Не лише кіно, а й усі революції починалися з імплантування в масову свідомість потрібних мрій, які на наступному кроці несли потрібні зміни в політичній та економічній системах. Вгадані або імплантовані мрії несуть комерційний успіх у кіно- й телевиробництві.

В ідеології, пропаганді та політиці мрії виявляються навіть сильнішими за реальність. Віртуальні об’єкти легко перемагають реальні, оскільки саме вони потрібні в цих віртуальних потоках. Достатньо згадати, що майже всі герої, навіть наближеної до нас Вітчизняної війни, мають суттєвий віртуальний компонент. Наприклад, Зоя Космодем’янська була не цивільною людиною, як подавала її пропаганда, а військовою розвідницею. А це дозволяє її страчувати. Взагалі, з Першої світової війни найстрашнішим злочином є дії військових проти дітей, жінок і літніх людей. Тобто Зою Космодем’янську підводять саме під такий тип віртуального об’єкта.

Колись американці в боротьбі проти Кастро створили міфічного ватажка партизанських загонів. Намагаючись саме під нього перевести інші партизанські загони, які існували насправді. Тобто віртуальний герой повинен був отримати керівництво над реальними фізичними героями.

Сьогодні ідеологія актуалізується тільки інколи, наприклад, під час виборів, тимчасом як раніше вона постійно домінувала. Щоправда, це не означає повної відсутності ідеологічного компонента. Він активується тоді, коли це треба великим гравцям. Згадаймо раптове ідеологічне відродження під час перебудови, коли треба було змінити владу. Тоді відбувся масовий вихід людей на мітинги, що дало право на зміни й легітимізувало нову владу. Однотипну ситуацію виведення людей на вулиці можна було побачити й під час Помаранчевої революції. Але через деякий час приходить розуміння того, що і перебудова, й Помаранчева революція насправді влади не змінювала, вони тільки імітували ці переходи.

Так звані твіттер-революції в арабському світі повертають ці країни до домінування релігії. Останні повідомлення, наприклад, із Єгипту дають саме такі приклади. За прогнозами політологів, вибори в цих країнах приведуть до влади, наприклад, братів-мусульман. Радикальна молодь розігнала зйомки фільму, бо їм не сподобалася довжина спідниць акторок. Або повідомлення про те, що відомий актор отримав тюремний строк за свої останні ролі в кіно.

Навіть відсутність другого терміну президентства Дмітрія Медведєва пов’язують з арабською весною (див. тут і тут). Всі очікували на цей другий термін, але Владімір Путін вирішив не ризикувати й повернувся достроково, щоправда, вже на шість років.

Це все є цікавими прикладами перекодування однієї віртуальності в іншу. Віртуальні об’єкти легко можуть переходити в інші форми. Наприклад, із трилогії Леоніда Брежнєва було навіть створено балет. Саме цим, до речі, можна пояснити й переходи особистостей зі світу віртуальностей у політику, коли поп-співаки стають, наприклад, депутатами. Їх об’єднує несправжність, частотне існування в світі віртуальності.

Але ці арабські переходи базуються на зіткненнях у реальному просторі, яке робиться заради того, щоби змінити віртуальність. Одна віртуальність активує власну реальність, яка конфліктує з іншою реальністю, щоби змінити її віртуальність.

Конфлікт реальностей базується на конфлікті віртуальностей.

Ленуар зі Стенфорда (див. про нього тут), якому належить авторство терміна «військово-розважальний комплекс», акцентує увагу на тому, що 10% бюджету Пентагону йде на підготовку ігор. Він пише: «Розважальна індустрія є як основним джерелом інновативних ідей і технологій, так і базою тренувань для того, що можна назвати постгуманітарною війною». Детальніше розвиток відеоігор для військових цілей аналізується в іншій його роботі. Більш критичний погляд на процеси поєднання розважальності й військової справи див. тут.

Влахос є тим рідкісним типом дослідника, який цікавиться гуманітарними проблемами національної безпеки. Він працює в лабораторії прикладної фізики Університету Гопкінса (див. його біо тут і тут). Паралельно він є професором стратегії в американському військово-морському колледжі.

Влахос пише, що модернізм зробив державу головним арбітром у творенні ідентичностей. З його точки зору, модернізм базується на державному релігійному націоналізмі. Більше двохсот років колективна приналежність творилася державою. Аналізуючи розвиток Мексики й Пакистану, він бачить таку закономірність: «Суспільні трансформації набувають форми повстання бідних громад, які держава не може більше контролювати, або не хоче контролювати». Порівнюючи сучасність із часом падіння Риму, він вбачає зближення ситуацій. Основні компоненти продовжують функціонувати в системі державного апарату, але ті, що залишилися самі, повинні шукати інших місць, до яких можуть приєднатися й набути потрібних смислів. До речі, його схема нагадує й розпад СРСР, відповідаючи на деякі питання про його наслідки.

Дослідник вважає, що сьогодні багато країн, як приклад він наводить ЄС і Росію, а ми можемо додати до цього списку й Україну, відчувають загрози своїй ідентичності: «Вони бояться бути переможеними "іншими" у власних країнах». У тому числі під цей процес підходить і відмова від політики мультикультуралізму в Європі.

Узагалі, це цікавий феномен війни ідентичностей, що є одночасно війною віртуальностей, яка багато в чому триває зовсім непомітно. Холодна війна на своєму базовому рівні теж була війною ідентичностей. Основною зброєю при цьому стає масова культура. І тут не тільки просувається один тип ідентичності по всьому світу. Важливішим стає космополітичний тип такої ідентичності, коли все – від Супермена до героїв останніх фільмов – є універсальними об’єктами, які підходять до будь-якої культури. Тобто вигадано, умовно кажучи, п’яту групу крові, яка не відторгається першими чотирма.

Отже, боротьба йде не лише за реальні об’єкти, але й за об’єкти віртуальні. Причому не тільки на міжнародному, а й на внутрішньому рівнях. У Росії, наприклад, Юрію Шевчуку не дали проводити концерти в Сибіру (див. тут і тут). Тобто бюрократія чутлива до виробництва навіть такого віртуального продукту. Політична складова виправдовує будь-які дії влади. Та нічого не боїться, просто демонструє свою силу, якщо така заборона прийшла згори. Якщо ж вона має місцевий характер, то губернатори злякалися «не тих» як пісень, так і інтерв’ю, розголос про які може дійти до Москви.

Щоправда, деякі речі викликають подив. Наприклад, виявилося, що Володимир Гусинський, який сховався в Ізраїлі, одночасно фінінасує багато російських телепроектів: від «Таємниць слідства» й «Агента національної безпеки» до «Дорожнього патруля» і «Ментовських війн». Тобто маємо складнішу систему взаємодії віртуальності й реальності. А правильна російська ідеологія кується за опозиційні гроші.

Віртуальність здатна реінтерпретувати реальність, надаючи їй нове розуміння. Саме на цьому будуються революції. Те, що вчора здавалося нормою, сьогодні вже так не сприймається. Реальність намагаються трансформувати таким чином, щоб вона відповідала віртуальності. Героєм є той, хто пропонує найпростіші шляхи для цього. Не має значення, що ці шляхи потім не спрацюють. Вони мають бути привабливими, а не ефективними.

Віртуальність не лише інтерпретує, а й формує реальність, породжуючи її. Громадяни бояться, приміром, міліції не тому, що самі потрапляли туди, а тому, що новини чи фільми розповідають про тортури чи корупцію в міліції. Почуте функціонує як реальне. Віртуальний досвід є таким же, як справжній.

Віртуальність може вести і хибним шляхом, коли вона повністю не відповідає реальності. Наприклад, як його називають газети, екс-голова ізраїльських шпигунів каже, що не вірить ані прем’єру, ані міністру оборони, бо вони приймають рішення на основі месіанських почуттів. Він вважає, що атака Ізраїля на Іран не зупинить виробництва атомної бомби, а лише прискорить цей процес. Ізраїль терміново почав відповідати на всі ці звинувачення.

Коли виникла масова демократія, поруч із нею з’явилися й масова культура, й масова комунікація. Масова демократія як нова масова політика зруйнувала старі відносини верхів і низів. Управління в старому розумінні, коли будь-які переходи з низів нагору було заблоковано, перестає бути ефективним. Нове управління мало нейтралізувати можливості, які надавала демократія. Саме тому в цей час виникає піар, себто паблік рилейшнз, спрямований на збереження соціальної ієрархії, яка повинна б була неодмінно впасти під тиском масової демократії.

Масова культура дозволяла разову руйнацію ієрархії з подальшим її відновленням. Несправедливість світу потім завершувалася хепі-ендом. Згадаймо сприйняття «Кубанських козаків» радянським глядачем, який вважав, що життя всюди таке, як на екрані. Просто в його випадку є виняток.

Якщо кіно запрограмоване на хепі-енд, то перемога чи поразка в онлайн-іграх залежить від умінь гравців. Така-от цікава відмінність старого й нового контенту. Одночасно це прихований фінансовий потік: США забирають у ньому 30,5%, Росія – 3%. На 2013 рік обсяги російського ринку прогнозуються в обсязі 1 мільярда доларів. У 2011 році в Росії було 25 мільйонів споживачів, які зробили хоч один платіж протягом року.

Той чи інший тип кіно, який був у ті чи інші часові проміжки, формує нашу соціальну пам’ять. Кіно на самому початку залишило нам людей, які швидко бігають на екрані. Тобто тип інструментарію фіксації стає характеристикою реальності.

Радянське ідеологічне кіно, як демонструє за даними кінотеатрів Даниїл Дондурей, було в 10–15 разів цікавішим для глядачів, аніж кіно епохи Єльцина. Тобто той тип реальності, що вибудовують пострадянські режисери, не є адекватним інтересам глядачів. Голлівуд, із його точки зору, краще виконує місію вітчизняного кіно, бо російські підлітки обожнюють Шварцнеггера і Ван Дамма. Це стара стаття й старі герої. Але принципово нічого не змінилося.

Росія стала чемпіоном із виробництва серіалів – двісті на рік. Але основним глядачем є жінка віком 46 років. Тобто ніякі модернізаційні проекти неможливі, якщо телебачення орієнтовано на аудиторію передпенсійного віку. Телебачення транслює зовсім інші смисли, які радше заспокоюють, аніж активують. Реально молодь у Росії й Україні йде на американське кіно, яке пропонує їм рецепти нового життя.

Релігія та ідеологія можуть розглядатися також як інструментарій зменшення рівня невизначеності майбутнього. Вони програмують майбутнє, бо задають його навіть у тих сферах, на які немає відповіді в інших інституцій суспільства. Література й мистецтво теж працюють у цьому форматі, але на менш визначений строк. Якщо релігія та ідеологія дають стратегічне програмування майбутнього, література й мистецтво роблять те саме на тактичному рівні.

Масова демократія, що в західний світ прийшла десь на початку ХХ сторіччя, а до нас – наприкінці, легітимизувала новий розподіл влади. Прийшла нова логіка: все відбувається за допомогою виборів, отже все це є в результаті справедливим. Політичні права у вигляді голосування стали замінником прав економічних і соціальних. Тож ми створили систему, де бідна людина має право голосувати за обрання багатої. Маємо умовні рівні політичні права, але ніколи не даємо рівності в сфері соціальній чи економічній. У цьому випадку реальність заховалася за віртуальність.

Глєб Павловський узагалі бачить лише віртуальність у системі державного управління (Павловский Г. Гениальная власть! Словарь абстракций Кремля. – М., 2012). Тому остання його книга має такий підзаголовок: «Словник абстракцій Кремля». Він каже про управління страхами як чисто кремлівський винахід, до цього слід додати, що за допомогою страхів управляють не лише в Кремлі, а й в усіх державах і релігіях. Ульрих Бек, наприклад, вважає, що суспільство потреби було замінено суспільством страху. З іншого боку, маємо і трансформацію страху. Як пише Сергій Митрофанов: «Страшний Кінг-Конг еволюціонував у сміховинного Шрека».

Нам здається, страх як ідеологія має і зворотний бік, він може породжувати й моду на вчинок. Нехай це буде міні-вчинок, але навіть міні-вчинки, повторювані тисячами, стають непідйомними для влади. Вона реально розрахована лише на слухняних громадян. Моду на вчинок може також породжувати кіно. І держава повинна експлуатувати мехінізми, які блокують такі тренди. Колись пасіонарії їхали на БАМ чи цілину, тепер їм лишився для дії лише віртуальний простір. Саме це може пояснити бурхливий розвиток відеоігр, адже це не пасивна, як у кіно, а майже справжня активна дія.

Віртуальність таким чином «висмоктує» активність масової свідомості. Розвиток індустрії фітнесу, яка в розвинутих країнах стоїть на досить високому рівні, забирає фізичну активність, віртуальність – ментальну. Все це працює на користь полегшення управління масовою свідомістю.

Тож управління віртуальністю стає інструментарієм управління інформаційним і реальним просторами. З реальних спогадів людей, які над цим працювали, наприклад, Марини Литвинович, можна дізнатися, що Владімір Путін вилітає з відпочинку в Сочі до місця пошуку підлодки «Курськ» із запізненням тільки тоді, коли йому порадили це зробити (див. тут і тут). Марина Литвинович забирає також першість у створенні темників від Марата Гельмана собі, бо він лише використовував те, що вигадала вона. Це був прогноз інформаційних загроз майбутнього тижня. Вона також каже про важливість того, з яким терміном подія входить у масову свідомість. Наприклад, «федерали» при позначенні військових стало негативом. Владислав Сурков у Росії теж радше займається (займався) віртуальністю, а не інформаційним простором. Це йому належить термін «суверенна демократія» для визначення того, що має місце в Росії. З таким терміном можна пояснювати будь-які відхилення від норми демократії, бо воно виглядатиме навіть позитивним – суверенним.

Політичні психологи звернули увагу на те, що власні інтереси виборців не так просто перекодуються в їхнє голосування. Це встановив Сірс, вивчаючи політику в південних штатах США (Westen D. The political brain. The role of emotion in deciding the fate of nation. – New York, 2008). Матеріальні інтереси впливають лише тоді, коли вони збігаються з ширшими цінностями. Наслідком стає те, що Обама, як виявляється, поляризував американську політику, бо тепер усе вимірюється з точки зору расових відносин. Коли одного й того самого собаку демонстрували респондентам то як собаку Теда Кеннеді, то як собаку Обами, респонденти, які акцентують расові відносини, собаку Обами оцінювали негативно. Те саме стосується реформи медицини, коли її подають як план Клінтона чи як план Обами.

Віртуальність будує світ. Тексти йдуть за ідеями, а за текстами – вчинки. Віртуальний простір визначає і простір інформаційний, і простір фізичний. Сильна віртуальність перемагає, слабка – програє. СРСР був країною з сильною віртуальністю, яка компенсувала в результаті брак матеріального. Це породжувало й сильну літературу, й сильне кіно, й сильні пісні.