Хто не читав у газеті чи не чув із телеекрана про те, що «Сталін об’єднав Україну»? Це стверджують і запеклі сталіністи – мовляв, он який молодець був «великий вождь»! – і радикальні антисталіністи – хоча й падлюкою й тираном був «кращий друг фізкультурників», та все ж виконав позитивну історичну роботу. Бачте, всі українські етнічні землі зібрані наразі в одній державі внаслідок діяльності цього кривавого деспота, чи не так?

Ні, не так. Ба більше: свідомо й нерідко успішно використовуючи у своїх геополітичних іграх український чинник, Сталін постійно намагався якомога більше «урізати» територіальні межі України – нехай це була і радянська республіка; і тільки тоді, коли інших варіантів уже не було, він благословляв по-більшовицькому здійснюване «возз’єднання».

Згадаймо: початок 1918 року. Сталін – нарком у справах національностей у першому уряді Радянської Росії. Й одразу ж він підтримує створення так званої Донецько-Криворізької республіки, яка насправді була структурою суто колоніального визиску українських земель. Територія ДКР була етнічно українською (у деяких повітах україномовні українці становили аж 95–97%), і тільки подекуди українці являли собою не абсолютну, а відносну більшість (як-от у Маріупольському повіті, де другим за чисельністю етносом були приазовські греки), натомість серед урядовців ДКР подибуємо тільки одне українське прізвище – Семен Васильченко – з двох десятків. А глава цього уряду Артем (Сергєєв) і ціла низка інших наркомів узагалі народилися поза межами України, її не знали й українською мовою, ясна річ, не володіли. Але ця спроба розщепити Україну не вдалася; зрештою, Ленін і Троцький рішуче виступили за припинення небезпечних для самих же більшовиків ігор із ДКР, бо це обурювало українців у РКП(б), і вона зникла з політичного обрію.

Наступний епізод. 1920 рік. Південно-Західний фронт «червоних» іде на Львів і далі – до Вісли. Але в ході цього не розширюється номінально незалежна УСРР, а створюється якась окрема Галицька СРР. Сталін – так само наркомнац, а водночас і член реввоєнради фронту…

Той же 1920 рік. Відома «нота Керзона» – міністра закордонних справ Великої Британії, який від імені Антанти запропонував Червоній армії зупинитися на лінії, що проходила через Гродно – Ялівку – Немирів – Берестя – Дорогуськ – Устилуг, на схід від Грубешова, через Красилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля й аж до Карпат (тобто майже так, як після 1947 року проходив польсько-радянський кордон). Але Москва – штаб Комінтерну – відмовляється від реального возз’єднання майже всієї України й Білорусі в ім’я світової революції. Сталін підтримав цю відмову.

У жовтні 1924 року Таганрозький і Шахтинський округи УСРР було передано до складу Російської Федерації. У жовтні 1925 року постановою ЦВК СРСР до України було приєднано територію з населенням 278 тисяч осіб, а до складу інших республік, передусім до Російської Федерації, передано від України територію з населенням близько 479 тисяч осіб. Водночас Кубань, яка була заселена переважно українцями, не увійшла до УСРР, хоча ціла низка впливових більшовиків-українців порушувала це питання. Сталін на той час – уже генсек ЦК ВКП(б), який, за словами Леніна в одному з останніх його документів, «сосредоточил в своих руках необъятную власть».

1939 рік. Пакт Молотова – Ріббентропа. За радянсько-німецьким таємним протоколом від 23 серпня 1939 року, який був невід’ємною частиною Пакту Молотова – Ріббентропа, зона радянської окупації простягалася значно далі на захід, ніж територія нинішньої України. У документі говорилося: «У разі територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини і СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла і Сян». Іншими словами, такі міста, як Замостя, Холм, Люблін мали увійти до складу СРСР. І, що цікаво, де-факто увійшли на цілий місяць! Туди прийшла Червона армія, там було створено органи тимчасової влади, розпочалися «реформи»... А потім із геополітичних міркувань Сталін вирішив розміняти території – взяти під свою оруду Литву, яку попервах було віддано Німеччині, в обмін на території від Бугу до Вісли. І Червона армія згідно з угодою про дружбу і кордон від 28 вересня 1939 року разом із «радянизаторами» відступила на схід. Але ж до Любліна, Замостя і Холму увійшла не просто Червона армія, а її Український фронт (командувач – командарм 1-го рангу Тимошенко, член військової ради – перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов), укомплектована в абсолютній більшості етнічними українцями. І тимчасові органи влади створювалися з «добровільно-примусовим» (як добре вміли робити в ті часи) залученням туди «надійних елементів» із числа місцевих українців. І пропагандистське обрамлення «золотого вересня» мало у своїй основі «братерську допомогу єдинокровним братам – білорусам та українцям», тобто чинник українського радянського патріотизму був 1939–40 року вміло використаний Кремлем під час воєнних походів проти Польщі й у Бессарабію. Годі й казати, що всі ці чинники аж ніяк не сприяли поліпшенню ставлення поляків Закерзоння до українців. І от наприкінці вересня 1939 року Червона армія відійшла, плани створення Холмської області у складі УРСР, які плекав Хрущов, лишилися на папері, а десятки тисяч місцевих українців залишилися під німецькою окупацією. І під владою «підпільної Польщі», якою керував еміграційний уряд… То чи треба дивуватися, що вже наступного року, як тільки польське підпілля зміцніло, почалися «зачистки» на Закерзонні, жертвами яких стали тисячі українців, надто людей освічених, котрі щиро й наївно сприйняли «золотий вересень»?

А Берестейщина, нині – Брестська область Білорусі? На карті 1914 року, опублікованій Російською імператорською академією наук, цю територію зафарбовано в українські етнічні кольори (так само, як і Засяння та Забужжя, тобто землі одразу за Сяном та Західним Бугом), тобто йдеться про території з абсолютною перевагою українського населення.. Підкреслюю, маємо не документ, підготовлений членами тоді ще неіснуючої ОУН, а результат роботи московських дослідників Дурново, Соколова й Ушакова, як один, щирими росіянами і підданими Його Імператорської Величності. Додам до цього, що білоруський опозиційний часопис ARCHE надрукував цікаву записку білоруського ученого Печетова на адресу тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)Б Пономаренка, де етнічний український характер тих земель визнавався як факт неспростовний, але пропонувалося провести кордон, виходячи не з етнічних, а з політико-господарських, головне – з військово-стратегічних міркувань. Адже залізниця Москва – Варшава – Берлін проходить якраз через Брест. Власне, про те, що Берестейщина – це українська земля, вів мову ще й такий «український націоналіст», як перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Він порушував це питання перед Сталіним, вимагаючи включення регіону до складу УРСР. Проте «вождь усіх народів» грізно цитькнув на свого київського сатрапа – геополітичні плани більшовицького керівника виходили із зовсім інших засновків.

Найвдаліше із зовнішніх щодо України сил ідею та символіку соборності проексплуатували більшовики. Доходило до майже фантасмагоричних ситуацій: А перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов, вочевидь інфікований ідеями соборності всіх українських земель, спершу в 1939-му, потім у 1944 році наполегливо просив Сталіна включити до складу УРСР Холмську, Брестську та Кримську області...

Дуже показовий і сюжет 1940 року з Буковиною. Нарком закордонних справ СРСР Молотов 1940 року, аргументуючи перед німецькою (тоді – союзною) стороною приєднання Північної Буковини до «Союзу непорушного», з усією серйозністю посилався на рішення місцевих національних зборів від листопада 1918 року про приєднання до Української соборної держави. Таке рішення справді було. Але стосувалося воно етнічно українських територій Буковини, в тому числі й гірських південних (Сучава), які залишилися у складі Румунії. Натомість лінія кордону виявилася виписаною так, щоби зручно було кидати в наступ танки, дарма що довелося «відхопити» населені румунами місцини (Герцаївський повіт), які до складу власне Буковини ніколи не входили. Тоді ж Молотов офіційно заявив, що об’єднання всіх українських земель закінчено.

Минув рік – і Сталін віддав Західну Україну та Білорусь Польщі. 30 липня 1941 року в Лондоні прем’єр уряду воюючої Польщі генерал Сікорський і посол СРСР Майський у присутності британського міністра закордонних справ Ідена та прем’єра Черчилля підписали міжурядову угоду, перший пункт якої констатував: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі угоди 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу». Іншими словами, Західну Україну було обміняно на британську підтримку у війні. Звісно, у стратегічній перспективі Кремль навряд чи збирався виконувати цю угоду (як і сталося пізніше, коли Червона армія перейшла в наступ), але вся «підпільна Польща», та й, очевидно, всі політично активні українці Волині й Галичини знали: ці землі знову перебувають у складі Польської держави й у разі поразки Німеччини відновиться довоєнна ситуація. Польський еміграційний уряд і його представники на місцях твердо дотримувалися лінії на утримання всіх довоєнних територій – у тому числі й Волині, де число етнічних українців сягало в той час ледь не 80%, а поляків – лише 15% (і то близько половини з них становили ті, хто туди переселився із власне польських земель на 20 міжвоєнних років у межах політики Варшави з «полонізації кресів»). Іншими словами, Сталін спровокував поляків на спробу за будь-яку ціну втримати Волинь і Галичину, а західних українців – на відчайдушну боротьбу за те, щоб не бути під Польщею (на той час уже було відомо про «чистки», проведені Армією Крайовою на Закерзонні…).

А от хто навіть у воєнні роки не полишав ідеї зібрати всіх (чи майже всіх) українців у складі УРСР – так це Микита Хрущов. У 1944 році на 6-й сесії Верховної ради УРСР у Києві він висловив вимогу відносно того, щоб демографічне розселення українців збігалося з кордонами їхньої радянської держави. А ще у 1942 році за його завданням директор інституту історії АН УРСР М. Петровський у теоретичній розвідці обґрунтував етнічно-історичні претензії України на Закарпатські землі. Наприкінці лютого 1944 року вчений виступив із розлогою статтею в «Радянській Україні» під назвою «Возз’єднання українського народу в єдиній українській радянській державі», в якій, поміж іншого, вмотивував необхідність приєднання до України Подністров’я, гирла Дунаю та Південної Буковини. Хрущов, у свою чергу, у листі до Сталіна від 20 липня 1944 року запропонував утворити в районах Польщі, які не увійшли після вересня 1939 року до складу СРСР і були заселені переважно українським населенням, радянське правління з метою надалі, «коли це буде вигідно, проголосити офіційно про входження цих районів до складу Радянського Союзу з приєднанням до Радянської України». Так, із Холмського, Грубешівського, Замостського, Томашівського, Ярославського районів й низки інших населених пунктів могла бути створена Холмська область УРСР із центром у місті Холм. Пропонував Хрущов і забрати в Румунії низку районів Південної Буковини, населених етнічними українцями, однак ці пропозиції «з політичних міркувань» не знайшли підтримки. Так само, як і висловлені в той же час пропозиції приєднати Кримську область до УРСР, враховуючи її тісні економічні зв’язки з нею. Натомість Сталін врахував ідеї Хрущова щодо Закарпатської України, хоча представники місцевого православного духовенства просили включити край безпосередньо в СРСР «у формі Карпаторуської Радянської республіки».

Проте, що цікаво, про долю українців Пряшівщини й інших територій, які нині належать Словаччині, мови тоді навіть не велося – Сталіну йшлося про зручний військово-політичний плацдарм за Карпатами, а не про якесь там «возз’єднання всіх українських етнічних земель».

Натомість 1945 року вже комуністична Польща одержала правобережну частину Перемишля і навколишні райони над Сяном…

Загалом же Сталін просто вміло та вдало експлуатував у своїх геополітичних діях ідею соборності України, до якої він не мав жодного стосунку. А те, що ідея соборності України з 1919 року стала значущим для мільйонів людей та для політиків усіх країн світу символом – це непереборний факт. А подібний символ, як зазначав російський філософ Павло Флоренський, «є така реальність, що більша за себе саму». Комінтерн та Антанта, нацисти й лейбористи, американці та японці змушені були віднині зважати на цей символ, на його політичну вагу. А коли не зважали – то бачили перед собою крах своїх наймудріших проектів, як-от відновлення єдиної та неподільної «білої» Росії чи утвердження стабільної та сильної Польської держави як східного форпосту Антанти. Зрозумівши це, найвдаліше ідею та символіку української соборності проексплуатували більшовики. Власне, їхні ідейні спадкоємці збирають дивіденди з цього й донині – за допомогою ЗМІ…

Читайте також: Сталін і його головний конкурент: міф про «демона революції»