead: preparing for information-age conflict // In Athena's camp. Preparing for conflict in the information age. Ed. by J. Arquilla, D. Ronfeldt. – Santa Monica, 1997). Тоді і зміна соціосистеми, і зміна героїки вимагатиме відповідних трансформацій.

Перебудова в Радянському Союзі активно змінювала базовий корпус власних текстів, чого потребувала зміна героїки. Бухарін і Троцький, наприклад, увійшли як нові позитивні герої тільки під час перебудови. І це вже було штучним процесом зміни героїки. Відповідно в колишніх республіках радянські списки героїки було змінено на пострадянські.

Християнство теж приходить у світ із новими смислами. Змінюється ставлення до жінок, до хворих, до бідних. Тобто жорстка тогочасна цивілізаційна система скеровується в бік пом’якшення. І саме це сформувало й наш сьогоднішній світ, у якому ми живемо.

Французський травень 1968-го змінив ментальність французів і європейців загалом. Це теж була революція в головах. За роки, що минули, те, що тоді вважалося антибуржуазним, стало буржуазним. Ми мали таку ж революцію під час перебудови, яка була спрямована на зміну радянської сакральності.

Радянський і пострадянський періоди різняться типами героїв і ворогів. Усе це пов’язано ще й із руйнуванням старої радянської сакральності: старих богів було скинуто на смітник. Тому змінилися й основні трикутники дійових осіб, за якими тепер будується віртуальний простір і, наприклад, знімаються фільми про той період. Це такі два набори:

- радянський набір: народ – герої – влада,

- пострадянський набір: народ – дисиденти – влада.

Загалом герої у віртуальній системі відіграють роль проміжної ланки між народом і богами. Вони є смертними, як народ, але їхні жертовні дії творяться так, нібито вони є безсмертними. Якщо офіційні, публічні герої віддавали своє життя на війні, то дисиденти робили те саме в мирний період (див. про випадки самоспалення декількох жителів Дніпропетровська).

Публічні й дисидентські комунікативні потоки не збігаються. Зіткнення офіційних і неофіційних інтерпретацій породжує феномен кухонних розмов, що відігравали важливу роль у радянський час. Як наслідок цієї розбіжності потоків виникає ритуалізація публічних комунікацій. Вона ж, у свою чергу, породжує феномен застою, оскільки комунікації в багатьох випадках починають не відповідати дійсності. Андропову приписують слова, що слід розрізняти «інакомисліє» та «інакоделаніє». Перше – дозволено, друге – ні.

Радянський Союз перетворює будь-які комунікативні потоки на інформаційні, тобто такі, де не враховувався зворотній зв’язок. Пізній Радянський Союз згадав навіть про вільний час, коли люди залишалися без впливу, тож були спроби будувати агітмайданчики у дворах будинків.

Радянський Союз утримував монополію не лише на інтерпретації подій, а й на самі події, дозволені для обговорення, тобто на порядок денний. Саме такі потужні інтерпретаційні механізми тримали країну в єдиному ключі. Саме вони утримували єдину модель світу радянської людини.

Слід розрізняти жорсткіші та м’якші моделі світу. Радянську модель слід віднести до жорсткої: тут кожна подія повинна була мати обов’язкову ідеологічну інтерпретацію, тобто знаходити своє місце на ідеологічно орієнтованій моделі світу. Події могли бути правильними й неправильними, тобто головним була не відповідність реальності, а відповідність моделі світу. Модель світу була настільки сильною, що події породжувалися під неї, а не навпаки.

Дисидентські комунікативні потоки базувалися на інших подіях, героях, інтерпретаціях. Тому вони повинні були вступати в конфлікт із офіційними подіями, героями, інтерпретаціями. Але ці дві моделі світу доповнювали одна одну, оскільки розповідали про різні аспекти одного світу.

В радянські часи дисиденти існували лише в фізичному й інформаційному просторах. Пострадянські часи надали їм існування і в віртуальному просторі, оскільки література й кіно активно стали брати їх у число своїх героїв. Сьогоднішній фільм про радянський період достатньо часто звертається до фігури дисидента.

Дивним чином великий сегмент дисидентів створювали представники номенклатурних дітей. Прикладом може слугувати письменник Віктор Єрофеєв, який участю у самвидавчому збірнику «Метрополь» зруйнував кар’єру батька, що на той час був послом СРСР у Відні. Єрофеєв прожив велику частину свого життя у Франції, де батько теж був дипломатичним представником (його офіційний сайт – www.erofeyev.ru).

У книзі «Хороший Сталін» (2004) Віктор Єрофеєв зауважить стосовно числа «Правди», присвяченого смерті вождя: «Лікарський висновок стосовно смерті вождя був настільки блискучий, що мимоволі здається: все це – література. Тоді все життя було літературою». І це відповідає нашому уявленню про те, що радянська модель світу була сильнішою за реальність. Тобто вона творилася як проект, а не як результат еволюційного розвитку.

У програмі «Сто запитань дорослому» (TVCi, 7 травня 2012) Віктор Єрофеєв підкреслює, що назву книги слід розуміти навпаки, хоча сам він у ній наводить факти, які працюють саме на Сталіна. Наприклад, коли його батько біг на роботу й упав, Сталін помітив розпухлу руку й викликав швидку допомогу. А Молотову він робив зауваження, що той не годує перекладача і той такий худий.

Зрозуміло, що «Хороший Сталін» – це художня література, але достатньо прочитати деякі речі, щоби зрозуміти: життя майбутнього дисидента було іншим, аніж у стандартної радянської людини. Наприклад, у голодній Москві бабуся дзвонила матері майбутнього письменника на роботу, щоби сповістити: Вітя з’їв на сніданок цілу банку чорної ікри. А мама в цей час читала те, чого жодна людина читати не могла – американські газети. Вона повинна була відшукувати там негатив про СРСР і повідомляти про нього начальству МЗС. Певний час його батько був перекладачем із французької в Молотова і Сталіна.

З приводу свого дисидентства Віктор Єрофеєв зауважує: «Батько, зрозуміло, не виховав із мене дисидента, таке не могло наснитися йому навіть у страшному сні, але він показав мені світ – цього було досить. Я ніколи не став радянською людиною». Тобто радянський метод перекриття інформації про Захід був дієвим інструментарієм. Той, хто його не проходив, як Віктор Єрофеєв, ставав потенційним дисидентом.

Інтернет сьогодні дає можливість побачити і зворотний бік людини через нескінченну кількість документів, що супроводжують його по життю. В даному випадку я маю на увазі текст колишньої дружини Віктора Єрофеєва, яка малює зовсім інший його образ. І це ще один варіант його портрету.

Сьогодні відбувається дивне переосмислення історії СРСР, яке триває у віртуальному просторі, наприклад, кіно й літератури, де саме дисиденти стали головними героями. Ми вжили термін «дивне», бо умовний один відсоток поведінки, якому приділяється така увага у віртуальному просторі, створює в нового покоління, що не жило за часів СРСР, відчуття, ніби це не один відсоток, а всі сто.

Зрозуміло, що роль віртуального простору досить значна у формуванні моделі світу. Причому соціологія демонструє, що Україна формує власну модель світу не за допомогою власного продукту. За 2011 р. соціологи отримали такі відповіді стосовно читання книжок: 82,2% респондентів не прочитали жодної книжки українського письменника (тут слід додати, що в списку були й російськомовні українські письменники). 81,8% не вважають сучасних українських письменників впливовими. Особливо це стосується покоління 50+, чиї відповіді стосовно впливовості українських письменників тяжіють до 0%.

Карен Шахназаров (якого теж можна включити до списку «номенклатурних дітей», адже його батько був найближчим помічником і спічрайтером Михайла Горбачова) свого часу зняв фільм про зникнення радянської імперії, а в інтерв’ю газеті «Известия» з приводу виходу на екрани свого фільму сказав: «Я певен, що імперії гинуть на рівні приватного життя людей, а зовсім не на з’їздах і засіданнях. Глобальні події зароджуються в звичайному житті. В тому, що відбувся розпад радянської імперії, ключову роль відіграло зовсім не входження військ в Афганістан у грудні 1979-го, а "Бітлз" і "Роллінг Стоунз"».

Ми приймаємо цю тезу про роль саме віртуального простору, але слід додати й деякі зауваження. По-перше, номенклатурна дитина не знала того життя, яким жила більшість радянських дітей і їхніх батьків: для них існувала ціла низка інших проблем, окрім свободи слова. По-друге, є фактори приватні, а є фактори системні, наприклад, те ж входження в Афганістан стало результатом підштовхування СРСР до цього кроку. По-третє, думки творця художньої реальності взагалі можуть не збігатися з реальністю фізичного порядку.

До речі, в одній із рецензій на цей фільм Шахназарова є слова про те, що в ньому не знайшлося місця для великого світу, де літали в космос чи будували БАМ. В іншій реакції на стрічку головна думка така: перебудова насправді почалася на початку 1970-х. У спогадах про той час Брежнєв постає як пристойний керівник. Застій почався дещо пізніше.

В інтерв’ю австралійській російськомовній газеті Шахназаров каже, що цей період реально можна буде оцінити через 20–30 років. Стосовно власного фільму він повторює, що в ньому йдеться про взаємодію простих людей і глобальних подій, і нам тільки здається, що глобальні події відбуваються поза нами.

Можна нагадати, що навіть покарання в цьому номенклатурному світі були такі, що могли тільки наснитися всім іншим. Батька Шахназарова, який працював у ЦК, було покарано тим, що на п’ять років відправлено в Прагу працювати в журналі «Проблеми світу і соціалізму» (Александров В. Кронпринцы в роли оруженосцев. Записки спичрайтера. – М., 2005). Тобто те, що могло бути мрією для всіх інших, у номенклатурній системі було страшним покаранням.

Якщо Віктор Єрофеєв був дисидентом у радянський час, то Карен Шахназаров є дисидентом постфактум. Ті самі слова можна віднести і до ще одного кінорежисера – Романа Балаяна. Він так і каже: «Мене особисто гоніння не торкнулися, але опосередковано вони торкнулися практично всіх нас, особливо людей творчих професій. Дуже важко було тоді залишитися самим собою, навіть більше як людині, а не як режисеру».

Стосовно власного фільму він каже, що зняв його для тих, хто не відчував несвободи й цензури в СРСР. Це робітники, колгоспники, службовці. А відчувала все це тільки інтелігенція. І тут слід додати, що й це стосується не всієї інтелігенції. 1990 року він купує в Парижі книгу Савицького, за двома повістями якого в результаті й було знято фільм. Йому сподобалося, що герой уміє літати, тож він відлітає з СРСР у Париж. Ці дві повісті – «Вальс для К.» і «Нізвідки з любов'ю». Сайт Савицького – www.dsavicky.narod.ru. Сценарій для фільму напише відомий сценарист Ібрагімбеков.

До речі, у другій повісті сам письменник Савицький називає себе машиною ілюзій. У ній же Савицький каже про зворотній феномен – перехід в еміграції антирадянськи налаштованих емігрантів на прорадянську платформу: «Надзвичайною метаморфозою був перехід частини колишніх антирадянщиків на прорадянські позиції. Багатьом із них справді жилося в Москві краще – кусень пирога, яким їм затикали рота, тепер здавався амброзією богів».

Взагалі він детально розповідає, і як йому вдалося емігрувати в Париж, і яким було його життя на Заході. І підсумовує розбіжності між Заходом і Росією такими словами: «Захід – це примусове дорослішання. А росіяни, як писав один психоаналітик, – це "діти різного віку" Це тільки тепер вони починають дорослішати, маючи справу з реальністю, але не всі й не так швидко. Тому що нова ілюзія – влада грошей – цьому заважає».

Це цікава фраза про радянських людей як дорослих дітей. Основна характеристика дитини – її невміння прикидатися. Брехню дитини завжди видно дорослим. Тобто той час давав можливості для того, щоб залишитися дитиною, чого не можна сказати про сьогодення.

Чому ті, хто керують простором публічним, бояться простору приватного? Вони бояться резонансу. Резонанс у випадку дисидентів міг бути двох типів: резонанс із західними ЗМІ, що в результаті давало ретрансляцію цих повідомлень назад в СРСР, а також резонанс із масовою свідомістю всередині країни. Останній тип резонансу міг виникати майже автоматично, оскільки конструктори публічного простору не мали тих можливостей із утримання достовірності, які були в дисидентських потоках, де не було таких жорстких системних вимог. Те, що цензурувалося в одному випадку, ставало головним в іншому.

Саме цей тип резонансу й породжував необхідність глушіння західних радіоголосів, бо ця система працювала доти, доки існував монополізм держави на інформацію. Коли зникає монополізм, виникає потреба в якіснішому інформаційному продукті, оскільки з’являється конкуренція. Пострадянський інформаційний простір в Україні й особливо Росії намагається утримувати деякі елементи такого монополізму. Росія, наприклад, має чіткий список осіб, що не повинні з’являтися на федеральних телеканалах.

Дисидентські інформаційні потоки привертають увагу масової свідомості, бо вони розповідають про негативні події з точки зору офіційної моделі світу. А негативні події завжди стоять у центрі уваги і навіть переповідаються значно частіше. Негативний досвід цікавіший як для індивідуальної, так і для масової свідомості, бо він має більшу вагу для вибудови менш ризикованих стратегій.

Держави в принципі функціонують у режимі активації потрібної з їхньої точки зору діяльності і блокування непотрібної. Все це стосується й інформаційної діяльності. Чужу інформаційну діяльність будь-яка держава (а не лише тоталітарна) намагається відсунути на периферію інформаційного простору. По суті, основна функція цензури полягає в чисто фізичному утрудненні доступу до непотрібних із точки держави текстів. Цензура є антиподом тиражування. Тиражуванням потрібних текстів держава теж реалізує завдання цензурування.

Держава привертатиме увагу виключно до власних повідомлень. Ба більше, вона відволікатиме увагу масової свідомості від чужих повідомлень. Саме так, наприклад, свого часу виникла телепрограми «Погляд» чи «До і після опівночі», щоб не слухали чужих радіоголосів (Кравченко Л. Лебединая песнь ГКЧП. – М., 2010). А очолював цей контрпропагандистський процес Яковлєв, майбутній «архітектор перебудови». Згодом абсолютно іншим виявився не лише Яковлєв, а й Листьєв (див. деякі фінансові деталі його життя). Але на початку цей інформаційний проект моделювався саме так.

На жаль, ми й сьогодні не знаємо, як і що відбувалося тоді в країні. Що ж тоді казати про більш віддалені сталінські часи? Про них єдиними більш-менш об’єктивними розвідками залишаються роботи історика Жукова, які не виглядають такими емоційно-публіцистичними, як усе інше, а спираються на доказовий фактаж (див. останній його виступ «Феномен Сталіна», а також книгу «Інший Сталін» (Жуков Ю. Иной Сталин. – М., 2007)).

Деякі його висновки можуть здатися цинічними, але вони цілком логічні. Наприклад, про систему терору в країні Жуков каже: «Терор він [Сталін] розглядав як інструмент політики. Безумовно, він боявся організованого спротиву з боку членів ЦК проти своїх нових реформ. Безумовно, він вважав, що для реалізації задуманого краще за все підходить атмосфера страху й невпевненості, коли волю до спротиву придушено, загальна підозрілість і доноси практично повністю виключають змову в середній ланці керівництва. Створити такі умови можна було нещадним терором, спрямованим проти колишньої верхівки партії».

Тобто можемо мати не лише звичну параноїдальну інтерпретацію поведінки Сталіна. До речі, як не дивно, майже всі питання історії сталінської епохи в нього інтерпретовано інакше. До того ж, як він констатує, всі сталінські архіви і досі залишаються засекреченими. І причини цього не досить зрозумілі.

Пивоваров, який виступає не лише як журналіст НТВ, а й як режисер і продюсер документального кіно, каже в програмі «Золотий пил» (НТВ, 13 травня 2012), що тільки Жуков із його нехтуванням людським життям міг зупинити німців перед Москвою, що те саме робив Берія на внутрішньому фронті. Це та сама модель, де життя людини не є параметром, що береться до уваги.

Гефтер в інтерв’ю Павловському в 1987 р. викладає складніше бачення Сталіна: «Відрікаючись від Сталіна, ми отримуємо легкість, але це легкість незнання себе. Це свобода від усього, чим мучилася культура, від проблем спасіння й очищення, проблем іншого життя. Хіба від того, що ми назвемо Сталіна "агентом охранки", ми зрозуміємо, що тягнуло до нього Платонова, Булгакова і навіть вбитого ним Мандельштама? Сталін – нащадок поразки наших видатних особистостей. Без цього про нього не можна вести мову. Сьогодні для нас немає нічого більш небезпечного, ніж залишитися при журналістських банальностях».

Дисиденти несли не нові смисли, як це було у випадку християнства, вони несли смисли, які система замовчувала, бо вони були негативними з її точки зору. Радянська система легко оперувала позитивними знаннями про себе, намагаючись відкидати негативні знання. Сучасні системи управління комунікаціями здатні працювати як із позитивними, так і з негативними фактами про себе. І це важливо, бо сьогодні немає того рівня контролю, приміром, над інтернетом, який раніше мали держави над тодішніми інформаційними потоками.

Тому ті самі завдання можуть вирішуватися сучасними суспільствами значно менш помітно. Як наслідок, дисиденти виявляються непотрібними в соцсистемах, де кількість текстів стала значно більшою за можливості їх споживати. Афанасьєв написав про радянське минуле: «Уведення єдиномислія – така ж важлива складова "побудови соціалізму", як і досягнення штучної соціальної одноманітності». Сьогодні, мабуть, суспільства не ставлять подібних завдань. Вони стимулюють відхід від норм у вигляді креативності лише там, де є комерційне зацікавлення в цьому. Сучасний дисидент, щоб бути дисидентом, теж мусить бути комерційним продуктом.