Авторська колонка Андрія Кокотюхи вже не вперше привертає мою увагу (і, переконаний, далеко не тільки мою) до мистецьки нікчемних, але політично й культурологічно значущих явищ пострадянського телевізійного простору. От і зараз: показаний «Інтером» російський телесеріал «Чкалов» так би і пройшов повз мою увагу, якби не Андрієва стаття «Сталін і Чкалов, сталінський сокіл». Що ж, в Україні таки існує телекритика (з малої літери, як жанр), якщо хтось когось своїми текстами спонукає до перегляду фільмів та програм, ба більше – викликає на публічну дискусію. Щоправда, ця телекритика зосереджена передусім на однойменному (з великої літери) сайті, але це вже зовсім інший сюжет…

Так от, телефільм «Чкалов» – справді типовий «боєць» ідеологічного фронту. Точніше, ідеологічно-міфологічного. І стратегічною метою тут є не стільки вкорінити в масовій свідомості образ Сталіна як «ефективного менеджера», скільки представити всю більшовицьку систему (очолювану таким собі «колективним сталіним») найменшим за тих історичних умов злом і жертвою складних геополітичних обставин. Мовляв, не було іншого виходу, нещасна відстала селянська країна перебувала у ворожому оточенні, усюди зрада, в самій партії і в «органах» – також, тому не залишалося нічого іншого, як жорсткими й жорстокими методами рятувати Росію перед лицем зовнішньої небезпеки… І Йосиф Віссаріонович був таким рятівником – може, далеко не ідеальним, проте ж не існувало вибору, чи не так?

А водночас цей фільм, принаймні, за зовнішніми ознаками, – типовий взірець історико-біографічної стрічки, яка розповідає про визначну особистість (чи визначних особистостей) на тлі реалій своєї доби, максимально достовірно відтворених художніми засобами (що, звісно, не виключає вигаданих колізій і персонажів, але в тому слід знати міру, і не показувати атомний вибух над Берліном у травні 1945 року і висадку радянських космонавтів на Місяць у 1960 році – «альтернативна історія» є зовсім іншим жанром, хоча і достатньо продуктивним, згадаймо лише фільм «Фатерланд»…). Отож «Чкалов» має – бодай теоретично – поєднувати ідеологічну місію та історико-біографічну правдоподібність. Проте авторам це не вдається, і не випадково.

Адже історичні факти категорично заперечують міфологію, створювану подібними телесеріалами й іншими ідеологічними витворами (а «Чкалов» далеко не самотній на цьому полі). З фільму в глядача складається враження, наче до Сталіна не було в Росії авіації й літакобудування. Тим більше, що й екранний Сталін каже екранному Чкалову про «селянську країну», яку, мовляв, слід швидко індустріалізувати, бо інакше зімнуть і ніхто не допоможе. А тим часом Російська імперія була якщо і не в числі провідних, то серед цілком розвинених авіаційних держав. За 1916 рік її авіазаводи у складних воєнних умовах випустили майже 1400 літаків. Рівень цей був перевищений тільки на початку 1930-х. Серед серійних машин були перші у світі важкі бомбардувальники «Ілля Муромець» Ігоря Сікорського, «летючі човни» Дмитра Григоровича, розвідники «Лебідь» конструкції інженерів заводу Лебедєва… Все пішло у небуття внаслідок більшовицького перевороту й «червоного терору». Залишилося тільки три ледь живих авіазаводи, сотня-друга кваліфікованих робітників і кільканадцять інженерів. Одним із таких недобитих інженерів і був учень Сікорського Полікарпов, шеф-пілотом КБ якого став потім Чкалов. Але… Цілі авіаційні КБ опинялися час від часу за ґратами: влада вважала, що там вони краще працюватимуть…

Що ж стосується страху Сталіна перед «капіталістичним оточенням»… Якраз у царині авіації такого «оточення» не існувало. Так само, як і в інших військово-промислових галузях. Перед ким Сталін клоунаду розігрує у начебто біографічному, з вивіреними фактами фільмі? Перед одним із провідних льотчиків-випробувачів? Так Чкалов чудово знав, що на більшості радянських бойових машин стоять «буржуйські» мотори, куплені за золото і поставлені на конвеєр в СРСР на заводах, спроектованих і збудованих тими самими «буржуями» (в основному фірмою американця Кана), – але, ясна річ, під новими, «пролетарськими» іменами. Всілякі там «Містраль-мажори», «Рон-гноми», «Райт-циклони», «Іспано-сюїзи» та «Бумери». Єдиний виняток – М-34 конструктора Мікуліна, племінника професора Жуковського (мабуть, цей біографічний факт і допоміг молодому інженерові вціліти та довести до пуття свою розробку…). Непоганий був двигун – стояв він і на АНТ-25, і на ТБ-3. А от двигун І-16 мав суто «буржуазне» походження – і нічого. Так само, як і двигуни всіх інших радянських винищувачів – аж до 1940 року, коли, нарешті, з’явилося хоч щось своє. Ба більше: СРСР купував найновіші літаки (в тому числі й бойові) у Великій Британії, Сполучених Штатах, Італії (з якою до 1936 року були якнайкращі відносини, закріплені Договором про дружбу, ненапад і нейтралітет) – і Чкалов (так само, як і інші випробувачі) на тих літаках літав, знав їхні чесноти й вади.

Навесні 1933 року (вже Гітлер при владі, вже комуністи в Німеччині у таборах і в’язницях) СРСР спокійно закуповує в німецьких фірм найкращі зразки авіаційної апаратури, включно з радіонавігаційною й телевізійною (не забуваймо, Німеччина вела тоді перед у розробці телебачення, вперше масово застосованого під час Олімпіади 1936 року). І нічого… А 1936 року було куплено ліцензію на серійне виробництво американського транспортного (в тому числі й військово-транспортного) DS-3, славетного «Дугласа» (в радянському маркуванні – спершу ПС-84, потім – Лі-2) та цілий авіазавод для серійної побудови цього літака, разом із усіма найновішими авіатехнологіями, негайно застосованими й на інших заводах. То звідкіля б у Сталіна взялися – навіть у 1937 році – показані у фільмі істерики? Адже Великий Терор «вождь народів» планував спокійно й розважливо, розгортав його поступово. І щодо стану авіації не впадав у паніку – аж до останніх днів червня 1941 року…

Узагалі, до певного моменту сталінський режим намагався саме авіацію використати як «парадний фасад» передового радянського ладу. Зарубіжні перельоти радянських льотчиків у 1920–30-х були нормою, в тому числі – й на бойових літаках. І-16 виставлявся на міжнародному авіасалоні в Парижі. Ніяких «буржуїв» Сталін у ті часи не боявся, бо знав (не в останню чергу – завдяки використанню прямих контактів авіаційних інженерів і льотчиків зі своїми закордонними колегами) про реальний стан військової авіації Заходу міжвоєнного часу. І тому, до речі, у 1937 році спокійно почав «чистити» авіаційні КБ та командні кадри – мовляв, бий своїх, щоби чужі боялися…

А до цього у першій половині 1930-х Олександр Яковлєв, якому ще не було й 30 років і який конструював легкі спортивні літаки, вирушив до Італії. «В 1933 году в Одессу на гидросамолетах типа "Савойя-Маркетти-55" прилетели итальянские летчики во главе с генералом Бальбо. Спустя год в Италию с ответным визитом были отправлены три тяжелых бомбардировщика ТБ-3 с группой лётчиков, механиков, инженеров. Экспедицию возглавляли комкоры Р. П. Эйдеман и А. И. Тодорский. В числе членов экипажа одного из самолётов отправился в своё первое заграничное путешествие и я. Маршрут полёта: Москва — Киев — Вена — Рим», – писав він у спогадах. Ось так! І науково-дослідницькі авіацентри показали, і на авіазаводи звозили, і навіть прийом у Муссоліні влаштували…

І в інші роки Яковлєв їздив за кордон: «В 1936 году, летом, меня в числе других советских инженеров командировали во Францию для закупки у фирмы "Рено" спортивных самолетов "Кодрон"… Во время пребывания нашей группы специалистов во Франции проводился так называемый королевский воздушный парад в Англии. Это нечто вроде наших праздничных парадов в День авиации. Всей группой мы поехали на несколько дней в Англию, чтобы посмотреть парад».

Схоже це все на «обложену фортецю більшовизму», яка змушена відбиватися навсібіч і лідер якої буквально б’ється в істериці, бо всі, мовляв, зрадники навколо, немає на кого покластися? Он їздять регулярно фахівці з авіації, з військової та спортивно-тренувальної за кордон, і не тікають, не зраджують, нові літаки ліплять і вивідують «буржуйські» таємниці… Принагідно: весь отой монолог теле-Сталіна з нагоди самогубства Орджонікідзе, з переліком прізвищ зрадників і втікачів, – це річ, за яку в інтелігентному товаристві з авторами фільму мали б перестати вітатися. Бо ж і Кривицький, й Орлов, і Люшков утекли за кордон чи не повернулися до СРСР уже після самогубства «товариша Серго», після сакраментального лютнево-березневого пленуму ЦК ВКП(б) 1937 року, на якому було ухвалено рішення про початок нової хвилі масового терору, бо добре зрозуміли, що до чого. От Люшков, скажімо, перейшов радянсько-маньчжурський кордон через півтора роки після смерті Орджонікідзе, а не до неї, як випливає з телефільму. А це означає, що автори навмисно сплутали хронологію і поміняли місцями причини й наслідки. Вищий ідеологічний пілотаж, чи не так? Схоже, російське пропагандистське кіно й кодекс честі освіченої людини – речі вочевидь несумісні…

Отож так чи інакше, а викривлений і перебреханий «фактаж» аж ніяк не лізе у схему історико-біографічного телефільму. Хто повірить «Чкалову», кого він зачепить? Не знаю, хіба що тих мешканців російської «глибинки», які не мають інтернету й не дуже добре вчилися у школі. Чи ті мешканці Донбасу, які сліпо вірять усьому московському тільки тому, що воно московське…

Але як при цьому пояснити банальну фактографічну неохайність серіалу, не зумовлену ідеологічними завданнями? У маршала Ворошилова (його грає якийсь опецькуватий дядько суто цивільного вигляду) на середину 1930-х було не два ордени, як у фільмі, а п’ять. А от два ордени було у маршала Тухачевського. І не міг ніхто зі сталінського апарату сказати: «Йосиф Віссаріонович зайнятий». Не терпів Сталін таких звертань ані до себе, ані до інших, волів називати тільки прізвища і чути також тільки прізвища (виняток – майбутній маршал Борис Михайлович Шапошников, визначний військовий теоретик і штабіст). І це добре знали всі, хто регулярно заходив до сталінського кабінету. То навіщо гнати таку «туфту» з екрана?

І ще одне. Зайвим доказом того, що саме Сталін заздалегідь планував похід у Європу на 1941-й рік, а не перелякано сидів у кабінеті, нікому не вірячи й чекаючи на ворожий напад, є існування попередника серіалу – художнього фільму «Валерій Чкалов». Не звертали увагу на його дату випуску? І на його кульмінаційний момент (відзначений Андрієм Кокотюхою за достовірність і художність) – переліт через Північний полюс до США та захоплену зустріч екіпажу АНТ-25 американцями? На гасла дружби великого радянського та великого американського народів? У будь-якій країні тривалість виробничого циклу такої картини величенька, тим більше – в тодішньому СРСР, де кожна кома сценарію і кожен кадр стрічки затверджувалися особисто «кращим другом фізкультурників». І взагалі – в Радянському Союзі було планове господарство, і тут раптом у розпал дружби і братерства з нацистами роблять фільм, головною ідеєю якого є братерство і дружба росіян із американцями…

А от для авторів серіалу «Чкалов», схоже (маємо тільки один кадр, але який красномовний – замість щирої радості в американців тільки вияв вимушеної ввічливості), Сполучені Штати – це якщо й не ворог, то не друг. Сумно. Хоча би тому, що на сакраментальному І-16, карколомними польотами на якому уславився Чкалов, стояв американський за походженням двигун. Це – факт історії. Але ці факти, схоже, не цікавлять авторів «історико-біографічного» міфу. Для них головне – історичне виправдання більшовизму як «меншого зла», навіть ціною фальшування реальних подій і біографій.